Ухвала суду № 80638417, 03.12.2018, Мар'їнський районний суд Донецької області

Справа № 237/562/18

Провадження № 1-кп/237/414/18

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2018 року м. Курахове

Мар’їнський районний суд Донецької області у складі колегії суддів:

головуючого судді Медведського М.Д.,

суддів Приходько В.А., Сенаторова В.А.,

при секретарі Махно Ю.В.,

за участю прокурора Хітматуліна О.Е.,

обвинуваченого ОСОБА_1,

захисника ОСОБА_2,

розглянувши у судовому засіданні в залі суду у м. Курахове кримінальне провадження № 22017050000000339 від 26.12.2017 року за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в м. Донецьку, громадянина України, неодруженого, непрацюючого, раніше не судимого, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, фактично проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258-3КК України,

ВСТАНОВИВ:

14.02.2018 року до Мар’їнського районного суду Донецької області надійшло кримінальне провадження № 22017050000000339 від 26.12.2017 року з обвинувальним актом, в якому ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України.

В ході судового розгляду кримінального провадження відносно обвинуваченого ОСОБА_1 01.10.2018 року через канцелярію суду прокурором Хітматуліним О.Е. подано письмове клопотання про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання останнього під вартою, оскільки строк дії ухвали Мар’їнського районного суду Донецької області від 03.10.2018 року, якою було продовжено строк тримання під вартою обвинуваченого закінчується 01.12.2018 року, однак по провадженню на даний час ще триває судове слідство та не прийнято остаточного рішення.

В судовому засіданні прокурор Хітматулін О.Е. просив строки тримання під вартою продовжити на 60 діб, пояснив, що ризики, передбачені ст. 177 КПК України, є актуальними, призначення більш м’яких запобіжних заходів є неможливим, оскільки ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення проти громадської безпеки, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України, яке відповідно до ст. 12 КК України, є особливо тяжким злочином, за який передбачено покарання тільки у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років. Обвинувачений проживає на території, де триває проведення операції об’єднаних сил поблизу лінії розмежування з тимчасово окупованою територією так званої «ДНР», обвинувачується в сприянні діяльності терористичної групи, діяльність якої в інтересах РФ завдала і завдає значної шкоди державним інтересам України та охороняємим законом правам громадян України. Усвідомлюючи можливість отримання покарання у вигляді позбавлення волі на тривалий термін обвинувачений може переховуватись від суду, в тому числі на непідконтрольній території, тобто ризик ухилення від суду на території так званих «ДНР», «ЛНР» та РФ є підвищеним. Крім того, він, як особа, яка сприяла протиправній діяльності терористичної групи в будь-який час може вступити до терористичної групи або організації і продовжити злочинну терористичну діяльність та скоїти нові злочини. Вказані значні суспільні ризики, враховуючи тяжкість можливого покарання, з урахуванням суті обвинувачення в сприянні діяльності терористичної організації переважають над правом особистої свободи ОСОБА_1

Обвинувачений ОСОБА_1 просив клопотання залишити без задоволення, оскільки тривале перебування від вартою шкодить його здоров’ю, він часто відчуває головні болі від яких не завжди йому надається медикаментозне лікування, надав для огляду суду довідку військкомату про непригодність до військової служби, але повідомити конкретний діагноз не зміг.

Захисник ОСОБА_2 в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні клопотання в зв’язку з тим, що прокурором не доведено наявність ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, оскільки в клопотання відсутні посилання на будь-які конкретні обставини, що свідчать про наявність ризиків. Прокурором зроблені безпідставні припущення щодо можливості настання обставин, передбачених п.п. 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.

Заслухавши думку учасників кримінального провадження при розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_1 та дослідивши представлені матеріали клопотання, колегія суддів приходить до наступного.

Згідно ч. 1 ч. 2 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 29 Конституції України, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Згідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 9 КПК України під час кримінального провадження суд зобов’язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою ст.177 КПК. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Статтею 183 ч. 1 КПК України передбачено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною п’ятою статті 176 цього Кодексу.

Згідно ч. 5 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-1141, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.

Згідно до ч. 1 ст. 184 КПК України клопотання слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу подається до місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, і повинно містити:

1) короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа;

2) правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

3) виклад обставин, що дають підстави підозрювати, обвинувачувати особу у вчиненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини;

4) посилання на один або кілька ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу;

5) виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини;

6) обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів;

7) обґрунтування необхідності покладення на підозрюваного, обвинуваченого конкретних обов’язків, передбачених частиною п’ятою статті 194 цього Кодексу.

Згідно із ч. 3 ст. 176 КПК України, слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим – тримання під вартою.

Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про:

1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;

2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор;

3) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Згідно ч. 4 ст. 194 КПК України якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м’який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов’язки, передбачені частиною п’ятою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.

Частиною 3 ст. 199 КПК України передбачено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 цього Кодексу, повинно містити: 1) виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з’явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; 2) виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

Згідно ч. 5 ст. 199 КПК України слідчий суддя зобов’язаний відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе, що обставини, зазначені у частині третій цієї статті, виправдовують подальше тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

При розгляді клопотання, в силу ч. 5 ст. 9 КПК України, суд також враховує практику Європейського суду з прав людини. Так, зокрема, не наведення судовими органами у своїх рішеннях будь-яких підстав, які дозволяють тримання особи під вартою протягом тривалого проміжку часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції (пункт 36 рішення Європейського суду з прав людини від 15 грудня 2016 року у справі "Ігнатов проти України").

Також Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2011 року у справі "Харченко проти України" вказав на порушення пункту 3 статті 5 Конвенції національними судами України, які часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, та зазначив, що суди зобов’язані обґрунтовувати свої рішення про продовження строку тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (пункт 99).

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначив, що обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, яким він є, повинно бути переконливо наведено державою, а квазіавтоматичне продовження такого періоду суперечить гарантіям, встановленим у пункті 3 статті 5 Конвенції (пункт 66 рішення від 9 січня 2003 року у справі"Шишков проти Болгарії", пункт 40 рішення від 10 червня 2008 року у справі "Тасе проти Румунії").

Згідно п. 62 рішення «Боротюк проти України» ЄСПЛ в частині правозастосування ст. 5 Конвенції зазначив: «При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи «за» і «проти» такого звільнення не повинні бути «загальними й абстрактними». У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено».

Аналогічні висновки ЄСПЛ стосовно ст. 5 Конвенції виклав у п. 80 справи «Фельдман протии України»: «Суд зазначає, що тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, та ризик його ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань заявника про звільнення. Проте, згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу сааме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (див. Рішення у справах "Яблонський проти Польщі" (Jablonski v. Poland), N 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та "І.А. протиФранції" (I.A. v. France), N 28213/95, п. 102, ECHR 1998-VII). До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. Зазначене вищерішення у справі "Іловецький" (Ilowiecki), п. 61). Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Посилаючись головним чином на серйозність пред'явлених заявнику обвинувачень та ризик його ухилення від слідства, державні органи продовжували тримання його під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними і достатніми"».

Також суд звертає увагу на практику ЄСПЛ, що у контексті боротьби з тероризмом, хоча Договірні держави не можуть бути зобов’язані доводити обґрунтованість підозр, що стали підставою арешту підозрюваної у тероризмі особи, шляхом розкриття конфіденційних джерел інформації, Суд постановив, що гострота проблеми боротьби з терористичними злочинами не може випрадовувати надто широке тлумачення поняття «обґрунтованості», яке призводить до знецінення гарантій, передбачених статтею 5 § 1 (с) (O’Hara проти Сполученого Королівства, § 35).

Відповідно до ст. 178 КПК України, при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 КПК України, колегія суддів також бере до уваги тяжкість обвинувачення, наявність у обвинуваченого до моменту затримання постійного місця проживання, наявність стійких соціальних зв’язків з батьками та сестрою, вік та стан здоров’я обвинуваченого, відсутність попередніх судимостей, відсутність повідомлень про підозру у вчинення інших злочинів, відсутність майнової шкоди внаслідок можливого злочину згідно обвинувачення. Додатково колегією приймається до уваги згідно ст. 178 КПК України ставлення обвинуваченого до обставин обвинувачення, зокрема, часткове визнання обставин обвинувачення, послідовність наданих обвинуваченим свідчень щодо таких обставин на етапах досудового слідства та судового розгляду.

На підставі системного аналізу зазначених норм КПК України з урахуванням зазначеної практики ЄСПЛ в порядку ч. 5 ст. 9 КПК України, колегія суддів стверджує, що неможливість призначення обвинуваченому інших, окрім тримання під вартою, запобіжних заходів в силу ч. 1 ст. 183, ч. 5 ст. 176 КПК України, не звільняє прокурора від обов’язку доведення того, що ступінь ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, які прокурор вважає наявними, є достатнім та виправданим для застосуваннядо обвинуваченого саме запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, як виняткового та найсуворішогозапобіжного заходу.

Наявність факту обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України є лише твердженням сторони обвинувачення згідно ст. 3 КПК України, а не встановленим фактом. Відтак, сам по собі факт наявності такого обвинувачення, без достатніх, суттєвих та конкретних додаткових обставин, що свідчать на користь тримання обвинуваченого під вартою, не може бути підставою для тривалого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки,за відсутності таких обставин, факт існування обвинувачення буде тотожнім автоматичному триманню особи під вартою протягом всього часу існування такого обвинувачення. Такий час існування обвинувачення не обмежений нормами КПК України, а закінчується набранням законної сили відповідним вироком суду, який ухвалюється в розумні строки.

В свою чергу, квазіавтоматичне застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на невизначений час існування обвинувачення відносно особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України, лише в силу ч. 1 ст. 183, ч. 5 ст. 176 КПК України та факту наявності обвинувачення є неприпустимим, свавільним та протиправним, оскільки не відповідає принципу верховенства права, змісту ст. 29 Конституції України та приписам ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які мають вищу юридичну силу згідно ст. 9 КПК України.

Оцінюючи доводи клопотання прокурора, колегія суддів зауважує, що прокурором обґрунтовується наявність ризику ухиляння обвинуваченого від суду, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, виключно можливою тяжкістю покарання в разі визнання обвинуваченого винним, тобто, наявністю та тяжкістю обвинувачення.

Існування обґрунтованого обвинувачення та тяжкість можливого покарання дійсно свідчить про можливі ризики ухиляння особи від суду, однак, згідно зазначеної вище практики ЄСПЛ, зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення особи свободи без визнання такої особи винною, при цьому, існує презумпція на користь звільнення особи з-під варти, а не наведення судовими органами у своїх рішеннях будь-яких підстав, які дозволяють тримання особи під вартою протягом тривалого проміжку часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5 Конвенції, однак, національними нормами ст. ст. 176, 199 КПК України обов’язок доказування існування таких підстав покладається на прокурора.

Колегія суддів приймає до уваги, що саме тяжкість обвинувачення була підставою встановлення ризиків ухиляння обвинуваченого від суду, а відтак, підставою застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою протягом попередніх строків такого тримання загальною тривалістю в одинадцять місяців, що, на думку колегії, є досить тривалим строком для зменшення ступеню ризику ухиляння від суду, що, в свою чергу, покладає на прокурора підвищені вимоги до наведення та доведення суду обставин, передбачених ч. 3 ст. 199 КПК України, однак, обґрунтування таких обставин у клопотанні взагалі відсутнє.

Таким чином, посилання прокурора лише на тяжкість обвинувачення, як на підставу існування ризику ухиляння від суду, колегія вважає обґрунтованим в частині наявності ризику ухиляння від суду, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, однак, недостатнім та не спів мірним для подальшого застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно обвинуваченого, з урахуванням відсутності будь-якого конкретного обґрунтування прокурором обставин, передбачених ч. 3 ст. 199 КПК України, що є безумовною підставою для відмови у задоволенні клопотання згідно ч. 5 ст. 199 КПК України.

За загальним правилом застосування запобіжних заходів, в разі встановлення судом наявності обґрунтованого обвинувачення та існування ризиків згідно ч. 1 ст. 177 КПК України, що передбачено п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 194 КПК України, без встановлення обставин співмірності запобігання встановленим ризикам саме тим запобіжним заходом, на якому наполягає прокурор, що передбачено п. 3 ч. 1 ст. 194 КПК України, суд має право застосувати більш м’який запобіжний захід згідно ч. 4 ст. 194 КПК України, однак, в даному випадку, в силу ч. 1 ст. 183, ч. 5 ст. 176 КПК України обрання інших більш м’яких запобіжних заходів стосовно обвинуваченого є неможливим, відтак суд не має такого права.

При цьому, виключення із загального правила застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з посиланням на ч. 5 ст. 176 КПК України, передбачене ч. 1 ст. 183 КПК України, суд вважає обмеженням права суду призначати інші більш м’які запобіжні заходи, а не виключенням щодо характеру винятковості такого запобіжного заходу як тримання під вартою, оскільки ч. 3 ст. 176 КПК України визначає тримання під вартою як найбільш суворий запобіжний захід без будь-яких винятків та встановлює безумовний обов’язок суду оцінювати співмірність запобіжних заходів, на яких наполягає прокурор, із конкретними обставинами справи. Додатково суд враховує, що при вирішенні питання продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язок доведення прокурором обставин не зменшення ступеня ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, які виправдовують подальше тримання особи під вартою, закріплений у ч. 3 ст. 199 КПК України, також не містить жодних винятків у разі обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України.

В свою чергу п. 3 ч. 1 ст. 196 КПК України встановлює обов’язкову вимогу щодо змісту ухвали суду про застосування запобіжного заходу наявність оцінки співмірності застосованого запобіжного заходу із досягненням мети запобігання ризикам, передбачених ст. 177 КПК України, при цьому ст. 196 КПК України не містить жодних виключень щодо випадків обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України. Так само, ч. 5 ст. 199 КПК України містить імперативний припис про обов’язок суду відмовити у задоволенні клопотання про продовження строків тримання під вартою в разі недоведення прокурором суду існування обставин, передбачених ч. 3 ст. 199 КПК України, без жодних винятків стосовно обвинувачених або підозрюваних у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України.

Жодна із згаданих норм КПК України, або будь-яка інша норма КПК України, не покладає на суд обов’язку обирати чи продовжувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в разі обвинувачення особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 258-3 КК України, так само, застосовувати чи продовжувати такий запобіжний захід, без встановлення та оцінки співмірності тримання під вартою меті запобігання настання можливих ризиків, оскільки, покладення такого обов’язку на суд буде суперечити ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Додатково колегія зауважує, що посилання прокурора на обставину постійного мешкання обвинуваченого в зоні АТО та ООС, на думку колегії, не підвищує ризики ухиляння обвинуваченого від суду, а навпаки, зменшує можливості обвинуваченого для переховування, оскільки правовий режим у зоні АТО та ООС є більш суворим та передбачає додаткові обмеження прав громадян у порівнянні із мирною територією України, підвищена кількість службовців та посадових осіб Збройних сил України, Національної гвардії України та інших силових структур забезпечує підвищений контроль держави за переміщенням осіб, що перебувають на такій території.

Щодо посилань прокурора на наявність ризику вчинення обвинуваченим нового кримінального правопорушення шляхом вступу до террористичної організації «ДНР», передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, колегія зазначає наступне.

Клопотання прокурора не містить конкретних обставин, які б свідчили на користь твердження прокурора, що обвинувачений може вступити до так званої «ДНР», окрім сутності обвинувачення у сприянні можливим членам так званої «ДНР», яке, як зазначалось вище, є лише твердженням сторони обвинувачення згідно ст. 3 КПК України, а не встановленим фактом.

При цьому, в порядку ст. 178 КПК України колегія враховує, що обвинувачений раніше до кримінальної відповідальності не притягався, у вчиненні інших злочинів на теперішній час не підозрюється та не обвинувачується, що свідчить про відсутність схильності до кримінальної діяльності. При цьому, з початку АТО у 2014 році, обумовленого втратою влади України фактичного контролю над окремими районами Донецької та Луганської областей на користь так званих «ДНР» та «ЛНР», мав безліч можливостей протягом 2014 – 2017 років до моменту фактичного затримання вступити до так званої «ДНР», але не зробив цього, при цьому, мешкав та працював на території підконтрольній владі України. Додатково суд враховує пояснення обвинуваченого, надані під час допиту, згідно яких обвинувачений підтримував зв’язок із особами, які, на твердження сторони обвинувачення, є членами так званої «ДНР», з мотивів особистісного характеру, а не з ідеологічних чи антидержавницьких мотивів, що прокурором не спростовувалось, до того ж, такий зв’язок підтримувався дистанційно без особистих контактів та відвідування обвинуваченим території Донецької області, яка фактично контролюються так званою «ДНР».

За таких обставин, колегія вважає недоведеним ризик вчинення обвинуваченим нового кримінального правопорушення шляхом вступу до террористичної організації, відтак, встановлює відсутність ризику, передбаченого п. 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.

На підставі викладеного клопотання прокурора про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, при цьому, строк дії попередньої Ухвали про продовження тримання під вартою ще не сплив та спливає 1 грудня 2018 року, відтак ОСОБА_1 підлягає триманню під вартою в межах дії попередньої Ухвали про продовження строку тримання під вартою, тобто, до 1 грудня 2018 року включно.

Керуючись ст.ст. 177, 199, ч.3 ст.331 КПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

В задоволенні клопотання прокурора Хітматуліна О.Е. про продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою – відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Повний текст ухвали виготовлено та проголошено 03.12.2018 року.

ОСОБА_3Медведський

Судді В.А.Приходько

ОСОБА_4

Дата документу 03.12.18 року