Рішення № 80136085, 25.02.2019, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/16362/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2019 року м.Рівне

Рівненський міський суд Рівненської області в складі

головуючого - судді Гордійчук І.О.,

секретаря судового засідання - Михайленко О.С.,

за участі представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3- ОСОБА_4

відповідач ОСОБА_5

представника відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_6

представника третьої особи ОСОБА_7 у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради - ОСОБА_8,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_7 у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради про примусове виселення з житлового приміщення,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" звернулося до Рівненського міського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_7 у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради про примусове виселення з житлового приміщення, а також просить стягнути з відповідачів судові витрати.

Позовні вимоги мотивує тим, що 30.07.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір №227/228Д-1, згідно п.п. 1.2 якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов'язань за Договором кредиту №227Д від 13.07.2007 року, укладеним між іпотекодавцем ОСОБА_2 та іпотекодержателем, та Договором кредиту №228Д від 13.07.2007 року, укладеним між іпотекодавцем ОСОБА_5 та іпотекодержателем нерухоме майно: трикімнатну квартиру №1, що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3. ОСОБА_2 кредитні зобов'язання не виконувались у строки та обсяги, передбачені Договором кредиту №227Д від 13.07.2007 року, що призвело до виникнення кредитної заборгованості. Рівненським міським судом Рівненської області видано виконавчий лист №2-5133 від 11.06.2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки трикімнатну квартиру №1, що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3, загальною площею 68,9 кв.м., реєстраційний номер об’єкту в реєстрі прав власності на нерухоме майно 40010441, для задоволення грошових вимог ПАТ «Укрсоцбанк». Після відкриття виконавчого провадження стало відомо, що в квартирі зареєстровані відповідачі. Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення. Проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, відповідачі продовжують користуватися ним та відмовляється добровільно виселятися. Тому у позивача є законне право вимагати примусового виселення відповідачів з квартири, що є предметом іпотеки.

Ухвалою від 09 листопада 2017 року у справі відкрито провадження.

Ухвалою від 07 вересня 2018 року справу прийнято до розгляду, призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду від 17 жовтня 2019 року закінчено підготовчий розгляд та призначено справу до слухання по суті.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав та мотивів, які наведені у позовній заяві.Просила позов задовольнити в повному обсязі.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_5 заперечувала проти задоволення позову, пояснила що це житло є єдиним її житлом та житлом її дітей, іншого житла в них немає.

В судовому засіданні представник відповідачів ОСОБА_4 просила у задоволенні позову відмовити, зазначивши, що квартира була куплена не за рахунок кредиту згідно Договору кредиту №227Д від 13.07.2007 року та Договору кредиту №228Д від 13.07.2007 року.

Представник третьої особи ОСОБА_8 в судовому засіданні у задоволенні позову просила відмовити.

Заслухавши представників сторін, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується заявлений позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи у їх сукупності та взаємозв'язку і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що 30.07.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір №227/228Д-1, згідно п.п. 1.2 якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов'язань за Договором кредиту №227Д від 13.07.2007 року, укладеним між іпотекодавцем ОСОБА_2 та іпотекодержателем, та Договором кредиту №228Д від 13.07.2007 року, укладеним між іпотекодавцем ОСОБА_5 та іпотекодержателем нерухоме майно: трикімнатну квартиру №1, що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3, що належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу ВВС №810989 р.№1982 /28.04.2004/, реєстраційний номер об’єкту в реєстрі прав власності на нерухоме майно 40010441.

ОСОБА_2 кредитні зобов'язання не виконувались у строки та обсяги, передбачені Договором кредиту №227Д від 13.07.2007 року, що призвело до виникнення кредитної заборгованості.

Рівненським міським судом Рівненської області видано виконавчий лист №2-5133 від 11.06.2015 року про звернення стягнення на предмет іпотеки трикімнатну квартиру №1, що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3, загальною площею 68,9 кв.м., реєстраційний номер об’єкту в реєстрі прав власності на нерухоме майно 40010441, для задоволення грошових вимог ПАТ «Укрсоцбанк».

Наведені фактичні обставини свідчать про те, що квартира №1 що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3, належала на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу ВВС №810989 р.№1982 /28.04.2004/, реєстраційний номер об’єкту в реєстрі прав власності на нерухоме майно 40010441, тобто ще до укладення з позивачем кредитних договорів та іпотечного договору.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Так, статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК Української РСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Продовжуючи далі про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o.» проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява №26449/95. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення від 05 січня 2000 року у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява №33202/96. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява №44158/98. У цьому зв'язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29-30 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява №21911/03, та пункти 34-37 рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява №38155/02.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно із якою суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

З приписами статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria»), заява №1365/07; пункт 170 рішення у справі «ОСОБА_12 проти України», заява №21722/11.

Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК УРСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Так, за змістом частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Отже, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 22.06.2016 по справі №6-197цс16 та в постанові від 21.12.2016 по справі №6-1731цс16.

ОСОБА_13 Верховного Суду в постанові від 31.10.2018 по справі №753/12729/15-ц погодилася з таким висновком Верховного Суду України та не знайшла підстав для відступу від такого висновку.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до висновку, що квартира №1, що розташована за адресою: м.Рівне вулиця Петра Полтави, будинок 1/3, належна на праві власності ОСОБА_2, що передана в іпотеку на забезпечення виконання зобов»язань за кредитними договорами, придбана іпотекодавцем не за рахунок кредитних коштів, а тому відсутні підстави для виселення відповідачів із зазначеної квартири, тому у задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.10, 12, 81, 89, 258-259, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" до ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_7 у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради про примусове виселення з житлового приміщення відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Рівненського апеляційного суду або через Рівненський міський суд Рівненської області (пп.15.5 п.15 ч.1 Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року) протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Позивач: Публічне акціонерне товариства "Укрсоцбанк", місцезнаходження: індекс 01001, м.Київ вул.Ковпака,29 ЄДРПОУ 00039019

Відповідач: ОСОБА_2, місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1

Відповідач: ОСОБА_5, місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1

Відповідач: ОСОБА_3 місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1

Відповідач: ОСОБА_9 місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1

Відповідач: ОСОБА_10 місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1

Відповідач: ОСОБА_11 місце реєстрації: індекс 33001, АДРЕСА_1

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_7 у справах дітей виконавчого комітету Рівненської міської ради, місцезнаходження: індекс 33023, вул. Соборна,7, м. Рівне, код ЄДРПОУ 04057758

Повне судове рішення складено 26 лютого 2019 року.

Суддя І.О.Гордійчук