Рішення № 80669957, 21.03.2019, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 638/12200/18

Провадження № 2-а/638/160/19

21.03.2019 року Дзержинський районний суд міста Харкова

у складі: головуючого судді – Хайкіна В. М.

за участю секретаря – Жакун Н. О.

з участю судового розпорядника ОСОБА_1

з участю представника позивача – ОСОБА_2

з участю представника відповідача – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Дзержинського районного суду м. Харкова в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 (61000, АДРЕСА_1) до ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_4 у серпні 2018 року звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України, а саме просить суд визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення з України громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 21.10.2017 року за порушення правил перебування іноземних громадян на території України його було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП (адміністративний протокол МХК 118557 від 21.10.2017 р.). Постановою Дергачівського РВ ГУ ДМС України в Харківській області накладено стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 гривень, сума штрафу сплачена. 14.11.2017 року ГУ ДМС України прийнято рішення щодо примусового повернення його до країни походження, на час прийняття вказаного рішення позивач не був із ним ознайомлений. Через побоювання стати жертвою переслідувань та ситуацію, що загрожує його життю, безпеці та свободі у Сирійській Арабській ОСОБА_6 позивач вирішив звернутись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Харківській області. 26.06.2018 року у Шевченківському РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області позивача повідомили про існування вищевказаного рішення про примусове повернення та надали його копію. Вважає, що рішення про примусове повернення його з України є протиправним та підлягає скасуванню. Через війну у Сирії позивач не може повернутись туди, адже тоді він повинен буде служити в армії та буде змушений вчиняти військові злочини проти цивільного населення та воювати з мешканцям країни свого походження, це суперечить його внутрішньому переконанню та поглядам. Через побоювання стати жертвою переслідувань та загрози його життю, безпеці та свободі повернутись до Сирії не може. Під час прийняття рішення про примусове повернення від 14.11.2017 року був відсутній перекладач, внаслідок чого до відома позивача не було доведено суть та значення прийнятого рішення, а його країна громадянської належності була визначена не вірно, оскільки позивач є особою без громадянства. Просить суд позов задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_4 – адвокат ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в Харківській області ОСОБА_3 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував. Згідно відзиву на позовну заяву, позивач, ОСОБА_4, паспортний документ Р000292459, даний 02.08.2016 року, строком дії до 01.08.2018 року, останній раз прибув на територію України в 2016 році у приватних справах. Після закінчення терміну перебування з території України не виїхав. Постановою ГУ ДМС України в Харківській області від 21.10.2017 року на позивача було накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн. за порушення вимог ст. 6, 7 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Сума штрафу була сплачена. Постанова позивачем не оскаржувалась. Позивач знаходився на території України нелегально, з порушенням вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, не має статусу біженця відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до вимог ст. 26 Закону України «Про правовій іноземців та осіб без громадянства» та п.5 розділу першого «Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства», щодо позивача було прийнято рішення ГУ ДМС України в Харківській області від 14.11.2017 року про примусове повернення з України громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Рішення є правомірним та обґрунтованим, таким, що прийняте відповідно до вимог законодавства, що регулюють правовідносини у сфері перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення осіб, присутніх в судовому засіданні, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 21.10.2017 року було виявлено громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, який проживав без реєстрації місця проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, про що свідчить протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МХК №118557 від 21.10.2017 року.

Відповідно до постанови про накладення адміністративного стягнення серії ПН МХК №118557 від 21.10.2017 року за порушення вимог статей 6, 7 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 510,00 грн. Постанова виконана 21.10.2017 року, штраф сплачено.

Згідно рішення начальника Дергачівського РВ ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_8, погоджене першим заступником начальника ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_9 та затверджене начальником ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_10 про примусове повернення з України від 14.11.2017 року, громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1, примусового повернуто до країни походження, зобов’язано його покинути територію України у термін до 24.11.2017 року.

Диспозиція частини 1 статті 26 Закону України «Про правовий захист іноземців та осіб без громадянства» визначає, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. Отже, іноземець або особа без громадянства підлягає примусовому поверненню в країну походження за рішенням уповноваженого на це органу виключно за умови наявності у їх діях ознак порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або якщо вони суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України.

Водночас лише сам факт притягнення до адміністративної відповідальності позивача не є достатньою підставою для прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, оскільки орган, уповноважений вирішувати зазначені питання, має також враховувати вимоги статті 31 Закону «Про правовий захист іноземців та осіб без громадянства», відповідно якої іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Доводи представника позивача, що у вказаному рішенні невірно вказано громадянство ОСОБА_7 є слушними та вони знайшли своє підтвердження.

Так, у довідці про звернення за захистом в Україні №0000813, виданій 11.06.2012 року, рішенні Державної міграційної служби України про відхилення скарги на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.11.2012 року, висновку щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.07.2012 року, вказано, що ОСОБА_7 є громадянином ОСОБА_11.

По тексту ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 29.05.2013 року (справа №2а-14441/12/2070), постановленій під час розгляду адміністративного позову ОСОБА_7 ОСОБА_12 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії, вказано, що ОСОБА_7 є громадянином ОСОБА_11, країною походження позивача є Сирія, м. Хама, р-н. Мухаям, за національністю позивач – араб, за віросповіданням – іслам-суніт, країна проживання Сирія.

У свідоцтві про народження дочки позивача ОСОБА_13 серії І-ВЛ №467177, виданому 13.12.2016 року Київським районним у місті Харкові відділі державної реєстрації актів цивільного стану ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області, громадянство батька – ОСОБА_4 не зазначено.

ОСОБА_14 ОСОБА_15 наголошує на тому, що він є особою без громадянства.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання-біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих, побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. ОСОБА_14 під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, ОСОБА_16 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Як встановлено в ході розгляду справи, позивач звертався до органів міграційної служби із заявою про визнання його біженцем, мотивуючи свою заяву неможливістю виїзду на батьківщину через громадянську війну в Сирії, і у разі повернення до Сирії його буде покликано до загальної мобілізації до армії країни, але він категорично проти приймати участь у громадянській війні проти власного народу. Позивач засуджує дії уряду країни походження, які призводять до чисельних жертв з боку цивільного населення.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1967 року (п. 171): «... якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінене як переслідування».

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства - повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217- 241). Зокрема, у п.217-219 зазначеного рішення Суд вказав наступне: У справі «N.A. проти Сполученого Королівства» суд прямо врахував своє більш раніше рішення по справі «Вилвараджа та інші проти Сполученого Королівства» та зробив висновок, що його не слід тлумачити як таке, що вимагає від заявника підтвердження існування особливих відмінних рис, якщо він може довести, що загальна ситуація насилля у країні повернення має достатньо високий рівень для того, щоб створити реальну небезпеку того, що видворення в цю країну порушить статтю 3 Конвенції. Наполягати у таких випадках, щоб заявник продемонстрував існування таких особливих відмінних рис, означало б зробити захист, передбачений статтею 3 Конвенції, нереальним (справа «N.A. проти Сполученого Королівства», §§ 115 – 116). Більш того, такий висновок поставив би під сумнів абсолютний характер статті 3, яка містить абсолютну заборону катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або покарання. Таким чином, після прийняття рішення по справі «N.A. проти Сполученого Королівства» єдине питання, яке Суд повинен розглянути у справі про видворення, полягає у наступному: продемонстровані чи ні у всіх обставинах справи, що розглядається Судом, суттєві підстави вважати, що відповідній особі у випадку повернення буде загрожувати реальна небезпека бути підданою поводженню, що суперечить статті 3 Конвенції. Якщо існування такої небезпеки встановлено, то видворення заявника обов’язково порушить статтю 3, незалежно від того, що обумовлена така небезпека загальною ситуацією насилля, особистою характеристикою заявника чи поєднання двох цих елементів». З урахуванням викладеного, суд повинен з’ясувати, чи існують істотні підстави вважати, що у разі депортації позивачу та її дітям буде загрожувати реальна небезпека піддатися поводженню, що суперечить ст.3 Конвенції.

З огляду на вказівки, викладені в ОСОБА_16 Європейського Союзу від 27 квітня 2004 року №8043/04 та рішенні Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2017 року № 52722/15 при прийнятті рішення щодо надання або відмови в наданні відповідного статусу, органу, на який покладено такі функції, слід враховувати ситуацію у країні походження. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

З даного приводу Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «С.К. проти Росії» вказав на те, що гуманітарна ситуація і обстановка в області безпеки, а також характер і динаміка військового конфлікту в Сирії помітно посилилися в період між прибуттям С.К. в Росію в жовтні 2011 року і виданням наказу про його висилку в лютому 2015 року; також можна простежити погіршення ситуації з часу наказу до відхилення клопотання заявника про надання притулку. За наявними даними, незважаючи на угоду про припинення вогню, яка була підписана в лютому 2016 року, сторони конфлікту продовжують використовувати методи ведення війни, які можуть призвести до жертв серед цивільного населення. Це підтверджують повідомлення і про хаотичні обстріли і напади на цивільне населення. При цьому, Суд вказав, що уряд не обґрунтував свій аргумент, що безпека С.К. буде гарантована тим, що його вишлють в ОСОБА_2, і що він також буде в безпеці при переїзді в своє рідне місто або іншу частину Сирії. Уряд не надав будь-якого підтвердження, що для С.К. в Дамаску буде забезпечений достатній рівень безпеки або що він зможе виїхати з Дамаска в безпечний регіон Сирії. Станом на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, офіційною позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (УВКБ ООН) державам-членам ООН рекомендовано у зв'язку з проведенням постійних бойових дій у Сирії з березня 2011 року, які продовжуються і дотепер, ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до Сирії до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення.

Той факт, що в Сирії триває збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об’єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож, ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації.

Незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала безпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.171 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців встановлено, якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участі, засуджується міжнародним співтовариством як така, що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може бути розцінено як переслідування.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення та, як наслідок, дійшов необґрунтованого висновку про повернення його до країни походження.

Також, у п. 196 Керівництва УВКБ ООН вказано, що хоча загальний принцип права полягає в тому, що обов'язок надавати докази лежить на особі, що подає клопотання, випадки, коли особам що подала клопотання, може подати докази на підтвердження своєї заяви, і швидше є винятком, ніж правилом. У більшості випадків особа, яка втікає від переслідування, приїжджає в країну в тяжкому становищі і дуже часто навіть без особистих документів. Таким чином, хоча обов’язок подавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і опрацювання відповідних фактів вирішується спільно з повноважною особою. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати засоби, які він має в своєму розпорядженні, щоб зібрати всі необхідні докази, що підтверджують клопотання.

УВКБ ООН, з поміж іншого, вважає, що особи, які ухиляються від призову на обов'язкову військову службу або в якості резервістів або дезертирували зі збройних сил, в залежності від індивідуальних обставин конкретної справи, ймовірно, мають потребу в міжнародному захисті як біженці на підставі фактичних або приписуваних їм політичних переконань і (або) на інших відповідних підставах. У своїх рекомендаціях щодо клопотань про надання статусу біженця в зв'язку з військовою службою УВКБ ООН відзначило, що визнання права осіб на відмову від несення військової служби на тій підставі, що служба в армії означала б обов'язкове залучення в дії, що становлять порушення норм міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права або міжнародного законодавства про правах людини, і надання статусу біженця узгоджується з ідеєю, що лежить в основі положень про виключення Конвенції 1951 р.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт. Серед фактів, повідомлених позивачем є підстави для висновку, що позивач має обґрунтовані побоювання у випадку повернення до Сирії стати жертвою переслідування зі сторони влади, як особа, що ухиляється від військової служби, і тим самим, розглядатись як особа, що є противником сирійської влади, тільки за цими поглядами.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, не прийняття до уваги важливої та достовірної інформації викладеної у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2017 року, призвело до прийняття протиправного рішення щодо примусового повернення ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1, до країни походження.

Суд вважає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме: рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів притулку.

Відповідно до частини 1 статті 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб громадянства» визначено що іноземець та особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їх життю загрожує катування, жорстоке, нелюдське або таке що принижує гідність поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збореного конфлікту.

Таким чином, суд вважає що з урахуванням нестабільної ситуації, яка склалася в Сирії у зв’язку зі збройним конфліктами, побоювання позивача про те, що він може бути притягнутий до відповідальності за те, що він не служив у армії, є такими що мають ознаки загрози його життю та безпеки та свободі.

Також, судом встановлено, що 19.11.2016 року у позивача народилася донька - ОСОБА_13, що підтверджує свідоцтво про народження серії І-ВЛ №467177, видане 13.12.2016 року Київським районним у місті Харкові відділі державної реєстрації актів цивільного стану ОСОБА_5 територіального управління юстиції у Харківській області, у якому батьком зазначено – ОСОБА_4, матір’ю – ОСОБА_17, а тому в даному випадку необхідно керуватися також нормами Сімейного кодексу України, який регулює відносини сім'ї, дитинства, материнства і батьківства, та гарантують створення державою людині умов для материнства та батьківства, забезпечення охорони прав матері та батька, матеріальне та моральне заохочення і підтримання материнства та батьківства, а також пріоритет сімейного виховання дитини (статті 4 Сімейного кодексу України).

Згідно статті 153 Сімейного кодексу України, мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

Частиною 1 статті 151 Сімейного кодексу України визначено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.

Крім того, згідно з приписами статті 18 Конвенції про права дитини ООН, батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Згідно з приписами Декларації прав дитини ООН, дитина повинна, коли це можливо, зростати на піклуванні і під відповідальністю своїх батьків, в атмосфері любові, моральної та матеріальної забезпеченості.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Будь-які рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його постановлено або вчинено, а суд, відповідно до частини 3 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку. Також рішення суб'єкта владних повноважень не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто, у адміністративних справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його вини. Презумпція вини покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Між тим, оскільки відповідач на виконання свого процесуального обов’язку не надав належні і неспростовні докази на підтвердження своєї позиції, зокрема щодо прийняття правомірного та обґрунтованого рішення, у суду наявні підстави для задоволення позовних вимог, та оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд ухвалює рішення про задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України за його доведеністю.

З приводу строку звернення до суду, суд звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1, 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 288 КАС України, яка регулює особливості провадження у справах за адміністративними позовами з приводу примусового повернення чи примусового видворення іноземців або осіб без громадянства за межі території України, строк для подання адміністративних позовів не визначено, а тому застосуванню підлягають приписи частини 2 статті 122 КАС України.

Згідно частини 3 статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому, відповідно до пункту 2 розділу II Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженою спільним наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України 23.04.2012 № 353/271/150 (у редакції наказу Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України 22.01.2018 року №38/77), рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства.

Судом встановлено, що позивач оскаржує рішення начальника Дергачівського РВ ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_8, погоджене першим заступником начальника ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_9 та затверджене начальником ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_10 про примусове повернення з України громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1, яке було прийняте 14.11.2017 року, при цьому до місцевого загального суду як адміністративного суду з даним адміністративним позовом звернувся 31.07.2018 року, що підтверджується датою, зазначеною у позовній заяві, та штампом відділення поштового засобу зв’язку, що проставлений на конверті.

Як вбачається із рішення начальника Дергачівського РВ ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_8 про примусове повернення з України громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1, строка «перекладач» не заповнена, його підпис відсутній, що підтверджує твердження позивача про нероз’яснення йому суті та значення прийнятого рішення на доступній для нього мові саме 14.11.2017 року.

Водночас, позивач ОСОБА_7 наглошує, що ознайомився з вищевказаним рішенням 26.06.2018 року Шевченківському РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області, тобто ним не пропущено шестимісячний строк на звернення до суду щодо оскарження рішення про його примусове повернення з України, а тому такий строк поновленню не підлягає.

Відповідно до частини 2 статті 132 КАС України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.

Судовим розглядом встановлено, що судовий збір за подання позовної заяви ОСОБА_4 не сплачено, у зв’язку з тим, що норми відповідно до частини 5 статті 288 КАС України, за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах, визначених цією статтею, судовий збір не сплачується. Закон України «Про судовий збір» також не містить положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання адміністративного позову з приводу примусового повернення за межі України.

У зв'язку з чим, у разі задоволення позовних вимог позивача, звільненого від сплати судового збору, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст. 19 Конституції України, Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст.ст. 2,-14, 19-20, 22, 26, 29, 31, 42, 44, 46, 72-77, 118, 192, 211, 227-228, 229, 241-246, 250, 288, 371 КАС України, суд,-

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_4 (61000, АДРЕСА_1) до ОСОБА_5 управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про визнання протиправним та скасування рішення про примусове повернення з України - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення начальника Дергачівського РВ ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_8, погоджене першим заступником начальника ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_9 та затверджене начальником ГУ ДМС України в Харківській області ОСОБА_10 про примусове повернення з України громадянина ОСОБА_6 Сирія ОСОБА_7 (AHMAD DIAB YOUSEF), ІНФОРМАЦІЯ_1, яке було прийняте 14.11.2017 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

На підставі частини 1 статті 295 КАС України, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 22.03.2019 року.

Головуючий суддя: