Рішення № 80693071, 25.03.2019, Одеський окружний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2019 року м. Одеса Справа № 420/1318/19

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А.,

за участю: секретаря Ягенської К.О., представників: позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області ОСОБА_4, за участі третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_5 товариства “Укрсоцбанк” про визнання протиправними та скасування постанов виданих приватним виконавцем Виконавчого округу Одеської області ОСОБА_4 №58370564 від 13.02.2019 року про відкриття виконавчого провадження, №58370564 від 13.02.2019 року про арешт майна боржника та №58370564 від 13.02.2019 року про стягнення основної винагороди у сумі 2473,37 дол. США, -

ВСТАНОВИВ:

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», правовою основою діяльності органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є Конституція України, цей Закон, міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, інші закони, нормативно-правові акти, прийняті на їх виконання. Ч. 1 ст. 4 вищевказаного Закону встановлено, що діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: 1) верховенства права; 2) законності; 3) незалежності; 4) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 5) обов'язковості виконання рішень; 6) диспозитивності; 7) гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; 8) розумності строків виконавчого провадження; 9) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями. Відповідно до ст. 91 Закону України «Про нотаріат» від 2 вересня 1993 року N 3425-ХІІ (зі змінами та доповненнями), виконавчий напис може бути пред'явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення. Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про виконавче провадження» зміни до ст. 91 Закону України «Про нотаріат» не вносились. Відповідно до п.п. 9.1, 9.2 п. 9 глави 16 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 295/5 від 22.02.2012 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за№ 282/20595 від 22.02.2012 року (зі змінами та доповненнями), виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є фізична особа, може бути пред'явлений до примусового виконання протягом року з моменту вчинення виконавчого напису. Поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого напису до виконання провадиться відповідно до вимог статті 23 Закону України „Про виконавче провадження" і статті 371 Цивільного процесуального кодексу України. Таким чином, Закон України «Про нотаріат» в частині строку пред'явлення виконавчого напису до примусового виконання є спеціальним законом по відношенню до Закону України «Про виконавче провадження». Згідно до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред'явлення, якщо: - пропущено встановлений законом строк пред'явлення виконавчого документа до виконання. Таким чином, строк пред'явлення виконавчого документа встановлюється саме Законом, в даному випадку спеціальним Законом є Закон України «Про нотаріат», яким встановлює строк в 1 рік для пред'явлення виконавчого напису на примусове виконання з дати вчинення такого виконавчого напису. Виконавчий напис, пред'явлений до виконання Відповідачу, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 19 травня 2017 року, відповідно, строк його пред'явлення до виконання закінчився 20 травня 2018 року.

Представник відповідача надав до суду письмовий відзив, який мотивований тим, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Вище приведена норма спростовує твердження позивача про те, що Закон України "Про нотаріат" є спеціальним законом по відношенню до Закону України "Про виконавче провадження", адже у Законі України "Про виконавче провадження" чітко вказано, що всі інші закони і нормативно-правові акти мають прийматися на підставі цього Закону (2016 року). Це означає, що Закон "Про нотаріат" який було прийнято у 1993 році не може застосовуватись якщо він встановлює інший ніж Закон (2016 року) порядок виконання виконавчих написів нотаріусів. По-друге відповідно до п.5. Розділ XIII ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ, Закону України "Про виконавче провадження", виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Навіть якщо б виконавчий документ був виданий до набрання чинності новим Законом України "Про виконавче провадження" (2016 року), то все одно його можна було б пред'явити до виконання, протягом строків встановлених новим Законом.

Ухвалою суду від 05.03.2019 року позов залишено без руху.

Ухвалою суду від 15.03.2019 року заяву ОСОБА_3 про поновлення строку звернення до суду задоволено, визнано поважними причини пропуску ОСОБА_3 строку звернення до суду та поновлено пропущений процесуальний строк та відкрито спрощене позовне провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Також вказаною ухвалою приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області ОСОБА_4 зобов’язано надати до Одеського окружного адміністративного суду в строк до 22.03.2019 року засвідчену належним чином, за описом копію матеріалів виконавчого провадження ВП №58370564.

Ухвалою суду від 05.03.2019 року відмовлено в задовленні заяви представника поривача про забезпечення позову.

Ухвалою суду від 25.03.2019 року задоволено заяву предсатавника позивача про забезпечення позову.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Судом встановлено, що 13.02.2019 до приватного виконавця поштою надійшла заява від Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", про відкриття виконавчого провадження, на підставі виконавчого напису нотаріуса від 19.05.2017 №9057 Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7 щодо звернення стягнення на квартиру № 39 що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Корольова, буд. 85/2 (Предмет іпотеки). Власником предмета іпотеки є ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП: НОМЕР_1, місце реєстрації: АДРЕСА_1). За рахунок коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки, задовольнити вимоги Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» у розмірі заборгованості 24733,67 дол. США.

Як підставу для визнання протиправними та скасування постанов приватного виконавця боржник зазначає, зокрема, те що в матеріалах ВП міститься лист відповідача до позивача із зазначенням адреси в АДРЕСА_2, в той час як позивач зареєстрований та проживає за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2/2, кв.39, що підтверджується в тому числі відміткою Відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС в Одеській області на запиті відповідача щодо місця реєстрації.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.3 Закону України "Про виконавче провадження" у виконавчому документі, зокрема, зазначаються: адреса місця проживання чи перебування (для фізичних осіб). Приватний виконавець до відкриття виконавчого провадження не має права подавати будь-які запити щодо встановлення місця проживання чи знаходження боржника. Отже як випливає з приведеної норми він має керуватися даними про місцепроживання чи знаходження боржника вказаними у виконавчому документі.

Підтвердженням цього є положення ч.2 ст.28 Закону України "Про виконавче провадження", документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.

Крім того, надсилання документів виконавчого провадження є наступною дією після відкриття виконавчого провадження. За таких обставин будь-які, можливі порушення у наступній дії(відправлення) не роблять попередню дію(відкриття) протиправною.

У виконавчому написі нотаріуса була зазначена адреса боржника: АДРЕСА_3. На момент відкриття виконавчого провадження від боржника або стягувача не надходило ніяких заяв про зміну місця проживання чи знаходження за таких обставин у приватного виконавця були всі підстави відкрити виконавче провадження та надсилати повідомлення за цією адресою.

13.02.2019 на зазначену адресу позивача було надіслане поштове відправлення 0500026944417 в якому була постанова про відкриття виконавчого провадження, про арешт майна боржника, про стягнення основної винагороди.

Після отримання інформації про зміну адреси боржника приватний виконавець надсилав повідомлення за адресою АДРЕСА_4, що підтверджується реєстром відправлення №0500030098431 від 11.03.2019 року.

Зазначене свідчить про дотримання приватним виконавцем всіх вимог чинного законодавства щодо надіслання боржнику документів виконавчого провадження та відсутність підстав для визнання його дій протиправними.

Також позивач зазначає що відповідно до ст.91 Закону України "Про нотаріат", виконавчий напис може бути пред'явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення.

З такою позицією позивача суд не погоджується та зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 3 ЗУ «Про виконавче провадження» відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих написів нотаріусів.

Відповідно до ст.90 ЗУ «Про нотаріат» стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження"

Згідно ст. 91 ЗУ «Про нотариат» виконавчий напис може бути пред'явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення.

Положеннями статті ст.90 ЗУ «Про нотаріат» передбачено, що стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно ст. 11 ЗУ «Про виконавче провадження» строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов’язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію.

Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом – встановлюються виконавцем.

Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Строки, встановлені цим Законом, обчислюються в робочих днях, місяцях і роках, а також можуть визначатися посиланням на подію, яка повинна неминуче настати.

Згідно ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про виконавче провадження» виконавчі документи можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Виконавчий лист №9057 було видано 19.05.2017 року. За таких обставин у приватного виконавця не було підстав для відмови у відкриття виконавчого провадження з мотивів пропуску строків пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Суд зазнає, що Закон України «Про нотаріат» був прийнятий 02.09.1993 року, тоді як Закон України «Про виконавче провадження» 02.06.2016 року.

Враховуючи вищевикладене суд критично ставиться до твердження позивача про те, що Закон України "Про нотаріат" є спеціальним законом по відношенню до Закону України "Про виконавче провадження", адже у Законі України "Про виконавче провадження" чітко вказано що всі інші закони і нормативно-правові акти мають прийматися на підставі цього Закону (2016 року). Це означає що Закон "Про нотаріат" який було прийнято у 1993 році не може застосовуватись якщо він встановлює інший ніж Закон (2016 року) порядок виконання виконавчих написів нотаріусів.

Крім того, відповідно до п.5. Розділ XIII Закону України "Про виконавче провадження", виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Навіть якщо б виконавчий документ був виданий до набрання чинності новим Законом України "Про виконавче провадження" (2016 року), то все одно його можна було б пред'явити до виконання, протягом строків встановлених новим Законом.

При цьому суд через наявність різних строків у різних Законах застосовує принцип розумності законодавця. Це припущення передбачає обрання норми права, яка є більш прогресивною внаслідок її пізнішого прийняття або ж норми, яка спрямована на врахування особливостей певного різновиду суспільних відносин. В основу колізійного принципу lexposterior покладено припущення, що «і той, і інший акт виражає волю одного законодавця, але бажаніше надавати перевагу тій волі законодавця, яка виражена останньою, так як саме вона повинна відповідати духу часу».

Таким чином оскільки саме Законом України «Про виконавче провадження» встановлюється порядок та строки пред’явлення виконавчих документів до стягнення, та оскільки в Законі України «Про нотаріат» зазначено, що стягнення за виконавчим написом проводиться в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", суд доходить висновку, що відповідачем у відповідності до вимог законодавства Украйни були винесенні оскаржувані постанови, а отже у задоволенні позову слід відмовити.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст. 2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

З огляду на зазначене та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Керуючись ст..ст.9, 241-246 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Приватного виконавця Виконавчого округу Одеської області ОСОБА_4 про визнання протиправними та скасування постанов відмовити.

Рішення набирає законної сили згідно ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до П’ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та з урахуванням п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Е.А.Іванов

.