Рішення № 79317173, 15.01.2019, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/9816/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 січня 2019 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі: головуючого – судді Фазикош О.В., за участю секретаря Рабош А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Ужгород цивільну справу у порядку окремого провадження за заявою ОСОБА_1 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1), заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, (місцезнаходження: м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10), Російська Федерація (Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), про встановлення факту, що має юридичне значення, -

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ч. 6 ст. 268 ЦПК України 15 січня 2019 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення виготовлено та підписано 22 січня 2019 року.

Заявник ОСОБА_1, звернулася до Ужгородського міськрайонного суду із заявою про встановлення юридичного факту загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, при виконанні обов’язку військової служби 06 серпня 2014 року у с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

На обґрунтування заяви, ОСОБА_1, стверджує, що 21.12.2012 року одружилась з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_4, в підтвердження чого надає копію свідоцтва про шлюб серії 1-ТП № 097417 від 21.12.2012 року.

Заявник вказує, що її чоловік, старший прапорщик ОСОБА_2, 23.06.1999 року був призваний на військову службу Баранівським районним військовим комісаріатом Житомирської області та повторно Бердичівським об'єднаним міським військовим комісаріатом Житомирської області 05.12.2000 року, що підтверджується витягом з наказу командира військової частини А1778 від 08.08.2014 року №168. В період з 18.05.2014 року по 06.08.2014 року, останній безпосередньо брав участь в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Луганської та Донецької областей. В період проходження військової служби старший прапорщик ОСОБА_2 займав посаду головного сержанта 2-ї гірсько-піхотної роти військової частини А1778.

В заяві вказано, що з донесення про втрати батальйонної тактичної групи 128 огпбр №2932 від 06.08.2014 року стало відомо, що старший прапорщик ОСОБА_2, головний сержант гірсько-піхотинної роти військової частини А1778 в складі тактичної групи 06.08.2014 року під час виконання бойового завдання біля с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області потрапив під артилерійський обстріл озброєних формувань Російської Федерації. Внаслідок артилерійського обстрілу ОСОБА_2 отримав поранення несумісні з життям.

Заявник зазначає, що згідно з лікарським свідоцтвом про смерть № 248 9-Дм/14 від 07.08.2014 року, свідоцтвом про смерть серії І-ТП № 238753 від 08.08.2014 року, «Множинні проникаючі осколкові поранення тулуба», «вибухова травма», отримані під час виконання бойового завдання старшим прапорщиком ОСОБА_2, послужили причиною його смерті 06.08.2014 року.

Окрім того в заяві вказано, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини А1778 (по стройовій службі) від 08.08.2014 року № 168, старшого прапорщика ОСОБА_2, головного сержанта 2 гірсько - піхотної роти, який загинув 06 серпня 2014 року в результаті вибухової травми та множинних проникаючих осколкових поранень тулуба, було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв’язку зі смертю.

Також, витягом із протоколу засідання Центральної військово - лікарської комісії по встановленню причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв (протокол № 2471 від 01.09.2014 року) отримана під час виконання службових обов’язків травма старшого прапорщика ОСОБА_2: «Вибухова травма» послужила причиною його смерті 06 серпня 2014 року. Крім того, даний витяг, з протоколу засідання Центральної військово - лікарської комісії встановлює, що така травма і вищевказана причина смерті пов’язана з виконанням обов’язків військової служби.

ОСОБА_1, у заяві зазначає, що Указом Президента України № 817/2014 від 21.10.2014 року "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", ОСОБА_2 посмертно нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно) (Додаток №27).

Заявник, таким чином, стверджує, що саме в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, її чоловік, ОСОБА_2, загинув у с. Георгіївна Лутугинського району Луганської області, 06.08.2014 року.

Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України на території Луганської області було порушено невід’ємне право на життя її чоловіка, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

ОСОБА_1 зазначає, що її звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту поранення та загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, при виконанні обов’язку військової служби 06.08.2014 року в с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області, що сталося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, обумовлено, тим, що вона має на меті визначення статусу ОСОБА_2, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права. А це можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено.

На основі викладеного заявник просить суд: встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, при виконанні обов’язку військової служби 06 серпня 2014 року у с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

В судове засідання заявник та її представник не з’явилися. Від представника ОСОБА_1, адвоката ОСОБА_3. надійшла заява про розгляд заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, за його відсутності та за відсутності заявника.

Представник заінтересованої особи - Міністерства соціальної політики України в судове засідання не зявився, причин неявки суду не повідомив, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, згідно наявного рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, відомостей про причину своєї неявки до суду та будь-яких заперечень проти задоволення заяви не надавав.

Представник заінтересованої особи Російська Федерація (Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), в судове засідання не зявився, причин неявки суду не повідомив, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, згідно наявного рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, і відомостей про причину своєї неявки до суду та будь-яких заперечень проти задоволення заяви не надавав.

Дослідивши матеріали справи суд приходить до наступного висновку.

Старший прапорщик ОСОБА_2, 23.06.1999 року був призваний на військову службу Баранівським районним військовим комісаріатом Житомирської області та повторно Бердичівським об'єднаним міським військовим комісаріатом Житомирської області 05.12.2000 року – відповідно до витягу з наказу від 08.08.2014 року №168, копія якого міститься в матеріалах справи.

ОСОБА_2 в період з 18.05.2014 року по 06.08.2014 року безпосередньо брав участь в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Луганської та Донецької областей, займав посаду головного сержанта 2-ї гірсько-піхотної роти військової частини А1778. Вказане підтверджується копією довідки наданої військовою частиною А1778 від 16.08.2014 року №1122 та витягом із наказу Першого заступника керівника Антитерористичного Центру при Службі безпеки України (по стройовій частині) від 01.07.2014 року №44.

З донесення про втрати батальйонної тактичної групи 128 огпбр №2932 від 06.08.2014 року, копія якого міститься в матеріалах справи стало відомо, що старший прапорщик ОСОБА_2, головний сержант гірсько-піхотинної роти військової частини А1778 в складі тактичної групи 06.08.2014 року під час виконання бойового завдання біля с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області потрапив під артилерійський обстріл озброєних формувань Російської Федерації. В наслідок артилерійського обстрілу ОСОБА_2 отримав поранення несумісні з життям. Дане підтверджується копією ТВО командира військової частини А778 повідомлення від 11.08.2014 року № 1098.

Згідно довідки від 07.08.2014 року причиною смерті ОСОБА_2 Петровича- вибухова травма.

Згідно лікарського свідоцтва про смерть № 2489-Дм/14 від 07.08.2014 року, свідоцтва про смерть серії І-ТП № 238753 від 08.08.2014 року, копії яких додано до матеріалів справи, «Множинні проникаючі осколкові поранення тулуба», «вибухова травма», отримані під час виконання бойового завдання старшим прапорщиком ОСОБА_2, послужили причиною його смерті 06.08.2014 року.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини А1778 (по стройовій службі) від 08.08.2014 року № 168, старшого прапорщика ОСОБА_2, головного сержанта 2 гірсько - піхотної роти, який загинув 06 серпня 2014 року в результаті вибухової травми та множинних проникаючих осколкових поранень тулуба, було виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення у зв’язку зі смертю, копію якого додано до матеріалів справи.

Витягом із протоколу засідання Центральної військово - лікарської комісії по встановленню причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв (протокол № 2471 від 01.09.2014 року) отримана під час виконання службових обов’язків травма старшого прапорщика ОСОБА_2: «Вибухова травма» послужила причиною його смерті 06 серпня 2014 року. Крім того, даний витяг, з протоколу засідання Центральної військово - лікарської комісії встановлює, що така травма і вищевказана причина смерті пов’язана з виконанням обов’язків військової служби, копія якого міститься у матеріалах справи.

Окрім того, відповідно до Указу Президента України № 817/2014 від 21.10.2014 року "За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", ОСОБА_2 посмертно нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

Положенням ст. 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно із ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Отже, Конституцією України зобов'язано державу за будь-яких обставин захищати життя людей і цей обов'язок не залежить від встановлення тих чи інших юридичних фактів.

Крім того, Конституцією України визначено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (стаття 106 Конституції України).

До повноважень Верховної ради України, відповідно до п.9 ч.1 ст.85 Конституції України, належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про оборону України" від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Відповідно до статті 4 цього закону у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його до Верховної ОСОБА_4 України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Наведене підтверджується прийнятими Верховною ОСОБА_4 України та Президентом України актами, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Постановою Верховної ОСОБА_4 України "Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІ ОСОБА_5 Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши ОСОБА_5 Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки" (07 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної ОСОБА_4 України «Про Заяву Верховної ОСОБА_4 України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»», від 21.04.2015 №337-VIII зазначені події на сході України відбувалися за певним сценарієм.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, Верховною Радою України, яка діє як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 27 січня 2015 року було прийнято Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території "( далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року( ст. 1 названого Закону зі змінами та доповненнями).

Також, прийнято постанову Верховної ОСОБА_4 України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями", якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Крім того, постановою Верховної ОСОБА_4 України від 27 січня 2015 року №129-VІІІ законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_4 Європи, Парламентської ОСОБА_4 НАТО, Парламентської ОСОБА_4 ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «;d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної ОСОБА_4 ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.

Військові дії Російської Федерації на території України були визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права».

Резолюція Парламентської ОСОБА_4 Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Отже, при вирішенні зазначеної справи знайшов своє підтвердження факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, що є загальновідомим.

Згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Викладені вище обставини справи встановлюють причинний зв'язок між ушкодженнями, які ОСОБА_2, отримав під час проходження військової служби на території України, що межує з територією, тимчасово окупованою, та збройною агресією Російської Федерації проти України, а саме в тому числі частини Луганської області, де загинув чоловік заявниці, під час виконання бойового завдання біля с. Георгіївка Лутугинського району Луганської області потрапивши під артилерійський обстріл озброєних формувань Російської Федерації, перебуваючи в складі військової частини А1778 , на посаді головного сержанта 2-ї гірсько-піхотної роти.

У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_4 України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях», яка ратифікована Україною 3 липня 1954 року, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової чи повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов'язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов'язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Статтею 13 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною таких збройних сил.

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до ч.2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до змісту ст. 318 ЦПК України у заяві про встановлення факту повинно бути зазначено мету встановлення такого юридичного факту.

Як вказувала заявник, встановлення зазначеного юридичного факту їй необхідно з метою визначення статусу загиблого ОСОБА_2, як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права.

Оскільки встановлення юридичного факту загибелі особи при виконанні обов’язку військової служби внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України можливе лише у судовому порядку, а викладені у заяві обставини знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд приходить до висновку, що подана заява є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення в порядку окремого провадження судові витрати не відшкодовуються.

Керуючись статтями 12, 13, 76-83, 141, 258-259, 264-265, 268, 294, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1), заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, (місцезнаходження: м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10), Російська Федерація (Посольство Російської Федерації в Україні, місцезнаходження: м. Київ, Повітрофлотський проспект, 27), про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, при виконанні обов’язку військової служби 06 серпня 2014 року у с. Георгіївка, Лутугинського району, Луганської області, України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та(або) обов’язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційний розгляд справа.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду протягом 30-ти днів з дня складення повного судового рішення.

Згідно п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду ОСОБА_6