Постанова № 80009361, 20.02.2019, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/143/19Головуючий по першій інстанції Демчик Р.В. Категорія: 310000000 Доповідач в апеляційній інстанції Вініченко Б.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2019 року Апеляційний суд Черкаської області в складі колегії:

суддів Вініченка Б.Б., Храпка В.Д., Новікова О.М.

за участю секретаря Матюхи В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Никітенко Ростислава Павловича на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ,

в с т а н о в и в :

В березні 2018 року ОСОБА_2 звернулася в суд з вказаним позовом.

Позовна заява мотивована тим, що 30 червня 2012 року між сторонами зареєстровано шлюб, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1.

На сьогоднішній день сторони проживають разом, шлюб між ними не розірваний. Відповідач являється громадянином Турецької Республіки, систематично від'їжджає за кордон на тривалий час.

Вказує, що перебуваючи у шлюбі, для поліпшення житлових умов, вони разом з чоловіком за спільні грошові кошти розпочали будівництво квартири, придбавши на ім'я ОСОБА_1, як титульного власника, квартиру в новобудові, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Зазначає, що в 2017 році у них з чоловіком виникли проблеми в особистому житті. Відповідач вимагає розірвання шлюбу без розподілу спільно нажитого майна. Наразі відносини між сторонами погіршуються, а тому з метою захисту свого права на частку майна придбаного за спільні кошти подружжя, позивач змушена звернутися до суду із вказаним позовом.

З огляду на наведене ОСОБА_2 просила суд визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та здійснити поділ даної квартири; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_1; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 до ОСОБА_1

Визнано за ОСОБА_2 право власності на ? частину квартири АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з досліджених в судовому засіданні доказів та пояснень сторін вбачається, що сторони придбали спільне майно під час перебування в шлюбі, за спільні кошти, на даний час здійснюють ремонтні роботи в спірній квартирі, а тому позивачка та її чоловік - відповідач набули право спільної сумісної власності.

В апеляційній скарзі, представник ОСОБА_1 - адвокат Никітенко Р.П. вказує, що рішення суду першої інстанції не відповідає фактичним обставинам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому просив його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що відповідач надав до суду докази, що він придбав квартиру за кошти, які йому особисто подарувала мати. А саме: нотаріально посвідчене доручення від 03 травня 2018 року (про дарування 90 000 турецьких лір), нотаріально посвідчена копія договору купівлі-продажу нерухомого майна (для підтвердження, що дані кошти мати відповідача мала), письмові докази свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (про підтвердження передачі коштів), виписку з банку (про рух (зняття) грошових коштів) та усне свідчення відповідача при участі перекладача.

Крім того, зазначає, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. Відповідачем було надано підтвердження того звідки в нього кошти, в свою чергу як позивач жодним чином не підтвердила своєї участі у придбанні квартири.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2, посилається на обставини викладені нею в позовній заяві та крім того, по суті поданої скарги зазначено наступне.

Вказує, що складене доручення від імені ОСОБА_6, датоване 03.05.2018 року, засвідчення ОСОБА_4, недатоване, засвідчення ОСОБА_5, недатоване, не є письмовими доказами в розумінні норм ЦПК України, а є лише поясненнями осіб з певних питань.

До того ж звертає увагу, що в складеному дорученні ОСОБА_6 від 03.05.2018 року кошти нібито були передані в присутності зовсім інших свідків - ОСОБА_7 і ОСОБА_8.

Вважає, що судом першої інстанції повно та всебічно з'ясовані фактичні обставини у справі, правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до наступного.

Згідно до вимог частин 1 та 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, 30 червня 2012 року між сторонами було зареєстровано шлюб відділом державної реєстрації актів цивільного стану по Придніпровському району м. Черкаси Черкаського міського управління юстиції, актовий запис № 132.

В період перебування у шлюбі, 18 червня 2016 року між ОК «ЖБК «БУКОВИНА 4» та ОСОБА_1 було укладено договір №48/3 про сплату пайових внесків у ОК «ЖБК «БУКОВИНА 4». Предметом договору є об'єкт нерухомості розташований за адресою: АДРЕСА_2, яка знаходиться у третьому під'їзді на 9 поверсі загальною площею 65,8 кв.м.

Відповідно до Довідки №257 від 27 жовтня 2016 року виданої головою ОК «ЖБК Буковина 4», ОСОБА_1 вніс пайовий внесок у повному обсязі, згідно побудованої площі за результатами незалежної технічної інвентаризації.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира АДРЕСА_2, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.

Підставою для звернення до суду із позовом про поділ майна, ОСОБА_2 зазначила те, що відповідач наразі не визнає вказану квартиру спільним майном подружжя, що є порушенням її майнових прав.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю чоловіка є майно, набуте ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто.

Таким чином, у разі придбання майна у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2 відповідач вказував, що квартира була придбана на гроші його матері ОСОБА_6, що підтверджується нотаріально засвідченою копією доручення про дарування йому у травні 2016 року 90 000 турецьких лір. Вказує, що мати дарувала гроші особисто відповідачу у присутності свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8. Таким чином стверджує, що набуте майно є його особистою власністю і поділу не підлягає.

Відповідно до частин 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина 1 статті 79 ЦПК України).

Згідно частини 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Як видно із складеного доручення від 03.05.2018 року посвідченого головним секретарем, що має право підпису замість Нотаріусу 32 контори та у присутності свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_8, ОСОБА_6 (мати відповідача) заявила, що віддала у травні 2016 року своєму сину ОСОБА_1 90 000 турецьких лір із метою надання допомоги, ці грошові кошти вона передала йому в дар.

На підтвердження наявності у ОСОБА_6 вказаної суми коштів, відповідач надав Угоду щодо зобов'язання продажу об'єкту нерухомості від 29.06.2007 року, у відповідності до якої ОСОБА_6, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 зобов'язалися продати усі їх права та паї щодо об'єкту нерухомості за 380 000 турецьких лір.

Крім того, в матеріалах справи містяться засвідчення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (без дати складення), які засвідчили передачу грошей 12 квітня 2016 року у розмірі 90 000 турецьких лір ОСОБА_13 її синові ОСОБА_1.

Доводи скаржника про те, що спірна квартира є його особистою приватною власністю, так як придбана за грошові кошти, подаровані йому особисто, відхиляються апеляційним судом.

Докази надані відповідачем на підтвердження факту отримання ним грошових коштів в розмірі 90 000 турецьких лір в дар від своєї матері, суд вважає недоведеними належними та достовірними доказами, оскільки надане доручення являється нічим іншим як поясненням матері відповідача та достовірно не підтверджують факт передання нею коштів сину, як і засвідчення складені свідками ОСОБА_4 та ОСОБА_5.

Крім того, колегія суддів оцінює критично аргументи відповідача в частині того, що саме кошти від продажу земельної ділянки були використані для придбання квартири, з огляду на те, що продаж земельної ділянки відбувся в 2007 році, а квартира фактично була придбана у 2016 році, тобто зі спливом тривалого часу, а тому не підтверджує купівлю за рахунок цих коштів спірної квартири.

В суді апеляційної інстанції на підтвердження того, що відповідач придбав спірну квартиру за власні кошти, ним було надано договір позики зворотної фінансової допомоги від 04 травня 2016 року укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Прітес Консалтінг» у відповідності до якого ОСОБА_1 надав зазначеному товариству позику в сумі 500 000 грн.

На підтвердження виконання умов вказаного договору відповідачем надано до суду квитанції до прибуткового касового ордеру у відповідності до яких, ним було перераховано ТОВ «Прітес Консалтінг» 470 000 грн.

Вказує, що вказані кошти були йому повернуті ТОВ «Прітес Консалтінг» в сумі 470 000 грн, що підтверджується видатковими касовими ордерами, і саме дані кошти витрачені ним на придбання спірної квартири.

Разом з тим, перевіривши зазначені доводи відповідача та дослідивши матеріали справи та докази надані відповідачем на підтвердження своїх аргументів, колегія суддів приходить до висновку про їх необґрунтованість.

Так, як видно із довідок про асоційоване членство згідно оплати пайового внеску відносно фактично побудованої площі від 12 серпня 2016 року, від 27 жовтня 2016 року, ОСОБА_1 27 червня 2016 року сплатив пайовий внесок в розмірі 49 500 грн, 18 липня 2016 року сплатив пайовий внесок у повному обсязі, що становить 525 742 грн.

Натомість як вбачається із видаткових касових ордерів кошти йому повертались на виконання умов договору позики в період з 12 серпня 2016 року по 08 вересня 2016 року, тобто вже після сплати ОСОБА_1 пайових внесків, а тому твердження апелянта про те, що саме дані кошти ним були витрачені на придбання квартири спростовуються доказами у справі.

Встановивши, що спірна квартира придбана сторонами у період шлюбу і за спільні кошти подружжя, що відповідачем не спростовано належними і допустимими доказами, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про належність цього майна ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності подружжя.

Посилання заявника на те, що у ОСОБА_2 у період їх спільного проживання не було доходів, які б надали їй можливість рівноцінно приймати участь у купівлі спірного майна, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про віднесення цього майна до спільного майна подружжя, так як відповідно до статті 60 СК України набуте подружжям у період шлюбу майно належить їм на праві спільної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку.

Твердження скаржника про те, що висновок суду першої інстанції не узгоджуються із висновками, висловленими Верховним Судом України у постанові від 7 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16, помилкові.

У даній постанові Верховний Суд України роз'яснив, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

У даній справі суд першої інстанції, оцінивши подані сторонами докази, дійшов висновку про недоведеність доводів ОСОБА_1 щодо придбання спірної квартири за рахунок його особистих коштів, тому зазначив про належність цього майна сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя. Такі висновки не суперечать висновкам, висловленим Верховним Судом України у постанові від 7 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд. та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України») Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Аналізуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, вірно застосував закон, що їх регулює, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Никітенко Ростислава Павловича - залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 22 листопада 2018 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови складено 21 лютого 2019 року.

Судді: