Рішення № 79402609, 25.01.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/6645/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №240 від 14 грудня 2018 року та зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 Хусінбай огли (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту - відповідач або ГУ ДМСУ в Одеській області), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та касувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №240 від 14 грудня 2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_2 ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач в цілому зазначив, що він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Проте 19.12.2018 року позивач отримав повідомлення № 5/1-806 від 14.12.2018 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 240 від 14.12.2018 року. Позивач вважає прийняте рішення неправомірним, хибним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності – до ОСОБА_2.

Ухвалою судді від 26 грудня 2018 року прийнято позову заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання по справі призначено на 18 січня на 10:30 годину.

18 січня 2019 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву (вхід № 1898/19), згідно якого, відповідач позовні вимоги не визнає та просить суд в задоволенні позову відмовити посилаючись в цілому на те, що відмовляючи шукачеві захисту у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний підрозділ ДМС визначив, що позивач не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом, однак не позбавляє його права залишатись на території України, якщо він має інші для цього підстави. Відповідач зазначив, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов’язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Додатково, в позивача відсутні будь-які побоювання, щодо можливості здійснення вищезазначених дій. Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

23 січня 2019 року представником позивача через канцелярію суду подано відповідь на відзив ГУ ДМС України в Одеській області (вхід. № ЕП/561/19).

У судове засідання призначене на 24 січня 2019 року представники сторін не з’явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представників сторін до суду надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Відповідно до вимог ч. 9 ст. 205 КАС України суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_3, за національністю – узбек, за віросповіданням – мусульманин-суніт. Позивач разом з батьками виїхав з країни громадянської належності до України в травні 2008 року. В 2009 році виїжджав до ОСОБА_2 з матір’ю до родичів та повернувся на Україну. Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи та поясненнями позивача, наданими під час його анкетування співробітниками ГУ ДМС України в Одеській області.

17.08.2017 року позивач вперше звернувся до Управління з питань захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду питання щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 28.08.2017 року (особова справа № 2017OD0117) про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вказаного висновку зазначено, що аналізом заяви, анкети та протоколу співбесіди шукача захисту встановлено відсутність у позивача обґрунтованих побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Під час перебування на батьківщині та під час перебування за межами країни громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару або тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводженння чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Крім того, у висновку зазначено, що звернення позивача продиктовано необхідністю легалізації на території України та вважається елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області №161 від 28.08.2017 року, з урахуванням висновку від 28.08.2017 року, ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив зазначене рішення до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 03.11.2017 року по справі № 815/4846/17 позивачу було відмовлено у задоволенні його позовних вимог. Зазначена постанова суду набрала законної сили.

05.07.2018 року позивач повторно звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вбачається із матеріалів особової справи, стосовно причин звернення за міжнародним захистом, позивач повідомив, що не бажає повертатись на територію країни громадянської належності через побоювання зазнати погроз життю, які можуть виникнути у зв’язку із відсутністю захисту прав людини на території ОСОБА_2 (заява від 05.07.2018 року).

Позивач стверджує, що, що під час останнього візиту на Батьківщину він не зазнавав жодних переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, він не зазнавав жодних проявів насильства, пов’язаного з расовою, етнічною, національною належністю або політичними поглядами. Причини виїзду позивача за межі країни громадянської належності відбулись у зв’язку з роботою батька на території України (анкетування від 09.07.2018 року).

14.12.2018 року за результатами розгляду особової справи заявника № 2018ОD0091 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 215-226).

Вказаний висновок Управління обґрунтувало, в цілому, тим, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_2 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. З, 14 європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 14.12.2018 року № 240 з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 230).

19.12.2018 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 231-232).

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з Коморських Островів або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_4 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо встановити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 та п.13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на Батьківщину слугує ймовірне побоюваннями зазнати небезпеки у зв’язку із погрозами, які нібито надходять на адресу його родини через релігійну діяльність батька на території України (анкетування від 09.07.2018 року та протокол співбесіди від 03.07.2018 року).

Позивачем були надані документальні докази стосовно обставин власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину.

Так позивачем було надано роздрукований текст в якому описано про тортури, які відбуваються на території однієї із в’язниць ОСОБА_2 «Жаслик». Також до роздрукованого тексту було додано фотокартку із зображенням жінки, у якої на столі розкладено фотографії чоловіка із явними гематомами на тілі. В ході опитування позивач не надав конкретної інформації щодо наданого листа, зазначивши, що він слугує підтвердженням застосування тортур в ОСОБА_2, будь-якою іншою інформацією не володіє, документ позивачу передав батько, джерело отримання документу останнім невідомо, взаємозв’язків між наданим документом та історією особи не встановлено. Враховуючи викладене, вказаний документ не приймається судом у якості доказу переслідування.

Також, під час звернення за міжнародним захистом позивач не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або належності до певної соціальної групи. Також, по відношенню до позивача не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця (анкетування від 09.07.2018 року та протокол співбесіди від 10.07.2018 року). Аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколів співбесід можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв’язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками та вказує на необґрунтованість заяви.

Позивачем не було надано обґрунтування власних побоювань зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання (протокол співбесіди від 10.07.2018 року та додатковий протокол співбесіди від 14.12.2018 року).

Суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що аналізом правдоподібності та несуперечливості тверджень, позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Спостерігаються суттєві розбіжності у твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до особи та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Так, під час звернення із заявою від 05.07.2018 року, позивач зазначив про ймовірну небезпеку за власне життя та утиски його особистих прав на Батьківщині через трудову діяльність його батька на території України. Під час проведення анкетування від 09.07.2018 року та протоколу співбесіди від 10.07.2018 року позивач повідомив, що не бажає повертатися на Батьківщину через побоювання ймовірної розправи та погрози життю по відношенню до його батька, яке відбуватиметься безпосередньо через позивача. В той же час, позивач зазначив, що не знає, хто саме може йому погрожувати у випадку повернення на Батьківщину.

Наступною причиною власного звернення до ГУ ДМС України в Одеській області позивач зазначив про погрози, які надходять на адресу його батька на території України з боку невідомих осіб, через релігійну діяльність останнього (анкетування від 09.07.2018 року). Зі слів позивача, погрози відбувались у вигляді телефонних дзвінків та повідомлень у соціальних мережах. ОСОБА_1 зазначив, що погрози відбувались лише на адресу батька позивача проте, з його слів, передбачають погрозу всій родині (протокол співбесіди від 10.07.2018 року). Будь-яких доказів існування подібних погроз позивачем наведено не було, жодних особистих погроз на території України шукач захисту не отримував, жодного відношення до діяльності батька він не має (протокол співбесіди від 14.12.2018 року).

Щодо власного ймовірного переслідування на Батьківщині позивач зазначив релігійну ознаку, а саме належність до мусульман. Так, позивач повідомив, що у випадку повернення на Батьківщину він може стати жертвою переслідувань за ознакою віропосвідання. Обґрунтовуючи власне побоювання, заявник зазначив, що утиск власних прав може відбуватися через те, що він буде молитися. А саме, якщо хтось це побачить, то йому буде не дуже добре, у якості приклада заявник навів, що його можуть ув’язнити (протокол співбесіди від 10.07.2018 року). Зазначене побоювання ґрунтується на тому, що дядько позивача на території ОСОБА_2 нібито зазнавав певних обвинувачень, у той же час, будь-якою конкретною діяльністю позивач не володіє (додатковий протокол співбесіди від 14.12.2018 року).

Щодо ймовірних погроз через віросповідання, позивач не надав відповіді про відсотковий розподіл мусульман на території ОСОБА_2. На уточнювальне запитання, що саме йому може погрожувати, якщо приблизно 90% населення ОСОБА_2 сповідують іслам та являються мусульманами-сунітами, позивач зазначив, що ніхто не дотримується канонів релігії. Також, позивач не знає жодних випадків, коли людину, яка сповідує іслам ув’язнили лише через те, що він молився. Встановлено, що на території ОСОБА_2 позивач не був причетний до жодних конфліктів та переслідувань за релігійною ознакою (анкетування від 09.07.2018 року та протокол співбесіди від 10.07.2018 року).

Також, під час проведення протоколів співбесід, позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля.

Також позивачем було надано інформацію про відсутність жодних проблем з представниками органів державної влади на території ОСОБА_2 (протокол співбесіди від 10.07.2018 року).

Під час проведення процедури з набуття міжнародного захисту, позивач повідомив, що він в 2008 році безперешкодно виїжджав на територію ОСОБА_2 та не зазнаючи при цьому жодних переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не зазнавав жодного фізичного насилля пов’язаного з расовою, етнічною, національною належністю або політичними поглядами.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 востаннє вибув з ОСОБА_2 в червні 2008 року залізничним транспортом за маршрутом Ташкент (ОСОБА_2) - Харків (Україна). За наданням міжнародного захисту позивач звернувся лише 05.07.2018 року тобто через 10 років після потрапляння на територію України.

Цим самим позивач порушив вимоги ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Так, згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17), постанові від 11.10.2018 року по справі № 815/1892/17.

З огляду на вищезазначене встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні, що додатково підтверджено поясненнями особи під час інтерв’ю (анкетування від 09.07.2018 року, протокол співбесіди від 10.07.2018 року та додатковий протоколу співбесіди від 14.12.2018 року).

Суд звертає увагу, що позивач зазначає, що має на меті повернутися на Батьківщину у випадку наявності належних умов, а саме отримання громадянства України (протокол співбесіди від 10.07.2018 року). Зазначений елемент не відноситься до конвенційних ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, цей факт прямо вказує на необґрунтованість побоювання повертатися до країни громадянської належності та спростовує існування елементів серйозної загрози життю.

З огляду на викладене суд погоджуються з висновком відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов’язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Додатково, в позивача відсутні будь-які побоювання, щодо можливості здійснення вищезазначених дій.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, суд погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 242-246 КАС України, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №240 від 14 грудня 2018 року та зобов’язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Cтефанов