Рішення № 80472911, 15.03.2019, Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 182/8316/15-ц

Провадження № 2/0182/537/2019

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

15.03.2019 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого – судді Тихомирова І.В.

при секретарі – Рахуба О.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Нікополі Дніпропетровської області в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства ОСОБА_1 «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановив:

Публічне Акціонерне Товариство ОСОБА_1 «ПриватБанк» (далі – ПАТ КБ «ПриватБанк»), звернулось до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, який уточнювали.

Згідно з рішенням Єдиного акціонерного ОСОБА_3 від 21 травня 2018 року № 518 змінено найменування ПАТ КБ «ПриватБанк» на АТ КБ «ПриватБанк».

Свої вимоги позивач мотивує тим, що 13 травня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 (прізвище якої на той час було «Самко») був укладений договір про надання споживчого кредиту № DNH4KP11911545, згідно якого позивач надав відповідачу кредит в розмірі 2 437,50 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 2,09 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом на строк 12 місяців по 14 травня 2007 року включно.

Відповідно до Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) відповідач зобов’язувалася належним чином прийняти, використовувати і повернути банку отримані кошти, а також здійснювати плату за кредит (встановлені проценти, комісії) у терміни, встановлені кредитним договором.

Взяті на себе зобов’язання за кредитним договором, відносно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитом відсотків у встановленні кредитним договором терміни, відповідач не виконує, у зв’язку з чим у неї склалась заборгованість за кредитом.

Таким чином заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_3 за період з 18 квітня 2013 року по 21 вересня 2015 року становить 18 990 грн. 26 коп., яка складається з наступного:

- відсотки за користування кредитом – 3019,24 грн.;

- пеня – 15 971,02 грн.;

Враховуючи те, що відповідач ОСОБА_2 протиправно, всупереч Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, не повертає позивачу кредит, представник позивача просив суд задовольнити позов та стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, а також судові витрати.

Відповідач позовні вимоги не визнала, вважає позов необґрунтованим та безпідставним, до того ж зазначає, що позивач вже звертався до неї з позовними вимогами про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором, однак рішенням Нікопольського міськрайнного суду Дніпропетровської області від 10 квітня 2014 року відмовлено ПАТ КБ «ПриватБанк» в задоволенні позовних вимог до неї. Рішення набуло чинності 21 квітня 2014 року (а.с.38-40).

Враховуючи вищевикладене відповідач просила суд відмовити позивачу в задоволенні їх позову в повному обсязі.

Згідно з ч.5 ст.279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами.

Оскільки відповідно до положень ЦПК України розгляд вказаної справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, тому у відповідності до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Розглянувши позовну заяву, повно та всебічно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що наявних у даній цивільній справі доказів достатньо для вирішення спору по суті.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Під час розгляду даної справи, судом було забезпечено сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості (стаття 129 Конституції України).

У відповідності до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Ст. 629 ЦК України передбачено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Судом встановлено, що 13 травня 2006 року ОСОБА_2 (прізвище якої на той час було «Самко») на підставі Заяви позичальника № DNH4KP11911545 отримала від ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» у кредит грошові кошти у розмірі 2 437,50 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 25,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом на строк 12 місяців по 14 травня 2007 року (а.с.4).

Договір був укладений у формі підписання ОСОБА_2 Заяви позичальника згідно змісту якої остання погодилася, що вказана заява разом із запропонованими Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, а також Тарифами банку становлять між сторонами кредитно-заставний договір.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» на підтвердження своїх позовних вимог надало суду Заяву позивальника ОСОБА_2, в якій зазначено особисту інформацію відповідача, а саме: прізвище, ім'я по-батькові, серію та номер паспорта, сімейний стан, освіту, адресу проживання, адресу реєстрації, номери засобів зв'язку, інформацію про місце роботи тощо. Втім заява не містить відомостей про те, що вона не лише ознайомилася зі змістом, а й отримала ці Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, з якими вона погодилася, про що має бути її підпис в цьому документі. За відсутності у сторони цих стандартних умов та правил банку, які є невід'ємною частиною договору, оскільки містять його істотні умови, які в заяві позичальника не викладені, сторона не має можливості свідомо здійснити своє волевиявлення при укладенні договору та дотримуватися його умов, тобто визначити свою поведінку за цими правилами, що є необхідною умовою для вільного волевиявлення особи при укладенні правочину, передбаченого частиною третьою статті 203 ЦК України.

Серед іншого позивачем були надані Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) вірність яких оригіналу засвідчена печаткою банку.

Разом із цим, у справі, що розглядається, суд звертає увагу на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), які позивач надає суду на обґрунтування своїх вимог не містить підпису відповідача (а.с. 5-8). У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували, що саме з даними Умовами була ознайомлена відповідач, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили відповідальність при порушенні договірних зобов’язань, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо відповідальності за порушення зобов’язання, не змінювались. У заяві позичальника також відсутні дані про те, з якими саме Умовами був ознайомлений такий учасник справи.

В той же час, ОСОБА_3, які відповідно до Заяви позичальника є обов’язковою складовою спірного кредитного договору, взагалі не були долучені представником позивача до матеріалів справи, що позбавляє суд можливості надати їм обґрунтованої оцінки в межах розгляд даної справи.

Верховний Суд України у справі № 6-2320цс16 від 22 березня 2017 року висловив правову позицію з приводу того, що за частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 1 ст. 626, ч. 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Виходячи з правового аналізу вказаних норм, Умови надання споживчого кредитку фізичним особам, а також ОСОБА_3 банку не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву.

При цьому, відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічну за своїм змістом правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року (справа № 578/132/16-ц, провадження № 61-3836св18), у постанові від 08 травня 2018 року (справа № 315/353/17, провадження № 61-394св17).

Крім того, позивач в своїй позовні й заяві зазначає, що ОСОБА_1 надав відповідачу кредиту зі сплатою відсотків за його користування в розмірі 25,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

В той же час, як вбачається з наданого позивачем розрахунку заборгованості за період з 18 квітня 2013 року по 21 вересня 2015 року, процентна ставка, яка нараховувалась на прострочену заборгованість за кредитом становить 72 %.

Положення пунктів 22, 23 ст. 1 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року по справі № 6-1746цс16 вказав, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (які діяли на момент виникнення спірних правовідносин), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

За положеннями абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із цим Законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).

Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року по справі № 6-2071цс16.

На думку суду, наданий позивачем розрахунок заборгованості (а.с.113) не є належним доказом з огляду на вимоги ч.1 ст. 77 ЦПК України, оскільки фактично є аналітичним документом банку, складеним в односторонньому порядку, що не був погоджений з відповідачем, тому не є безспірним доказом існування між сторонами договірних відносин та розміру боргу. Крім того, він не містить інформації щодо умов договору та обставин його виконання.

Тягар доведення цих обставин покладається на позивача, який саме й звернувся із згаданими вимогами до суду, оскільки частиною ч. 1,6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У спорі, пов'язаному із стягненням заборгованості за кредитним договором підлягають встановленню обставини, як наявності між сторонами договірних правовідносин, так і невиконання позичальником взятих на себе зобов'язань.

Отже, позивачналежними та допустимими доказами мав, перш за все, довести факт укладення кредитного договору від 13 травня 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2, наявність у останньої невиконаних зобов'язань за таким договором, і лише після доведення факту порушення його прав, вимагати усунень цих порушень від винної особи.

Таким чином, суд приходить висновку, що АТ "ПриватБанк" розпорядилося своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку представленим у справі доказам у їх сукупності, суд дійшов висновку про безпідставність і недоведеність позову, а тому вважає за необхідним відмовити АТ "ПриватБанк" у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 12,13,18,62,64,76,81,89,95,141,263-265,268 ЦПК, 6,11,526, 626,628,629,634,638,639 ЦК України, суд

вирішив:

Відмовити Акціонерному товариству ОСОБА_1 «ПриватБанк» в задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Згідно підпункту 15.5 Перехідних положеньЦПК України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017 року, який набув чинності 15 грудня 2017 року, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено 15 березня 2019 року.

Суддя: ОСОБА_4