Рішення № 80103718, 25.02.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

25 лютого 2019 року № 826/12285/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Григоровича П.О., розглянув в спрощеному провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_2доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києвіпро визнання протиправними дії, зобов'язання вчинити певні дії, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_2 (надалі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії ГУ ПФУ в м. Києві щодо відмови у призначені позивачу пенсії за віком;

- зобов'язати ГУ ПФУ в м. Києві призначити позивачу пенсію за віком з дня звернення 03.05.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.08.2018 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та запропоновано відповідачу надати відзив протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Відповідач правом на надання відзив не скористався, внаслідок чого суд вважає за можливе розглянути справу і вирішити спір на підставі наданих позивачем письмових доказів.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відповідача не було законодавчо визначених підстав для не призначення позивачу пенсії за віком в зв'язку з постійним проживанням позивачем поза межами території України - в державі Ізраїль.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2, є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2, виданого 16.06.2009р.

Позивач народилася в Україні та проживала в АДРЕСА_2 до 28.04.1994 року та була знята з реєстрації в зв'язку з вибуттям до Ізраїлю, що підтверджується копією листа Деснянської районної в м. Києві Державної адміністрації від 21.03.2018 №102104/30-2377.

У період з 12.07.1963р. по 08.02.1994р. Позивач працювала в Україні на підприємствах на умовах трудового договору. Загальний трудовий стаж складає більше 30 років, що підтверджується копією трудової книжки.

В 1994 році Позивач виїхала на постійне проживання до держави Ізраїль, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль, що підтверджується відміткою в паспорті громадянина України для виїзду за кордон - «постійне проживання в Ізраїлі».

На теперішній час Позивач постійно проживає в державі Ізраїль.

03 травня 2018 року представник Позивача за нотаріально посвідченою довіреністю за місцем останнього проживання Позивача в Україні звернулася до Головного управління пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення Позивачу пенсії за віком та пакетом документів, а саме: нотаріально посвідченою копією довіреності; нотаріально посвідченою копією паспорта Позивача; довідкою з місця проживання; довідкою про присвоєння ідентифікаційного номера; довідками про заробітну плату №52, 53, 54 від 26.02.2018р.; довідками про стаж від 26.03.2018р., №8 від 11.04.2018р., №0030/142 від 11.04.2018р., №01/25-83, №19 від 03.05.2018р.; довідкою про реєстрацію шлюбу; копією свідоцтва про розірвання шлюбу); копія свідоцтва про народження дитини; копією свідоцтва про шлюб, про зміну прізвища; копією паспорта та ідентифікаційного номера представника.

01 червня 2018 року Відповідачем був направлений лист вих.№12056/03, у якому зазначено, що заяву про призначення пенсії Позивача розглянуто. У зазначеному листі вказано, що заява подається пенсіонером особисто до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації) особи, а також про те, що надано копію закордонного паспорта, а не паспорта громадянина України, та зазначено про те, що у разі незгоди із прийнятим рішенням Позивач має право звернутися до суду.

Таким чином, вказаний лист відповідача фактично є рішенням про відмову в призначенні пенсії.

Не погоджуючись з правомірністю дій відповідача щодо відмову в призначенні пенсії, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Оцінивши за правилами ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази та пояснення, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 1058-IV) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону № 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років.

Пунктом 2 частини 1 статті 49 Закону № 1058-ІV визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У відповідності до статті 51 цього Закону, в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, вказаними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону № 1058-ІV з урахуванням Рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності його пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51.

З урахуванням викладеного, суд вирішуючи спір, приходить до висновку, що ОСОБА_2, як громадянин України незалежно від країни свого проживання вправі користуватися конституційними правами, в тому числі і правом на пенсійне забезпечення.

Статтею 44 Закону № 1058-ІV встановлено порядок звернення за призначенням (перерахунком) пенсії, відповідно до якого заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

За правилами статті 5 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-ІІІ документами, що підтверджують громадянство України, зокрема, є паспорт громадянина України для виїзду за кордон.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846; далі - Порядок № 22-1).

Відповідно до пункту 1 Порядку № 22-1 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім'ї у зв'язку з втратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління Пенсійного фонду України у районі, місті, районі у місті, об'єднаного управління (далі - орган, що призначає пенсію) за місцем проживання (реєстрації).

У пункті 2.1 Порядку № 22-1 міститься перелік документів, необхідних для призначення пенсії.

До заяви про виплату пенсії у зв'язку з виїздом за кордон подається паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відповідним записом про виїзд на постійне місце проживання за кордон, паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, та довідка або інший документ про зняття з реєстрації місця проживання в Україні (п.2.5 Порядку №22-1).

При прийманні документів орган, що призначає пенсію: 1) перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; 2) перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; 3) перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності).

Орган, що призначає пенсію, має право вимагати від підприємств, установ та організацій, фізичних осіб дооформлення у тримісячний строк з дня подання заяви прийнятих і подання додаткових документів, передбачених законодавством, а також перевіряти обґрунтованість їх видачі; 4) видає пам'ятку пенсіонеру (додаток 3), копія якої зберігається у пенсійній справі (пункт 4.2 Порядку № 22-1).

Не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України (пункт 4.3 Порядку № 22-1).

Аналіз наведених норм права дозволяє дійти висновку, що підставою для вчинення дій, спрямованих на призначення пенсії за віком, є відповідна заява особи та додані до неї необхідні документи, подані до уповноваженого органу Пенсійного фонду в установленому порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, подання представником позивача відповідної заяви та документів, необхідних для призначення пенсії за віком, що визначені Порядком № 22-1, крім тих, що підтверджують факт її проживання в Україні, як і наявність у неї права на призначення пенсії за умови постійного проживання в Україні, відповідачем не оспорюється.

Посилання відповідача в листі від 01.06.2018 №12056/03 на: 1) необхідність надання позивачем заяви та документів особисто; 2) надання позивачем копії закордонного паспорта, а не паспорта громадянина України, судом відхиляються, як такі, що суперечать зазначеним вище законодавчо встановленим вимогам до документів, що необхідні для призначення пенсії.

З огляду на зазначені норми права та встановлені обставини у справі суд приходить до висновку про неправомірність відмови у призначені позивачу пенсії за віком.

В той же час, оскільки дії ГУ ПФУ в м. Києві щодо відмови у призначені позивачу пенсії за віком фактично полягають у прийнятті рішення про відмову у призначенні пенсії, оформленого листом від 01.06.2018 №12056/03, Окружним адміністративний суд міста Києва з метою належного захисту прав позивача вважає за доцільне задовольнити позовні вимоги в цій частині шляхом визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову в призначенні пенсії, оформленого листом від 01.06.2018 №12056/03.

Відповідно, задоволенню підлягають і похідні від наведених вище позовні вимоги про зобов'язання ГУ ПФУ в м. Києві призначити позивачу пенсію за віком з дня звернення 03.05.2018.

При цьому, беручи до уваги, що відповідні повноваження відповідача щодо призначення пенсії є дискреційними повноваженнями, суд враховує положення обов'язкової до застосування судової практики Європейського суду з прав людини, викладеної у рішенні по справі Олссон проти Швеції (Olsson v. Sweden) від 24 березня 1988 року.

При вирішенні вказаної справи Європейський суд з прав людини прийшов до висновку, що яка-небудь норма не може вважатися «законом», якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію. Проте досвід показує, що абсолютна точність недосяжна і що необхідність уникати надмірної жорсткості формулювань і слідувати за обставин, що змінюються, веде до того, що багато законів неминуче викладені в термінах, які більшою чи меншою мірою є невизначеними.

Фраза «передбачено законом» не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципом верховенства права. Таким чином, мається на увазі, що у внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічних властей у здійснення прав, охоронюваних inter alia п. 1 статті 8.

Закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання держави.

Крім того, згідно п. 65 вказаного рішення Суду, втручання повинно бути зумовлено досягненням правомірної цілі.

Також Європейський суд з прав людини вказує, що у відповідності зі сформованою практикою Суду, під поняттям необхідності мається на увазі, що втручання відповідає якій-небудь нагальній суспільній потребі і що воно пропорційно законній меті. При визначенні того, чи є втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд враховує, що за державами - учасницями Конвенції залишається певна свобода розсуду.

На підставі викладеного суд вважає за необхідне зазначити, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суд зобов'язаний відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Відповідно, оскільки інших, крім тих, що були наведені вище і визнані судом протиправними, підстав для відмови позивачу в призначенні пенсії відповідачем наведено не було, суд вважає обґрунтованими позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача призначити пенсію позивачу.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва, з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, вважає, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_2, що оформлене листом від 01.06.2018 №12056/03.

3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві призначити ОСОБА_2 пенсію за віком з 03.05.2018.

ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_1).

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ В М.КИЄВІ (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 42098368, адреса: 04053, м.Київ, ВУЛИУЯ БУЛЬВАРНО-КУДРЯВСЬКА, будинок 16).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя П.О. Григорович