Рішення № 80826357, 27.03.2019, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/2568/2018 Справа № 490/4657/18

Центральний районний суд м. Миколаєва

_____________

ЗАОЧНЕ Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2019 року Центральний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді Гуденко О.А.

при секретарі Кваші С. О.

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві справу за позовом Державне підприємство "Миколаївське лісове господарство" до Веснянська ОТГ Миколаївського району Миколаївської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

06 червня 2018 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння,який обґрунтовувало наступним.

15 листопада 1964 року виконкомом Миколаївської міської ради Миколаївської області виданий державний акт на право користування землею ДП «Миколаївське лісове господарство», відповідно до якого останнє є користувачем земельної ділянки загальною площею 25 га згідно з планом описом меж в районі від А до Б з землями Сливинського училища механізації с-г №1, від Б до В з землями річки Південний Буг, від В до А з землями Варварівського лісництва. Інвентаризація вказаних земельних ділянок проводилась у 1964 році, кадастрові номери земельних ділянок присвоєні не були.

В кварталі 33 до складу земель ДП «Миколаївське лісове господарство» окрім виділу 10, користувачем якого на даний час й досі є позивач, раніше входили виділ 8 та 11 кварталу 33, що в 1992 році начебто були переведені в підсобно-господарські землі Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області на підставі рішення Веснянської сільської ради народних депутатів №85 від 08 грудня 1992 року для надання земельних ділянок згідно представленого списку керівництва військової частини 6480 під індивідуальну забудову військовослужбовцям.

Згідно рішення Веснянської сільської ради народних депутатів Миколаївського району Миколаївської області від 08 грудня 1992 року № 85 землі не вилучені. Названим рішенням запропоновано можливість переведення земель площею 1,8 га, розташованих в кварталі 33, виділ 8,11 урочища «Варварівське» Андріївського лісництва в присадибні землі Веснянської сільської ради, але реалізовано таке рішення не було.

Відповідно до листа Миколаївської обласної державної адміністрації від 15 жовтня 2010 року № 5190-0105-47/3-09 інформація, щодо вилучення земельних ділянок із земель Андріївського лісництва урочища «Варварівське» згідно даних державного земельного кадастру в Управлінні Держкомзему у м. Миколаєві відсутня. З 1964 року погоджень ДП «Миколаївське лісове господарство» на такий відвід земельних ділянок не надавало, відповідних рішень не приймало.

Рішеннями виконкому Веснянської сільської ради народних депутатів від 31 травня 1993 року № 29 та від 14 січня 1994 року № 3 ухвалено виділити земельні ділянки під будівництво індивідуальних будинків.

На підставі рішення Веснянської сільської Ради народних депутатів № 3 від 14 січня 1994 року, із земель лісового фонду, які перебували у користуванні підприємства (в кварталі 33, виділі 10), 17 січня 1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були видані державні акти на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 та НОМЕР_2 на земельні ділянки площею 0,0800 га по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 відповідно.

Між тим, як з'ясувалось, вказаними рішеннями питання про надання у власність відповідачам земельних ділянок не вирішувалось.

14 жовтня 2008 року ОСОБА_1 за нотаріально посвідченим договором продав ОСОБА_2 названу земельну ділянку, яка 26.11.2008 року одержала державний акт серії НОМЕР_3.

07 липня 2008 року ОСОБА_3 за нотаріально посвідченим договором продала ОСОБА_4 земельну ділянку по АДРЕСА_2, площею 0,0880 га., останній 18 серпня 2008 року отримав державний акт серії НОМЕР_4.

Разом з тим, як зазначав позивач, з Генерального плану м. Миколаєва вбачається, що АДРЕСА_1 закінсується номерами 100 і 107 з парної і непарної сторони відповідно, а тому по цій вулиці відсутні земельні ділянки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2.

Водночас, з 1964 року і по теперішній час вище зазначені земельні ділянки не вилучені із земель ДП «Миколаївське лісове господарство». Веснянською сільською радою в односторонньому порядку незаконно вилучено у землекористувача спірні земельні ділянки поза волею останнього. З огляду на викладене, способом відновлення становища, яке існувало до вилучення земель державного лісного фонду на користь відповідачів, позивач вважав, є їх повернення у розпорядження належного користувача.

Посилаючись на порушення права на користування землею та те, що земельні ділянки відповідачі отримали без відповідної правової підстави, з порушенням чинного земельного законодавства, позивач просив визнати недійсними Державні акти на право приватної власності на землю видані ОСОБА_1, та ОСОБА_3 та витребувати з володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_4 земельні ділянки.

У судове засідання представник позивача адвокат Нікітіна Ю.В. надала заяву про розгляд справи в їх відсутність, вимоги позову підтримала в повному обсязі з викладених в ньому підстав.

Відповідачі в судове засідання не зявилися, повідомлялися судом неодноразово належним чином через оголошення на веб-сайті суду, письмових заперечень суду не надали.

Ухвалою суду справу розглянуто за відсутності відповідача в порядку заочного розгляду, оскільки у відповідності до вимог ч.1 ст. 280 ЦПК України відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, відповідач не зявився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин, відповідач не подав відзив та позивач не заперечує проти такого вирішення справи, а також у справі достатньо даних про права та взаємини сторін.

Ухвалою суду справу розглянуто у сторін та їх представників, оскільки в справі достатньо даних про права та взаємовідносини сторін.

Ввивчивши матеріали справи, судом встановлені наступні факти та відповідні ним правовідносини.

Постановою від 19 березня 2018 року колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у справі № 490/9612/16-ц рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 листопада 2017 року скасовано в частинах визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1, площею 0,0800 га, розташованої по АДРЕСА_1, виданий ОСОБА_1 17 січня 1994 року Веснянською сільською радою народних депутатів та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 227, та витребування на користь державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» у ОСОБА_2 земельної ділянки розташованої за адресою: АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та стягнення судового збору з ОСОБА_2

Як вбачається з матеріалів справи, 15.11.1964 року виконкомом Миколаївської міської ради Миколаївської області виданий державний акт на право користування землею державному підприємству «Миколаївське лісове господарство», відповідно до якого останнє є користувачем земельної ділянки загальною площею 25 га. згідно з планом описом меж в районі від А до Б з землями Сливинського училища механізації с-г №1, від Б до В з землями річки Південний Буг, від В до А з землями Варварівського лісництва. Інвентаризація вказаних земельних ділянок проводилась у 1964 році, кадастрові номери земельних ділянок присвоєні не були.

В кварталі 33 до складу земель ДП «Миколаївське лісове господарство» окрім виділу 10, користувачем якого на даний час й досі є ДП «Миколаївське лісове господарство», раніше входили виділ 8 та 11 кварталу 33, що в 1992 році начебто були переведені в підсобно-господарські землі Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області на підставі рішення Веснянської сільської ради народних депутатів №85 від 08.12.1992 року для надання земельних ділянок згідно представленого списку керівництва військової частини 6480 під індивідуальну забудову військовослужбовцям.

Згідно рішення Веснянської сільської ради народних депутатів Миколаївського району Миколаївської області від 08.12.1992 року № 85 землі не вилучені. Названим рішенням запропоновано можливість переведення земель площею 1,8 га, розташованих в кварталі 33, виділ 8,11 урочища «Варварівське» Андріївського лісництва в присадибні землі Веснянської сільської ради, але реалізовано таке рішення не було.

Відповідно до листа Миколаївської обласної державної адміністрації від 15.01.2010 року №5190-0105-47/3-09 інформація, щодо вилучення земельних ділянок із земель Андріївського лісництва урочища «Варварівське» згідно даних державного земельного кадастру в Управлінні Держкомзему у м. Миколаєві відсутня. З 1964 року погоджень ДП «Миколаївське лісове господарство» на такий відвід земельних ділянок не надавало, відповідних рішень не приймало. Лише у 2007 році ДП «Миколаївське лісове господарство» почало надавати погодження на відвід земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків (рішення Миколаївської міської ради № 17/37 від 08.11.2007 року), які, однак, не стосувалися відповідачів по справі.

Попри це, рішеннями виконкому Веснянської сільської ради народних депутатів від 31.05.1993 року №29 та від 14.01.1994 року №2 і від 14.01.1994 року № 3 ухвалено виділити земельні ділянки під будівництво індивідуальних будинків.

На підставі рішення виконкому Веснянської сільської ради від 14.01.1994 року № 3 ОСОБА_1 видано державний акт серії НОМЕР_1 від 17.01.1994 року на право приватної власності на землю по АДРЕСА_1, земельна ділянка площею 0,0880 га.

14.10.2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 4161, на ім'я останньої видано державний акт серії НОМЕР_3 від 26.11.2008 року на право власності на спірну земельну ділянку по АДРЕСА_1.

На підставі рішення виконкому Веснянської сільської ради від 14.01.1994 року № 3 ОСОБА_3 видано державний акт серії НОМЕР_2 від 17.01.1994 року на право приватної власності на землю по АДРЕСА_2, земельна ділянка площею 0,0800 га.

07.07.2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки № 3117, на ім'я останнього видано державний акт серії НОМЕР_4 від 18.08.2008 року на право власності на спірну земельну ділянку по АДРЕСА_2.

При цьому, з Генерального плану м. Миколаєва вбачається, що АДРЕСА_1 закінчується номерами АДРЕСА_3 і АДРЕСА_4 з парної і непарної сторони відповідно, а тому по АДРЕСА_1 відсутні відповідні земельні ділянки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2.

Крім того, з 1964 року і по теперішній час вищеназвані земельні ділянки не вилучалися із земель ДП «Миколаївське лісове господарство».

Судом встановлено і таке підтверджується матеріалами справи, що на підставі акту на право користування землею від 15 листопада 1964 року ДП «Миколаївське лісове господарство» є користувачем земельної ділянки площею 25 га, згідно з планом описом меж в районі від А до Б із землями Сливинського училища механізації с-г № 1, від Б до В із землями річки Південний Буг, від В до А із землями Варварівського лісництва. Земельна ділянка має квартал 33, який складається з виділів, зокрема з виділу №10, що підтверджується також проектами організації та розвитку лісового господарства ДП «Миколаївський лісгосп».

Такі планово-картографічні матеріали є належними та допустимими доказами, що свідчать про право користування позивача зазначеними в них земельними ділянками. Інвентаризація вказаних земельних ділянок проводилась у 1964 році та кадастрові номери земельних ділянок присвоєні не були.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 154 ЗК України органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

Згідно з ч.ч. 1, 2 та 4 ст. 20 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої відповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

За п. 5 рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів.

Отже, припинення правовідношення власності на спірні земельні ділянки можливе шляхом припинення дії правового титулу, як підстави виникнення такого права, тобто визнанням недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки.

Відповідно до положень ст. 3 ЗК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин), власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Положеннями статті 9 вказаного Кодексу передбачено, що до відання сільських, селищних і міських районного підпорядкування Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить: 1) передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу; 2) реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі; 3) вилучення (викуп) земель відповідно до статті 31 цього Кодексу; 4) справляння плати за землю; 5) ведення земельно-кадастрової документації; 6) погодження проектів землеустрою; 7) здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, додержанням земельного законодавства; 8) сприяння створенню екологічно чистого середовища і поліпшенню природних ландшафтів; 9) припинення права власності або користування земельною ділянкою чи її частиною; 10) видача висновків про надання або вилучення земельних ділянок, яке провадиться вищестоящою Радою народних депутатів; 11) погодження будівництва жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні; 12) вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції; 13) вирішення інших питань у галузі земельних відносин у межах своєї компетенції.

Статтею 17 ЗК України (в редакції Земельного Кодексу України від 18 грудня 1990 року діючого на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що передача земельних ділянок, зокрема у приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.

Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районного, міської, в адміністративному підпорядкуванні якого є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї.

Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядними, природоохоронними і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31,32, 34 цього Кодексу.

Відповідно до положень ст. 31 цього ж Кодексу вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям проводиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів. Згідно із ч. 1 ст. 23 цього ж Земельного Кодексу України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Отже, державні акти (на час виникнення спірних правовідносин) визнавалися документом, що посвідчували право власності на земельні ділянки й видавалися на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на землю, недійсними можуть визнаватися, як зазначені рішення, угоди, на підставі яких видавалися державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце у разі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав в судовому порядку.

Підставою видачі оспорюваних державних актів вказано рішення Веснянської сільської Ради народних депутатів № 3 від 14 січня 1994 року. Зі змісту цього рішення «Про виділення ділянок для будівництва індивідуальних будинків» вбачається, що питання про передачу у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спірних земельних ділянок не вирішувалось , проект відведення їм земельних ділянок не розроблявся та не погоджувався сільською Радою народних депутатів.

Крім того, за змістом рішення виконкому Весняської сільської Ради народних депутатів № 29 від 31 травня 1993 року про виділення земельні ділянки для будівництва індивідуальних будинків військовослужбовцям в/ч 6480, виділено, зокрема відповідачам в довічне спадкове володіння земельну ділянку з вільного присадибного фонду сільської Ради в районі в/ч 6480 - отже і це рішення не може слугувати належною підставою для видачі відповідачам спірних державних актів.

За такого, на думку суду, державні акти № 133 та № 134, видані ОСОБА_1 та ОСОБА_3 без визначеної законом підстави (ст. 17 ЗК України), що є неправомірним, а державний акт, виданий з порушенням вимог ст. 17 ЗК України - недійсним.

Більш того, як встановлено, вилучення (викуп) з метою передачі у власність вищезазначеним особам спірних земель у землекористувача ДП «Миколаївське лісове господарство» не проводилося. Рішенням Веснянської сільської Ради народних депутатів від 08 грудня 1992 року за № 85 «Про землі запасу» було переведено землі площею 1,8 га, розташовані в кварталі 33, ділянки 8,11 урочища «Варварівське» Андріївського лісництва в присадибні землі Веснянської сільської ради для надання військовослужбовцям в/ч 6480 під індивідуальну забудову (т.1 а.с.69). Переведення ділянки 10 кварталу 33 зазначеного урочища (фактичне місце розташування земельних ділянок по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ) рішення не містить.

Отже, вказані рішення сільської Ради народних депутатів не є належним та допустимим доказом, що підтверджує вилучення (викуп) у позивача спірної землі з метою її передачі у власність відповідачам, оскільки положеннями ст. 31 ЗК України передбачений інший порядок вилучення (викупу) земель.

Додатково суд враховує, що з Генерального плану м. Миколаєва вбачається, що по АДРЕСА_1 були відсутні земельні ділянки нумерацією АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2.

Аналізуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку, що спірні державні акти видані ОСОБА_1, та ОСОБА_3 з порушенням вимог статей 17, 31 ЗК України, а тому визнання їх недійсними в судовому порядку є належним та самостійним способом поновлення порушених прав позивача.

За такого, вимоги позивача щодо визнання зазначених вище Державних актів недійсними є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Зі змісту позовних вимог убачається, що позивач просив на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України витребувати на свою користь з чужого незаконного володіння спірні земельні.

Статтею 152 Земельного кодексу України встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не повязані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється у тому числі шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав та визнання недійсним рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

До умов пред'явлення віндикаційного позову належать такі: 1) власник чи титульний володілець не повинен мати можливості здійснювати фактичне володіння над річчю; 2) майно, яке хоче повернути колишній власник чи титульний володілець, збереглося в натурі та перебувало у фактичному володінні іншої особи; 3) майно, яке підлягає віндикації, має бути індивідуально визначеним. 4) віндикаційний позов має недоговірний характер та спрямований на захист речових прав.

Отже суд доходить висновку, що позивач має всі необхідні передумови для пред'явлення віндикаційного позову, оскільки будучи власником землі не здійснює фактичне володіння над спірними землями, які знаходяться на даний час в повному розпорядженні відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_4, збереглися в натурі та є індивідуально визначеними. При цьому, віндикаційний позов, пред'явлений позивачем, має недоговірний характер та спрямований на захист його речових прав на земельну ділянку.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Добросовісне придбання в розумінні ст. 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними (правова позиція Верховного Суду України, висловлена в постанові № 6-140цс14 від 17 грудня 2014 року).

Оскільки право власності на земельні ділянки по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_1, та ОСОБА_3 відповідно, на підставі недійсних державних актів, що не надавали їм право їх відчужувати, то суд дійшов до висновку, що земельні ділянки, користувачем яких є ДП «Миколаївське лісове господарство», вибули з його володіння поза його волею.

Спірні землі вибули з володіння ДП «Миколаївське лісове господарство» не з волі останнього, оскільки були передані у приватну власність органом місцевого самоврядування з порушенням закону.

За змістом ст.ст. 92, 95 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно положень ст.ст. 330, 658 ЦК України майно не може бути відчужене особою, яка не має на те достатніх правових підстав, тобто не є власником такого майна.

На підставі викладеного, вищезазначені земельні ділянки підлягають витребуванню від добросовісних набувачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відповідно до ст. 388 ЦК України ( за ОСОБА_2 це майно зареєстроване на праві власності - відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно , номер запису 23764039 від 01.12.2017 року; право власності на земельну ділянку АДРЕСА_2 - відомості про власника у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майноне значаться ) .

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню також стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних відносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (частини друга, третя статті 56 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст. 57 ЗК України від 18.12.1990 року; ч. 1 ст. 17 ЛК України ).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейського суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Ураховуючи, що земля, як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності, а тому правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Як встановлено зазначені вище спірні земельні ділянки не вилучені із земель ДП «Миколаївське лісове господарство», мали лісогосподарське призначення (лісового фонду), у зв'язку із чим фактично відбулась незаконна зміна цільового призначення земель, в подальшому їх було відчужено за договорами купівлі-продажу.

Ураховуючи зазначене, «суспільним», «публічним» інтересом звернення ДП «Миколаївське лісове господарство» до суду із даним позовом є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів з державної та комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення в державну власність землі, що незаконно вибула з такої власності.

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про виправдане втручання держави у право власності відповідачів, оскільки встановлено, що воно було законним, здійснювалося з метою задоволення «суспільного» і «публічного» інтересу та було пропорційним визначеним цілям.

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на таке, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочносте й власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно зі ст.7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб'єктами прававласності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, як зазначено в ч.2 ст.3 ЗК України, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Відповідно до ст.8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Відповідно до ч.1 ст.84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землілісогосподарськогопризначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних відносин).

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для заліснення (частини друга, третя статті 56 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядуваннянадаютьсяв постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарськимпідприємствам,іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (стаття 57 ЗК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин; частина перша статті 17 ЛК України ).

За змістом статті 31 ЛК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статті 21 Закону України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин віднесено, у тому числі передачу у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, та припинення права користування ними.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Стаття 57 ЛК України визначає порядок та умови зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства.

Відповідно до частини дев'ятої статті 149 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу .

При цьому зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється в порядку, визначеному законом (стаття 20 ЗК України). Порушення такого порядку має наслідком визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмову в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною, притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Судом установлено, що спірні земельні ділянки, про витребування яких позивач заявив позов, входять до складу земель ДП «Миколаївське лісове господарство», яке має законне право користування ними та належать до земель лісового фонду. Також установлено, що право користування ДП «Миколаївське лісове господарство» на спірні земельні ділянки не припинялося в порядку статті 141 ЗК України, земельна ділянка за правилами статті 149 ЗК України не вилучалася. Так само не було додержано порядку зміни цільового призначення землі згідно зі статтею 20 ЗК України.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

З наведеного випливає, що ДП «Миколаївське лісове господарство» як власник земельних ділянок по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, що вибули з володіння позивача не з його волі, шляхом їх незаконного та неправомірного вилучення рішеннями Веснянської сільської ради народних депутатів № 85 від 8 грудня 1992 року, № 29 від 31.05.1993 року, та № 3 від 14.01.1994 року, має право на підставі ст. 330, 388 ЦК України, витребувати земельні ділянки від їх останніх набувачів та фактичних володільців, оскільки є всі необхідні умови та законні підстави як для пред'явлення віндикаційного позову, так і для витребування земель з чужого незаконного володіння.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України на користь позивача з відповідачів підлягають стягненню 1409 грн. судового збору в рівних частках і одночасно на користь держави з відповідачів підлягають стягненню 2818 грн. недоплаченого позивачем судового збору при подачі позову за вимоги немайнового характеру для юридичної особи (визнання державних актів недійсними) в рівних частках.

Керуючись ст. ст. 12,81,141, 259-263, 280-284 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» - задовольнити.

Визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1, площею 0,0800 га, розташовану за адресою АДРЕСА_1, виданий ОСОБА_1 17 січня 1994 року Веснянською сільською радою народних депутатів та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 227.

Визнати недійсним Державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_2, площею 0,0800 га, розташовану за адресою АДРЕСА_2, виданий ОСОБА_3 17 січня 1994 року Веснянською сільською радою народних депутатів та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 228.

Витребувати на користь державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» земельну ділянку площею 0,0800 га, що розташована за адресою АДРЕСА_1, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з чужого незаконного володіння ОСОБА_2.

Витребувати на користь державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» земельну ділянку площею 0,0800 га, що розташована за адресою АДРЕСА_2, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 .

Стягнути на користь Державного підприємства «Миколаївське лісове господарство» з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - по 352 коп. судового збору .

Стягнути на користь держави з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - по 704,40 коп. судового збору .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення до Миколаївського апеляційного суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя Центрального районного суду

м. Миколаєва Гуденко О.А.