Рішення № 80305795, 19.02.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа №522/25946/15-ц

Номер провадження 2/522/804/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2019 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді Шенцевої О.П.,

при секретарі Соболевій О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності , визнання недійсним нікчемного правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, визнання права власності та усунення перешкод у здійсненні права власності, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним нікчемного правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, визнання права власності та усунення перешкод у здійсненні права власності.

В ході розгляду справи Позивач неодноразово змінював предмет позову.

Остання редакція позовних вимог була надана у наступній редакції:

- визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності ОСОБА_3 на квартиру №210 по вулиці Літературній у місті Одесі, виданого Державним реєстратором Реєстраційної служби міського управління юстиції ОСОБА_4 26.03.2013р.

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав від 26.03.2012 року, яким Державним реєстратором Реєстраційної служби міського управління юстиції ОСОБА_5В прийнято рішення про державну реєстрацію на ім’я ОСОБА_3 права власності на квартиру №210, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Літературна, 12;

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав індексний номер:1879902 від 24.03.2013р. 13:20:27, приватний нотаріус ОСОБА_6, Одеський міський нотаріальний округ на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2.

- Визнати недійсним нікчемний правочин – договір купівлі продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 23.04.2013р., посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу – ОСОБА_7, номер 3088.

- Застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину - договору купівлі-продажу квартири №210 розташованої за адресою м. Одеса вул. Літературна 12 укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 та визнати право власності за ОСОБА_1 на нежиле приміщення №204 (квартира №210), розташоване за адресою: місто Одеса, вул. Літературна, будинок 12, загальною площею 47 (сорок сім) кв.м.

- виселити ОСОБА_2 з нежилого приміщення №204 (квартири №210), розташованою за адресою: місто Одеса, вул. Літературна, будинок 12.

Під час розгляду справи було витребувано запитувані документи, задоволено клопотання про забезпечення позову, шляхом накл адення арешту на майно.

У судовому засіданні представник Позивача підтримав заявлені вимоги, представник Відповідача ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що позов необґрунтований, недоведений та не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлено, що Позивач на підставі договорів купівлі-продажу від 07.07.2006р. він був власником нежитлових приміщень під №204, загальною площею 47, кв.м. та №304, загальною площею 47,3 кв.м., які розташовані за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12.

Позивач зазначав, що зазначені приміщення вибули з його володіння, у зв’язку із тим, що ОСОБА_9, діючи разом із невстановленими особами, увійшли в його довіру, шляхом омани переконали передати їм правовстановлюючі документи нежилі приміщення під №204 та №304 по вул. Літературній, 12 в м.Одесі. На підставі підробленої розписки і підроблених документів про об’єднання двох нежитлових приміщень в одне і присвоєння їм номеру 210, на користь ОСОБА_9 Приморським районним судом м.Одеси 30.11.2012р. було винесено рішення про визнання за останнім права власності на нежитлове приміщення №210 в будинку №12 по вул. Літературній в м.Одесі, загальною площею 107,8 кв.м., яке в подальшому було скасовано апеляційним судом Одеської області.

Проте, вказані твердження позивача не відповідають дійсності та спростовуються ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2016р., в якій давалась оцінка рішенню Приморського районного суду м.Одеси від 30.11.2012р. справа №1522/26678/12.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2016р. по справі №522/11737/14-ц, встановлено, що майно, у вигляді двох нежитлових приміщень належних колись позивачу, які були реконструйовані в одне нежитлове приміщення та яким присвоєно №210, хоч і вибуло з володіння ОСОБА_1 за рішенням суду, проте саме з його волі, а отже обставини введення ОСОБА_1 будь-ким в оману виключаються.

Також, позивачем не надано до суду жодних доказів того, що документи на підставі яких нежитлові приміщення №204 та №304, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Літературна, 12 переобладнані в одне нежитлове приміщення – №210 були підробленими, позивачем не надано, як і не надано доказів підроблення вищезгаданої розписки

На підставі рішення Приморського районного суду м.Одеси по справі №1522/26678/12 від 30.11.2012р., ОСОБА_9 зареєстрував за собою право власності на нежитлове приміщення №210 за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12.

27 грудня 2012р. ОСОБА_9 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_10, подарував своєму сину ОСОБА_3 нежитлове приміщення №210 за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12.

Після реєстрації права власності на новоутворене нежитлове приміщення №210 за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12, ОСОБА_3 вчинив дії щодо його юридичного розділення на дві окремі самостійні квартири, яким присвоєно номери 210 - загальною площею 49,1 кв.м. та 310 - загальною площею 58,7 кв.м., які були переведені до складу житлового фонду на підставі декларацій про готовність об’єктів до експлуатації.

За договором купівлі-продажу від 23.04.2014р. ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 49,7 кв.м., житловою площею 32,20 кв.м.

Позовні вимоги щодо визнання недійсним нікчемний правочин - договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину тобто, позивач просить визнати недійсною не першу угоду, вчинену після скасованого рішення суду.

Наслідками недійсності правочину є повернення однією стороною другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (реституція).

Відповідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Крім того, згідно з правовою позицією викладеною у Постанові Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справи №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідно до пункту 22 якої визначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК.

У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Відповідно до статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.

Виходячи зі змісту статті 330 ЦК, добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з частиною другою статті 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, позивачем обраний невірний спосіб захисту своїх прав, оскільки звертатися із вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна від 23.04.2013р. він не має права, так як це вже не перший правочин вчинений особою, яка не мала на це право, що є підставою для відмови у позові.

Крім того, за правилом ст. 388 ЦК України позивач не вправі витребувати спірне майно від ОСОБА_2, оскільки остання ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 30.03.2016р. визнана добросовісним набувачем квартири №210 за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12, так як придбала квартиру за відплатним договором та купуючи її не знала та не могла знати про те, що особа, у якої вона придбала цю річ, не мала права її відчужувати.

Також суд зазначає, що ОСОБА_1 ніколи не був власником квартири №210 за адресою: м.Одеса, вул. Літературна, 12, площею 49,1 кв.м., адже за договорами купівлі-продажу від 07.07.2006р. він придбав у ТОВ «АРК «Антарктика» саме нежилі приміщення №210, загальною площею 47 кв.м. та №304, загальною площею 47,3 кв.м.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 31.03.2013р. не є нікчемним правочином у зв’язку із тим, що не підпадає під зазначені критерії визнання правочинів нікчемним (вимога щодо нотаріального посвідчення правочину дотримана, він був укладений дієздатними особами, право власності ОСОБА_3 на момент його укладання було дійсним і ніким не оскаржувалось, правочин не суперечить жодним вимогам законодавства і був направлений на реальне настання відповідних наслідків) він може бути лише оспорюваним правочином.

Правочин не може бути визнаним і нікчемним і недійсним одночасно, так як нікчемний правочин є різновидом недійсного, тобто, в даному випадку Позивачем був обраний невірний спосіб захисту своїх прав та інтересів.

Суд зазначає, що вимога щодо визнання права власності є окремою вимогою Позивача, та також не може бути задоволена.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов’язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.

Позивач у позові про визнання права власності – особа, яка вже є власником.

Зазначена правова позиція міститься в Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ Верховного суду України.

Позивач просить визнати право власності на майно яке, фактично та юридично не існує, що є неможливим. Також, Позивач ніколи не був власником квартири АДРЕСА_4.

Щодо тверджень Позивача про не існування квартири №210, або не проведення реконструкції нежитлових приміщень, суд зазначає наступне.

Відповідно до судових рішень по справі №522/11737/14 зазначені обставини судом вже досліджувались, а саме встановлено, що майно Позивача не збереглось ні фактично, ні юридично, а також те, що майно ОСОБА_2О є новоствореним. Повторне дослідження цих обставин не потребується з огляду на наступне.

Так, в рішенні №522/11737/14 від 19.08.2015р. встановлено, що: «Отже, стосовно вимог до ОСОБА_2 майно, що належало позивачу, юридично та фактично не збереглося в результаті створенні іншого майна, що позбавляє його права вимагати його повернення у свою власність, лише надає право ОСОБА_1 вимагати від ОСОБА_9 компенсації вартості набутого останнім майна без достатньої правової підстави.

За наведених обставин позовні вимоги позивача, заявлені до ОСОБА_2, не підлягають задоволенню, як такі, що є необґрунтованими та безпідставними».

Також під час розгляду заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення №522/11737/14 від 19.08.2015р., суд зазначив, що: «У зв’язку із тим, що майно ОСОБА_1 юридично та фактично не збереглося в результаті створення іншого майна, суд констатував право ОСОБА_1 вимагати від ОСОБА_9 компенсації вартості набутого останнім майна без достатньої правової підстави.

При цьому, наказ №01-13/62 від 25 листопада 2016 року не спростовує цей висновок, оскільки спірні приміщення реконструювалися двічі: спочатку нежитлові приміщення №204 і №304 були об’єднані в одне та їм присвоєно один новий номер 210, замість №204 і №304. В подальшому нежитлове приміщення №210 було розділено на дві самостійні квартири, яким присвоєно нові номери №210 і №310, та вжито дії з переведення їх до складу житлового фонду і декларація №ОД142130730122 від 14 березня 2013 року стосується саме останньої реконструкції, та жодним чином не стосується первісної реконструкції. Суд, ухвалюючи рішення від 19 серпня 2015 року, приймав до уваги ці факти та наказ №01-13/62 від 25 листопада 2016 року висновків суду не спростовує.

Так, відповідно до ч.2 ст. 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Оскільки право власності на новостворене нерухоме майно підлягає державної реєстрації, у порядку встановленому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то саме з моменту державної реєстрації, виникають відповідні субєктивні права та обовязки щодо нерухомого майна. Наведене свідчить про те, скасування декларації без вирішення питання щодо скасування запису про право власності на житло не має жодних правових наслідків.

Крім того, аналіз ст. 331 ЦК України, свідчить про те, що юридичний факт створення нерухомого майна є складним, оскільки складається з комплексу фактів: будівництво (реконструкція) нерухомого майна; прийняття до експлуатації; державна реєстрації права на нерухоме майно. Таким чином, факт скасування реєстрації декларації не може вважатись належним та допустимим доказом не створення об’єкта нерухомості.»

Відповідно до ч. 4-5 ст. 82 ЦПК обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими" не доводяться при розгляді справи.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності установлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. (Постанова Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ) від 17.12.2015 у справі №923/694/15)

Між тим необхідно вказати, що преюдиційним може бути судове рішення, навіть для учасників провадження, де суб’єктний склад сторін не є повністю тотожнім, однак чітко стосується конкретного учасника або встановлює певну обставину (Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 6-490цс17).

Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності.

Відповідно до преамбули та статті 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також згідно рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.99р. у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

В силу статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» згадані судові рішення та зміст самої Конвенції про захист прав та свобод людини є пріоритетним джерелом права для національного суду. Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Відповідно до позовної заяви, Позивач просить скасувати запис про право власності за ОСОБА_3 та скасувати свідоцтво про право власності, аргументуючи це тим, що це відновить попереднє становище, та призведе до поновлення його прав. Із зазначеним суд не погоджується з огляду на те, що на даний час ані свідоцтво про право власності видане ОСОБА_3, ані запис про реєстрацію за ним права власності не є чинними. Відповідно до встановлених судом обставин справи на даний час діє запис щодо права власності за ОСОБА_2 Запис щодо реєстрації права власності за ОСОБА_3, та свідоцтво про право власності видане ОСОБА_3 втратили свою чинність після відчуження майна ОСОБА_3 на користь ОСОБА_11 та реєстрацією за нею права власності.

Також позовна вимога щодо скасування запису про право власності за ОСОБА_2 та виселення її із є похідними вимогами від вимог вказаних вище, тому у разі відмови у задоволені вимог первинних, суд відмовляє і у задоволені похідних вимог.

Суд зазначає, що вимога про виселення ОСОБА_2 жодним чином не була обґрунтована Позивачем у своїй позовній заяві.

Суд погоджується із висновком викладеним в рішенні №522/11737/14 від 19.08.2015р. щодо права ОСОБА_1 вимагати від ОСОБА_9 компенсації вартості набутого останнім майна без достатньої правової підстави. Суд зазначає, що такий спосіб захисту інтересів Позивача буде належним та дійсно призведе до відновлення порушених його прав. Обрані Позивачем способи захисту прав по цій справі є неефективними та неналежними.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а саме ст. 13 Конвенції, передбачено: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». У розвиток положень цієї статті Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях також наголошує на необхідності оцінки ефективності обраного зацікавленою особою способу захисту. Зокрема, у пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v . the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Так, статті 16 ЦК України, 20 ГК України, 4 ЦПК України передбачають можливість застосування лише тих способів захисту права, котрі заздалегідь визначені в законі, договорі. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (абз.2 частини другої статті 16 ЦКУ). Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються … іншими способами, передбаченими законом (абз. 12 частини другої статті 20 ГКУ). При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. (ст. 5 ЦПК).

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Після всебічного, повного дослідження й оцінки наявних матеріалів справи та з урахуванням визнання позову відповідачем, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у задоволені позовних вимог.

Керуючись: 3, 4, 10, 12, 13, 17, 18, 76-81, 258-259, 263-265, 352, 354-355 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа ПАТ «Укрсоцбанк» про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності , визнання недійсним нікчемного правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, визнання права власності та усунення перешкод у здійсненні права власності - в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 26.02.2019 року.

Суддя:

19.02.19