Рішення № 80249253, 08.02.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/13239/18

Провадження № 2/201/1345/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

У складі: головуючого судді - Федоріщева С.С,

при секретарі - Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нерухоме майно та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1,ОСОБА_3 про визнання особистою власністю та визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до відповідача ОСОБА_2, у якому просить в рахунок погашення боргу за договором позики від 01 липня 2015 року, звернути стягнення на предмет застави за договором застави від 01 липня 2015 року шляхом визнання за нею права власності на предмет застави; визнати за ОСОБА_1 право власності на комплекс автомийки, що складається з поз. 115, 201-208, 216, загальною площею 140 кв.м., що розташовані за адресою АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2, шляхом припинення її права власності на це майно: визнати за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок № АДРЕСА_2, яке складається з літ. А-1, житловою площею 149,5 кв.м.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилалася на те, що 01 липня 2015 року між нею та відповідачем був укладений договір позики у вигляді письмової розписки, за умовами якого відповідач зобов'язалася надати безпроцентну позику в сумі 150000 грн., а відповідач зобов'язався повернути позику у строк до 31 грудня 2017 року. В забезпечення виконання зобов'язань за договором позики 01 липня 2015 року з відповідачем був укладений письмовий договір застави нерухомого майна у вигляді нежитлових приміщень комплексу автомийки, що розташовані за адресою АДРЕСА_1. Через те, що вартість даного об'єкта нерухомого майна була нижчою ніж позика, додатково відповідач в договір застави внесла також і житловий будинок розташований за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 145,9 кв.м. У встановлений договором позики строк, відповідач не повернула запозичені кошти. За умовами п. 1.3. договору застави нерухомого майна від 01 липня 2015 року позивач має право у випадку невиконання боржниками своїх зобов'язань за договором позики, отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави шляхом звернення до суду за місцем розташування майна, заставна вартість якого є більшою, а також місцем його укладення та виконання із відповідним позовом про визнання за позивачем права власності на предмет застави. Також згідно п. 1.10 договору застави нерухомого майна позивач набуває права стягнення заборгованості за рахунок предмета застави у випадку: якщо позика не буде повернена у строк, передбачений договором позики від 01 липня 2015 року.

26 грудня 2018 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, у якому просить визнати за нею право власності на комплекс автомийки літ. Х-2, загальною площею 474,8 кв.м., сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, ІІІ, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. У зустрічній позовні заяві ОСОБА_2 зазначила, що первісний позов вважає необґрунтованим та його не визнає, тому як особа під анкетними даними ОСОБА_1 їй невідома, жодних договорів з нею вона не підписувала, позики не отримувала та не передавала в забезпечення даних зобов'язань будь-якого майна. Майно, стосовно якого заявлені первісні позовні вимоги, а саме нежитлові приміщення комплексу автомийки, які складаються з поз. 115, 201-208, 216, загальною площею 140 кв.м., та розташовані за адресою АДРЕСА_1, фактично належать їй, перебувають в її володінні з 2007 року, використовуються нею, незважаючи на те, що юридично воно було оформлене в 2009 році, незважаючи на те, що дане нерухоме майно було зареєстроване на її чоловіка - ОСОБА_3, з яким вона перебувала у шлюбі. Через те, що тривалий час позивач за зустрічним позовом перебувала в післяродовому стані та займалась вихованням дітей, їй не вистачало часу доглядати за тим, як її колишній чоловік вів сімейні справи в бізнесі.

01 серпня 2009 року вона від своєї матері ОСОБА_5 отримала в борг грошові кошти в розмірі 80000 євро з метою придбання нерухомого майна у вигляді комплексу будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1, яке складається з: Ж-1, топлівно-роздаточної колонки літ. Х-2, комплексу автомийки, сходи, загальною площею 444,4 кв.м., нежитлову будівлю літ. Ц-2, загальною площею 147,6 кв.м., кіоску тимчасового літ.У, навіси літ. Ф, Ч, споруди № 1-4, ІІ, очисні споруди № 7-9. Дані кошти вона передала своєму колишньому чоловікові, щоб він придбав дане нерухоме майно, провів добудову, реставраційні роботи та зареєстрував за нею право власності, тому як грошові кошти, які були витрачені на придбання даного майна, були нею отримані в позику від матері, відповідно до копії розписки від 01 серпня 2009 року.

Від позивача до суду надійшла заява про небажання брати участь у судовому засіданні, зустрічні позовні вимоги визнала у повному обсязі не заперечувала проти їх задоволення.

Від представника відповідача до суду надійшла заява про розгляд справи за наявними у справі доказами, первісні позовні вимоги не визнала, зустрічну позовну заяву підтримала у повному обсязі.

Відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши та оцінивши надані докази, у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві і співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що 01 липня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого позивач зобов'язалася передати, а відповідача прийняти у власність грошові кошти в сумі 150000 грн. на строк до 31 грудня 2017 року (а.с.3). Згідно із п. 4 указаного договору у разі, коли позичальник не поверне позику у встановлений строк, позикодавець вправі стягнути заборгованість в примусовому порядку, або звернути стягнення на предмет застави, згідно умов укладеного між сторонами договору застави нерухомого майна від 01 липня 2015 року. Згідно із п. 7 договору позики в забезпечення виконання зобов'язань за цим договором позики, сторони домовились укласти договір застави нерухомого майна, за умовами якого позичальник передає у заставу позикодавцеві належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме: будинок за адресою: АДРЕСА_2, який належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2012 року; комплексу автомийки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

При цьому позивачем на підтвердження укладення із відповідачем договору застави нерухомого майна належних і допустимих доказів не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 527 Цивільного кодексу України). Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина 1 ст. 530 Цивільного кодексу України). Позичальник зобов'язується повернути (погасити) борг, сплатити проценти згідно умов договору.

Згідно із ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Статтею 572 ЦК України і статтею 1 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII «Про заставу» визначено заставу як один із способів забезпечення виконання зобов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом (частина 1 статті 577 ЦК України).

Частиною другою статті 577 ЦК України і статтею 15 Закону України «Про заставу» передбачено можливість реєстрації застави рухомого майна. Ця реєстрація здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Стаття 16 Закону України «Про заставу» пов'язує право застави рухомого майна з моментом укладення договору застави, а в разі коли договір підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту нотаріального посвідчення цього договору.

Згідно із статтею 589 ЦК України в разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, враховуючи всі наведені обставини, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є не обґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Щодо зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання особистою власністю та визнання права власності необхідно зазначити наступне.

Судом встановлено і це підтверджується матеріалами справи, що згідно із розпискою від 01 серпня 2009 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_5 в борг грошові кошти в розмірі 80000 євро для будівництва об'єкту нерухомості за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.24). На момент передачі грошових коштів ОСОБА_2 перебувала у шлюбі з ОСОБА_3 Отже, майно, яке було придбане за указані грошові кошти є особистою приватною власністю ОСОБА_2

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2011 року за ОСОБА_3 було визнано право власності на будівлі та споруди: комплекс автомийки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1. (а.с.25-27).

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності право власності на указане нерухоме майно зареєстроване за ОСОБА_3 (а.с.28).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Указані правові позиції висловлені Верховним Судом України у постановах від 01 липня 2015 року (справа №6-612цс15), від 25 листопада 2015 року (справа №6-2333цс15), від 16 грудня 2015 року (справа №6-2641цс15), від 07 вересня 2016 року (справа №6-801цс16).

Згідно із ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішено судом (ст.71 СК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Як роз'яснено в п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і поділ сумісного майна подружжя» до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором ( ч. 1 ст. 5 ЦПК України).

Тобто захисту підлягає саме порушене право.

Статтею 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Частиною 3 статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із п. 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 129 Конституції України визначено, що основними засадами судочинства є, зокрема, змагальність сторін та свобода надання ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За загальним правилом саме на позивача покладається обов'язок довести ті обставини, які є підставою для звернення, в тому числі порушення права з боку відповідача.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч.5 ст.81 ЦПК).

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими способами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Оскільки законодавцем презюмується виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, то обов'язок з доведення тієї обставини, що майно, придбане у шлюбі, є особистою власністю одного з подружжя, покладений на останнього.

ОСОБА_2 на підтвердження обставин придбання спірного нерухомого майно за її особисті кошти, отримані у борг від ОСОБА_5, надає копію розписки від 01 серпня 2009 року. Суд вважає такі докази переконливими та достатніми для підтвердження таких обставин, оскільки вони містять мету їх складання. Тобто з наданої розписки вбачається, що укладення указаного договору позики було пов`язане саме з необхідністю витратити отримані грошові кошти на спірне майно.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що зустрічна позовна заява підлягає задоволенню в повному обсязі, а саме в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно - комплекс автомийки літ. Х-2, на I поверсі поз. 101-115, на II поверсі поз. 201-216, загальною площею 474,8 кв.м., сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, III, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 247, 263-265 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності на нерухоме майно відмовити.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1,ОСОБА_3 про визнання особистою власністю та визнання права власності задовольнити.

Визнати за ОСОБА_6 право власності на нерухоме майно - комплекс автомийки літ. Х-2, на I поверсі поз. 101-115, на II поверсі поз. 201-216, загальною площею 474,8 кв.м., сходи літ. х, пандуси літ. х1, х2, х5, х6, ганки літ. х3, х4, споруди № 3, 7, 8, 9, 18, 19, III, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев