Рішення № 79792430, 25.01.2019, Краматорський міський суд Донецької області

Справа № 234/20092/18

Провадження № 2-о/234/64/19

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2019 року Краматорський міський суд Донецької області в складі:

головуючого судді Марченко Л.М.,

за участю секретаря судового засідання Коваленко Н.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Краматорську цивільну справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2 (заінтересовані особи – Міністрерство соціальної політики України, Російська Федерація) про встановлення факту, що має юридичне значення, -

В С Т А Н О В И В :

26.12.2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Згідно заяви, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 та її дочка ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 народилися в м.Горлівка Донецької області. Разом вони були зареєстровані та проживали за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3. На праві приватної власності вказана квартира належить їм.

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 були вимушені переміститись зі свого місця постійного проживання на тимчасово окупованій території Донецької області до м.Артемівськ (на даний час - м.Бахмут) Донецької області, але згодом були вимушені змінити місце проживання і переїхати до м.Краматорську Донецької області за адресою АДРЕСА_1, де зараз вони постійно проживають, а отже дана адреса є їхнім фактичним місцем проживання, про що свідчать довідки про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 30.01.2017 р. №52015, від 30.01.2017 р. №52014, видані відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» діють безстроково.

В обґрунтування заявлених вимог заявники, керуючись нормами ст. 8, ст. 21-68 Конституції України, ст.ст. 175, 293, 294, 315, 316, 318, 319 ЦПК України, ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ETS № 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18 квітня 1961 року, ст.ст. 1, 2, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року, просять суд встановити факт, що їх вимушене переселення у жовтні 2014 року з тимчасово окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

У судове засідання заявники не з’явилися, про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, надали заяву про розгляд справи у їх відсутності, на заяві наполягали та просили її задовольнити.

Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився, був повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення, заяв чи заперечень не надав.

Представник заінтересованої особи Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не з'явився, був повідомлений належним чином про дату, час та місце здійснення засідання про, що свідчить поштове повідомлення про вручення, заяв чи заперечень не надав.

Суд, розглянувши подані заявником документи та матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до висновку, що заявлені вимоги ОСОБА_1, ОСОБА_2, про встановлення факту, що має юридичне значення, підлягають задоволенню з огляду на їх законність та обґрунтованість.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.Відповідно до ч.2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих або майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх вставновлення.

Факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення, оскільки один і той самий факт для певних осіб і для певної мети може мати юридичне значення, а для інших осіб та для іншої мети - ні.

Відповідно до ст.263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Якщо одна із сторін визнала предявлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам ст. 206 цього Кодексу».

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянкою України та має Паспорт громадянки України серії ВА № 900561, виданий 17 вересня 1997 року Микитівським РВ Горлівського МУ УМВС України в Донецькій області, зареєстроване місце проживання заявниці з 18.06.1993 року є: Донецька область м.Горлівка вул. Жукова, 32/29.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є громадянкою України та має Паспорт громадянки України серії ВЕ № 959784, виданий 15 грудня 2003 року Микитівським РВ Горлівського МУ УМВС України в Донецькій області, зареєстроване місце проживання заявниці з з 05.11.2003 року є: Донецька область м.Горлівка вул. Жукова, 32/29. Вказана квартира належить заявницям на праві спільної часткової власності, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 24.12.2007 року.

Відповідно до довідки № 1426/52014 від 12.08.2015 року про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, ОСОБА_1 перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб та має фактичне місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_4.

Відповідно до довідки № 1426/52015 від 12.08.2015 року про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, ОСОБА_2 перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб, та має фактичне місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_4.

Таким чином суд встановив, що заявники є внутрішньо переміщеними особами та, звернувшись з цією заявою, вони мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Згідно зі ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, які перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч.1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч.1 ст. 4, ч.1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньопереміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст. 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена постановою форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

У ст. 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року №9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч.2 ст. 6 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч.4 ст.10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом ст. 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за ст. 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом ст. 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catanand Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcuand Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyanv. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року №40167/06, § 132).

Згідно з ч.1 та п.5 ч.2 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Враховуючи викладене, суд звертає увагу на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, стосовно вимушеного переселення заявників з окупованої території Донецької області, яке відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області, можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав заявників ОСОБА_1, ОСОБА_2 При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки породжує правові наслідки лише для заявників.

Таким чином, суд на підставі аналізу зазначених положень закону встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав та свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм; право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 з частини окупованої Російською Федерацією території - м.Горлівки Донецької області Україна, то суд виходить з того, що ОСОБА_1, ОСОБА_2 є громадянами України, що встановлено в судовому засіданні, народилися та зареєстровані у ІНФОРМАЦІЯ_5. До початку окупації в 2014 році заявники, як повноправні громадяни своєї країни, мали власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м.Горлівка, а тому в листопаді 2014 року, внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України, вони змушені були переїхати до м. Бахмут Донецької області, а згодом вимушені були змінити своє місце проживання та переїхати до м.Краматорськ Донецької області, залишивши житло у м. Горлівка Донецької області, змінивши власний побут та спосіб життя.

Заявники переселилися з території Донецької області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободі, насильницької втрати громадянства, особистих прав на свободу пересування, висловлення власної думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановлення такого юридичного факту заявникам потрібно для визначення їх статусу як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Факт, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які у нормативно-правових актах цей факт встановили, і те, що цей факт є загальновідомим, лише підтверджує те, що заява ОСОБА_1, ОСОБА_2 є обґрунтованою та підлягає задоволенню, оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично значимого для них факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії Російської Федерації вимушено беруть участь.

Незважаючи на те, що одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на таке.

По-перше, зазначена норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у цьому випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. У ч.4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами 1 та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у п. 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

Встановлення факту вимушеного переселення ОСОБА_1, ОСОБА_2, про встановлення якого просять заявники, мають для них юридичне значення, оскільки визначає їх статус як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

На підставі викладеного, керуючись ст. 8, ст. 21-68 Конституції України, ст.ст. 4, 12, 18, 81, 259, 263-265, 293, 294, 315-319, 352, 354, 355 ЦПК України, ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої згідно з резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02 грудня 2004 року, ст. 11 Європейської конвенції про імунітет держави № ETS № 74 від 16 травня 1972 року, ст. 1 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року, ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18 квітня 1961 року, ст.ст. 1, 2, 6 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 року, суд, -

У Х В А Л И В :

Заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2 (заінтересовані особи – Міністрерство соціальної політики України, Російська Федерація) про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.

Встановити факт , що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, у листопаді 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російської Федерації частини території Донецької області України.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у листопаді 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російської Федерації частини території Донецької області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Донецького апеляційного суду через Краматорський міський суд Донецької області.

Суддя Л.М.Марченко