Рішення № 80378135, 27.02.2019, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/10704/18

Провадження № 2/161/138/19

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2019 року Луцький міськрайонний суд Волинської області

у складі:

головуючого - судді Рудська С.М.

при секретарі - Ярмолюк В.С.

за участю:

позивача – ОСОБА_1

представника позивача – ОСОБА_2

відповідачів – ОСОБА_3, ОСОБА_4

представник третьої особи – ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - АТ «ОСОБА_6 Аваль», Волинське регіональне управління державної спеціалізованої фінансової установи Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації на нерухоме майно

В С Т А Н О В И В:

06.07.2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору – ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації на нерухоме майно, на обґрунтування якого вказав, що 05.12.2005 року між ним (як продавцем) та ОСОБА_3 (як покупцем) було укладено договір купівлі-продажу будинку, розташованого по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну (далі – Договір). За умовами договору позивач передає, а відповідач приймає у власність вказаний житловий будинок, вартість якого визначена в розмірі 150000 грн. Під час оформлення Договору покупець сплатила продавцю 30000 грн., а залишок в розмірі 120000 грн. мав бути сплачений одним платежем в термін до 15.12.2005 року з одночасним підтвердженням цього факту заявою продавця, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально (п. 3.1.1. Договору). Також, право власності на придбаний будинок у покупця виникає з моменту державної реєстрації Договору (п. 4.1. Договору). Однак, виходячи зі змісту Договору та реальної мети сторін в момент його укладенння, вважає, що такий правочин є незаконним та таким, що підлягає визнанню недійсним. Зазначає, що даний Договір був фіктивним та вчинений з метою отримання відповідачами ОСОБА_3 (колишня невістка позивача) та ОСОБА_4 (син позивача) коштів у кредит для розвитку бізнесу, передавши при цьому будинок в якості іпотеки. На його (позивача) переконання, ОСОБА_3 ствердила, що він, внаслідок укладення Договору, нічого не втрачатиме, будь-яких негативних наслідків для нього не настане, а усі витрати по оформленню даного правочину відповідач та її чоловік – ОСОБА_4 залишали за собою. Крім того, ОСОБА_3 запевняла, що Договір має бути оформлений за її участі як сторони, оскільки лише вона підпадає по віковій категорії під характеристику особи, якій може надаватися молодіжний кредит. Вказав, що будь-яких коштів на виконання умов Договору він не отримував, а за усною домовленістю між ним та невісткою, будинок мав бути повернений йому після виплати банку позики. Звертає увагу на те, що за змістом Договору не передбачався продаж або у інший спосіб перехід права власності на земельну ділянку, оскільки він погодився фактично на тимчасову передачу житлового будинку у власність відповідачки та сина, що свідчить про фіктивність правочину. Згодом його невістка ОСОБА_3 та син ОСОБА_4 розлучилися, а наприкінці 2017 року, відповідачка звернулася до суду з позовом про визнання за нею права власності на земельну ділянку, яка перебуває у його власності та на якій розташований житловий будинок, що є предметом оскаржуваного Договору. Таким чином, лише за наслідками подачі ОСОБА_3 до суду позову про визнання права власності на земельну ділянку, він зрозумів, що житловий будинок, який розташований по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну, не буде повернений у його власність та, разом з тим, його намагаються позбавити у незаконний спосіб й права власності на земельну ділянку, на якій знаходиться будинок. Про фіктивність розписки про отримання ним 06.12.2005 року коштів в розмірі 120000 грн. свідчить також та обставина, що оскільки кредитні кошти ОСОБА_3 отримала лише 07.12.2005 року, а на момент вчинення такої (розписки) відповідачі грошових коштів не мали. На підставі викладеного, просить суд поновити йому строк на звернення до суду з даним позовом, визнати недійсним договір-купівлі продажу будинку, розташованого по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну, який було укладено 05.12.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та, як наслідок, скасувати державну реєстрацію права власності на вказаний будинок за ОСОБА_3, а також стягнути з відповідачів судові витрати по справі (а.с. 2-7).

14.11.2018 року від відповідачки ОСОБА_3 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву відповідно до якого остання вказала, що позивачем було пропущено строки звернення до суду з даною позовною заявою, оскільки про здійснення оспорюваного правочину він фактично знав у день його укладення. Позивач на день укладення Договору не був визнаним недієздатною особою, він не перебув на лікуванні у медичних закладах, а у момент вчинення правочину, на нього не проводився будь-який тиск, що свідчить про ту обставину, що ОСОБА_1 усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Крім того, при підписанні Договору нотаріусом були роз’яснені сторонам наслідки укладення оспорюваного правочину. Твердження позивача, що розписка є фіктивною є безпідставними, оскільки факт отримання коштів в розмірі 120000 грн. ОСОБА_1 підтвердив під час розгляду справи за її позовом про визнання права власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, який був предметом укладеного 05.12.2005 року Договору. Крім того зазначила, що вона повністю розрахувалася з продавцем будинку коштами, які не мають відношення до отриманого кредиту, який, на думку позивача, й став підставою для укладення Договору як фіктивного. Разом з тим, факт придбання будинку, розташованого по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну, який належить їй та її колишньому чоловіку на праві спільної власності, також фактично підтверджується поданим ОСОБА_4 позовом про поділ майна подружжя, який (будинок), зокрема, є предметом розгляду у вказаній справі. На підставі викладеного, просила суд відмовити позивачу в поновленні строків позовної давності, а у випадку їх поновлення, в задоволенні позовної заяви відмовити у повному обсязі (а.с. 75-76).

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11.12.2018 року до участі у справі у якості співвідповідача було залучено ОСОБА_4 (а.с. 80).

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09.01.2019 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів було залучено АТ «ОСОБА_6 Аваль» (а.с. 85).

29.01.2019 року від АТ «ОСОБА_6 Аваль» на адресу суду надійшли письмові заперечення на позовні вимоги ОСОБА_1, які обґрунтовані наступними доказами. Так, в оспорюваному Договорі вказано, що сторони погодили, що продаж за домовленістю сторін вчинено за 150000 грн. та під час його оформлення покупцем було сплачено 30000 грн. Сторони підтвердили факт сплати вказаної суми за проданий житловий будинок. Разом з тим, з Кредитного договору вбачається, що кредитні кошти мали цільове призначення – купівля житлового будинку, а не видавались для розвитку бізнесу, як стверджує позивач. Твердження позивача про фіктивність вчинення розписки про отримання ним 120000 грн. не підтверджуються жодними достовірними та допустимими доказами. Враховуючи викладене, просить суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі за недоведеністю обставин, а у разі, якщо суд дійде висновку про їх обґрунтованість – відмовити у звязку з пропуском строків позовної давності (а.с. 112-115).

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 01.02.2019 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів було залучено Волинське регіональне управління державної спеціалізованої фінансової установи Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву (а.с. 134).

В судовому засідання позивач заявлені позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у його позові та просив їх задовольнити у повному обсязі. Додатково зазначив, що договір купівлі-продажу будинку, розташованого по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну, був укладений з тією метою, щоб ОСОБА_3 мала змогу отримати кредит, передавши спірний будинок в іпотеку. Кредитні кошти, які ОСОБА_3 мала намір отримати, були необхідній їй та його (позивача) сину для розвитку бізнесу. На момент укладення оспорюваного Договору, житловий будинок та земельна ділянка на якому він розташований, перебували у його праві власності. Підписуючи розписку про отримання коштів в розмірі 120000 грн. він не розумів наслідків її вчинення. Крім того, що на момент укладення оспорюваного правочину, він мав вади зору та слуху, які заважали йому в повній мірі прочитат текст договору та зрозуміти його зміст.

Представник позивача підтримала заявлені позовні вимоги у повному обсязі із вказаних у позовній заяві підстав, додатково вказала, що ОСОБА_3 отримала кредит 07.12.2005 року, що свідчить про відсутність у неї коштів станом на день вчинення розписки (06.12.2005 року). Зазначила, що кредитна заборгованість не погашена на даний час. В свою чергу, про фіктивність укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 Договору купівлі-продажу свідчить й те, що бидинок був відчуженим без продажу земельної ділянки, на якій він знаходиться. Про порушення свого права позивач дізнався у 2017 році, коли ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом про визнання права власності на земельну ділянку.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі посилаючись на обставини, які вказані у відзиві на позовну заяву. Також відповідач пояснила, що її чоловік – співвідповідач у справі ОСОБА_4 їздив на заробітки в Португалію з метою накопичення коштів для придбання будинку. Зазначила, що кошти для купівлі будинку у неї з співвідповідачем були, однак на його добудування та проведення ремонтних робіт грошей не було. Укладаючи оспорюваний правочин, між нею та позивачем інших домовленостей щодо його (правочину) предмету не було. Внаслідок укладенння Договору, нею було отримано кредитні кошти, використання яких було спрямовано на облаштування придбаного будинку. Так, в даному будинку нею спільно з відповідачем ОСОБА_4 було добудовано другий поверх, а також здійснено ремонтні роботи. У житловому будинку за адресою: Луцький р-н, с. Забороль, вул. Миру, 9-А, вона зі своєю сім’єю почали проживати з серпня 2006 року. Ствердила, що у даному будинку ОСОБА_1 з того часу ніколи не проживав. Два роки тому вона разом зі своїми дітьми залишила будинок та переїхала на проживання до позивача в квартиру АДРЕСА_1 (далі – квартира), оскільки сумісне життя з ОСОБА_4 виявилося нестерпним. Наразі житловий будинок перебуває в іпотеці у АТ «ОСОБА_6 Аваль». За усною домовленістю між нею, ОСОБА_1 та ОСОБА_4, вона мала отримати у власність квартиру та, як наслідок, відмовитись від своєї частки власності в будинку. Вважає, що дана позовна заява спрямована на позбавлення її частки у належному їй житловому будинку, а викладені у ній обставини є неправдивими.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_4 позовні вимоги визнав, суду пояснив, що він дійсно перебував на заробітках в Португалії де за два роки перебування заробив близько 6000-7000 Євро. В цей час його дружина – ОСОБА_3 розпочала здійснювати підприємницьку діяльність та в якийсь момент вирішила взяти в кредит кошти на розвиток бізнесу. Зазначив, що на виконання умов Договору купівлі-продажу житлового будинку від 05.12.2005 року вони з відповідачкою коштів позивачу не надавали. ОСОБА_1 після укладення оспорюваного правочину в будинку, який був предметом Договору не проживав, проте навідувався до них з сім’єю досить часто. Ствердив, що у його батька – позивача у справі, наміру продавати свій будинок за адресою: Луцький р-н, с. Забороль, вул. Миру, 9-А, не було, а з умовами Договору від 05.12.2005 року він особисто ознайомлений не був.Зауважив, що будь-яких добудов до житлового будинку вони не робили, жодні ремонтні роботи в будинку не проводилися.

Представник третьої оосби без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів - Волинського регіонального управління державної спеціалізованої фінансової установи Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву в судовому засіданні просила вирішити даний спір на розсуд суду.

Представник третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів - АТ «ОСОБА_6 Аваль» в судове засідання повторно не з»явився, причини неявки суду не повідомив, про день, час, місце розгляду справи був повідомлений належним чином, заяву про розгляд справи за його відсутності суду не надав.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 05.12.2005 року між ОСОБА_1 (як продавцем) та ОСОБА_3 (як покупцем) було укладено Договір купівлі-продажу з розстроченням платежу за умовами якого продавець передав, а покупець прийняла у власність цілий житловий будинок, що знаходиться в с. Забороль по вул. Миру, 9-А, Луцького району, Волинської області, загальною площею 180,7 кв.м. (п. 1.1. Договору) і зобов’язується сплатити за нього 150000 грн. (п. 2.1. Договору).

Згідно п. 3.1.1. Договору під час його оформлення покупець сплатила продавцю 30000 грн. Сторони стверджують факт сплати цього платежу за проданий житловий будинок. Залишок суми 120000 грн. покупець сплачує продавцю одним платежем в термін до 15.12.2005 року з одночасним підтвердженням цього факту заявою продавця, справжність підпису на якій засвідчується нотаріально. Покупець має право сплачувати відстрочену суму і раніше вказаного в договорі терміну.

Пунктом 4.1. Договору передбачена домовленість сторін, що право власності на придбаний житловий будинок у покупця виникає з моменту державної реєстрації даного Договору в державному реєстрі правочинів. Проведення розрахунків (розстрочення платежу) за домовленістю сторін не впливає на набуття права власності покупцем (а.с. 10-11).

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», - роз’яснено, що судам відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду від 06.11.2009 року № 9 « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», - вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ст. 15 ЦПК.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач зазначає, що оспорюваний Договір купівлі-продажу від 05.12.2005 року між ОСОБА_1 (як продавцем) та ОСОБА_3 (як покупцем) мав ознаки фіктивного та був спрямований на подальше отримання ОСОБА_3 кредиту, проте наслідки, які настали за результатами його укладення, порушили його законні права та інтереси. Крім того вказав, що на виконання оспорюваного Договору жодних коштів від ОСОБА_3 та/чи ОСОБА_4 він не отримав, а тому на підставі ст. ст. 655, 692 ЦК України має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 ЦК України).

Статтею 204 ЦК України презумується правомірність правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1, 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, які містяться у п. 19 постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов’язань, які виникли з правочину, і не пов’язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Отже, за вимогою вказаної вище норми ст. 229 ЦК України, необхідно встановити, чи дійсно мала місце помилка щодо природи правочину та прав і обов’язків сторін цього договору.

Частиною 1 ст. 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (подкупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За вимогами ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно п. п. 6.4., 6.5. Договору, його сторони підтвердили, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін. Договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Сторони свідчать, що у тексті цього договору зафіксовані усі істотні умови, що стосуються купівлі-продажу житлового будинку (а.с. 10-11).

Відповідно до п. 6.6. Договору, вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, нотаріусом роз’яснені, сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди.

Враховуючи те, що оспорюваним є договір купівлі-продажу нерухомого майна, підписання якого сторони підтвердили факт здійснення часткового розрахунку між ними за придбане нерухоме майно, даний договір було посвідчено нотаріусом у присутності сторін із роз’ясненням значення і умов вчинених правочинів та їх правових наслідків, встановленням відповідності цих договорів дійсним намірам сторін, тому немає правових підстав для висновку про невідповідність оспорюваних договорів вимогам закону та/або про укладення їх позивачем під впливом помилки чи внаслідок обману зі сторони відповідачів, оскільки позивачем не доведено наявності для цього усіх необхідних ознак..

Суд вважає, що доводи позивача про те, що мала місце помилка щодо правової природи й змісту правочину та наявність умислу ОСОБА_3 у введенні її в оману щодо істотних умов договору ОСОБА_1, не знайшли свого об»єктивного підтвердження.

Крім того, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи й доводи сторони позивача про те, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного Договору мав такі вади органів зору та слуху, які б перешкоджали йому в повній мірі розуміти зміст та правові наслідки оспорюваного договору.

Так, з наданого позивачем листа КЗ «Луцький центр первинної медико-санітароної допомоги № 2» від 18.05.2018 року, вбачається, що станом на грудень 2005 року у ОСОБА_1 були діагностовані: гіперімія обох очей, початкова катаракта лівого ока, деструкція скловидного тіла лівого ока (а.с. 36), протее ані з даного листа, ані з інших доказів наданих стороною позивача не вбпачається, що вказане захворбвання перешкогрджало ОСОБА_1 прочитати текст оспорюваного договору, зрозуміти та усвідомити його зміст.

Частиною 1 статті 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які оофрмлені цим правочином.

Пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз»яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно врахувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Під час розгляду справи, стороною позивача не було надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували ту обставину, що договір купівлі-продажу житлового будинку був вчинений сторонами без наміру створення правових наслідків.

Як слідує з пояснень відповідача ОСОБА_3, наданих в судовому засіданні спірний будинок було нею придбано для проживання її сім»ї.

На думку суду, ці доовди ОСОБА_3 об»єктивно підтверджується тими обставинами, що відповідач ОСОБА_3 зареєстрована за адресою спірного будинковолодіння (а.с. 39), у відповідності до вимог закону зареєструвала за собою право власності на будинок, тривалий час проживала у вказаному будинку разом з відповідачем ОСОБА_4, проводила в будинку ремонт, що визнано як відповідачем ОСОБА_4, так і позивачем в судовому засіданні.

Отже, аналізуючи та оцінюючи всі обставини справи та надані на їх підтвердження докази, правові норми, що регулюють правовідносини, які склалися між сторонами, а також враховуючи те, що сторони при укладенні спірного договору купівлі-продажу погодили всі його умови, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, розташованого по вул. Миру, 9-А в с. Забороль Луцького р-ну, який було укладено 05.12.2005 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3

Крім того, відповідач ОСОБА_3 та третя особа АТ «ОСОБА_6 Аваль» у своїх поясненнях посилаються на пропуск ОСОБА_1 строку звернення до суду з вимогою про визнання договору недійсним як на одну з підстав відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 261 ч. 1 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Судом також встановлено, що про наявність оспорюваного договору, яким як вважає ОСОБА_1 порушено його права, останній дізнався 05.12.2008 року, тобто в момент підписання оспорюваного договору.

Позивач звернувся з заявою про поновлення строку звернення до суду, оскільки вважає, що строк позовної давності ним пропущено з поважних принин.

Як слідує з роз’яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного суду України № 14 від 18.12.2009 р. «Про судове рішення у цивільній справі» (п. 11), встановивши, що строк для звернення до суду пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування строку позовної давності заявлено стороною у спорі, і зроблено до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За таких обставин суд вважає, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити у зв’язку з їх недоведеністю.

З врахуванням того, що у задоволенні позовних вимог відмовлено та з огляду на приписи ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір слід залишити за позивачем ОСОБА_1

На підставі ст. ст. 203, 215, 261, 267, 692, 695 ЦК України, керуючись ст.ст. 10, 12, 27, 77-81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації на нерухоме майно – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у разі складення рішення відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України - з дня складення рішення в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги на рішення суду всіма учасниками справи. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення в повному обсязі складено 11 березня 2019 року.

Суддя Луцького міськрайонного

суду Волинської області ОСОБА_7