Рішення № 80152569, 19.02.2019, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/16249/18

Провадження № 2/127/2751/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.02.2019 Вінницький міський суд Вінницької області

в складі: головуючого судді Короля О.П.,

секретаря Крижанівського В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та Третьої особи Служби у справах дітей Вінницької міської ради про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернулось Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» з позовною заявою до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та Третьої особи Служби у справах дітей Вінницької міської ради про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, мотивуючи свої позовні вимоги наступним.

11 червня 2007 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 уклали Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії №050/25-1059.

14 червня 2010 року Акціонерним-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було приведено назву організаційно правової форми у відповідність до Закону України «Про акціонерні товариства» шляхом його перейменування в Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк».

Згідно з Договором невідновлювальної кредитної лінії Позивач надав ОСОБА_2 кредит зі сплатою 12,5% річних в межах максимального ліміту заборгованості 58944, 00 дол. США з наступним порядком надання траншів Кредиту, а саме згідно з п. 1.1.1.1. з 11 червня 2007 року по 10 червня 2009 року - 58 944, 00 дол. США.

Відповідно до п. 1.1.2.1. Позичальник зобов'язується повернути транші кредиту щомісячно до 10 числа, починаючи з липня 2007 року рівними частинами в сумі 328,00 дол. США, з кінцевим терміном повернення заборгованості в сумі 232,00 дол. США по 10 червня 2022 року на умовах, визначених цим Договором.

Позивач свої зобов'язання за Договором виконав, надавши позичальнику кредити, а позичальник порушив умови Договору і відповідно свої зобов'язання належним чином не виконав, в результаті чого станом на 12 квітня 2018 року має прострочену заборгованість у розмірі:

-сума заборгованості за кредитом - 1398633,47 грн.

-сума заборгованості за відсотками - 2008922,70 грн.

-розмір пені за несвоєчасне повернення кредиту - 203665,67 грн.

-розмір пені за несвоєчасне повернення відсотків - 533247,01 грн., що підтверджується розрахунком заборгованості.

З метою забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором 11.06.2007 року між Кредитором та Іпотекодавцями, якими є - ОСОБА_1, ОСОБА_2 (Іпотекодавці) укладено іпотечний договір №050/1-543, відповідно до якого останні передали кредитору в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 Предмет іпотеки оцінюється в 813 504 грн. 00 коп. Враховуючи невиконання Відповідачами основного зобов'язання Позивач звернувся до суду та просив звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №050/25-1059 від 11.06.2007 року, шляхом проведення прилюдних торгів згідно з Законом України «Про виконавче провадження», за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом - на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», 03150, Україна, м. Київ, вул. Ковпака, 29, МФО 300023, поточний рахунок №29092010130002, ЄДРПОУ 00039019.

Примусово виселити Відповідачів, а саме: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_3, 2005 р.н., ОСОБА_4, 1982 р.н., ОСОБА_5, 2011 р.н., ОСОБА_6, 1989 р.н. з квартири АДРЕСА_1.

Стягнути солідарно з Відповідачів витрати по сплаті судового збору у сумі 13 964,56 грн.

Відповідачі заперечували проти задоволення Позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк».

Представник Відповідачів надав суду відзив на позовну заяву Позивача та заперечення, обґрунтовуючи їх наступним.

30 червня 2011 року постійно діючим третейським судом при асоціації Українських банків постановлено рішення по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за Договором невідновлювальної кредитної лінії було стягнуто солідарно із боржників на користь Позивача заборгованість у розмірі 534263,14 грн. та судових витрат 5742, 63 грн. 13 грудня 2011 року банком було отримано у Дніпровському районному суді м. Києва виконавчий лист №6-5227/2011 про стягнення із ОСОБА_2 540005,77 грн.

Даний виконавчий лист перебуває на виконанні у Центральному відділі Державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, за яким проводиться стягнення, про що в подальшому Банк не заперечував у відповіді на відзив.

Позивач скористався своїм правом вимоги дострокового повернення кредиту, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України та умовами кредитного договору, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення. Тобто, визначений термін повернення кредиту частинами до 2022 року, був правомірно змінений кредитором на повернення всією сумою.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Також, Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У даному ж випадку має місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який не був придбаний за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою вказаної квартири. Квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло НОМЕР_1 від 03.04.2000 року і набута в порядку приватизації, а не за кредитні кошти.

Крім того, оскільки в квартирі зареєстровані та проживають неповнолітні діти, їх виселення не можливе без висновку Служби у справах дітей Вінницької міської ради. Іншого житла сім'ї ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не мають.

Згідно із Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Представник третьої особи Служби у справах дітей Вінницької міської ради проти позову заперечила, надала Висновок про недоцільність виселення дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_10 року народження, з квартири АДРЕСА_1

Представник позивача в судове засідання не з'явився, подав суду заяву про розгляд справи у його відсутність.

Представник Відповідачів - адвокат Желіховський В.М. в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» з підстав, викладених у відзиві та запереченнях.

Представник третьої особи Служби у справах дітей Вінницької міської Ради в судове засідання не з'явилась, день, час та місце судового розгляду повідомлена належним чином.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.

11.06.2007 року між АКБСР «Укрсоцбанк» (з 2010 року перейменовано на - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», надалі - Кредитор) та ОСОБА_2 (надалі - Позичальник) було укладено Договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 050/25-1059 (надалі - Договір кредиту), відповідно до умов якого Кредитор зобов'язався надати Позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (надалі - Кредит), на умовах, визначених цим Договором (п. 1.1 Договору кредиту).

Кредит був наданий на споживчі потреби (п. 1.2 Договору кредиту) у наступному порядку: з 11.06.2007 р. по 10.06.2009 р. - 58 944,00 долари США (п.п. 1.1.1.1 Договору кредиту), а погашення мало відбутись у наступному порядку: щомісячно до 10 числа, починаючи з липня 2007 р. рівними частинами в сумі 328,00 доларів США, з кінцевим терміном повернення заборгованості в сумі 232,00 доларів США по 10.06.2022 року (п. 1.1.2.1 Договору кредиту).

Відповідно до п. 1.3 Договору кредиту в якості забезпечення Позичальником виконання своїх зобов'язань щодо погашення Кредиту, сплати процентів, можливих штрафних санкцій, а також інших витрат на здійснення забезпеченої іпотекою вимоги, Кредитор укладає:

- в день укладення Договору кредиту - із ОСОБА_2 та із ОСОБА_1 (надалі - «Майновий поручитель») іпотечний договір, за умовами якого Майновий поручитель передає Кредитору в іпотеку квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 іпотечною вартістю 372 084,00 грн.;

- Договір фінансової поруки із ОСОБА_1.

На виконання вказаної умови Договору кредиту, 11.06.2007 р. між АКБСР «Укрсоцбанк» та співвласниками нерухомого майна - ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено Іпотечний договір № 050/1-543.

Згідно з п. 6.2 Кредитного договору у випадку неможливості вирішення спору шляхом переговорів, Сторони, керуючись ст. 5 Закону України «Про третейські суди», домовились про те, що спір розглядається одноособово третейським суддею Ярошовцем Василем Миколайовичем Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02002, м. Київ, вул. М. Раскової, 15. У випадку неможливості розгляду спору вказаним третейським суддею спір розглядається третейським суддею Мороз Оленою Анатоліївною або Білоконем Юрієм Миколайовичем у порядку черговості, вказаному у даному пункті.

30 червня 2011 року постійно діючим третейським судом при асоціації Українських банків за позовом кредитора до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором невідновлюваної кредитної лінії було стягнуто солідарно із боржників на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 534263,14 грн. заборгованості та 5742,63 грн. судових витрат.

13 грудня 2011 року банком було отримано у Дніпровському районному суді м. Києва виконавчий лист №6-5227/2011 про стягнення із ОСОБА_2 540005,77 грн.

При наданні відповіді на відзив Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» визнало, що дійсно мало місце таке звернення до третейського суду та на даний час наявне рішення суду про стягнення заборгованості та виконавчий документ про її стягнення.

Судом було встановлено, що наразі в провадженні Центрального відділу державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області знаходиться виконавче провадження за вказаним виконавчим документом, відкрите постановою від 22.08.2017 року. Кошти з боржника стягуються із всіх видів її доходів.

Також в судовому засіданні встановлено, що за вказаним виконавчим провадженням відбувалось стягнення, а відповідно і відбулось часткове погашення заборгованості, проти чого і не заперечував представник Позивача у своїх заявах по суті справи.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки; звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя.

Положеннями ч. 1 ст. 11 Закону України «Про іпотеку» встановлена відповідальність майнового поручителя перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Проте, одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, що належить майновому поручителю, в рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. За такої ситуації відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредиторові.

Наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум шляхом звернення стягнення на передане боржником в іпотеку нерухоме майно (постанова Верховного Суду України від 4 вересня 2013 року у справі № 6-73цс13). Разом із тим задоволення подібних позовних вимог можливе лише у разі, коли суду надані беззаперечні докази того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання, чого Позивачем зроблено не було, а при судовому розгляді знайшов своє підтвердження факт часткового погашення заборгованості.

Згідно із ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.

Разом із тим, перш ніж звертати стягнення на предмет іпотеки, необхідно чітко, відповідно до вимог закону та умов договору визначити розмір заборгованості.

Рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації українських банків від 30 червня 2011 року стягнуто із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість станом на 09.06.2010 року і в рішенні суду значиться, що строк користування кредитом сплив у відповідності до п. 3.3.8 Договору, оскільки відповідачем 1 більше як на 30 календарних днів були порушені обов'язки, встановленні п.п. 3.3.6, 3.3.7 договору.

Банк вважає, що має право також на стягнення з боржника відсотків за користування кредитом та пені після рішення суду, яким достроково вже стягнуто весь кредит та вказує на обґрунтування своєї позиції з огляду на правову позицію Верховного суду, викладену у постанові від 14 березня 2018 року (справа №199/ 1029/15-ц).

Однак така позиція не базується на вимогах закону та не відповідає судовій практиці, які відображені в наступних постановах Верховного суду.

Так, 28 березня 2018 року Велика Палата Верховного суду в постанові у справі №444/9519/12 зробила наступні висновки про правильне застосування норм права.

За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Відповідно до частини першої статті 1048 та частини першої статті 1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Отже, припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Також, 19 вересня 2018 року в постанові по справі №643/16336/16-ц Верховний суд в аналогічній справі вказав на наступне.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни.

Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Якщо за рішенням про стягнення кредитної заборгованості чи звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Тому, з огляду на те, що зі спливом строку кредитування припинилося право позивача нараховувати проценти за кредитом, то після звернення з позовом про стягнення заборгованості за кредитом до Третейського суду позивач не міг нараховувати такі проценти і пені. Водночас Банком збільшено заборгованість, оскільки продовжено нарахування відсотків і пені аж до 17.09.2018 року.

Оскільки мало місце дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості, то строк договору закінчився, а між сторонами існують лише невиконані зобов'язальні правовідносини.

Позивач скористався своїм правом вимоги дострокового повернення кредиту, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України та умовами кредитного договору, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення. Тобто, визначений термін повернення кредиту частинами до 2022 року, був правомірно змінений кредитором на повернення всією сумою.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов'язання як правового зв'язку між двома суб'єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов'язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов'язання надано право, що кореспондує обов'язку першої. Обов'язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов'язання (ст. 510 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк. При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 6 листопада 2013 року № 6 - 116 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України (2004 р.) є обов'язковою для усіх судів України.

Згідно із ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599-601, 604-609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.

У порушення вимог вищевказаного позивач не довів та не надав належних доказів на підтвердження заявлених вимог, а тому необґрунтовано вимагає звернення стягнення на предмет іпотеки.

До позовної заяви було додано копію вимоги про усунення порушень та вимоги про добровільне виселення від 24.05.2018 р. вих. № 624052018, якою позивач надав боржникам 30 денний строк на її виконання. При цьому звернувся до суду вже 07 червня 2018 року, не дочекавшись виконання своєї ж вимоги. У зазначеній вимозі вказано розмір заборгованості станом на 12.04.2018 р. та вимагається терміново її погасити, а також попереджено про звернення стягнення на предмет іпотеки та про виселення мешканців із предмету іпотеки. Однак, позивач не надав доказів надсилання саме цієї вимоги, а в позовній заяві не послався на своє звернення до третейського суду за стягненням боргу.

Відтак позивач приховував від суду факти щодо обставин справи, та в порушення ст. 83 ЦПК України не подав всіх наявних в нього доказів разом з поданням позовної заяви, хоча під час судового розгляду визнав їх наявність.

Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, суд вважає за необхідне зазначити, що підпунктом 1 пункту першого Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03 червня 2014 року № 1304-VII, який набрав чинності 07 червня 2014 року, визначено, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: 1) таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або 2) є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; 3) загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Передана в іпотеку майновим поручителем квартира відповідає критеріям встановленим Законом, а тому дія такого мораторію поширюється на дані правовідносини, а отже до квартири АДРЕСА_1 не може бути застосоване звернення стягнення за неналежне виконання валютного кредиту.

Позивачем не спростовано, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюється на виниклі правовідносини.

Визначаючись з вимогою про виселення відповідачів із квартири, що є предметом Іпотечного договору, суд вказує на наступне.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 109 Житлового кодексу УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У даному ж випадку, має місце звернення стягнення на предмет іпотеки, який не був придбаний за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою вказаної квартири.

Квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло НОМЕР_1 від 03.04.2000 року і набута в порядку приватизації, а не за кредитні кошти, що підтверджується матеріалами справи.

З цього приводу Верховний суд у складі Касаційного цивільного суду у своєму рішенні від 06.03.2018 р. у справі № 303/1590/15-ц вказав, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так й статті 109 ЖК Української РСР. Таким чином, особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому, відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло має бути визначено в рішенні суду.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, а тому суд приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла, оскільки в іпотеку передано квартиру, яку було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів. Такі самі висновки зробив Верховний суд у постанові від 10.01.2018 р. по справі № 307/1023/16-ц.

Крім того в квартирі наразі зареєстровані та проживають малолітні діти ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7 р.н., та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_10, які є внуками власників житла та проживають в іпотечному майні разом зі своєю матір'ю ОСОБА_4.

За запитом суду було отримано висновок третьої особи Служби у справах дітей Вінницької міської ради від 30 жовтня 2018 року №01-00-011-51095 про недоцільність виселення дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_10 року народження, з квартири АДРЕСА_1

Відповідно до ч.1 ст. 11 закону «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.

Відповідно до ч. 2 ст.11 вказаного закону кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до ч. 3 ст. 17 вказаного закону батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Згідно з ч.2 ст.177 СК батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Відповідно до ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Відповідно до положень Житлового кодексу України до членів сім'ї власника житлового приміщення віднесено дружину (чоловіка) власника житла (якщо стосовно цього житла в подружжя не виникло право спільної власності), їхніх дітей та батьків, а також інших осіб, якщо вони постійно проживають спільно з власником житла та ведуть з ним спільне господарство (частина друга статті 64 і частина перша статті 156 Житлового кодексу УРСР).

Згідно із статтею 405 Цивільного кодексу України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Крім того, в ст. 3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р. майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги.

Частиною 4 ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», передбачено, що для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Свою позицію Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» обґрунтовував також тим, що у Відповідачів наявне інше житло, яке придатне для проживання. Однак таке твердження Банку не знайшло свого підтвердження при розгляді справи та спростовується наданими представником Відповідачів документами про перехід прав власності на майно.

Суд, дослідивши письмові пояснення, викладені позивачем у позовній заяві, а сторонами у заявах по суті справи, та оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв'язку з відмовою в задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» понесені ним витрати із сплати судового збору слід залишити за позивачем.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 405, 509, 510, 525, 526, 530, 549, 553, 554, 599, 610, 611, 623, 624, 625, 631, 1050, 1054 ЦК України, ст.ст. 5, 11, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку», Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», ст. 64, 109, 156 Житлового кодексу УРСР, ст.ст. 11, 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 177 СК України, ст. ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга на рішення суду подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 27.02.2019 року.

Суддя