Рішення № 80971733, 27.03.2019, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/2078/18

Провадження № 2/645/145/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2019 року місто Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого – судді Горпинич О.В.,

секретар судових засідань – ОСОБА_1,

за участю позивача – ОСОБА_2,

представника позивача – ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Харкова в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_6, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору дарування, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення грошових коштів, усунення перешкод у праві користування квартирою, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2О звернулася до суду з позовом, в остаточно уточненій редакції якого просить встановити факт проживання її з ОСОБА_4 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 01.02.2002 року до часу реєстрації шлюбу – 21.08.2004 року, визнати недійсним договір дарування серія та номер 859, посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Харківської області ОСОБА_7 19.04.2018 року, визнати спільною сумісною власністю подружжя квартиру № 177, що знаходиться у м. Харкові по Салтівському шосе, 242, в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири № 177, що знаходиться у м. Харкові по Салтівському шосе, 242, стягнути з ОСОБА_4 на її користь грошові кошти в сумі 65 727,50 грн. в якості 1/2 частки отриманого ним доходу від реалізації спільного сумісного майна подружжя, а саме: автомобілю Mitsubishi carizma шасі № XMCLNDA1A2F009410, 2002 р.в., державний номер НОМЕР_1, зобов’язати ОСОБА_4 усунути перешкоди у здійсненні нею права користування житловою квартирою № 177, що знаходиться у м. Харкові по Салтівському шосе, 242 та передати їй ключі від вхідних дверей наведеної квартири.

В обґрунтування позову посилалась на те, що з лютого 2002 року сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, разом відпочивали як на території України так і за її межами, разом працювали, сумісно знімали житло за сумісні кошти. За часів сумісного проживання із відповідачем однією сім’єю було придбано нерухоме майно. Так, 19.03.2004 року за рахунок сумісних коштів було придбано квартиру № 177, що знаходиться у м. Харкові по Салтівському шосе, 242, загальною площею 64,5 кв.м та за спільною домовленістю зареєстровано право власності за відповідачем. джерелом походження грошових коштів в основному є дохід від відчуження належної позивачці квартири за договором купівлі-продажу від 10.03.2004 року. Відповідно до даного договору ОСОБА_2 було передано у власність ОСОБА_8 квартиру № 1, що розташована за адресою: м. Харків, пров. Дубового, 9. Цей продаж вчинено за суму 79 500 грн. Вказані грошові кошти були витрачені позивачем на придбання спільно із відповідачем спірної квартири, що доводить факт ведення спільного господарства із ним, будування спільних планів на майбутнє та витрату грошових коштів на придбання нерухомого майна для сумісного проживання. Проживаючи в квартирі однією сім’єю за сумісні кошти облаштовували та проводили капітальний ремонт, купували побутову техніку. Крім того, сторони за часів проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу неодноразово вирушали у відпустку на море, закордон, відвідували сімейні свята разом. З огляду на викладене позивач та відповідач були поєднані спільним побутом, веденням домашнього господарства і між ними дійсно склалися усталені відносини, притаманні подружжю.

21.08.2004 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. Від шлюбу сторони мають доньку – ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1. З вересня 2017 року між сторонами припинилися шлюбно-сімейні відносини. Внаслідок постійних сварок, позивачка разом з донькою були вимушені переїхати жити до її батьків. Також відповідач декілька разів змінював вхідні замки, чим обмежив позивача та їх доньку у потраплянні до квартири, що була придбана за спільні кошти. Більш того, він відмовився зареєструвати місце проживання їх доньки у даній квартирі. Станом на сьогоднішній день позивачка вимушена проживати у своїх батьків разом із малолітньою дитиною, котра повністю знаходиться на її утриманні. Відповідач не лише не приймає участі у вихованні та утриманні дитини, а і чинить перепони у потраплянні до спільного житла, не надає можливості хоча б забрати особисті речі, в тому числі і речі індивідуального користування.

ОСОБА_4 подарував спірну квартиру № 177, що розташована за адресою: м. Харків, Салтівське шосе, 242, своєму батьку ОСОБА_6, що підтверджується договором дарування від 19.04.2018 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Харківської області ОСОБА_7 Проте, в зв’язку з тим, що обдарованим за оспорюваним договором дарування є батько відповідача, то звісно він знав, що квартира є спільним сумісним майном подружжя і що нотаріально посвідченої згоди на її відчуження позивачем не надавалося. Оспорюваний договір з самого початку не був направлений на реальне наставання правових наслідків обумовлених договором дарування, таким чином, зазначені спільні дії відповідача і його батька ОСОБА_6 є недобросовісними, оскільки спрямовані виключно на звільнення від майна з метою його приховання від стягнення частки у спільному майні подружжя.

Крім того, за період шлюбу, 24.11.2006 року було придбано рухоме майно, а саме легковий автомобіль Mitsubishi carizma шасі № XMCLNDA1A2F009410, 2002 р.в., державний номер НОМЕР_1. В подальшому, з реєстру МВС України стало відомо, що ОСОБА_4 без згоди позивачки 16.01.2018 року здійснив відчуження спільного сумісного майна подружжя на користь свого батька ОСОБА_6 З метою визначення вартості відчуженого рухомого майна, позивачем було відшукано аналогічні пропозиції на веб-сайті auto.ria.com. Так, було встановлено середню ринкову вартість аналогічного транспортного засобу, яка становить 5 000 доларів США, що в еквіваленті у гривні станом на день пред’явлення позову становить 131 535 грн. Таким чином, оскільки вказаний вище автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя та їй належить 1/2 частина грошових коштів, що була отримана відповідачем від його відчуження, що становить 65 727,50 грн. Враховуючи викладене до суду було подано даний позов.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17.08.2018 року позовну заяву залишено без руху.

31.08.2018 року на виконання вимог ухвали суду від 17.08.2018 року позивачем усунені зазначені в ній недоліки.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 05.09.2018 року відкрито провадження по справі та призначено підготовче судове засідання по справі.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 05.09.2018 року вжито заходи забезпечення позову шляхом заборони вчиняти дії направлені на відчуження квартири № 177, що розташована за адресою: м. Харків, Салтівське шосе, 242.

03.10.2018 року до матеріалів справи надійшов відзив відповідача ОСОБА_4 на позовну заяву, відповідно до якого останній вказував, що позовні вимоги ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а також про визнання спільною сумісною власністю подружжя спірної квартири та про поділ спільного сумісного майна подружжя ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені будь-якими належними, достовірними, допустимими доказами, що спроможні підтвердити проживання позивача разом з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах у період з 01.07.2002 року по 21.08.2004 року, а також ведення ними спільного господарства, наявності спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім’ї в цей період. Придбання побутової техніки, а саме: праски та пральної машини, з яких не можливо ідентифікувати покупця зазначеної техніки, не дають змоги встановити дійсні обставини справи, є недостовірними та не повинні братися до уваги судом. Продаж позивачкою належної їй квартири, дохід від якого вона вказує як джерело походження грошових коштів, за рахунок яких нібито було придбано, серед іншого, спірну квартиру, йому не було відомо на момент купівлі спірної квартири. а відтак, під час придбання спірної квартири він не отримував жодної фінансової або будь-якої іншої допомоги від позивача. Спірна квартира була придбана за грошові кошти, які були одержані відповідачем від його батьків, з метою проживання в ній самостійно окремо від них. Крім того, під час укладення договору купівлі-продажу від 19.03.2004 року спірної квартири грошові кошти у розмірі 90 100 грн. були передані продавцям безпосередньо його мамою ОСОБА_11

Крім того, автомобіль Mitsubishi Сarizma, 2002 року випуску, було придбано за грошові кошти, що належать на праві власності його батьку та використовувався відповідачем в зв’язку з його роботою. Оскільки відповідач не повернув позику, одержану від його батька, він був змушений перереєструвати автомобіль на нього з метою повернення боргу. Позивачка з власної ініціативи вирішила у грудні 2016 року покинути спірну квартиру та переїхати з їх спільною донькою до її батьків припинивши шлюбні відносини з ним. Після чого вона з’являлася до спірної квартири лише за його відсутності та вивозила майно набуте за час шлюбу. У зв’язку з тим, що в квартирі знаходяться його особисті речі, побоючись, що позивачка вивезе все майно, що є в квартирі відповідач був змушений змінити вхідні замки до спірної квартири. Враховуючи те, що позивачка не є власником спірної квартири, позовні вимоги в частині усунення перешкод у здійсненні права користування є безпідставними. На підставі викладеного просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

03.10.2018 року до канцелярії суду відповідачем ОСОБА_4 подано заяву про виклик свідка.

12.10.2018 року представником відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5 подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

В судовому засіданні від 23.10.2018 року представник відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5 заявив клопотання про долучення матеріалів справи відзиву на позовну заяву в редакції від 30.05.2018 року, витребування доказів, застосування строків позовної давності, виклик свідків, про допит в судовому засіданні відповідачів в якості свідків.

У відзиві в редакції від 19.10.2018 року відповідач ОСОБА_4 поміж тих обставин, що були викладені ним у попередньому відзиві вказував, що обмеження, які встановив суд в ухвалі від 05.09.2018 року, якою заборонив вчиняти дії направлені на відчуження спірної квартири, на момент вчинення спірного правочину, тобто 19.04.2018 року, не були встановлені, не були і не могли бути відомі відповідачу та зареєстровані у відповідному державному реєстрі. Таким чином, на момент вчинення спірного правочину ОСОБА_4 мав право вільно розпоряджатись нерухомим майном, ніякої заборони відчужувати відповідачу майно не встановлювалося, такі обмеження виникли тільки через більш ніж 4 місяці після вчинення оспорюваного правочину. Отже на момент вчинення правочину, яким ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 спірну квартиру, сторонами були дотримані всі вимоги щодо відповідальності змісту даного правочину ЦК України та іншим законодавчим актам цивільного законодавства, твердження позивача щодо фіктивності оспорюваного правочину ґрунтуються виключно на припущеннях і не підтверджені жодними належними та допустимими доказами. На підставі викладеного просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

30.10.2018 року до матеріалів справи надійшла відповідь на відзив, відповідно до якої представник позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_3 вказував, що позивачем до позовної зави долучені фотографії на яких ОСОБА_2 та ОСОБА_4 разом вирушали у відпустку за кордон, відвідували сімейні свята, в тому числі і з батьками та друзями ОСОБА_4 саме в даний період. Сумісне відвідування зазначених заходів свідчить про наявність відносин між позивачем та ОСОБА_4, що притаманні подружжю. Щодо придбання побутової техніки до реєстрації шлюбу, то долучені до справи документи в графі покупця містять підпис, який належить ОСОБА_2, що вкотре доводить придбання колишнім подружжям товарів, необхідних для ведення спільного господарства до реєстрації шлюбу. Крім того позивачка була присутня при огляді спірної квартири перед її придбанням, під час надання завдатку 06.03.2004 року в розмірі 200 доларів США та на безпосередньому укладенні нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу 19.03.2004 року. Більш того, з урахуванням викладеного, реалізація належній позивачці квартири 10.03.2004 року та витрата грошових коштів саме на придбання спірної квартири безпосередньо доводить факти сумісного проживання із ОСОБА_4 однією сім’єю, ведення ним спільного господарства та будування планів на майбутнє, щодо придбання спільного майна. Натомість ОСОБА_4 не було надано суду належних, допустимих доказів, що підтверджують джерело походження грошових коштів, за рахунок котрих, з його слів, була придбана спірна квартира, а також не надано доказів, які спростовують факт придбання спірної квартири в основному за рахунок грошових коштів позивачки, належних їй від реалізації власної квартири. Також не підтверджено належними та допустимими доказами твердження ОСОБА_4 про те, що транспортний засіб Mitsubishi Сarizma, 2002 року випуску було придбано за грошові кошти його батька, одержані ним у позику. Відчуження спірної квартири ОСОБА_4 на користь батька ОСОБА_6 не було спрямовано на реальне настання правових наслідків, а вчинювалося виключно з метою його приховання від стягнення частки у спільному майні подружжя, що є порушенням ч. 5 ст. 203 ЦК України, оскільки ОСОБА_4 досі зареєстрований за вказаною адресою та проживає там, проте чинить ОСОБА_2 перепони в користуванні спірною квартирою, змінив вхідні замки, хоча остання там досі зареєстрована. Майно, що знаходиться в квартирі є спільною сумісною власністю колишнього подружжя і набуте ними за часів сумісного проживання, а отже чинення ОСОБА_4 перепон у можливості володіти, користуватися та розпоряджатися належним позивачці на праві спільної сумісної власності майном є порушенням її права власності.

30.10.2018 року до матеріалів справи надійшла уточнена позовна заява.

31.10.2018 року від представника відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5 надійшла заява про долучення до матеріалів справи квитанцію про сплату судового збору.

08.11.2018 року до матеріалів справи надійшли заперечення представника відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5, відповідно до яких останній просив відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позову в повному обсязі, у зв’язку з недоведеністю даного позову.

Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 29.11.2018 року долучено до матеріалів справи надані в судовому засіданні представником позивача документи, витребовано докази, задоволено клопотання про виклик та допит свідків, закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

02.01.2019 року на виконання ухвали суду від 29.11.2018 року від приватного нотаріуса ХМНО ОСОБА_7 надійшли витребувані ухвалою суду документи.

09.01.2019 року на виконання ухвали суду від 29.11.2018 року від РСЦ в Харківській області надійшли витребувані ухвалою суду документи.

18.02.2019 року та 11.03.2019 року в судових засіданнях допитано свідків по справі.

В судовому засіданні позивачка та її представник позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не з’явився, присутній в судовому засіданні його представник ОСОБА_5 проти позову заперечував, просив в задоволенні позову відмовити в повному обсязі, посилаючись на його необґрунтованість.

Відповідач ОСОБА_6 в судове засідання не з’явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив, допитаний раніше в судовому засіданні проти позову заперечував, просив суд відмовити в його задоволенні.

Третя особа – приватний нотаріус ХМНО ОСОБА_7 в судове засідання не з’явилася, раніше через канцелярію суду подала заяву в якій просила слухати справу за її відсутності та вирішити справу на розсуд суду.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_12 пояснила, що вона є близькою подругою позивачки з самого народження. В листопаді 2001 року свідок познайомилась з ОСОБА_4. ОСОБА_2 представила його як свого хлопця. Вони спілкувалися сім’ями, всі свята святкували разом, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 завжди приходили разом, як пара, а потім як сім’я. Вони проживали разом по вул. Познанській з 2000, 2001 року, точно не пам’ятає, працювали разом. В кінці лютого 2002 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 переїхали до квартири матері ОСОБА_4 за адресою: м. Харків, Салтівське шосе, 145 та почали проживати разом в одній квартирі, купували разом речі, побутову техніку, диван, штори, облаштовували її, з метою проживання в даній квартирі, вести спільний побут. ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розповідали, що диван їм купили батьки ОСОБА_4. Після переїзду їх в квартиру матері ОСОБА_4, свідок була присутня на дні народження ОСОБА_2 в березні місяці та вони святкували її день народження та новосілля. В квартирі були особисті речі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (тапки, посуд, зубні щітки). В березні місяці 2004 року перед весіллям вони купили нову квартиру по Салтівському шосе, 242 в м. Харкові. ОСОБА_2 розповідала свідку, що вони збираються купувати квартиру та переїжджати. Хто купує квартири, за чиї кошти ОСОБА_2 свідку не повідомляла.

Свідок ОСОБА_13 в судовому засіданні пояснила, що вона працювала разом з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в ПП «Еталон» з 2001 року та там же вони і познайомились. ОСОБА_4 працював у відділі транспорту, ОСОБА_2 працювала перекладачем. У них було дві-три кімнати, фірма була невелика. Всі на роботі знали, що вони зустрічаються. Свідок дружила з ОСОБА_2 Коли вони затримувались на роботі до пізна, то ОСОБА_2 та ОСОБА_4 завжди її підвозили, оскільки вони проживали неподалік. Також, вранці ОСОБА_2 та ОСОБА_4 завжди приїжджали разом на роботу. Будучи на роботі ОСОБА_4 дарував ОСОБА_2 подарунки, наприклад цукерки, одяг. Про вказані подарунки свідку розповідала ОСОБА_2 Вони святкували разом свята, свідок зі своїм чоловіком були у них в гостях по Салтівському шосе, 145. Мати ОСОБА_4 вирішила звільнити дану квартиру щоб її син разом з ОСОБА_2 там проживали разом як пара. Коли ОСОБА_2 готувалася до свят, то вони разом з ОСОБА_4 ходили на ринок, купували там продукти, разом готували, планували купувати побутову техніку, разом вибирали піч, планували спільну відпустку, разом відпочивали, планували народження дитини. Влітку 2002 року свідок разом з чоловіком та ОСОБА_2 з ОСОБА_4 відпочивали на морі. Також свідку відомо, що в 2002 році вони разом їздили до Німеччини до родичів ОСОБА_4. Гроші, які вони заробляли, вони відкладали на спільний відпочинок. Мали спільний бюджет, оскільки неодноразово при мені купували в магазині продукти та не розділяли грошові кошти.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_14 пояснив, що він є другом ОСОБА_4 ОСОБА_2 є колишньою дружиною ОСОБА_4 в 2002 році ОСОБА_4 влаштувався на роботу та познайомився там з ОСОБА_2, яка була його колегою. В 2002 році в кафе він познайомився з ОСОБА_15 коли прийшов до кафе зі своє майбутньою дружиною і там був ОСОБА_4 разом з ОСОБА_15. ОСОБА_4 представив їм ОСОБА_15 як колегу. В 2002 році ОСОБА_2 проживала в квартирі біля станції метро «Героїв Праці». Свідок точно не знає в яких стосунках перебували ОСОБА_2 та ОСОБА_4, він не вдавався в ці подробиці. Євген та ОСОБА_16 не проживали як чоловік та дружина в період з 2002 року по 2004 рік. Так, дійсно вона через деякий час переїхала в квартиру мати ОСОБА_4, оскільки ОСОБА_4 розповідав йому, що в них на фірмі не виплачують заробітну платню та він запропонував ОСОБА_2 проживати в квартирі його матері, оскільки їй не було чим заплатити за оренду квартири. Чи сплачувала ОСОБА_2 кошти за проживання в вказаній квартирі, чи ні, свідку невідомо. ОСОБА_4 на той час проживав разом із своїми батьками. Свідок не бачив, щоб ОСОБА_2 та ОСОБА_4 робили якісь спільні покупки, ОСОБА_4 також йому про це не розповідав. В період з 2002 року по 2004 рік ОСОБА_4 спілкувався з іншими жінками. З ОСОБА_2 свідок не спілкувався певний час, а з ОСОБА_4 вони продовжували спілкуватися і наразі спілкуються. В серпні 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 одружилися, на весіллі свідок присутній не був.

Свідок ОСОБА_17 в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_2 є колишньою дружиною ОСОБА_4, який є його товаришем. З ОСОБА_2 свідка познайомив ОСОБА_4 напередодні їх весілля. До цього свідок бачив декілька разів ОСОБА_2 в 2002 році чи в 2003 році, точно він не пам’ятає, коли ОСОБА_4 йшов з нею по вулиці. З 2002 року по 2004 рік ОСОБА_4 не жив з ОСОБА_2 однією сім’єю, оскільки свідок постійно бачив ОСОБА_4 зі своїми батьками, останній жив в них. Євген розповідав свідку, що зустрічається з ОСОБА_2, вони жили окремо, більших подробиць свідку невідомо. Майно вони разом не купували.

Допитаний в якості свідка відповідач ОСОБА_18 пояснив, що він є батьком ОСОБА_4. З 2001 року син працював в туристичній фірмі де до них прийшла на роботу ОСОБА_2. Він бачив ОСОБА_19 на фірми сина, оскільки знайомий з її керівником та приходив до нього. Через декілька місяців син прийшов додому з двома дівчинами, одна з них була ОСОБА_19 та представив їх як своїх колег. Через деякий час, син прийшов до них та сказав, що йому подобається ОСОБА_15 та попросив дозволу, щоб вона переїхала проживати на квартиру його дружини, оскільки вона не може сплачувати кошти за оренду квартири в якій вона проживає, на що вони не заперечували. В період з 2002 року по 2004 рік вони періодично зустрічалися, ОСОБА_15 приходила до них додому. Проте, Євген також приходив додому і з іншими дівчатами. В 2004 році свідку та його дружині набридло, що ОСОБА_4 приводе то одну дівчину, то іншу, вони з дружиною прийшли до висновку купити йому квартиру, щоб він почав самостійно там проживати. Була придбана трикімнатна квартира, в травні-червні місяці була продана однокімнатна квартира дружини, кошти від продажу якої пішли на ремонт купленої сину квартири. Десь в червні місяці ОСОБА_4 прийшов до них додому та сказав, що зробив ОСОБА_15 пропозицію та має намір на ній одружитися, після чого в серпні місяці вони одружилися та після весілля деякий час мешкали у свідка в квартирі, як сім’я, до закінчення ремонту в спірній квартирі. В період з 2002 року по 2004 рік ОСОБА_4 проживав разом зі свідком та його дружиною в трикімнатній квартирі за адресою: м. Харків, Салтівське шосе, 139В, кв. 132. Євген вів спільний побут зі своїми батьками, оскільки проживав разом з ними, у них був спільний бюджет, тим більше в них на фірмі тоді не виплачувалась заробітна платня. ОСОБА_2 проживала в квартирі дружини свідка, купувати туди нічого не треба було, оскільки квартира була всім обладнана. На угоді при покупці квартири № 177 по Салтівському шосе, 242 в м. Харкові були присутні його син ОСОБА_4 та його дружина, яка саме і передавала грошові кошти колишнім власникам квартири. Чи була присутня ОСОБА_2 при укладенні угоди, свідку невідомо. Також свідок зазначав, що оскільки в нього погіршилось його матеріальне становище, він попросив сина повернути йому кошти, які він надавав йому раніше, в зв’язку з чим син подарував йому спірну квартиру та в подальшому свідок планує здавати цю квартиру в оренду. Свідок завжди працював, його дружина також, у свідка була висока заробітна плата, тому в нього були кошти на придбання сину квартири. В 2003-2004 роках батьки ОСОБА_16 мешкали в м. Харкові . З 2003 року мешкали по вул. Володарського, 22 в м. Харкові, це була службова квартира, отримана її батьком.

Суд, вислухавши позивача та її представника, відповідача ОСОБА_6, представника відповідача ОСОБА_4 – ОСОБА_5, свідків, дослідивши матеріали справи, приходить до наступних висновків.

Право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів закріплено безпосередньо у Конституції України (ст. 55), Цивільному кодексі України (ст. 16), Цивільному процесуальному кодексу України (ст. 4).

Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З урахуванням вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 березня 2004 року набув право власності на квартиру № 177 по Салтівському шосе, 242 в м. Харкові. (том 1 а.с. 35).

21 серпня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб (том 1 а.с. 14).

Від спільного подружнього життя у сторін народилась донька – ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджено копією свідоцтва про народження 1-ВЛ № 149072 (том 1 а.с. 15).

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23.05.2018 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано (том 2 а.с. 31-32).

Згідно довідки з місця проживання про склад сім’ї та прописку від 13.02.2018 року № 552 ОСОБА_2 з 06.11.2004 року зареєстрована за адресою: м. Харків, Салтівське шосе, 242, кв. 177 (том 1 а.с. 33).

На підтвердження факту спільного проживання та побуту позивачем було надано до суду фотокартки, на яких зображено як позивача, так відповідача ОСОБА_4 в період з 2002 року по 2003 рік (том 1 а.с. 61, 63).

Встановлення вказаного факту позивачу необхідно для реалізації положень ст. 74 Сімейного кодексу України.

Суд виходить з того, що засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків членів сім’ї визначені Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України), а щодо правовідносин до 01.01.2004 року Кодексом про шлюб та сім’ю).

Разом з тим, Сімейний кодекс України набрав чинності з 01 січня 2004 року.

За положеннями частини першої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Пунктом 4 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України визначено, що цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 01.01.2004 року.

Факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 1 січня 2004 року. КпШС Української РСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

ОСОБА_2 просить суд встановити факт її проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 з 01.02.2002 року, проте, до вступу в дію нового Цивільного Кодексу України, тобто до 01.01.2004 року, встановлення такого факту немає ніякого правового значення, оскільки діючий на той час Цивільний Кодекс України від 1963 року не передбачав встановлення зазначеного факту.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч. 2 ст. 3 СК України виключення, згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

Конституційним Судом України у рішенні від 03.06.1999 р. за № 5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї») визначено таку обов'язкову ознаку члена сім'ї, як ведення спільного господарства.

Пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року N 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. При цьому органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Разом з тим, в ст. 74 СК України законодавець закріпив, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу (право спільної сумісної власності подружжя).

У п. 20 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що при застосуванні статті 74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Тобто, при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

Зазначені правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-97цс11 та у постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 р. у справі № 6-148цс12.

Таким чином, з наведеного положення випливає головна ознака подружніх відносин: наявність факту ведення спільного господарства, тобто прийняття участі у спільних витратах, спрямованих на забезпечення життєдіяльності сім'ї.

Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом підставою для виникнення у них прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

За змістом ст. 60 СК України належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається, крім іншого, і спільністю участі чоловіка, жінки коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного, для правильного застосування ст. 74 СК України у системному зв'язку зі ст. 60 СК України при вирішення спору щодо визнання майна спільною сумісною власністю, суд повинен установити джерело його набуття.

Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.

У постановах від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79цс13 та від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, Верховний Суд України висловив свою правову позицію щодо поділу майна подружжя, яка зводиться до наступного.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

З аналізу вказаних норм випливає, що майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею необхідно вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Як вбачається з договору купівлі-продажу від 10.03.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_20 , зареєстровано в реєстрі за № 797, ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1. В договорі вказано, що цей продаж вчинено за 79 500 грн., що еквівалентні 15 000 доларам США.

Посилання позивачки та її представника, що саме на гроші, одержані від продажу вищевказаної квартири, що належала позивачці на праві власності, були витрачені на придбання спірної квартири, матеріалами справи не підтверджені. Не підтверджено належними доказами факт передання ОСОБА_2 до ОСОБА_4 грошових коштів, отриманих за продаж її квартири (розписка, тощо). В матеріалах справи відсутнє будь-яке документальне підтвердження того, що ОСОБА_2 придбала будівельні матеріали для ремонтно-будівельних робіт спірної квартири за свої кошти та проводила ремонтні роботи на підставі договірних відносин. Придбання позивачкою побутової техніки у спірну квартиру, що на її думку підтверджує факт ведення спільного господарства між нею та ОСОБА_4 не знайшли свого підтвердження, оскільки з наданих суду документів неможливо ідентифікувати особу покупця, посилання представника позивача на те, що в чеках стоїть підпис позивачки не підтверджені належними та допустимими доказами по справі (висновок експертизи, тощо). Крім того, на підтвердження факту проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_4 однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 01.01.2004 року до часу реєстрації шлюбу – 21.08.2004 року, ані позивачкою, ані її представником не доведено факту того, що між сторонами існували стосунки, притаманні подружжю, було ведення спільного побуту, були взаємні права та обов'язки, взаємна матеріальна допомога та підтримка, наявність спільних витрат, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.

Посилання представника позивача що до спірних правовідносин повинні застосовуватися положення Закону України «Про власність», КпШС України, необхідно зазначити наступне.

Згідно частин 1, 2 ст. 17 ЗУ «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Враховуючи, що спірна квартира була придбана відповідачем ОСОБА_4 19.03.2004 року, тобто на час дії вже СК України, то вказанні норми КпШС України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, а посилання сторони позивача на ЗУ «Про власність» судом не приймається до у ваги, оскільки ст. 17 вказаного закону передбачала придбання майна внаслідок спільної праці саме членів сім’ї. Про те, що позивачка була членом сім’ї відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні не доведено та не підтверджено належними та допустимими доказами.

Допитані з боку сторони позивача свідки вказували, що ОСОБА_4 дарував ОСОБА_15 подарунки, вони купували продукти, коли до них приходили гості, їздили на відпочинок, приїжджали на роботу, святкували свята. Однак, жоден із допитаних судом свідків зі сторони позивача, беззаперечно не підтвердили факту перебування позивачки та відповідача у спірний період у фактичних шлюбних відносинах, не доповіли про факти, які б підтвердили проживання сторін саме однією сім'єю з веденням спільного господарства, побуту та бюджету. З пояснень свідків судом не встановлено ознак спільного проживання однією сім’єю ОСОБА_4 та ОСОБА_2, за якими останні проживали разом, мали єдиний спільний бюджет, вели спільне господарство, планували своє життя на майбутнє, обговорювали питання фінансового характеру, а їх показання можуть свідчити лише про наявність дружніх стосунків між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 та періодичне спільне проведення вільного часу.

Надаючи правову оцінку показанням свідків з боку позивача, суд зазначає, що останні не містять даних про обставини, з якими положення ст. 3 СК України пов’язує визначення поняття «сім’я», оскільки їх свідчення носили загальний характер та не містили конкретної інформації про фактичні стосунки між сторонами, з яких би вбачалось ведення спільного бюджету, облаштування спільного побуту, наявність реальних взаємних прав та обов’язків.

На підставі викладеного, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 01.02.2002 року до часу реєстрації шлюбу – 21.08.2004 року, а, отже, похідною є і відмова в задоволенні інших позовних вимог щодо визнання спільною сумісною власністю сторін зазначеного вище майна, поділ цього майна шляхом визнання права власності на 1/2 частину спірної квартиру.

Щодо вимог про визнання недійсним договору дарування від 19.04.2018 року та усунення перешкод у здійсненні права користування житловою квартирою і передання ключів від її вхідних дверей необхідно зазначити наступне.

19.04.2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування відповідно до якого ОСОБА_4 передав безоплатно у власність своєму батькові ОСОБА_6, а ОСОБА_6 прийняв як дарунок квартиру № 177, що знаходиться в будинку № 242, розташованого по Салтівському шосе в м. Харкові. Вищевказаний договір було посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7 та зареєстровано в реєстрі за № 859.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Договір дарування є одностороннім правочином, який за загальним правилом не створює будь-яких обов'язків для обдаровуваного.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України правочин є недійсним у разі недодержання сторонами при його укладанні вимог, що встановлені законом. Крім того, законом встановлено конкретні випадки, при настанні яких правочин може бути визнаний недійсним у судовому порядку.

Цивільним Кодексом передбачено вичерпний перелік підстав, за наявності яких угода може бути визнана недійсною. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими в законі.

Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Положенням ч. 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема частиною п'ятою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У пункті 24постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 року «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

З аналізу викладених норм права, а також роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, випливає, що позивач, який звернувся з вимогою про визнання правочину фіктивним, має довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Таку ж правову позицію висловив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в своїх ухвалі від 03 червня 2015 року у справі №6-4806св15.

Крім того, в своїй постанові від 21 січня 2015 року (справа №6-197цс14) Верховний Суд України зазначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований, як фіктивний.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним, примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Вищевказане положення деталізується в ст. 317 ЦК України, де вказано, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

В статті 321 ЦК України зазначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ст. 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Втручання у право власності може бути виправдним згідно з ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і буде відповідати усталеній прецедентній практиці ЄСПЛ (рішення від 23 вересня 1982 р. в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 р. в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства), якщо воно здійснено: 1) з метою урегулювання спору і врахування права власності іншого співвласника (суспільний інтерес); 2) на підставі закону; 3) з дотриманням вимог співмірності і пропорційності.

Відповідно до Ухвали Вищого Спеціалізованого Суду України по справі за № 6-5756св14 від 28.05.2014 року, коли власник житла та члени його сім’ї проживають разом з ним у належній йому квартирі (будинку), то відповідно до ст. 156 ЖК України вони користуються житловим приміщенням нарівні із власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цією жилою площею. Якщо власник позбавляється права власності на житло, то члени сім'ї власника також втрачають право користування даним житлом.

Виникнення права у членів сім'ї власника квартири на користування цією квартирою та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника квартири права власності на цю квартиру, а відтак - припинення права власності особи на квартиру припиняє його право та право членів його сім'ї на користування даною квартирою.

Таким чином, права членів сім'ї власника квартири на об'єкт власності є похідним від прав самого власника.

Передбачаючи право власника квартири на відчуження цього об'єкту, законодавством не передбачено при цьому перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника квартири (будинку).

Дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що договір дарування від 19.04.2018 року посвідчений приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_21, зареєстрований в реєстрі за № 859 укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, не суперечать вимогам Цивільного законодавства, ст.ст. 203, 215 ЦК України, юридичні наслідки після укладення договору дарування досягнуті, право власності на квартиру № 177, що знаходиться в будинку № 242, розташованого по Салтівському шосе в м. Харкові зареєстровано, що підтверджується Інформаційною довідкою № 125165815 від 24.05.2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна.

Стороною позивача не доведено, що вищезазначений договір укладено фіктивно, не доведено наявність умислу сторін правочину та вчинення без наміру створення правових наслідків. Позивачем не надано доказів, підтверджуючих порушення її прав та законних інтересів у зв'язку з укладеним договором дарування, оскільки саме ОСОБА_4 в момент відчуження квартири був її власником, а тому міг на власний розсуд розпоряджатися нею. На підставі викладеного, позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування від 19.04.2018 року задоволенню не підлягають.

Крім того, враховуючи, що наразі спірна квартира на праві приватної власності належить відповідачу по справі ОСОБА_6, суд доходить висновку, що права позивача у користуванні спірною квартирою жодним чином не порушені відповідачами, оскільки законодавством не передбачено перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника квартири, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині усунення перешкод у користуванні квартирою та надання ключів від її вхідних дверей задоволенню не підлягають.

Щодо вимог про стягнення компенсації 1/2 частки вартості проданого автомобіля Mitsubishi Сarizma, державний номер НОМЕР_1, необхідно зазначити таке.

Судовим розглядом встановлено, що 21 серпня 2004 року між сторонами укладено шлюб, який розірвано на підставі рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 травня 2018 року.

В період шлюбу 24 листопада 2006 року сторонами був придбаний легковий автомобіль «Mitsubishi Carizma», 2002 року випуску, кузов № НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. 30 "Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", згідно з якими у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Згідно із частиною третьою статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України(частина четверта статті 71 СК України).

Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.

Пленум Верховного Суду України у пункті 22 своєї Постанови від 21.12.2007, № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз'яснив, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Згідно інформації з порталу державних послуг МВС України № 0-1660103867 вбачається, що автомобіль «Mitsubishi Carizma», 2002 року випуску зареєстрований за відповідачем ОСОБА_6.

В судовому засіданні представник відповідача не заперечував, що вказаний автомобіль було переоформлено відповідачем ОСОБА_4 на свого батька ОСОБА_6

Проте, суд вважає, що розмір компенсації за належну частку у майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя та відчужене без згоди одного з подружжя, визначається із суми, за яку це майно було продано, а не із вартості аналогічного автомобіля на інтернет-сайті в мережі інтернет, яку надала сторона позивача. При цьому суд критично ставиться до вартості автомобіля, запропонованої позивачкою, оскільки така вартість була визначена без безпосереднього дослідження експертом предмету спору, а взята з мережі інтернет шляхом відшукання аналогічних пропозицій щодо продажу такого ж транспортного засобу. В той же час, сторона позивача не просила суд призначити по справі судову автотоварознавчу експертизу для встановлення вартості спірного автомобіля. Жодних доказів на підтвердження того, що спірний автомобіль було відчужено ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 за 131 455 грн. не надано.

Зважаючи на викладене вище, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивачка, як на підставу для задоволення позовних вимог не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, оскільки не ґрунтуються на достатніх, належних та допустимих доказах, та при цьому нею не було доведено розмір грошової компенсації, який вона просить стягнути, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення грошової компенсації задоволенню не підлягають.

Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ч. 1 ст. 79 ЦПК України).

Доказування, та як, слідство рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

В свою чергу, згідно із ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 263 ЦПК України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Питання про розподіл судових витрат суд вирішує на підставі вимог ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 77, 79, 81, 89, 90, 95, 213, 258, 259, 263, 274, 265, 268 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог – відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Фрунзенський районний суд м. Харкова.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової карти платника податків - НОМЕР_3, місце проживання (перебування): м. Харків, Салтівське шосе, 242, кв. 177.

Відповідачі – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_4, місце проживання (перебування): м. Харків, Салтівське шосе, 242, кв. 177; ОСОБА_6, дата народження не відома, реєстраційний номер облікової картки платника податків – НОМЕР_5, місце проживання (перебування): м. Харків, Салтівське шосе, 139В, кв. 132.

Третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_7, місце знаходження: м. Харків, вул. Гвардійців Широнінців, 29-А, прим. літ. 1-А-16.

Повний текст рішення складено 05.04.2019 року.

Суддя О.В. Горпинич