Рішення № 80319159, 07.03.2019, Кремінський районний суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 березня 2019 року м. Кремінна

Справа № 414/3289/18

Провадження № 2-о/414/4/2019

Кремінський районний суд Луганської області у складі:

головуючого судді Безкровного І.Г.,

за участю секретаря с/з Нагорянської О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Кремінна Луганської області в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_2, який також діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту вимушеного переселення з тимчасово окупованої території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2, який також діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3, звернувся до Кремінського районного суду Луганської області із заявою про встановлення факту вимушеного переселення з тимчасово окупованої території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

В обґрунтування заяви зазначається, що до початку вимушеного переселення, яке було наслідком збройної агресії Російської Федерації та подальшої незаконної окупації частини території Луганської та Донецької областей, заявник разом зі своєю дружиною та малолітньою донькою ОСОБА_3 були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1, де мали налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя, і де також працював заявник. Маючи проукраїнську позицію та сприймаючи реально загрозу бути вбитим озброєними бойовиками, йому разом із родиною довелося покинути місто та переїхати до с. Кудряшівка Кремінського району Луганської області, де їх було взято на облік як внутрішньо переміщених осіб. Одразу на облік вони не ставали, оскільки сподівалися, що ситуація стабілізується і вони зможуть повернутися у м. Донецьк, однак збройна агресія Російської Федерації та пов'язана із цим антитерористична операція лише набирали обертів. Під час виїзду з м. Донецька до с. Кудряшівка Кремінського району Луганської області заявник та його родина зазнали душевних страждань, оскільки транспорт, на якому вони пересувалися, був зупинений на блокпості особами, одягненими у військову форму. Деякий час заявника та його родину тримали на блокпості, а потім відпустили, однак вони сильно перенервували, а донька заявника ОСОБА_3 взагалі ще довго не могла спокійно спати. Зазначені події спровокували психічні розлади у заявника та його доньки, яка тривалий час не хотіла розмовляти, що змусило заявника звертатися до спеціалістів. Окрім того, заявник зазначив, що після збройної окупації Донецької області він втратив не лише речі, місце проживання, роботу, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, можливість планування свого життя, а й душевний спокій, натомість його почали турбувати хвилювання та безсоння.

Таким чином, заявник просив встановити факт його вимушеного переселення у квітні 2014 року та його малолітньої доньки у квітні 2015 року з тимчасово окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Встановлення зазначених фактів необхідне заявнику та його малолітній доньці для визначення їм статусу осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року.

Ухвалою суду від 01.02.2019 до участі у розгляді справи в якості заінтересованої особи було залучено також Російську Федерацію, що була повідомлена про це шляхом надіслання документів на адресу посольства Російської Федерації в Україні (а.с. 44).

Заявник, який також діє в інтересах своєї малолітньої доньки, у судове засідання не з'явився, про дату, час і місце розгляду заяви був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив. Крім того, заявником були надані письмові пояснення, зміст яких є аналогічним викладеним у заяві обставинам, в яких також зазначив, що просить розглянути заяву за його відсутності.

Представники заінтересованих осіб - Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився з невідомих суду причин, про дату, час і місце розгляду справи заінтересовані особи були повідомлені належним чином, будь-яких заяв чи клопотань від їх представників до суду не надійшло.

Розглянувши цивільну справу в межах заявлених вимог, повно, всебічно та об'єктивно дослідивши та оцінивши за своїм внутрішнім переконанням надані докази як окремо, так і в їх сукупності, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Кудряшівка Кремінського району Луганської області, з 04 вересня 2012 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Із 07 жовтня 2011 року заявник перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, від якого вони мають малолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 Зазначені обставини підтверджуються паспортом заявника, свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (а.с. 11, 22, 24).

Відповідно до довідки № 915012343 від 08.10.2015 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України, районів проведення антитерористичної операції та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, ОСОБА_2, який постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1, перемістився з тимчасово окупованої території (району проведення АТО) за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 23).

Згідно з ч. 4 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Із заяви встановлено, що вимушене переселення ОСОБА_2 у квітні 2014 року з тимчасово окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області. Пізніше, у квітні 2015 року також відбулося вимушене переселення малолітньої доньки заявника ОСОБА_3

Під час вимушеного переселення малолітня донька заявника ОСОБА_3 зазнала психологічних розладів здоров'я та тривалий час не хотіла розмовляти, що змусило заявника звертатися до спеціалістів.

Так, з висновку про психологічний супровід ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2., складеного психологом БО «ЛОВ «МБО» «Благодійний фонд «СОС Дитяче Містечко» 09.11.2018 вбачається, що на момент укладення договору 28.02.2017 між зазначеною установою та ОСОБА_2 за результатами діагностики у дитини спостерігалася стійка реакція на травмуючі події. У малолітньої доньки заявника ОСОБА_3 спостерігалося тривале порушення соціальної адаптації: зниження інтересу до діяльності, яка раніше приносила задоволення (ігрова діяльність, цікавість до нового, спілкування); зниження емоційних контактів з оточуючими аж до повного відчуження; з'явилася потреба у тиші, надчутливості до звуків (гиперакузія), боязливість гучних звуків (акузофобія). Дівчинка під час посилення зовнішніх звукових подразників затикала вуха, шукала місця для усамітнення, приймала позу ембріону. У мовленні дитини посилилися прояви ехологічної мови. Постійне емоційне перенапруження призводило до розвитку комплексу симптомів з навантаженням у дитячому садку, дитина намагалася уникати фізичної активності, погано концентрувалася. У поведінці дитини з'явилися прояви у вигляді капризів, негативізму, агресії (а.с. 26).

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» № 509 від 01.10.2014 затверджено порядок оформлення та видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачений, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014 відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Частиною 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, а саме 20 лютого 2014 року.

Отже, вказані закони передбачають, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 1401-VIII від 02.06.2016, вказане рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У рішенні Конституційного Суду України № 8?рп/2002 від 07.05.2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст.64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 цієї Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (§§ 340-345, §346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з ч. 2 ст. 315ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 363/2981/16-ц, який суд враховує під час розгляду цієї цивільної справи в силу приписів ч. 4 ст. 263 ЦПК України.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що зазначена заява є обґрунтованою та підлягає повному задоволенню, оскільки факти, які просять встановити заявники, мають для них юридичне значення, а саме їх встановлення необхідне для визначення заявникам статусу осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, а отже суд вважає за необхідне встановити факт вимушеного переселення заявника у квітні 2014 року та його малолітньої доньки у квітні 2015 року з тимчасово окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 5, 10, 11, 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_2, який також діє в інтересах малолітньої доньки ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (ідентифікаційний код 37567866; місцезнаходження: м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10), Російська Федерація (місцезнаходження посольства РФ в Україні: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), про встановлення факту вимушеного переселення з тимчасово окупованої території України внаслідок збройної агресії Російської Федерації - задовольнити повністю.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 народження (паспорт серії НОМЕР_3; місце проживання: АДРЕСА_2 з тимчасово окупованої території Донецької області України у квітні 2014 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Встановити факт, що вимушене переселення малолітньої дитини ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_2; місце проживання: АДРЕСА_2 з тимчасово окупованої території Донецької області України у квітні 2015 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Рішення суду може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Луганського апеляційного суду безпосередньо або через Кремінський районний суд Луганської області протягом тридцяти днів з дня його складення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя І.Г. Безкровний