Рішення № 80124140, 26.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 лютого 2019 року № 826/11337/16

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект"доВідділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиціїтретя особаОСОБА_1 ОСОБА_2про скасування постанови в частині, -В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції, треті особи без самостійних вимог на предмет позову - ОСОБА_1, ОСОБА_2 про скасування постанови в частині накладення арешту на майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.08.2016 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду.

У зв'язку з припиненням повноважень судді Кобилянського К.М., в провадженні якого перебувала адміністративна справа та не була ним розглянута, справу було повторно розподілено між суддями.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.04.2017 суддею Вєкуа Н.Г. адміністративну справу прийнято до провадження та призначено до судового розгляду.

В обґрунтування вимог зазначається про те, що на виконанні у Відділі державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції у м. Києві перебуває виконавче провадження боржником за яким є ОСОБА_1. У ході примусового виконання рішення суду головним державним виконавцем накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження. Такими діями державного виконавця порушено права позивач як власника майна, оскільки він має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

Представник позивача в судовому засіданні 24.10.2017 позовні вимоги підтримав, просив задовольнити адміністративний позов.

Представник третьої особи - ОСОБА_2 зазначив, що винесення постанови про арешт майна, яке перебуває в іпотеці, оголошення заборони на його відчуження, не перешкоджає реалізації ТОВ "Кей-Колект" першочергового права задоволення вимог за кредитним договором за рахунок іпотеки перед іншими особами, які не є іпотекодержателями, за визначених умов при дотриманні порядку встановленого законодавством.

Представник відповідача та ОСОБА_1 в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомленні належним чином.

Розгляд справи здійснено у порядку письмового провадження на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України.

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами п. 10 ч. 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

20 травня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №1134391000, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти, а позичальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених кредитним договором, повертати кредит, виплачувати проценти за користування кредитом, сплачувати комісію та інші передбачені платежі в сумі, строки та на умовах, що передбачені Кредитним договором.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 20.05.2008 року №1134391000 укладено договір іпотеки №85560 від 20.05.2008 року, відповідно до якого іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов'язань за кредитними договорами нерухоме майно: квартира №59, за адресою: м. Київ, бульвар Л. Українки, буд.19.

В подальшому, публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» були відступлені права вимоги, в тому числі і за договором іпотеки, товариству з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект».

Так, 12.12.2011 року ПАТ «УкрСиббанк» відступило ТОВ "Кей-Колект" відповідно до Договору факторингу №1 свої права вимоги за зобов'язаннями позичальника по кредитному договору.

Як зазначає позивач, 30.06.2016 року, при зверненні до нотаріуса, ТОВ «Кей-Колект» стало відомо, що на майно третьої особи, у тому числі на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки за іпотечним договором №85560 від 20.05.2008 року накладено арешт постановою Відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції №50348278 від 01.03.2016 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект", не погоджуючись з накладеним арештом на квартиру, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, звернулось з відповідним позовом до суду.

Досліджуючи наявні у матеріалах справи докази, оцінюючи їх у сукупності, суд бере до уваги наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку є Закон України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-XIV (далі - Закон №606-XIV, в редакції, що діяла на момент накладення арешту на майно).

Відповідно до статті 1 Закону №606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Частиною першою статті 2 Закону № 606-ХІV зазначено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

З метою забезпечення гарантій прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні статтею 6 Закону №606-ХІV зобов'язано державного виконавця використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

Обов'язки і права державних виконавців закріплені у статті 11 вказаного Закону.

За змістом цієї норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, вправі накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону №606-ХІV заходом примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Арешт і вилучення майна боржника врегульований статтею 57 Закону №606-ХІV, відповідно до положень якої арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем, зокрема, шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

За правилами статті 56 Закону №606-ХІV на майно, яке перебуває в іпотеці та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього Закону), допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.

Отже, накладення арешту на майно у виконавчому провадженні не є актом звернення стягнення на майно, а є лише дією, спрямованою на забезпечення можливості звернення стягнення на майно у майбутньому.

Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону №606-ХІV, за правилами якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі:

виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю (частина третя цієї статті).

Суд не погоджується з доводами позивача, стосовно відсутності у відповідача правових підстав для накладення арешту на квартиру 59, що знаходиться за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, буд. 19., на підставі того, що накладення арешту на нерухоме майно не дає можливості реалізувати товариством з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" першочергове право на задоволення вимог боржника за рахунок предмета іпотеки, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно зі ст. 577 ЦК України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини восьмої статті 54 Закону № 606-XIV примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Законом України "Про іпотеку" визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, іпотека виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов'язання і спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна, за наявності в боржника заборгованості перед кредитором.

У іпотекодержателя виникає право на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання боржником зобов'язання за основним договором. При цьому, звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов'язком іпотекодержателя.

Разом з тим, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 3 ст. 33 Закону № 898-ІV).

Нормами ст.ст. 36, 37, 38 вказаного Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що передбачений розділом V Закону №898-ІV та ч. 8 ст. 54 Закону №606-ХІV спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (ст. 39, 41 Закону № 898-ІV).

У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону №606-ХІV, а не нормами спеціального Закону №898-ІV.

Аналогічна правова позиція на ведена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №826/7383/15.

Враховуючи вищенаведене та наявні у справі матеріали суд приходить до висновку про те, що у державного виконавця були правові підстави до винесення оскаржуваної постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Крім того, суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні та позивачем не надано суду докази на підтвердження настання заставного випадку згідно умов договору іпотеки та доказів звернення ним стягнення на предмет іпотеки.

З огляду на викладене, скасування постанови Відділу державної виконавчої служби Печерського районного управління юстиції № 50348278 від 01.03.2006 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, в частині накладення арешту на майно, а саме: квартиру за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, буд. 19, є безпідставними та необґрунтованими.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У відповідності до частини 2 цієї статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відтак, з урахуванням зазначеного, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішень слід відмовити повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову судові витрати покладаються на суб'єкта владних повноважень.

Керуючись ст.ст.77-78 139, 241, 242-246, 250, 255, 295 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-колект» (04070, м. Київ, вул. Іллінська, буд. 8, код ЄДРПОУ 37825968) відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги).

Суддя Н.Г. Вєкуа