Рішення № 81043825, 09.04.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6876/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 Мухаммед до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 29 грудня 2018 року надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 Мухаммед до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому позивач просить суд:

1. Наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №249 від 28 грудня 2018 року про відмову ОСОБА_1 Мухаммед в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати;

2. Зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 02 січня 2019 року позов ОСОБА_1 Мухаммед залишено без руху у зв’язку з невідповідністю позовної заяви вимогам ст.ст.160, 161 КАС України. Позивачу був наданий 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали.

05 лютого 2019 року за вх. №4082/19 до суду від представника позивача надійшов супровідний лист на виконання ухвали та належним чином оформлена позовна заява у двох примірниках із уточненими позовними вимогами: 1) наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №249 від 28 грудня 2018 року про відмову ОСОБА_1 Мухаммед в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати протиправним та скасувати; 2. зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також представником позивача надано належним чином засвідчені додатки.

Ухвалою суду від 08 лютого 2019 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 Мухаммед (вх.№4082/19), відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 28.12.2018 року громадянин ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед отримав повідомлення №5/1-831 від 28 грудня 2018 року від управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 249 від 28.12.2018 року. Наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №249 від 28.12.2018 року вважає необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню. Посилаючись на Закон України «Про статус біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06 березня 2008 року «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України», Загальну декларацію прав людини від 10.12.1948 року, Конвенцію про статус біженців 1951 року позивач вказує, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 Мухаммед за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки.

26 лютого 2019 року до суду від відповідача за вх.№7141/19 надійшов відзив на позов (а.с.43-53), у якому з посиланням на обставини, встановлені висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.12.2018 року, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2018OD0208 (а.с.56-178), ОСОБА_1 Мухаммед, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки, уродженцем області Ларджам, проживав за адресою: ОСОБА_3, область Ларджам, штат Тісмсілт, за віросповіданням – мусульманин, одружений з громадянкою України ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Навчався: у початковій школі в області Ларджам, ОСОБА_3 з 1986-1992 рік; в середній школі в області Ларджам, ОСОБА_3 з 1992-1996 рік; у технікумі в області Ларджам, ОСОБА_3 з 1996-2000 рік; в університеті Бельхальдун в м.Терт, Заарура, ОСОБА_3 з 2000-2005 рік. Працював механіком в СТО в м.Терт, ОСОБА_3 з 2007 по 2009 рік.

Членами сім’ї, які не супроводжують заявника є: батько ОСОБА_5, мати ОСОБА_6, брат Хабіб, двоюрідна сестра Фатіма, дядько Ахмед, дружина дядька Аміна.

Позивач є батьком двох дітей: ОСОБА_1 Сабріни Абделькадерівни, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_1 Есмеральди Абделькадерівни ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.175, 176).

ОСОБА_1 Мухаммед проживав в ОСОБА_2 Народній Демократичній Республіці до 2013 року. У 2013 році позивач вибув з ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки авіарейсом ОСОБА_3 (ОСОБА_3) – Мілан (Італія); Мілан (Італія) – Київ (Україна) на підставі паспортного документа громадянина ОСОБА_3. У транзитному пункті Мілан (Італія) позивач перебував протягом 2-х годин.

29 листопада 2018 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області з інформаційним листом шукача захисту (а.с.81-84), а 04 грудня 2018 року подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.97-102), у якій обґрунтовує причини звернення наступним. Позивач зазначає, що до України приїхав, оскільки втікав з ОСОБА_3 через погрозу терористів, назву яких не знає. Погрожували позивачу через те, що його батько працював в мерії, яка розташована в області Ларджам, секретарем мера. Позивач в анкеті вказує, що отримував один раз листи з погрозами про те, що його батько працює в державній структурі, у 2011/2012 році взимку. Листи не збереглися. Ніхто з родини такі листи не отримували. Вказує, що з батьком не спілкується, він живий та перебуває на пенсії, чи погрожували йому не знає.

28 грудня 2018 року за результатами розгляду особової справи заявника №2018OD0208 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.147-160).

Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявником було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на Батьківщину слугує побоювання за власне життя через погрози, яких він нібито зазнавав через трудову діяльність батька в державній структурі ОСОБА_3. Зі слів заявника батько займав посаду секретаря мера у м. Ларджам. Заявником не було надано доказів або інших документів, які б підтверджували тривалий термін роботи батька заявника в державних органах ОСОБА_3. Щодо надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів, з матеріалів особової справи спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення протоколів співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів жодного насилля. За матеріалами особової справи шукача захисту вбачається відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також відсутні обґрунтовані побоювання фігуранта зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання. Шукач захисту чітко зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, в нього відсутні окремі політичні переконання на території країни громадянської належності. Також заявник не зазнавав жодних конфліктів за релігійною ознакою та мав можливість вільно сповідувати власну релігію на території Батьківщини. Зазначена обставина спростовує побоювання заявника зазнати переслідувань через віросповідання на території Батьківщини. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Аналізом проведених із шукачем захисту анкетування та протоколів співбесід можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв’язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками та вказує на необґрунтованість клопотання. Під час інтерв’ю шукач захисту чітко зазначив, що він не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, що було пов’язано із расовою, етнічною, національною належністю та політичними поглядами. З особової справи спостерігається, що ані заявник, ані його близькі родичі не були членами жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій. На території Батьківщини у заявника не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, а також антидержавними формуваннями. Додатково, шукач захисту ніколи не висловлював власну позицію стосовно влади країни громадянської належності у ЗМІ чи соціальних мережах. Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч.1 статті 1 вищевказаного Закону, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За матеріалами особової справи шукача захисту, заявником не було надано обґрунтування власних побоювань зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання. Аналізом правдоподібності тверджень особи спостерігаються суттєві розбіжності у твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до особи та свідчить про посилення власної історії за процедурою набуття міжнародного захисту. Крім того, за матеріалами особової справи шукача захисту спостерігаються суттєві розбіжності у його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до заявника та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту. Щодо питання відносно погроз, яких отримував позивач через трудову діяльність батька в державній структурі ОСОБА_3. Зі слів заявника, батько більше 20 років працював секретарем мера області Ларджам та завжди обіймав зазначену посаду. Так, під час процедури з набуття міжнародного захисту, особа повідомила, що саме це сприяло погрозам шукачу захисту з боку терористів. Заявник зазначив, що більше жоден з членів родини, у тому числі батько, не отримували подібні листи, незважаючи на те, що у м. Ларджам шукач захисту проживав разом зі своїм братом. На уточнювальне запитання, чому саме заявник отримав зазначену погрозу не було надано змістовної відповіді та особа припустила, що погроза були лише йому, бо він старший за свого брата. Зі слів особи, лист з погрозами був отриманий лише одного разу, взимку 2011 року, який був розташований в дверях. Тим самим, заявником було чітко зазначено, що після 2011 року жодних погроз більше не відбувалось. Матір та брат заявника, які проживають у м. Терт не зазнають жодних погроз через роботу батька в державних органах. Заявником було зазначено, що протягом двох років, коли шукач проживав у м. Терт, він не зазнавав жодних погроз або переслідувань та мав доступ до речей першої необхідності, для нормального проживання (телефону, їжі, води, медичного обслуговування). При цьому заявник мав змогу офіційного працевлаштування за освітою. На уточнювальне запитання, чому заявник не бажає повертатись на Батьківщину у м. Терт, де він не зазнавав жодних погроз на власну адресу, особа повідомила, що він не володіє інформацією відносно власного розшуку на території Батьківщини. Також він зазначив, що м. Терт є великим місто, що ускладнює будь-які пошуки людини. При більш детальному опитуванні, заявником не було надано детальної інформації щодо ймовірних загроз у випадку повернення на Батьківщину. Також не вбачається можливим встановити третіх осіб, від яких заявник нібито зазнавав погроз. Під час анкетування заявник вказав, що не знає хто саме його розшукував на території Батьківщини, в ході подальшого опитування зазначив, що це були терористи. Більш детальної інформації щодо встановлення зазначених осіб заявником не було надано. Щодо виходу батьком заявника на пенсію, особа зазначає різні періоди. А саме, на початку процедури за заявою, особа зазначила, що батько з 2013 року перебуває на пенсії. Надалі від заявника отримано інформацію, що батько в 2016 році вийшов на пенсію. Проте, не зважаючи на погрози, яких нібито зазнав заявник в 2011 році, батько шукача захисту не зазнаючи жодних погроз відносно своєї особи, безперешкодно продовжив роботу в тому самому державному органі, не змінюючи посаду та не здійснюючи перехід до іншої структури. Наразі батько заявника перебуває на пенсії та проживає у штаті Тісмсілт. Зі слів заявника єдине рішення, яке було здійснено у вирішенні зазначеної ситуації, це припинення будь-якого спілкування. При цьому батьки заявника перебувають в офіційному шлюбі. Щодо погрози, яка була вказана в отриманому заявником листі, було зазначено різну інформацію. Спочатку, шукач захисту повідомив, що в отриманому ним листі було написано «Доки твій батько працює там, ти не будеш жити». При подальшій процедурі, заявник зазначив іншу за змістом суть листа, а саме «Якщо побачимо тебе в Ларджам, то вб’ємо тебе». Заявником було підкреслено, що його очікуватиме смерть, якщо його побачать в місті, де він проживає, а саме м. Ларджам. Згодом, щодо погрози в листі, заявник вказав, що на нього очікуватиме смерть, у випадку якщо знайдуть. На уточнювальне запитання, щодо надання різної суті отриманого заявником листа, особа зазначила, що він забув та пояснення надав короткий формі. Зі слів особи, в отриманому листі було вказано саме його ім’я. Також заявник вказав, що зазначений лист не було збережено. Щодо висловленого побоювання за власне життя заявником, слід звернути увагу на період його виїзду за межі Батьківщини. Згідно з матеріалами особової справи спостерігається суттєва різниця у часі між отриманим заявником листом з погрозою та роком, коли було здійснено виїзд за межі Батьківщини. А саме, не зважаючи на погрозу в 2011 році, заявником було здійснено виїзд з ОСОБА_3 лише в 2013 році, офіційно, на підставі паспортного документу гр. ОСОБА_3 та навчальної візи до України. Згідно з поясненнями особи, вибір країни був обумовлений низькою платою за навчання. Проте, навчання в Україні заявник не продовжив через відсутність достатнього фінансового забезпечення. Зазначена обставина свідчить про можливість подальшого безпечного проживання на території Батьківщини. Незважаючи на побоювання особи зазнати загрози на території країни громадянської належності, під час перебування на території України він здійснив оформлення нового паспортного документу у відповідному дипломатичному представництві у м. Києві. Так, 24.10.2016 заявником було отримано новий паспортний документ гр. ОСОБА_3 серії 169375550, терміном дії до 23.10.2026. Вищезазначене свідчить про можливість безперешкодного звернення заявника до дипломатичних установ країни громадянської належності, бажання заявника користуватися захистом даної країни, що, в свою чергу, підтверджує те, що особа не потребує міжнародного захисту так як він продовжує користуватися захистом країни походження і не має обґрунтованих побоювань для відмови у її захисті, що, водночас, вказує на відсутність у зверненні особи конвенційних ознак ймовірного переслідування. Також заявником було надано інформацію, що жодних конфліктів з представниками антидержавних формувань на території ОСОБА_3 у нього не виникало, як і проблем з представниками органів державної влади на території ОСОБА_3. З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС вказує на бажання легалізації в Україні, про що особа стверджує під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Додатково зазначивши, що у випадку можливості спокійного та безперешкодного проживання на території ОСОБА_3, заявник розглядатиме можливість повернення для подальшого продовження проживання на території ОСОБА_3. Враховуючи необгрунтованість історії переслідування шукача захисту та проаналізовану ІКП, якою підтверджує відсутність існування серйозних ризиків життю або здоров’ю особи в країні громадянської належності, вбачається, що заявник має усі можливості для добровільного повернення до країни громадянської належності. Згідно з інформацією, наданою Міністерством закордонних справ України, загальна безпечна ситуація в країні є цілком контрольованою на території країни громадянської належності шукача захисту. Аналізом особової справи відстежується побоювання порушення прав і свобод особистості у випадку повернення на Батьківщину. Згідно Конституції ОСОБА_3 держава гарантує недоторканність своїм громадянам. Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Результатами розгляду заяви особи було встановлено, що шукач захисту не має потреби в набутті міжнародного захисту на території України та звертається до ГУ ДМС України в Одеській області лише з метою отримання документів, які б дозволили йому легально знаходитися на території України, використовуючи процедуру визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту як засіб для легалізації в Україні через відсутність документів для легального перебування в Україні. В той же час, надання завідомо неправдоподібної інформації шляхом використання вигаданої легенди переслідування надають підстави вважати, що звернення до ГУ ДМС України в Одеській області відбулось лише з метою легалізації в Україні, виїзд за межі країни громадянської належності був спричинений бажанням пошуку варіантів для кращого життя, належного працевлаштування за межами країни громадянської належності. Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН від 01.12.2013 року з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні поняття «біженець».

На підставі висновку головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області ОСОБА_7 видано наказ №249 від 28.12.2018 року (а.с.162) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед, ІНФОРМАЦІЯ_5, особова справа №2018ОD0208.

28 грудня 2018 року ОСОБА_1 Мухаммед було направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.34, 163-164).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_8 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли би бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_8 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме твердження заявника є суперечливими.

Так, зокрема у анкеті від 04.12.2018 року позивач зазначав, що отримував листи з погрозами, пов’язаними з діяльністю його батька як секретаря мера міста, тобто державної структури, та зміст погроз складав «доки твій батько працює там, ти не будеш жити», а під час співбесіди як вбачається з протоколу співбесіди (а.с.137-145) позивач вказує, що зміст погроз складав «якщо побачимо тебе в Ларджам то вб’ємо тебе», «якщо ми тебе знайдемо – вб’ємо» та «доки твій батько працює там, то вб’ємо тебе».

Також позивач у анкеті вказує, що батько перебуває на пенсії з 2013 року, в той час як на співбесіді від позивача отримано інформацію, що батько вийшов на пенсію в 2016 році.

Окрім цього судом встановлено розбіжності, а саме ОСОБА_1 Мухаммед (з його слів) отримував погрози через працю його батька ОСОБА_5 у державній структурі, а саме секретарем мера, при цьому стверджує, що його родичі, які залишились у країні громадянської належності, погроз не отримували.

Також позивачем не наводилась інформація, що його батьку (коли він ще працював секретарем мера) також погрожували через його діяльність «терористи».

Позивач у анкеті та під час співбесіди стверджував, що погрози отримував одноразово у 2011/2012 році, при цьому покинув ОСОБА_2 Народну Демократичну Республіку тільки у 2013 році.

Також, прибувши в Україну у 2013 році позивач звернувся до міграційного органу для надання йому статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту лише у 2018 році.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Позивач у анкеті та під час співбесіди стверджував, що приїхав в Україну щоб вчитись, оскільки тут навчання дешеве, що хоче отримати документи для легалізації щоб працювати, хоче перебувати в Україні офіційно, діти не хочуть їхати в ОСОБА_3.

Згідно актуальної інформації по країні походження можливо дійти висновку, що соціально-політична ситуація в ОСОБА_3 є задовільною. За інформацією МЗС України загальна безпекова ситуація в країні с цілком контрольованою, завдяки соціальним та політичним заходам, що здійснюються алжирським урядом. Важливу роль в цьому відіграють силові структури (поліція, жандармерія, армія, служба безпеки), які досить ефективно контролюють ситуацію, зокрема у великих містах країни. Крім того, великі алжирські компанії мають власні підрозділи безпеки, які також контролюють ситуацію в районах великих будівництв. До найбільш безпечних регіонів АНДР можна віднести великі міста Оран, Арзев, Мостаганем, Константина, а також столицю країни місто ОСОБА_3.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Тобто, позивач не відповідає критеріям поняття «біженець», а згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 Мухаммед відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним.

Позивачем у позовній заяві зазначено, що відомості про країну походження біженця та факти, що підтвердять реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності будуть надані до суду після ознайомлення з особовою справою.

При цьому відповідачем до суду надано докази направлення позивачу засобами поштового зв’язку відзиву на позов та копії матеріалів особової справи №2018OD0208 (а.с.55) за номером поштового відправлення 6504515568603, які згідно інформації є офіційного веб-сайта ПАТ «Укрпошта» отримані позивачем 01 березня 2019 року (а.с.179).

Станом на момент винесення даного рішення від позивача до суду жодних документів на підтвердження своїх побоювань бути переслідуваним в країні громадянської належності ОСОБА_2 Народній Демократичній Республіці не надано.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_9 Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 Мухаммед до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №249 від 28 грудня 2018 року про відмову ОСОБА_1 Мухаммед в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов’язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 Народної Демократичної Республіки ОСОБА_1 Мухаммед про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 Мухаммед (АДРЕСА_1, 65055).

Відповідач – Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко

.