Рішення № 79783039, 13.02.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/204/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

за участю секретаря судового засідання – Гунько О.В.,

позивача – ОСОБА_1 (за довіреністю),

представника відповідача – ОСОБА_2 (за довіреністю),

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до державної установи «Південна виправна колонія (№51)» про стягнення грошового забезпечення у розмірі 351226,33 грн. за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року по справі № 826/24661/15, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до державної установи «Південна виправна колонія (№51)» (надалі по тексту – відповідач), в якому просить суд стягнути з відповідача суму грошового забезпечення у розмірі 351226,33 грн. за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 р. по справі № 826/24661/15.

В обґрунтування позовних вимог позивач в цілому зазначив, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2016 року по справі № 826/24661/15 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2016 р. задоволено частково; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2016 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної пенітенціарної служби України в Одеській області, Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51), за участю третьої особи Начальника Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) ОСОБА_3, про визнання; протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної пенітенціарної служби України в Одеській області, Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51), за участю третьої особи Начальника Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) ОСОБА_3, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, задоволено частково, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Голови Державної пенітенціарної служби від 30.09.2015 №167/ОС-15 про звільнення полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 з посади начальника установи - начальника арештного дому Південної виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) та наказ Державної пенітенціарної служби України від 30.09.2015№516/ОД-15; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника установи - начальника арештного дому Південної виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№ 51) з 01.10.2015 року; зобов’язано Південну виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) здійснити ОСОБА_1 виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) за період з 01.10.2015 року по 21.12.2016 року у розмірі 95 186,56 грн. Постанова набрала законної сили 21.12.2016 року. Позивач зазначає, що постанова, в частині виконання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виконана Державною установою «Південна виправна колонія (№51)» в розмірі 95 186, 56 грн. 25.05.2017 року. Міністерством юстиції України та Державною пенітенціарною службою України постанову Київського адміністративного суду від 21 грудня 2016 року по справі № 823/24661/15, в частині поновлення позивача на посаді, виконано лише 21 лютого 2018 року (наказ Голови комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України № 2/ОС-18 від 19.02.2018 р. та наказ В.о. Державного секретаря директора Департаменту персоналу Міністерства юстиції України № 753/к від 21.02.2018р.). Тобто, вказана постанова в частині поновлення на посаді залишалась невиконаною з 21.12.2016 р. по 20.02.2018 р., в результаті чого вказаний період часу залишався для позивача мене неоплаченим. Враховуючи викладене позивач вважає, що у зв’язку із тривалим невиконанням постанови суду було порушено його права гарантовані Конституцією України, а тому він звернувся до суду з даним позовом про стягнення з Державної установи «Південна виправна колонія (№51)» середнього заробітку за час затримки виконання постанови суду по справі № 823/24661/15 за період з 21.12.2016 р. по 20.02.2018 р. в розмірі 351226,33 грн., в тому числі з ПДФО.

Ухвалою судді від 16.01.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання призначено на 04 лютого 2019 року о 12:00 годині.

22 січня 2019 року від відповідача через канцелярію суду (вхід. № ЕП/492/18) надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого, відповідач позовні вимоги не визнає та просить суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись в цілому на те, що вина державної установи «Південна виправна колонія (№51)» в питанні затримки виконання Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року по справі № 826/24661/15 відсутня, а законних підстав для задоволення позовних вимог позивача щодо виплати грошового забезпечення за час затримки виконання рішення суду з боку установи не встановлено. Відповідач вважає, що позивачу необхідно було звертатись за задоволенням вказаних вимог до Міністерства юстиції та Державної пенітенціарної служби України (ліквідаційної комісії).

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позов.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Судом встановлено, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року по справі № 826/24661/15 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2016 р., задоволено частково, а сам: постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2016 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної пенітенціарної служби України в Одеській області, Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51), за участю третьої особи Начальника Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) ОСОБА_3, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, скасовано; позовні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної пенітенціарної служби України в Одеській області, Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51), за участю третьої особи Начальника Південної виправної колонії Управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) ОСОБА_3, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, задоволено частково; визнано протиправним та скасовано наказ Голови Державної пенітенціарної служби від 30.09.2015 №167/ОС-15 про звільнення полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 з посади начальника установи - начальника арештного дому Південної виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) та наказ Державної пенітенціарної служби України від 30.09.2015 №516/ОД-15; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника установи - начальника арештного дому Південної виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№ 51) з 01.10.2015 року; зобов'язано Південну виправну колонію управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№51) здійснити ОСОБА_1 виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) за період з 01.10.2015 року по 21.12.2016 року у розмірі 95 186,56 грн.; у задоволенні решти позовних вимог – відмовлено (а.с. 12-17).

Зазначена постанова набрала законної сили 21.12.2016 року.

Судом встановлено, що вищезазначена постанова суду в частині здійснення ОСОБА_1 виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 95 186, 56 грн., виконана Державною установою «Південна виправна колонія (№51)» 25.05.2017 року, що підтверджується, зокрема, листом державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245 (а.с. 22-23).

При цьому судом встановлено, що постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року по справі № 826/24661/15 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника установи - начальника арештного дому Південної виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (№ 51) з 01.10.2015 року, виконано Міністерством юстиції України та Державною пенітенціарною службою України лише 21 лютого 2018 року, що підтверджується копіями наказів голови комісії з ліквідації Державної пенітенціарної служби України № 2/ОС-18 від 19.02.2018 року та в.о. Державного секретаря директора Департаменту персоналу Міністерства юстиції України № 753/к від 21.02.2018 року (а.с. 18-19), а також листом державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245 (а.с. 22-23).

Позивач вважаючи, що у зв’язку із тривалим невиконанням постанови суду було порушено його права гарантовані Конституцією України, звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання постанови суду по справі № 823/24661/15 за період з 21.12.2016 р. по 20.02.2018 р. в розмірі 351226,33 грн., в тому числі з ПДФО.

Вирішуючи спір по суті, суд виходив з наступного.

Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За приписами ст. 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ст. 236 Кодексу законів про працю України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Таким чином, підставою для виплати незаконно звільненому працівнику середнього заробітку є затримка власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення на роботі.

Отже, встановлений факт затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення на роботі є підставою для виплати незаконно звільненому працівнику середнього заробітку.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 01.07.2015 року у справі № 6-435цс15, законодавець передбачає обов’язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов’язок полягає у тому, що у роботодавця обов’язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

При цьому суд зазначає, що наявність вини Міністерства юстиції України та Державної пенітенціарної служби України в даній справі у затримці виконання судового рішення не є обов’язковою для задоволення заявлених вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України, згідно яких судові рішення які набрали законної сили повинні виконуватись державними органами добровільно, без відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до п.2 ст. 257 КАС України, судові рішення, які набрали чинності або підлягають негайному виконанню, є підставою для його виконання.

До даних фактичних обставин порядок примусового виконання рішень суду не повинен застосовуватись, оскільки відповідно до норм процесуального закону судове рішення підлягало виконанню негайно.

В свою чергу, рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом відповідного наказу.

Як встановлено судом вище, в даному випадку, виконання постанови суду від 21.12.2016 року про поновлення на роботі позивача, не зважаючи на негайне виконання, відбулось лише 21.02.2018 року, а отже період з 22.12.2016 року по 20.02.018 року є часом затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, тобто є часом затримки в поновленні позивача на посаді в органах Державної кримінально-виконавчої служби.

Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

У пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15.10.2009 року у справі «ОСОБА_4 проти України» (заява № 40450/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

З наведеного випливає, що відповідач порушив вищенаведені норми та не виконав негайно постанову суду в частині поновлення позивача на посаді, що спричинило, як наслідок штучне продовження терміну вимушеного прогулу.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Отже, з дня ухвалення рішення про поновлення позивача на роботі у відповідача виник обов'язок щодо його виконання.

При цьому, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

За правилами п.п. 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі - календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до п. 10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.

Як вбачається з матеріалів справи, у ході розгляду справи № 826/24661/15 встановлено середньоденний розмір грошового забезпечення позивача у розмірі 212,47 грн. за останні два календарні місяці перед місяцем звільнення, що також підтверджено довідкою відповідача про середньомісячне грошове забезпечення № 2/3-550 від 04.02.2019 року (а.с. 69) та листом державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245 (а.с. 22-23).

Як вбачається із довідки про середньомісячне грошове забезпечення № 2/3-550 від 04.02.2019 року, виданої головним бухгалтером державної установи «Південна виправна колонія (№51)» та листа державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245: середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 у 2016 році складало 212,47 грн., календарні дні за період з 22.12.2016 року по 20.02.2018 року складають - 426 календарних днів; за березень 2018 року середньоденне грошове забезпечення складає - 698, 71 грн.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

Відповідно коефіцієнт коригування складає 3,2885 (698,71 грн. : 212,47 грн.).

Грошове забезпечення ОСОБА_1 за період з 22.12.2016 року по 20.02.2018 року складає - ( 426 к. дн. * 212,47 грн.) * 3,2885 коеф. кориг. = 351 226,34 грн. з ПДФО.

Зазначений розрахунок також підтверджується листом державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245 (а.с. 22-23) та довідкою про середньомісячне грошове забезпечення № 2/3-550 від 04.02.2019 року, виданою головним бухгалтером державної установи «Південна виправна колонія (№51)» (а.с. 69).

При цьому суд зазначає, що в силу частини другої статті 233 КЗпП України працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці» (справа № 1-13/2013), аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Таким чином, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які він має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного суду від 04. 10.2018 року у справі № 803/562/16.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити, що проведеною перевіркою внутрішнього аудиту Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України у Державній установі «Південна виправна колонія (№51)» також були встановлені порушення щодо несплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу в повному обсязі з моменту проголошення постанови суду до фактичного поновлення на посаді, що підтверджується листом державної установи «Південна виправна колонія (№51)» від 08.08.2018 року № 2/-3245 (а.с. 22-23).

За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року у справі № 826/24661/15, а саме за період з 22.12.2016 року по 20.02.2018 року включно у загальному розмірі 351 226,34 грн. з державної установи «Південна виправна колонія (№51)».

Частиною першою статті 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною третьою статті 2 КАС України передбачено, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої, усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з’ясувавши обставини у справі; перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до державної установи «Південна виправна колонія (№51)» про стягнення грошового забезпечення у розмірі 351226,33 грн. за час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року по справі № 826/24661/15 – задовольнити.

Стягнути з державної установи «Південна виправна колонія (№51)» (код ЄДРПОУ 08564133) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) суму середнього заробітку за весь час затримки виконання постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2016 року у справі № 826/24661/15, а саме за період з 22.12.2016 року по 20.02.2018 року включно у загальному розмірі 351 226 грн. 34 коп.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

При цьому, відповідно до п.п. 15.5 п. 15 розділу УІІ «Перехідні положення» КАС України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються через суд першої інстанції, який ухвалив відповідне рішення.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 13 лютого 2019 року.

Суддя С.О. Cтефанов

.