Рішення № 80860440, 15.03.2019, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

15 березня 2019 рокум. Ужгород№ 807/527/16 Закарпатський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого судді - Луцович М.М.,

суддів: Микуляк П.П., Шешеня О.М.

при секретарі судових засідань – ОСОБА_1

за участю перекладача - ОСОБА_2 ОСОБА_3,

та осіб, що беруть участь у справі:

позивача - ОСОБА_4 Тауфік;

представника позивача - ОСОБА_5;

представника відповідача - ОСОБА_6;

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 Тауфік до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 Тауфік звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач звернулася до відповідача із заявою про надання захисту в Україні, проте 31 березня 2016 року отримала повідомлення № 5.2/14 від 30 березня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, 15 березня 2016 року відповідачем було прийнято рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказує, що країною її походження є Ліван, але вона не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, мотивуючи тим, що у разі повернення її до країни походження, їй загрожує реальна небезпека бути підданій нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Позивач зазначає, що в Україну вона прибула з чоловіком та на час прибуття була на шостому місяці вагітності. Позивачка стверджує, що до одруження з теперішнім чоловіком була заміжня і мала від першого шлюбу дітей, однак колишній чоловік піддавав її домашньому насильству і після розлучення не хотів її відпускати, а хотів, щоб вона обслуговувала його нову дружину і дітей. Позивач зазначала, що теперішній її чоловік є палестинський біженець в Лівані, нелегально мав ресторан, змінив релігію ісламу на християнство, прийнявши хрещення, одружився на мусульманці. Під час реєстрації шлюбу вказав неправдиву інформацію, що є мусульманином, інакше б шлюб не зареєстрували. Позивач вказує, що її теперішній чоловік переслідувався колишнім чоловіком та її сім'єю за те, що збезчестив честь сім'ї і винен в тому, що через нього його дружина перестала практикувати релігію ісламу. Позивач наголошувала, що її теперішній чоловік - ОСОБА_7 був підданий побиттю кілька разів, отримував погрози від її колишнього чоловіка, який його попередив, що наступного разу його вб'ють, а тому для захисту своєї сім'ї і майбутньої дитини позивач з чоловіком прийняли рішення виїхати з Лівану. Також, позивач наголошувала, що під час перебування в Україні у неї народилося двоє дітей та вона переконана, що життя цих дітей буде у небезпеці у разі повернення у Ліван, і захисту там немає від кого чекати, вони будуть вважатися позашлюбними, що підсилює ризик небезпеки бути позбавленою всіх соціальних благ, дискримінації, нелюдському та такому, що принижує людську гідність поводженню. Позивач зазначала, що переїхати в інший район Лівану немає можливості, оскільки колишній чоловік знайде їх. Позивач зазначала, що її колишній чоловік має широкі зв'язки, в тому числі стверджувала, що його рідний брат належить до терористичного угрупування "Ісламська Держава". Так, позивач зазначала, що причини побоювання повернення до країни постійного перебування пов'язані з побоюванням за життя сім'ї - її чоловіка та дітей, і їх майбутнє.

В судовому засіданні позивач та представник позивача підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просили позов задовольнити.

Представник відповідача заперечив щодо задоволення позовних вимог, з мотивів викладених у відзиві на позов, вказавши на те, що позивач нелегально у вересні 2015 року виїхала разом з чоловіком та братом з Лівану водним транспортом до Туреччини. У порту Туреччини її перемістили до трюму корабля, який їхав у Грецію, а у Греції вона автомобільним транспортом вирушила в напрямку Македонії, а далі Сербії, протягом трьох тижнів позивач знаходилася в Європі, однак кордон Сербії з Угорщиною був закритий, тому їх знову повернули до моря, звідки вони дісталися порту ОСОБА_6 (Україна). Представник відповідача наголошував, що позивач ніколи не була членом жодної політичної, релігійної, військової чи громадської організації, у зв'язку з чим не має підстав вважати, що вона має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, представник відповідача зазначав, що на основі всебічного вивчення наданих позивачем матеріалів, а також матеріалів про країну походження (Ліван), співбесід по уточненню викладених фактів було встановлено, що позивач не надала достовірних чи правдоподібних фактів щодо особистого переслідування в країні походження та її постійного проживання Ліван.

В судовому засіданні представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, всебічно та повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що 10 листопада 2015 року, позивач звернулася із заявою № 102 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 23). У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначила, що не має своєї держави, їй погрожує смертю колишній чоловік, через те, що вона змінила іслам на християнство і не може через це спокійно жити, у країні постійного проживання відсутня людяність і вона хоче спокійно жити для себе і майбутньої дитини.

В ході розгляду справи по суті судом було встановлено, що позивач протягом тривалого часу знаходилася у країнах Європи, зокрема у Греції, Македонії, Сербії, Угорщині, звідки знову повернулася в Україну.

Зокрема, як вбачається з пояснень позивача, вона нелегально у вересні 2015 року виїхала разом з чоловіком та братом з Лівану водним транспортом до Туреччини у трюмі вантажного корабля. У порту Туреччини, назви якого вона не знає, оскільки не виходила на берег, її перемістили до трюму корабля, який їхав у Грецію. У Греції вона вийшла в порту і далі автомобільним транспортом вирушила в напрямку Македонії, а потім Сербії. Протягом трьох тижнів позивач знаходилася в Європі, однак кордон Сербії з Угорщиною був закритий, тому їх знову повернули до моря, звідки вони дісталися порту ОСОБА_6 (Україна).

Після прибуття до міста ОСОБА_6, позивач разом з чоловіком та братом, сухопутним шляхом потрапила на територію Угорщини, де вона була затримана 05.11.2015 року прикордонною поліцією Угорщини за незаконний перетин державного кордону з Україною.

Позивач зазначала, що в Угорщині вона за статусом біженця не зверталася, оскільки на запитання представника прикордонної поліції Угорщини, куди вона їде, позивач відповіла, що в Німеччину, після чого її повернули в Україну 06 листопада 2015 року в ході прикордонно-представницької зустрічі, що підтверджується протоколом про адміністративне затримання від 06.11.2015 року.

Після поміщення ПТТ Мукачівського прикордонного загону у Закарпатській області 10 листопада 2015 року позивач звернулася до Головного управління ДМС України в Закарпатській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що не має своєї держави. ЇЇ проблема полягає в тому, що їй погрожує смертю колишній чоловік, через те, що вона змінила іслам на християнство.

Згідно з протоколом про адміністративне затримання від 06 листопада 2015 року, позивач пояснила, що хотіла потрапити в одну із країн Європи для кращого життя та працевлаштування. При цьому, позивач назвала себе ОСОБА_4 ОСОБА_8, а місем проживання вказала Палестину, м.Хейфа (а.с. 44).

15 березня 2016 року, відповідачем, за результатами розгляду справи ОСОБА_4 Тауфік та із врахуванням висновку Головного управління ДМС у Закарпатській області від 26.02.2016 року (а.с. 61-71), було прийнято рішення за № 155-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особи без громадянства ОСОБА_4 Тауфік (а.с. 72).

Такі дії відповідача, визначені ч. 13 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", згідно якої передбачено, що у разі якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

30 березня 2016 року, Головне управління ДМС в Закарпатській області повідомило позивача, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причина відмови: відповідно до абзацу п’ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як осіб, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п. 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні (а.с. 6).

Підставою Повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту слугувало рішення відповідача №155-16 від 15 березня 2016 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Згідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, при розгляді документів заявника відповідач зобов'язаний перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 3, ч. 4 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається. З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників. Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.

Згідно до ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виявлення помилок або неточностей у відомостях про особу, внесених до рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з письмовим висновком, приймає рішення про їх виправлення та здійснює обмін документів, виданих на підставі такого рішення.

Таким чином, з системного аналізу ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" вбачається, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

ОСОБА_6 з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач протягом тривалого часу знаходилася у країнах Європи, зокрема Греції, Македонії, Сербії, Угорщині, звідки знову повернувся в Україну.

Так, після прибуття до міста ОСОБА_6 сухопутним шляхом потрапила на територію Угорщини, в якій за статусом біженця не зверталася, оскільки на запитання представника прикордонної поліції Угорщини, куди вона їде, позивач відповіла, що в Німеччину, після чого її повернули в Україну 06 листопада 2015 року в ході прикордонно-представницької зустрічі.

Після поміщення в ПТТ Мукачівського прикордонного загону у Закарпатській області 10 листопада 2015 року позивач звернулася за захистом до органів міграційної служби, через небажання добровільного повернення до країни походження.

При цьому, суд констатує, що з протоколу про адміністративне затримання від 06 листопада 2015 року вбачається, що позивач - ОСОБА_4 Тауфік виявила бажання потрапити в одну із країн Європи для кращого життя та працевлаштування, назвавши себе ОСОБА_4 ОСОБА_8, з місцем проживання Палестина, м. Хейфа.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Однак, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Тобто, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Таким чином, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

ОСОБА_6 з тим, суд констатує, що з матеріалів особової справи позивача вбачається, що за наслідками проведеної 26 листопада 2015 року співбесіди, органами міграційної служби встановлено, що ОСОБА_4 Тауфік, народилася 16.05.1978 року, хрещення не приймала, а тільки не стала притримуватися законів ісламу, оскільки жила з чоловіком, який сповідував християнство. Позивач народився в таборі палестинських біженців Шатіла в ОСОБА_8, Ліван. Мати, батько позивача та троє дітей від першого шлюбу залишилися в Лівані. ОСОБА_4 Тауфік стверджує, що середню освіту здобула у школі, яка фінансувалася БАПОР (Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт) в Лівані, з сьомого по восьмий клас училася в державній школі в городі ОСОБА_8, а потім навчалася у приватному коледжі в таборі Сабра, де рік вчилася на косметолога. З 2004 року протягом чотирьох років, в місті Наам, надавала послуги з манікюру, педикюру та косметології.

З аналізу особової справи позивача, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що ані під час перебування в країні походження, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, ОСОБА_4 Тауфік не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, при цьому підставою виїзду з країни походження слугували сімейні обставини, зокрема повторне заміжжя позивача та побоювання колишнього чоловіка.

Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Лівану.

В силу частини шостої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", якщо зазначені умови не змінилися.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

З врахуванням вищевикладеного суд приходить висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №155-16 від 15 березня 2016 року, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно з метою покращення рівня життєвих умов.

ОСОБА_6 з цим слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

Щодо посилання позивача, як на підставу скасування оскаржуваного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 15.03.2016 року №155-16, на те, що під час перебування на території України у неї народилося двоє дітей, суд констатує наступне.

З аналізу особової справи позивача, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що на час звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 10.11.2015 року позивач знаходилася на шостому місяці вагітності та народила першу дитину 26.02.2016 року, а друга дитина у позивача народилася 28.02.2018 року.

Таким чином, під час звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - дітей народжених на території України у позивача не було та на час прийняття висновку Головного управління ДМС у Закарпатській області від 26.02.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - позивач знаходилася у пологовому будинку і цього дня народила першу дитину. Відтак наявність дітей, народжених на території України, не було підставою звернення позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, на час розгляду справи ОСОБА_4 Тауфік та прийняття висновку Головного управління ДМС у Закарпатській області від 26.02.2016 року, на підставі якого було прийнято оскаржуване рішення від 15.03.2016 року за № 155-16 - не мали місце обставини щодо народження позивачем двох дітей на території України та відповідно такі відповідачем не досліджувалися.

Згідно до ч. 16 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала право на його оскарження, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо немає інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" возз'єднання сім'ї - в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах та можуть підтвердити відповідними документами наявність достатнього фінансового забезпечення для утримання членів сім'ї в Україні, з метою спільного проживання сім'ї незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.

Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 КАС України.

Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Тому завданням адміністративного суду є контроль за законністю прийняття рішень

Зокрема, виходячи зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

В даному випадку, прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту віднесено до компетенції відповідача.

ОСОБА_6 з тим, суд констатує, що позивач не позбавлена права звернутися до відповідача за захистом у разі наявності інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", зокрема з підстав возз'єднання сім'ї.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

На підставі вищевказаного суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст. 241, ч. 3 ст. 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову ОСОБА_4 Тауфік (89600, м. Мукачево, вул. Мічуріна, 3) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії - відмовити.

2. Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду в строки визначені ст. 295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддяОСОБА_2

Суддя П.П. Микуляк

Суддя О.М. Шешеня

Відповідно до ч. 3 ст. 243 КАС України рішення суду у повному обсязі складено та підписано 02.04.2019 року, з огляду на перебування судді на лікарняному.