Рішення № 80383510, 11.03.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 березня 2019 року № 826/1722/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомГромадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2доДержавної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києвіпро визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні діїпредставники сторін:позивача - ОСОБА_3; відповідача-1 - Карманський І.Б.; відповідача-2 - не з'явився ВСТАНОВИВ:

30.01.2018 громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби (надалі - відповідач-1), Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - нижче-2), в якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 16.11.2017 № 110-17, яким відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В якості підстав позову позивач посилався на неправомірність рішення ДМС України щодо відмови у відхиленні скарги на рішення територіального органу ДМС, оскільки таке рішення прийнято всупереч нормам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та Конвенції про статус біженців 1951 року. Зокрема, позивач зазначає, що 10.07.2017 позивач отримав повідомлення відповідача-2 № 178 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; дане рішення було прийнято на підставі наказу № 293 від 06.07.2017 Головного управління ДМС України в м. Києві; не погоджуючись із таким рішенням позивач подав скаргу до ДМС України; 24.01.2018 позивач отримав повідомлення про відхилення скарги на підставі рішення ДМС України від 16.11.2017 № 110-17; відповідно до положень п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця чи особи без громадянства в Україні» підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань в країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з документів і повідомлень міжнародних неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації; відповідачі взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, не зважаючи на те, що такі були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті; між тим інформація по країні походження міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації, а тому не потребує доказування (публікації в наступних джерелах: Міжнародна амністія (Amnesty International), доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, від 22.02.2017, ISBN: 978-0-86210-496-2, Міжнародна амністія (Amnesty International), Таджикистан: 14 високопоставлених членів опозиційної партії засудили до тривалих тюремних термінів за підсумками несправедливого суду, 10.06.2016, Хьюман Райтс Вотч, Таджикистан: Вирок опозиціонерам - це пародія на правосуддя, 09.06.2016, Хьюман Райтс Вотч, Всесвітня доповідь 2017: Таджикистан, від 12.01.2017).

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

05.02.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва відкрито провадження в адміністративній справі № 826/1722/18, ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначити справу до розгляду в підготовче засідання на 20.03.2018.

06.03.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від відповідача-1 надійшов відзив на адміністративний позов, в якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог відповідач-1 зазначає, що ДМС розділяє твердження ГУ ДМС у м. Києві стосовно того, що позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування за конкретними фактами ні в заяві, ні вході проведення співбесіди; твердження щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, наведені у скарзі та заяві є необґрунтованими, та спростовані самим заявником у ході співбесіди; як встановлено з відкритих джерел в Республіці Таджикистан дійсно мають місце факти затримання та переслідування членів Партії Ісламського Відродження Таджикистану (далі - ПІВТ), проте, при розгляді та аналізу матеріалів особової справи встановлено, що фігурант спростував факти відношення до вказаної партії; позивач не надав достовірної інформації щодо його дій, за які він міг понести покарання у країні громадянської належності.

12.03.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що у своєму відзиві відповідач-1 посилається на джерела, які вказують про те, що партія, в яку входить позивач, налаштована проти правлячої влади, а члени цієї партії зазнають переслідувань, отже, зрозумілим є факт чому позивача притягують до кримінальної відповідальності; проте, не дивлячись, що ДМС визнає факт того, що партія, в яку входить позивач, критикує правлячу владу, а отже, піддається утискам, все ж відмовляє позивачеві в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Також відповідач-1 вказує, що позивач не перебуває у розшуку, однак, ДМС не перевірила цей факт, а лише зробила висновок, що якщо позивач перетнув кордон до іншої держави, то це свідчить про відсутність розшуку; отже, відповідач-2 не належним чином вивчив та дослідив всі обставини справи. Відповідач-1 у відзиві вказує, що позивач надав суперечливі твердження в протоколах співбесіди, зокрема, щодо офіційної належності до ПІВТ; такі висновки відповідача-1 не відповідають дійсності, оскільки позивач дійсно офіційно не був членом ПІВТ, проте, приймав активну участь у діяльності партії разом з дружиною.

19.03.2018 до Окружного адміністративного суду м. Києва від позивача надійшла заява про зміну предмета позову, відповідно до якої позивач виклав позовні вимоги у новій редакції, а саме просить суд витребувати від Державної міграційної служби України всі матеріали особової справи громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2 та рішення Державної міграційної служби України № 110-17 від 16.11.2017 у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 не має доступу до зазначених доказів, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги та без яких неможливий об'єктивний, всебічний та повний розгляд справи по суті; ухвалити постанову, якою визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві № 293 від 06.07.2017 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 110-17 від 16.11.2017, яким відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

20.03.2018 Окружним адміністративним судом м. Києва оголошено перерву у справі до 23.04.2018.

23.04.2018 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 31.05.2018.

31.05.2018 Окружним адміністративним судом м. Києва, зважаючи на клопотання представника позивача та представника відповідача-1 про розгляд справи за відсутності представників сторін, ухвалено розглядати справу у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Позивач народився 25.01.1977 в місті Вахдат Республіки Таджикистан, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин. В Україну прибув 03.01.2017, перетнувши кордон потягом. В Україні перебував нелегально.

Причиною залишення країни громадянської належності позивач вказав переслідування його та його сім'ї владою Таджикистану, оскільки позивач і його дружина були членами опозиційної партії в країні - ПІВТ, а також через релігійні причини, оскільки сім'я позивача є правовірними мусульманами.

27.06.2017 позивач звернувся до ГУ ДМС України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 77.

10.07.2017 Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві винесло повідомлення № 178 про відмову ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Підставою винесення зазначеного повідомлення є наказ ГУ ДМС України в м. Києві від 06.07.2017 № 293.

14.07.2017 не погоджуючись із зазначеними рішеннями позивачем було подано до ДМС України скаргу на відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

30.11.2017 Державна міграційна служба України винесла повідомлення № 57, яким ОСОБА_2 поставлено до відома, що ДМС України прийнято рішення від 16.11.2017 № 110-17 про відхилення його скарги на рішення ГУ ДМС України в м. Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням ДМС України, позивач звернувся із позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини, є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до ст. 2 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» питання, пов'язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до визначення, що наведене в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

За п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту,- це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

У відповідності до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Згідно ч.ч. 11, 12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

У відповідності до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідачів про відсутність стосовно заявника умов, передбачених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

За п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Судом установлено, що позивач при зверненні до відповідача-2 із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказав, що зазнає переслідувань у країні постійного проживання через релігійні та політичні погляди, зокрема, зазначив, що не може повернутись до Таджикистану, оскільки він та його дружина є членами єдиної опозиційної партії в країні - ПІВТ, забороненої в Таджикистані, через що на них здійснювався сильний тиск, а також через те, що вони згідно релігійних переконань є мусульманами, саме тому він боїться повертатися до Таджикистану, оскільки не бажає переслідування його родини та свого ув'язнення.

В анкеті позивач зазначив, що до нелегального в'їзду в Україну він перебував у наступних країнах: Російська Федерація, м. Москва (29.01.2016 - 14.09.2016), Казахстан, м. Алмати (14.09.2016 - 24.09.2016), Туреччина, м. Стамбул (25.09.2016 - 31.12.2016), Білорусь, м. Мінськ (31.12.2016 - 02.01.2017). До компетентних органів жодної з цих країн для надання статусу біженця позивач не звертався.

З огляду на вищезазначені факти варто акцентувати увагу на положеннях п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набуття статусу біженця перебувала в третій безпечній країні.

У свою чергу, відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Таким чином, вищевказане дає підстави зробити висновок, що позивач не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, та біженця, оскільки він, перебуваючи на території відповідних третіх безпечних країн, не звертався за захистом, де його життю та безпеці нічого не загрожувало, переїхавши до України лише для покращення (зміни) економічного чи соціального становища.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.10.2018 у справі № 826/16199/16 (провадження № К/9901/24471/18).

Також варто зазначити і те, що як вірно встановлено відповідачами, дані, вказані в заяві-анкеті, анкеті і озвучені для протоколу під час проведення співбесід дуже сильно різняться між собою і викликають недовіру до позивача. Також слід зауважити, що прибувши на територію України (січень 2017 року), позивач не відразу звернувся до органів ДМС з відповідною заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а аж у липні 2017 року, а саме після закінчення терміну легального перебування. Саме тому, опираючись на міжнародні принципи та стандарти у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

Також суд акцентує увагу і на тому, що належних доказів на підтвердження загрози життю, безпеці, свободі ні під час звернення до територіального органу міграційної служби, ні під час розгляду даної справи судом, позивачем не надано (зокрема, що стосується входження позивача до складу опозиційної партії - ПІВТ, оскільки як встановлено відповідачами та підтверджено позивачем, - він не входив до складу ПІВТ офіційно, участі у зборах не брав), з огляду на що, у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач не є біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Натомість, інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (caseofChuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975р. у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Вирішуючи дану справу по суті, суд враховує і висновки ЄСПЛ у рішенні від 15.05.2012 № 52077/10 в справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», в якому серед іншого зазначено, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції (пункт 64). Для того щоб визначити, чи є індивідуальний, реальний ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки висилки заявників до Ірану, маючи на увазі загальну ситуацію в країні та їх особисті обставини (див. Вілвараджа та інші проти Великобританії, постанова від 30.10.1991, Серія А,. 215, § 108 в кінці) (пункт 65).

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків відсутній) - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.

Суддя К.С. Пащенко