Рішення № 80624946, 13.03.2019, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/6826/18

Провадження № 2/206/270/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.03.2019 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Мороза К.Т.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача Кузьміної.Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа відділ формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг Дніпровської міської ради про усунення перешкод у користуванні житлом, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення з квартири, -

ОСОБА_4 виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Позивач є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира), яка раніше належала матері позивача. На момент виникнення права власності на вказану квартиру як у позивача так і її матері, у вказаній квартирі був зареєстрований відповідач, який приходиться позивачу дядьком та який набув право проживання у квартирі ще за згодою його матері – ОСОБА_5, тобто бабусі позивача. Тривалий проміжок часу, відповідач у вказаній квартирі не проживав, та вселився у квартиру коли позивач набула на неї право власності, тоді як раніше мав у квартирі лише реєстрацію. У зв’язку із тим, що відповідач не ніс жодних комунальних витрат, попереднім власником квартири (матір’ю позивача) перед головою житлового кооперативу було ініційовано питання щодо впливу на відповідача, а саме щодо сплати ним своєї частки комунальних платежів, однак проведена бесіда голови кооперативу з відповідачем результатів не дала. Вселившись у квартиру відповідач зайняв одну із кімнат з лоджією, врізавши замок у двері, чим створив перешкоди позивачу та членам її сім’ї у користуванні вказаною площею. На сьогодні, відповідач продовжує не сплачувати вартість за надані комунальні послуги, у зайнятій кімнаті створив антисанітарні умови, що унеможливлює нормальне співпроживання інших мешканців квартири, в тому числі і власника. Додатково позивач зазначила, що відповідач від своєї матері отримав у спадок будинок, отже у нього є інше житло де він може проживати. Враховуючи викладене, а також те, що право користування відповідача квартирою було похідним від прав колишньої власниці квартири – ОСОБА_5, членом сім’ї якої він був, то таке право вважається припиненим, у зв’язку із припиненням права власності ОСОБА_5 на вказану квартиру, при цьому, позивач не вважала відповідача членом своєї сім’ї, оскільки спільного господарства вони не ведуть, а тому керуючись ч. 2 ст. 116 ЖК УРСР, позивач просила визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою та виселити його з квартири без надання іншого житлового приміщення (а.с. 47-51).

Представник відповідача заперечувала проти заявлених вимог, зазначаючи про те, що позов обґрунтовано нормами матеріального права, які не регулюють правовідносини, які склались між сторонами, а також тим, що обставини зазначені позивачем у позові щодо поведінки відповідача нічим об’єктивно не підтверджені, іншого житла у відповідача не має.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

10.12.2018 до суду надійшла дана позовна заява.

13.12.2018 позовну заяву було залишено без руху, як таку, що не відповідала вимогам передбаченим ст. ст. 175, 177 ЦПК України.

09.01.2019 на адресу суду надійшла позовна заява з урахуванням вимог, передбачених ст.ст. 175, 177 ЦПК України.

10.01.2019 провадження у справі відкрито, призначено підготовче судове засідання.

12.02.2019 до канцелярії суду надійшла заява від Департаменту адміністративних послуг Дніпровської міської ради про розгляд справи у відсутність представника третьої особи.

Під час розгляду справи судом заслухано пояснення представників позивача та відповідача, допитано свідків, досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

13.03.2019 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

У відповідності до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 12829758, сформованої станом на 20.06.2018, квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_6 на підставі договору довічного утримання (а.с. 10).

15.11.2017 ОСОБА_6 звернулась з заявою на ім’я голови кооперативу № 348, за змістом якої просила вплинути на її брата – ОСОБА_3, оскільки останній не сплачує вартість наданих комунальних послуг. На відповідній заяві наявна відмітка про проведення бесіди з відповідачем з приводу сплати комунальних послуг (а.с. 23).

Заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_2 та знято їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою. Рішення набрало чинності 10.11.2015. За змістом вказаного рішення встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 є дружиною та донькою ОСОБА_3, тобто відповідача по справі (а.с. 65).

04.09.2018 вказана квартира була відчужена ОСОБА_6 позивачу – ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири, що підтверджується копією відповідного договору та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 11-13).

Згідно із копією довідки про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 9433, виданої 15.11.2018, за адресою: квартира АДРЕСА_1 до складу сім’ї/зареєстрованих входять: ОСОБА_6 – власник, зареєстрована за вказаною адресою з 09.10.2007, ОСОБА_9 – онука, зареєстрована з 15.03.2008, ОСОБА_5, зареєстрована з 03.07.2007, та яка була знята з реєстрації 19.06.2018 у зв’язку із смертю 03.06.2018, ОСОБА_2 - донька, зареєстрована з 15.03.2008, та ОСОБА_3 (відповідач) – брат, зареєстрований з 12.06.1984 (а.с. 15).

У відповідності до копій квитанцій про сплату комунальних послуг, послуг мережі Інтернет, вбачається, що кошти за надані послуги сплачувались абонентом ОСОБА_6, ОСОБА_6 (без ініціалів) протягом 2018 року (а.с. 16-22).

Допитаний свідок – ОСОБА_9 у судовому засіданні показала, що відповідач є її дідусем, а позивач – матір’ю. Відповідач за комунальні послуги не сплачує, ходить в туалет у своїй кімнаті, курить в квартирі, влаштовує сварки, коли він в’їхав, у квартирі з’явились клопи. Свідок та інші співмешканці квартири не мають можливості користуватись кімнатою та лоджією, які займає відповідач через вмонтований ним замок.

Допитаний свідок – ОСОБА_6 суду показала, що позивач є її донькою, відповідач – її братом. Мати свідка та відповідача залишила їм житло, їй – квартиру, а йому – будинок, однак права на будинок відповідач не оформив. Відповідач за комунальні послуги не сплачує, ходить в туалет у своїй кімнаті, курить в квартирі.

ІV. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другійстатті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

При цьому, частиною 2 ст. 64 ЖК УРСР встановлено, що до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що відповідач у вказаній квартирі був зареєстрований ще з 12.06.1984, як наслідок вселився у квартиру на законних підставах, а також те, що він приходиться позивачу дядьком та продовжує жити разом із позивачем та іншими членами сім’ї, у зв’язку із чим, набув взаємних прав та обов’язків, що по своїй суті є сервітутом, щодо користування квартирою, а також, відсутністю доказів зі сторони позивача, що між сторонами відсутній спільний побут (акти, довідки уповноважених органів, тощо), суд приходить до висновку про хибність доводів позивача про те, що відповідач перестав бути членом їхньої сім’ї, з тих підстав, що вони не пов’язані спільним побутом, а відтак і те, що відповідач втратив право користування квартирою.

При цьому, ст. 157 ЖК УРСР передбачено, що членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Так, відповідно до Узагальнення практики розгляду судами цивільних справ про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом та виселення виконаного ВСУ, судом було роз’яснено, що найпоширенішою помилкою є безпідставне застосування ст. 391 ЦК України за відсутності підстав для виселення, передбачених ст. 116 ч. 1 ЖК УРСР, при вирішенні спорів про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення членів сім’ї власника. Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Так, частиною 1 ст. 116 ЖК УРСР передбачено, що якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до пункту 17 постанови Пленуму ВСУ від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» при вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ, тощо.

Дослідивши обставини справи, з огляду на відсутність жодного належного та допустимого доказу, який би свідчив про триваючу антигромадську поведінку, систематичне порушення правил співжиття зі сторони відповідача, руйнування квартири, як і вчинення позивачем будь-яких заходів запобігання вчиненню таких дій, їх безрезультатності, суд вважає, що підстави для застосування наслідків, передбачених ст. 116 ЖК УРСР, на які посилається позивач, відсутні.

При цьому, суд критично ставиться до показів свідків наданих у судовому засіданні щодо поведінки відповідача, оскільки останні проживаючи у відповідній квартирі, мають очевидний інтерес/заінтересованість у задоволенні позовних вимог, з метою розширення їх житлових прав (користування більшою площею квартири).

Щодо звернення 15.11.2017 ОСОБА_6 до голови кооперативу № 348 з заявою про здійснення впливу на її брата – ОСОБА_3, а саме на несплату останнім вартості наданих комунальних послуг, суд зазначає, що такі дії не можуть розцінюватись в контексті антигромадської поведінки, систематичного порушення правил співжиття відповідачем, з огляду на недоведеність, тим більше, що законодавством передбачено конкретний порядок стягнення із співмешканців квартири вартості наданих комунальних послуг.

Наявність іншого житла у відповідача де він може проживати, під час розгляду справи доведена не була, і навпаки спростована показами свідка ОСОБА_6, допитаної у судовому засіданні та іншими доказами.

Додатково слід зазначити, що доказів наявності перешкод зі сторони відповідача у праві користування позивачем вказаною квартирою, суду надано не було, як і не зазначено інших підстав для задоволення позовних вимог, зокрема передбачених у ст. ст. 405, 406 ЦК України, тощо.

Крім того, суд вважає помилковим посилання позивача на постанову Верховного суду у справі № 653/1096/16-ц, де ОСОБА_10 Верховного Суду вирішила питання щодо касаційної скарги у цивільній справі щодо приміщення, яке мало статус «службового», а також строку позовної давності для пред’явлення негаторного позову власником, оскільки предмет і підстави позову у цивільній справі, яка розглядається є іншими, а також на постанову Верховного суду у справі № 357/7940/16-ц, де Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що відповідач, який не пов'язаний спільним побутом із позивачем, втратив право користування чужим майном, що відповідно до ст. 406 ЦК України, є підставою для припинення права користування відповідачем чужим майном, оскільки позивач звернулась до суду із позовом керуючись саме ст. 116 ЖК УРСР.

Вирішуючи даний спір суд, також, керується наступним.

В той же час, відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим примушенням інакше, як з підстав і порядку передбачених законом.

Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16.12.1966 (стаття 10).

Пунктом 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966 наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставновиселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U. K. від 24.11.1986) так і наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999).

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2018 у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Так, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, допитавши свідків, оцінивши наявні докази, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог має бути відмовлено повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 9, 64, 116, 156, 157ЖК УРСР, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_1) до відповідача ОСОБА_3 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3, РНОКПП НОМЕР_2), третя особа відділ формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг Дніпровської міської ради (місцезнаходження: вул. Старокозацька, 58, каб. 213, код ЄДРПОУ 40392181) про усунення перешкод у користуванні житлом, шляхом визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та виселення з квартири відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 22.03.2019.

Головуючий суддя: К.С. Маштак