Рішення № 80096323, 18.02.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 лютого 2019 року Справа № 160/155/19 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лозицької І.О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

08.01.2019 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі - ГУ ПФУ в Дніпропетровській області, управління, відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, у переході на пенсію, у зв'язку з втратою годувальника;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перевести ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, на пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 14.03.2018 року;

- призначити пенсію ОСОБА_1, виходячи із заробітної плати (грошового утримання) годувальника ОСОБА_2 на час смерті, відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника з 14.03.2018 року;

- стягнути з відповідача моральну шкоду в розмірі 10700,00 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що вважає протиправною та безпідставною відмову відповідача щодо її переходу на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Позивач посилається на положення статей 10, 59 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», статті 8, 9, 10, 36, 37, 38, 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», статей 6, 7, 36, 37, 38, 46, 47 Закону України «Про пенсійне забезпечення», та зазначає, що її чоловік отримував пенсію за віком у розмірі 10700,00 грн., тому, вона повинна отримувати пенсію у розмірі 5350,00 грн., бо пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається у розмірі на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника. Крім того, позивач посилається на те, що отримавши протиправну відмову відповідача у переході на пенсію померлого чоловіка, зазнала моральних страждань та просить суд відшкодувати їй моральну шкоду у розмірі 10700,00 грн.

З огляду на викладене, позивач звертається до суду за захистом її порушеного права на перехід на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Ухвалою суду від 11.01.2019 року було відкрито провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 263 КАС України, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому проваджені)та проведення судового засідання, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позов (у разі заперечення проти позову), заперечень на відповідь на відзив, а позивачу - відповіді на відзив.

У встановлений судом строк відповідач, заперечуючи проти позову, надав відзив на позов, який долучений до матеріалів справи.

В обґрунтування своїх заперечень проти позову відповідач зазначив, що ОСОБА_1 не надала йому довідку про заробіток її померлого чоловіка ОСОБА_2 за роботу в зоні відчуження в 1986 - 1990 роках за формою, затвердженою Міністерством соціального захисту населення України від 27.02.1996 року № 01-3/244-013-2. Таким чином, за твердженнями управління, у нього відсутні підстави для переведення позивача на пенсію по втраті годувальника, відповідно до ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Крім того, за твердженнями відповідача, при розрахунку пенсії у зв'язку з втратою годувальника ОСОБА_1 розрахунок заробітної плати здійснено згідно зі ст. ст. 40, 41 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», шляхом порівняння заробітної плати за період 01.01.1974 року по 31.12.1978 роки, зазначеної у довідці від 22.05.2001 року № 188, виданої ВАТ «Дніпро Азот», яка наявна в архівній пенсійній справі померлого чоловіка, а такий перехід веде до зменшення пенсії позивача (1452,00 грн.) і є невигідним. Тому, відповідач відмовив позивачу у переході на пенсію по втраті годувальника.

З огляду на це, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 257, ст. 261, ст. 263 КАС України, суд розглянув адміністративну справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Суд, дослідивши та оцінивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, в їх сукупності, проаналізувавши норми законодавства України, прийшов до наступних висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області та отримує пенсію за віком.

За поясненнями позивача, розмір її пенсії є значно нижчим, ніж розмір пенсії померлого чоловіка, тому 14.03.2018 року вона звернулась до відповідача з заявою про переведення на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, за матеріалами пенсійної справи померлого чоловіка ОСОБА_2

У відповідь на заяву ОСОБА_1, відповідач листом від 20.06.2018 року № Г8990-18 відмовив у переведенні її на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, на підставі того, що довідка про заробітну плату, одержану за роботу в зоні відчуження, яка наявна у пенсійній справі померлого годувальника ОСОБА_2 не відповідає вимогам Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210 «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». При цьому, позивач неодноразово зверталась до управління із запитами про надання інформації щодо порушеного нею питання, в тому числі і в її інтересах адвокатський запит від 25.10.2018 року, на які їй були надані відповіді від 11.09.2018 року № Г14325-18, від 13.09.2018 року № Г14227-18, від 02.11.2018 року № 1090/03-10/26.

Проте, не погодившись з твердженнями відповідача, якими він обґрунтовує відмову у переведенні позивача на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, звернулась до суду з адміністративним позовом, оскаржуючи дії ГУ ПФУ в Дніпропетровській області.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу протиправності дій відповідача щодо відмови у переведенні позивача на пенсію по втраті годувальника після смерті чоловіка.

У відповідності до ч. 2 ст. 6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Суд зазначає, що умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-ІV.

Відповідно до ст. 10 Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Особі, яка має право на довічну пенсію, призначається один з видів довічної пенсії за її вибором.

Згідно зі ст. 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»(в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин),учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

При цьому, відповідно до примітки до ст. 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», до військовослужбовців належать: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов'язані, призвані на військові збори, військовослужбовці-жінки, а також сержанти (старшини), солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.

За приписами ч. 2 ст. 59 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», військовослужбовцям пенсії по інвалідності, а членам їх сімей пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї за їх бажанням можуть призначатися на умовах і в порядку, визначених законодавством для осіб, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, що їх вони дістали при виконанні обов'язків військової служби (службових обов'язків), або відповідно до статті 54 цього Закону.

При цьому, згідно з ч. 1 ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», пенсії по інвалідності, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв'язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи можуть призначатися за бажанням громадянина із заробітку, одержаного за роботу в зоні відчуження в 1986-1990 роках, у розмірі відшкодування фактичних збитків, який визначається згідно із законодавством. Дружинам (чоловікам), які втратили годувальника із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, віднесених до категорії 1, пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від причинного зв'язку смерті з Чорнобильською катастрофою.

Відповідно до ч. 1, ч. 2, ч. 3ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому, дітям пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Непрацездатні члени сім'ї особи, зниклої безвісти, у порядку, передбаченому Законом України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти", які були на її утриманні, незалежно від тривалості страхового стажу годувальника, мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника у порядку, встановленому цим Законом, якщо інше не передбачено Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти».

Непрацездатними членами сім'ї вважаються, зокрема, чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.

До членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони:

1) були на повному утриманні померлого годувальника;

2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 38 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною другою статті 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.

Зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім'ї здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому склалися обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

Відповідно до ст. 37, ст. 38 Закону України «Про пенсійне забезпечення», право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні.

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, також мають право на пенсію, якщо згодом втратили джерело засобів до існування.

Непрацездатними членами сім'ї вважаються, у тому числі: б) батько, мати, дружина, чоловік, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на його утриманні, якщо вони були на його повному утриманні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім'ї померлого, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, мають право перейти на нову пенсію.

Згідно з ч. 1 ст. 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення», сім'ї годувальника, який помер внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, а також сім'ї померлого пенсіонера, пенсія призначається незалежно від стажу роботи годувальника.

Відповідно до ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення», сім'я, яка має право на пенсію в разі втрати годувальника, може звертатися за призначенням пенсії в будь-який час після смерті або встановлення безвісної відсутності годувальника без обмеження будь-яким строком.

Пенсії в разі втрати годувальника призначаються:

а) сім'ям осіб, зазначених у статті 3 цього Закону, - незалежно від того, коли помер годувальник: у період роботи (навчання) чи після припинення роботи (навчання);

б) сім'ям пенсіонерів - якщо годувальник помер у період одержання пенсії або не пізніше 5 років після припинення виплати пенсії.

Згідно зі ст. 47 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія в разі втрати годувальника встановлюється на весь період, протягом якого член сім'ї померлого вважається непрацездатним, згідно з статтею 37 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», - довічно.

Зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім'ї провадиться з першого числа місяця, що йде за тим місяцем, в якому настали обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

Частиною 3 ст. 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено, що переведення з одного виду пенсій на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату(дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, про що свідчить свідоцтво серії НОМЕР_2 від 13.02.1971 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_2 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 26.02.2018 року.

ОСОБА_2 перебував на обліку у територіальному управлінні Пенсійного фонду України та отримував пенсію за віком на пільгових умовах за Списком № 1, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров'ю, як інваліду 2 групи, що настала внаслідок роботи, пов'язаної з ліквідацією аварії на ЧАЕС, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.11.2011 року № 1210. Адже він був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС першої категорії, інвалідом 2 групи, учасником бойових дій, що підтверджується копією посвідчення серії НОМЕР_4 від 18.11.2016 року, вкладка № НОМЕР_5 до посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, категорія 1, серія НОМЕР_4, свідоцтвом серії НОМЕР_6 від 24.04.2018 року.

Також, відповідно до довідки № 560а правління будівництва від 14.11.1986 року № 605, копія якої наявна в матеріалах справи, ОСОБА_2 був безпосередньо зайнятий на роботах, передбачених п. 8 постанови Радим Міністрів СРСР від 05.06.1986 року, яка дає право на державну пенсію на пільгових умовах за Списком № 1, затвердженим постановою Ради Міністрів СРСР від 22.08.1956 року № 1173, у період з 16.09.1986 року по 30.10.1986 року, отримував заробітну плату. Крім того, в матеріалах справи міститься копія трудової книжки ОСОБА_2

За поясненнями позивача, її чоловік отримував пенсію за віком, розмір якої після перерахунку відповідачем з 01.10.2017 року склав 10740,00 грн., що підтверджується копією листа Пенсійного фонду України.

З урахуванням викладеного, суд, безпосередньо дослідивши зазначені вище докази, прийшов до висновку про те, що в матеріалах справи є достатні, належні та допустимі докази того, що позивач має право на перехід на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, відповідно до тих матеріалів, які вже наявні в пенсійній справі її померлого чоловіка, та на підставі яких йому за життя була призначена та виплачувалась пенсія. У свою чергу, відповідачем було порушене право позивача на перехід на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, що було встановлено судом в ході судового розгляду справи.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у переході на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, а також про зобов'язання перевести її на пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 14.03.2018 року, тобто, з моменту її звернення з заявою про призначення такої пенсії, є такими, що підлягають задоволенню.

Водночас суд зазначає, що позовна вимога про призначення ОСОБА_1, виходячи із заробітної плати (грошового утримання) годувальника ОСОБА_2 на час смерті, відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника з 14.03.2018 року, не підлягає задоволенню, бо таке право встановлене законом та не потребує додаткового чи окремого визнання адміністративним судом.

Крім того, така позовна вимога є передчасною, бо право позивача у частині визначення розміру пенсії після переведення на інший вид пенсії не було порушене та визначення розміру пенсії, відповідно до вимог чинного законодавства, саме з розрахунку 50 відсотків розміру пенсії, відповідно до вимог ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», є дискреційним повноваженням ГУ ПФУ в Дніпропетровській області.

Також суд зазначає, що пенсія померлому ОСОБА_2 була призначена на підставі документів, наявних в матеріалах його пенсійної справи, та виплачувалась йому. Тому суд не вбачає підстав для витребування у позивача додаткових документів для підтвердження її права на перехід на пенсію померлого чоловіка, розмір якої вже призначався відповідачем раніше.

Таким чином, з огляду на викладене вище, суд прийшов до висновку про протиправність дій відповідача щодо відмови позивачу у переведенні на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.

З приводу позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 10700,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. ч. 1 - 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з положеннями ст. 9 Конституції України та ст. 17, ч. 5 ст. 19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (Stankov v. Bulgaria, § 62, ЄСПЛ від 12.07.2007 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18.07.2006 року).

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 року № 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Крім того, відповідно до вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

У п. 2 вказаної постанови передбачено, що можливість відшкодування моральної шкоди має бути прямо передбачена законом.

У свою чергу, в ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

За загальним правилом, особа несе відповідальність за завдання моральної шкоди, згідно зі ст.1167 Цивільного кодексу України, тільки в разі наявності вини такої особи.

З урахуванням викладеного, проаналізувавши норми чинного законодавства, суд зазначає, що позовна вимога ОСОБА_1 про відшкодування їй моральної шкоди у розмірі 10700,00 грн. є співмірною з її позовними вимогами щодо зобов'язання відповідача перевести її на пенсію по втраті годувальника та призначення пенсії, виходячи із заробітної плати (грошового утримання) годувальника ОСОБА_2 на час його смерті з 14.03.2018 року. Крім того, позивач жодним чином не довела суду наявності у неї моральної шкоди у розумінні чинного законодавства, яку вона оцінила у 10700,00 грн.

Тому суд вважає за необхідне, відмовити у задоволенні позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 10700,00 грн.

У відповідності до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.

Водночас ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд, згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З урахуванням принципу змагальності, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі (ст. 9 КАС України), положення Кодексу адміністративного судочинства України передбачають не лише обов'язок суб'єкта владних повноважень (відповідача у справі) щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності (ч. 2 ст. 77 КАС України), але й обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (ч. 1 ст. 77 КАС України).

Приймаючи до уваги викладене вище, суд прийшов до висновку, що доводи позивача, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги підтверджуються матеріалами справи та є обґрунтованими. У свою чергу, доводи відповідача спростовані письмовими доказами, наявними в матеріалах справи, та не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно- правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1, п. 3, п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій, або визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, суд вважає за необхідне задовольнити адміністративний позов частково, а саме: в частині позовних вимог щодо визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, у переході на пенсію, у зв'язку з втратою годувальника; зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перевести ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, на пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 14.03.2018 року - задовольнити.

У задоволенні іншої частини позовних вимог, а саме: щодо призначення пенсії ОСОБА_1, виходячи із заробітної плати (грошового утримання) годувальника ОСОБА_2 на час смерті, відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника з 14.03.2018 року; стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 10700,00 грн. - відмовити.

З приводу розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, ч. 3, ч. 4 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому, суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Так, за подання до адміністративного суду позовної заяви немайнового характеру позивач сплатила судовий збір у розмірі по 704,80 грн. (станом на момент звернення до суду) за кожну позовну вимогу немайнового характеру окремо та за одну позовну вимогу майнового характеру, що в загальній сумі становить 2819,20 грн. Це підтверджується наявними в матеріалах справи оригіналами квитанцій № 0.0.1211643582.1 від 14.12.2018 року на суму 704,80 грн. та № 0.0.1211642153.1 від 14.12.2018 року на суму 2114,40 грн. Таким чином, враховуючи рішення суду про часткове задоволення позовних вимог, відповідно до вимог ст. 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача сплачений нею судовий збір у розмірі 1409,60 грн.

Керуючись ст. ст. 90, 139, 241-246, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, у переході на пенсію, у зв'язку з втратою годувальника.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області перевести ОСОБА_1, ІПН НОМЕР_1, на пенсію у зв'язку з втратою годувальника з 14.03.2018 року.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ - 21910427) на користь ОСОБА_1 (51900, АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1) сплачений судовий збір у розмірі 1409,60 грн. (одна тисяча чотириста дев'ять гривень шістдесят копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Текст рішення у повному обсязі складений 18.02.2019 року.

Суддя І.О. Лозицька