Рішення № 80605227, 20.03.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 березня 2019 року № 826/914/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) до Вищого адміністративного суду України (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Вищого адміністративного суду України щодо невиплати йому вихідної допомоги як судді, який вийшов у відставку;

- зобов'язати посадових осіб Вищого адміністративного суду України згідно з їхніми функціональними обов'язками визначити розмір 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою ОСОБА_1 станом на 10 жовтня 2016 року та здійснити виплату вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою за правилами частини першої статті 143 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів», з утриманням передбачених законодавством податків та зборів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на час звільнення позивача у відставку йому не виплачена вихідна допомога, передбачена Законом України «Про судоустрій і статус суддів», а відтак має місце бездіяльність відповідача.

Відповідач на адресу суду надіслав письмові заперечення проти заявлених позовних вимог, вказавши на те, що на час звільнення позивача у відставку, положеннями Законів України «Про судоустрій і статус суддів», «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», «Про забезпечення права на справедливий суд» право на отримання вихідної допомоги позивачем не передбачено, відтак вказав на правомірність дій Вищого адміністративного суду України щодо відмови її виплати.

Відповідно до вимог частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), суд прийшов до висновку про доцільність розгляду справи у письмовому провадженні на підставі наявних матеріалів справи.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року.

Відповідно до частини 3 статті 3 КАС України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами пункту 10 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається, що позивач з 01.01.2005 працював суддею Вищого адміністративного суду України.

Верховною Радою України 08 вересня 2016 року прийнято постанову «Про звільнення суддів» №1515-VIII, якою позивача звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку відповідно до пункту 9 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

Згідно з наказом голови Вищого адміністративного суду України № 685-к від 10.10.2016 року позивача відраховано із штату суду у зв'язку із звільненням у відставку.

Позивач 13.12.2016 звернувся до голови Вищого адміністративного суду України із заявою про виплату йому вихідної допомоги.

За результатами розгляду вказаної заяви Вищим адміністративним судом України листом від 15.12.2016 № 2477/9-14/16 повідомлено позивача про відсутність підстав для виплати йому вихідної допомоги, що слугувало підставою для звернення останнього до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Згідно статті 120 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, який був чинний на момент звільнення позивача суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається відповідно до статті 120 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Частина перша статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI передбачала, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Водночас, Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 №1166-VII скасовано передбачене раніше Законом № 2453-VI право судді на отримання вихідної допомоги.

Рішення щодо неконституційності Закону № 1166-VII у частині виключення статті 136 Закону № 2453-VI Конституційним Судом України на час виникнення спірних правовідносин не приймалося.

Таким чином право, яке раніше було передбачене частиною першою статті 136 Закону № 2453-VI, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, законодавчо було виключено, до ухвалення нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до частини першої статті 143 якого судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою.

Водночас пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII встановлено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов'язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 року, в редакції, що діяла до набрання чинності нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відтак, Вищий адміністративний суд України відмовляючи позивачу у виплаті вихідної допомоги діяв у межах та у спосіб визначений чинним законодавством.

Разом з цим, позивач наголошує, що відмова у виплаті вихідної допомоги обмежує його конституційні права як судді і як доказ наводить Рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 року № 8-рп/2005 в якому суд зазначив наступне: «Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, зокрема Законом України «Про статус суддів», що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом».

У свою чергу слід також зазначити, що Конституційний Суд України рішенням від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, визначив, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Вказаним рішенням Конституційного Суду України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення статей 103, 109, 136, 137, абзацу четвертого пункту 3, абзацу четвертого пункту 5 розділу XIII «Перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI з наступними змінами.

При цьому суд зауважує, що відмова відповідача у виплаті такої допомоги не є звуженням змісту та обсягу прав позивача, оскільки законодавство, чинне на момент виходу позивача у відставку, виплату такої допомоги не передбачало.

Така правова позиція Конституційного Суду України не суперечать положенням Європейської хартії про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998, за якими рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (п. 6.1); статус забезпечує судді, який досяг передбаченого законом віку для виходу у відставку із посади судді і який здійснював повноваження судді протягом певного строку, право на отримання виплат, рівень яких має бути якомога ближчим до рівня його останньої заробітної плати на посаді судді (п. 6.4), та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17.11.2010 № (2010)12, в п. 54 якої зазначено, що: «оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати праці на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці».

Крім того, суд при прийнятті рішення у цій справі врахував наступні правові позиції Європейського суду з прав людини, які наведені: в рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Заяви №29458/04 та №29465/04), де Суд вказав: «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (п. 23 цього рішення); в рішенні від 09.10.1979 у справі «Ейрі проти Ірландії», де Суд констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При вирішенні спірних правовідносин суд також врахував правову позицію Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі «Великода проти України» від 03.06.2014, в якій Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Отже, оскільки позивача звільнено з посади судді 08.09.2016 (дата прийняття Верховною Радою України постанови №1515-VІІІ), тобто у той час, коли право на вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, передбачене статтею 136 Закону №2453-VI не існувало, оскільки дана норма виключена положенням Закону № 1166-VII, а норма Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIІІ, положеннями якої передбачено виплата вихідної допомоги суддям, які вийшли у відставку у розмірі 3 місячних заробітних плат за останньою посадою, ще не набрала чинності, у відповідача були відсутні правові підстави для виплати позивачу винагороди.

Вказана позиція також узгоджується з позицією, викладеною Верховним Судом у постанові від 04.05.2018 у справі №820/1586/17 (провадження №К/9901/29429/18).

Згідно з частиною першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

У контексті наведеного суд зазначає, що під час розгляду справи відповідачем доведено правомірність відмови виплати вихідної допомоги позивачу.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані докази, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 72-77, 90, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2) до Вищого адміністративного суду України (адреса: вулиця Московська, 8, корпус 5, Київ, 01029) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії відмовити.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його підписання за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя Є.В. Аблов