Рішення № 80213077, 04.03.2019, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2019 року м. Мукачево Справа №303/234/19

2/303/569/19

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого - судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до відповідачів: (1) ОСОБА_2;

(2) ОСОБА_3

треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

(1) виконавчий комітет Ключарківської сільської ради Мукачівського району;

(2) орган опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації (Служба у справах дітей)

про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом,

За участю:

представника позивача - ОСОБА_4;

відповідача - ОСОБА_2;

представника третьої особи (2) - Гарапко І.С.

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 (надалі - Будинок).

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що Будинок належить на праві приватної власності позивачу. Відповідачі (колишня невістка та онук) зареєстровані у вказаному Будинку, але з 30 жовтня 2016 року в ньому не проживають. Реєстрація відповідачів у Будинку порушує права позивача як власника майна, спричиняє проблеми зі сплати надмірних комунальних послуг. За наведених обставин, вважає, що є всі підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право на користування вищевказаним Будинком.

Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані приписи ст. 391, 405 Цивільного кодексу України.

Позивач в судове засідання не з'явилася, натомість подала заяву про розгляд справи у її відсутності, позовні вимоги підтримала, проти винесення заочного рішення не заперечила.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задоволити з підстав, викладених в позовній заяві.

Відповідач (1), яка також діє від імені та в інтересах відповідача (2) в судовому засіданні в задоволенні позову в частині визнання втратившим право користування житлом її сином просила відмовити, оскільки дитина є родичем позивача.

Уповноважений представник третьої особи (1) надіслав до суду клопотання про розгляд справи без його участі, проти задоволення позовних вимог не заперечив.

Представник третьої особи (2) у задоволенні позовних вимог просила відмовити з огляну на те, що в орган опіки та піклування не володіє даними відносно наявності у дитини на праві користування іншого житла.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

1. Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з того, що згідно із частиною першою ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається у ст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

2. Не оспорюється учасниками справи той факт, що матеріально-правовим об'єктом, з привиду якого виникло конфліктне правовідношення між сторонами справи є нерухоме майно, а саме Будинок.

В контексті хронології існуванням спірних правовідносин пов'язаних і Будинком суд наводить наступні обставини справи.

Наявні у справі доказові матеріали (свідоцтво про право власності від 23.04.2015 року №36699775, а.с. 5, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а.с. 6) свідчать про те, що Будинок належить на праві приватної власності позивачу.

Відповідач та її син зареєстровані у Будинку, що підтверджується даними довідки від 02.01.2019 року №01 (а.с. 9) та листами Ключарківської сільської ради від 16.01.2019 року №02-02/26 та 02-02/27 (а.с. 28, 20).

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Виходячи з міжнародно-правових зобов'язань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.

Так, у частині першій ст. 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист власності» передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.

З положеннями частини першої ст. 1 Першого протоколу до Конвенції в повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

У частині другій п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначено, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 317 та частиною першою ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Таким чином, гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права.

Також і в ст. 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 Цивільного кодексу України, згідно з якою член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Інших підстав для втрати членом сім'ї власника житла права користування житлом Цивільний кодекс України не визначає.

Факт відсутності по місцю реєстрації відповідачів з 30 жовтня 2016 року підтверджується актом від 02.01.2019 року №1 (а.с. 10).

З огляду на вищевказані фактичні дані на предмет їх відповідності наведеним вище положенням матеріального права, слід констатувати, що відповідач, яка є колишньою невісткою позивача, без поважних причин понад один рік не проживала у спірному Будинку, а тому втратила право користування цим житлом.

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 758/3889/16-ц.

Будь-яких доказів у підтвердження обставин щодо вчинення позивачем перешкод ОСОБА_2 у доступі до спірного житла протягом року відповідачем (1) суду не подано.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 Цивільного кодексу України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 Житлового кодексу Української РСР слід дійти висновку що положення статей 383, 391 Цивільного кодексу України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах: від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та Верховним Судом у постанові від 16 січня 2019 року по справі №309/2477/16-ц.

Обставини по справі на предмет їх відповідності вказаним вище положенням законодавства свідчать про те, що реєстрація відповідача (1) у Будинку, за умови документально підтвердженого права власності позивача на даний об'єкт нерухомості, перешкоджає йому вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. При цьому вказані правомочності є абсолютними, непорушними та гарантованими законом.

Отже, вимога за предметом позову у частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування Будинком, у повній мірі відповідає законодавчо встановленому способу захисту порушеного права (ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України), яке не визнається відповідачем.

Як встановлено по справі, позивач є власником Будинку у встановленому законом порядку, тому має право на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю згідно з положеннями ст. 318 Цивільного кодексу України, в тому числі і щодо вирішення питань стосовно можливості проживання в ній інших осіб.

Щодо вимог позивача про визнання ОСОБА_3 (далі - Дитина) таким, що втратив право користування Будинком, суд зазначає наступне.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є сином відповідача (1) та ОСОБА_6, який згідно з даними Довідки від 02.01.2019 року №01 зареєстрований та проживає у спірному Будинку, а також є онуком позивача.

Дитини набула право користування спірним Будинком у встановленому законом порядку як член сім'ї власника житла.

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. . Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

На час розгляду справи судом, ОСОБА_3 не досяг віку, за якого може вільно визначати своє місце проживання.

Згідно з даними акту №1 Дитина з 30 жовтня 2016 року дійсно не проживає у спірному Будинку, однак його місце проживання батьками не визначено, та тому він має право користуватися житлом обох батьків, що не суперечить вимогам частини шостої статті 29 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні цивільне, житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Станом на 28 лютого 2019 року ОСОБА_3 не досяг повноліття, а відтак не набув повної цивільної дієздатності, що свідчить про поважність причин не проживання його у Будинку, а тому підстави для визнання його таким, що втратив право користування цим Будинком, передбачені частиною другою ст. 405 Цивільного кодексу відсутні.

Разом з тим, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітній ОСОБА_3 набув право власності або право постійного користування іншим житлом, позивач не надав.

Не сплата Дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Вищевказаний висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, які викладена в постанові від 04.07.2018 у справі №711/4431/17 (провадження № 61-11933св18).

Враховуючи вищевказані обставини справи, з огляду на їх узгодженість з нормами Конституції України, позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування Будинком підлягають задоволенню частково.

Судові витрати по справі у сумі 1536,80 грн. (а.с. 1) слід покласти на позивача.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 1291 Конституції України, ст.ст. 2, 3, 10, 12, 13, 76-81, 263-265, 279, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

УХВАЛИВ:

1. Позов ОСОБА_1 - задоволити частково.

2. Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1

3. В задоволені решти позовних вимог - відмовити.

4. Судові витрати покласти на позивача.

5. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

7. Позивач: ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, АДРЕСА_2, ІПН НОМЕР_1).

Представник позивача: ОСОБА_4, АДРЕСА_3.

Відповідачі: (1) ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_3, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_2);

(2) ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, АДРЕСА_1, свідоцтво про народження серії НОМЕР_3).

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

(1) виконавчий комітет Ключарківської сільської ради Мукачівського району (89626, с. Ключарки Мукачівського району, вул. 40р. Перемоги, 3);

(2) орган опіки та піклування Мукачівської районної державної адміністрації (89600, м. Мукачево, вул. Штефана Августина, 21, код ЄДРПОУ 04053789).

Представник третьої особи (2): Гарапко Ірина Сергіївна (АДРЕСА_4

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 04.03.2019.