Рішення № 80657502, 25.03.2019, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25 березня 2019 року Справа № 808/2478/18 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі судді Бойченко Ю.П., розглянувши у порядку письмового, за правилами спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 (АДРЕСА_3; адреса для листування: АДРЕСА_2

до Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (72319, м. Мелітополь, Запорізька область, вул. Івана Алексєєва, буд. 2)

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач), в якій позивач просить суд: визнати рішення відповідача від 29.03.2018 №216 про відмову неправомірним та скасувати, та зобов'язати відповідача провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачу з 07.10.2009 шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожиткових мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Ухвалою суду від 26.06.2018 позовну заяву залишено без руху. Позивачу надано строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня її вручення.

Ухвалою суду від 23.07.2018 продовжено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви до 13.09.2018.

В межах встановленого строку позивачем усунуто недоліки позовної заяви.

Ухвалою суду від 17.09.2018 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №808/2478/18.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 з 01.09.1981 призначено пенсію за віком, проте у зв'язку із виїздом з України на постійне місце проживання до Ізраїлю з 2001 року виплату пенсії припинено. 22.03.2018 представник позивача за довіреністю звернулась до органу Пенсійного фонду із заявою про поновлення пенсії, проте рішенням від 29.03.2018 №216 відмовлено у поновленні пенсії з підстав відсутності міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем; відсутності у позивача реєстрації на території України та громадянства України; документ, що посвідчує особу позивача, не відповідає вимогам законодавства. Вважає таку відмову протиправною, із посиланням на норми Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 просить задовольнити позов.

Відповідач у поданому до матеріалів адміністративної справи відзиві (вх. від 11.10.2018 №32281) проти задоволення позовних вимог заперечує. В обґрунтування заперечень посилається на те, що позивач виїхала на постійне проживання до Ізраїлю і на день подання заяви про поновлення пенсії постійно проживає на території іншої держави, тобто не виконуються умови пунктів 1.1, 2.1 та 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, а саме не надано документи, які б підтверджували особу, яка звертається за поновленням пенсії та місце проживання (реєстрації) ОСОБА_1 в Україні. Щодо компенсації втрати частини доходів зазначає, що оскільки суми пенсії позивачу не нараховувались, підстави для виплати компенсації відсутні. Також зазначає про пропущення позивачем строку звернення до суду. Просить відмовити у задоволенні позову.

За приписами п. 2 ч. 1 ст. 263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Враховуючи приписи п. 2 ч. 1 ст. 263 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши наявні матеріали та фактичні обставини справи, дослідивши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 є громадянкою України, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією закордонного паспорту, виданого 05.10.2010 НОМЕР_2, термін якого продовжено до 05.10.2020.

З 01.09.1981 позивачу призначено пенсію за віком, що підтверджується копією посвідчення від 22.02.1982 НОМЕР_3

ОСОБА_1 перебувала на пенсійному обліку у відповідача, з 2001 року позивачу припинено виплату пенсії у зв'язку із виїздом на постійне проживання до Держави Ізраїль. Вказані обставини сторонами не заперечуються.

19.02.2018 позивач через свого представника, який діяв на підставі посвідченої та апостильованої довіреності, звернувся до відповідача із заявою про призначення/перерахунок пенсії, в якій просив поновити з 08.05.2001 виплату пенсії. До заяви додано: копію трудової книжки, копію пенсійного посвідчення, копію довіреності, копію посвідчення особи.

Листом від 02.04.2018 №215/08 відповідач надіслав заявнику повідомлення від 29.03.2018 №216 про відмову в поновленні виплати пенсії, обґрунтовуючи відмову зверненням до органу не за місцем проживання (реєстрації) та ненаданням документа, що підтверджує особу - громадянина України.

Не погоджуючись з такою відмовою, ОСОБА_1 звернулась до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІV (далі - Закон №1058-ІV), виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону №1058-ІV передбачено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону №1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, вказав, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (п. 51 рішення).

У пункті 54 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV.

Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі та будучи громадянином України, має такі ж конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Отже, ОСОБА_1, як громадянка України, має право на виплату призначеної пенсії за віком.

Щодо доводів відповідача про не надання ОСОБА_1 документів, що підтверджують місце проживання (реєстрації) позивача в Україні, слід зазначити наступне.

Стаття 25 Конституції України гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (стаття 33 Конституції України).

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на пенсію в Україні є конституційним правом громадянина України.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини визначено, що кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Отже, враховуючи викладене, позивач як громадянка України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і правом на пенсійне забезпечення.

Щодо тверджень відповідача про ненадання представником позивача документів, які б підтверджували особу, яка звертається за поновленням пенсії, слід зазначити про таке.

У пункті 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, затвердженого 25.11.2005 постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 (далі - Порядок №22-1) зазначено, що поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Разом з цим, відповідно до пункту 2.9 Порядку №22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Враховуючи те, що копія паспорту громадянина України або копія паспорта громадянина України для виїзду за кордон не надавалася представником ОСОБА_1 при зверненні до відповідача, то, відповідно, суд доходить висновку, що повідомлення від 29.03.2019 №216 сформовано органом ПФУ правомірно.

Щодо позовної вимоги про поновлення та виплату пенсії за віком шляхом призначення її знову та посилань на ч. 3 статті 35 Закону №1058, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини третьої статті 35 Закону №1058, якщо виплату пенсії особі з інвалідністю було припинено у зв'язку з відновленням здоров'я або якщо вона не отримувала пенсії внаслідок нез'явлення на повторний огляд без поважних причин, то в разі наступного визнання її особою з інвалідністю виплата раніше призначеної пенсії поновлюється з дня встановлення інвалідності знову за умови, що після припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. Якщо минуло більше п'яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах.

Тобто, вказана норма права регулює зупинення одного виду пенсії (по інвалідності) і у разі, якщо після такого зупинення минуло більше п'яти років, пенсія призначається знову на загальних підставах (тобто, з дотриманням вимог Порядку №22-1 та наданням відповідних документів для підтвердження права на отримання саме цього виду пенсії). Вказана норма насамперед регламентує поновлення виплати пенсії по інвалідності, яка за своєю суттю залежить від здоров'я особи та наявності у неї інвалідності, у зв'язку з чим не може бути застосована до спірних правовідносин щодо поновлення виплати пенсії за віком, а тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Щодо вимоги про призначення пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів слід зазначити про таке.

Згідно частини першої статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону. Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті. У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Згідно статті 6 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, у встановленому законом порядку здійснюється перегляд розмірів у тому числі пенсій. Перегляд зазначених у частині першій цієї статті гарантій здійснюється у розмірах, що визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.

У разі підвищення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсії, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, стипендій, а також у разі зростання грошових доходів населення без перегляду їх мінімальних розмірів місяць, в якому відбулося підвищення, вважається базовим при обчисленні індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення. Індексація грошових доходів, отриманих громадянами за цей місяць, не провадиться. З наступного місяця здійснюється обчислення наростаючим підсумком індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації (абзац 1 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення).

Відповідно до абзацу 6 пункту 4 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, сума індексації грошових доходів, визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків. Отже, у разі відсутності перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого у розмірі 101%, підстав для проведення індексації грошових доходів населення немає.

Тобто, в місяцях, коли величина приросту індексу споживчих цін не подолала поріг індексації, сума індексації грошових доходів залишається фіксованою.

При цьому, при підвищенні грошового доходу (пенсії) позивача необхідно керуватись нормами статті 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» та зразком нарахування індексу споживчих цін для проведення індексації приведеному у Додатку № 1 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, згідно з яким не проводиться індексація в місяці, в якому здійснено підвищення грошових доходів громадян.

Отже, питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого у розмірі 101%, у взаємозв'язку з розміром пенсії, що має виплачуватись позивачу, належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум.

Відповідно до статтей 1,2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 4 наведеного Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Суд враховує, що підстави для відмови позивачу у поновленні виплати пенсії за віком, викладені у повідомленні від 29.03.2018 №216, не стосуються наявності чи відсутності у позивача права на поновлення виплати пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, із проведенням її індексації та отримання компенсації при відновленні виплати пенсії.

Тобто, між сторонами не виникло спору щодо наявності чи відсутності у позивача такого права, а тому задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року у справі №404/6317/16-а, від 18 вересня 2018 року у справі №522/535/17.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача провести поновлення та виплату пенсії в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, слід залишити без задоволення, оскільки наразі вони є передчасними.

Щодо дати, з якої слід поновити виплату пенсії, суд зазначає наступне.

Суд звертає увагу, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009, тобто з 07.10.2009, виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплату якої зупинено на підставі положень Закону № 1058-ІV.

Разом з тим, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності захисту свого права. Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 та не відновлення виплати пенсії позивачу, ОСОБА_1 повинна була дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких: подання заяви про поновлення виплати з дотриманням строків звернення, наявність документів, які підтверджують факт призначення пенсії, припинення її виплати чи право на поновлення її виплати.

Згідно з ч. 2 ст. 99 КАС України (в редакції, чинній до 15.12.2017) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Статтею 100 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивачем до суду) встановлено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.

Частина 2 цієї статті передбачає, що позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.

Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України (в редакції з 15.12.2017), якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Суд зауважує, що до вказаних правовідносин слід застосувати положення статті 100 КАС України. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 757/12134/14-а та від 30.01.2018 у справі № 408/2861/17-а.

Матеріали справи свідчать про те, що позовну заяву направлено до суду 19.06.2018, що підтверджується відбитком поштового штемпеля на конверті, тобто в межах шестимісячного строку звернення до суду від дати одержання позивачем повідомлення відповідача від 29.03.2018 щодо відмови у поновленні позивачу пенсійних виплат.

Враховуючи наведене, суд вважає за можливе зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу з 19.02.2018, тобто з дати звернення представника позивача до органу ПФУ із заявою про поновлення виплати пенсії.

У свою чергу, оскільки ані адміністративний позов, ані матеріали справи не містять відомостей щодо існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009, вимоги за період з 07.10.2009 по 18.02.2018 включно підлягають залишенню без розгляду, про що судом винесено відповідну ухвалу від 25.03.2019.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 139, 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_3; адреса для листування: АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; ІНФОРМАЦІЯ_1) до Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (72319, м. Мелітополь, Запорізька область, вул. Івана Алексєєва, буд. 2; код ЄДРПОУ 37927773) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

2. Зобов`язати Мелітопольське об'єднане управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (72319, м. Мелітополь, Запорізька область, вул. Івана Алексєєва, буд. 2; код ЄДРПОУ 37927773) поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 (АДРЕСА_3; адреса для листування: АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; ІНФОРМАЦІЯ_1) з 19.02.2018.

3. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

4. Судові витрати в сумі 704 (сімсот чотири) гривень 80 копійок присудити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_3; адреса для листування: АДРЕСА_2; ідентифікаційний номер НОМЕР_1; ІНФОРМАЦІЯ_1) за рахунок бюджетних асигнувань Мелітопольського об'єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (72319, м. Мелітополь, Запорізька область, вул. Івана Алексєєва, буд. 2; код ЄДРПОУ 37927773).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення в повному обсязі виготовлено 25.03.2019.

Суддя Ю.П. Бойченко