Рішення № 79279779, 10.01.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 1340/4695/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2019 року м. Львів

13 год. 30 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Курпіти П.І., перекладача Антоненко Ю.М.позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3,, представника позивачів ОСОБА_4, представника відповідачів Сагайдака Д.М., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_3, громадян Російської Федерації, до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України, про визнання протиправними рішень, зобов'язання вчинити дії, визнати протиправними дії, -

в с т а н о в и в:

Громадяни Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 (далі - позивачі, ОСОБА_6, ОСОБА_3.) звернулися до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - відповідач 1, ГУ ДМС України у Львівській області), Державної міграційної служби України (далі - відповідач 2, ДМС України), в якій просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 287-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 266-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, у частині не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішення.

В обґрунтування позову зазначено про те, що оскаржувані рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивачі, будучи громадянами Російської Федерації та перебуваючи за її межами, в Україні, не можуть повернутися у країну свого походження та змушені шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в них обґрунтовані побоювання за своє життя, свободу та здоров'я.

Звернувшись до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області) із заявами про визнання їх біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту, позивачі повідомили, у тому числі, що не можуть повернутися до країни свого походження через політичні та релігійні причини, а саме, через приналежність до політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сповідування Ісламу із суворим дотриманням його постулатів. Позивачі побоюються переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії, оскільки ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження.

Працівники відповідачів, з позиції позивачів, дослідили інформацію щодо країни походження позивачів поверхнево та формально, без виконання положень Керівництва та Постанови Пленуму ВАС України № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25.06.2009, що мало наслідком звернення позивачів до суду із цим позовом.

Ухвалою суду від 16.10.2018 провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою суду від 04.12.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивачі та їх представник позовні вимоги підтримали повністю, з підстав, що викладені у позовній заяві.

Представник відповідачів проти позову заперечив повністю. При цьому, позиція відповідача 2 викладена у письмовому відзиві на позовну заяву за вх. № 35993 від 12.11.2018 (а.с.41-50).

Представник відповідачів зазначив, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 звернулися до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. За результатами розгляду таких заяв, відповідач 1 дійшов висновку, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 не підпадають під критерії визначення осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що було оформлено висновками про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Вказані висновки та матеріали особових справ позивачів були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті. На підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшло висновку про необхідність прийняти рішення про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, як осіб, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні. Про що ГУ ДМС України у Львівській області повідомило позивачів.

Щодо встановлених обставин під час розгляду заяви ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлено, що в квітні 2017 позивач 1 нелегально перетнув державний кордон України, пішки, поза пунктом пропуску. Спочатку прямував до м. Одеса, де проживав до квітня 2017, а згодом у січні 2018 переїхав до м. Львова.

Вказане свідчить про те, що позивач 1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області через 9 місяців після в'їзду на територію України, що свідчить про недотримання порядку звернення особи за захистом в України, встановленого ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

ОСОБА_6 після приїзду в Україну приписаний до українського відділення організації «Хізб ут-Тахрір».

Згідно з рішенням Верховного Суду Російської Федерації від 14.02.2003 № ГКПИ 03-116, «Партія ісламського визволення («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі») визнана терористичною та її діяльність на території Російської Федерації заборонена

Під час співбесіди позивач 1 повідомив, що в країні громадянської приналежності заявника його переслідували спецслужби та правоохоронні органи за те, що він є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», до якої він вступив у 2008 році.

За його політичну, релігійну діяльність у Російській Федерації він був притягнутий до кримінальної відповідальності та визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 205 Кримінального Кодексу Російської Федерації - участь в діяльності терористичної організації, (засуджений до позбавлення волі на термін до 5 років) та ч. 1 ст. 252 Кримінального Кодексу російської Федерації (розпалювання ненависті або ворожнечі) (присуджено сплатити штраф у розмірі 140000 рублів).

Відповідач 2 вважає, що ОСОБА_6 усвідомлював наслідки членства та діяльності у забороненій організації, тобто свідомо порушував чинне законодавство країни громадянської належності.

Щодо встановлених обставин під час розгляду заяви ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач 1 встановив таке. Відповідач 1 встановив, що ОСОБА_3 дійсно належить до членів політичної партії «Хізб ут-Тахрір» та зазначала переслідувань на території країни громадянської належності, які пов'язані з членством у політичній партії «Хізб ут-Тахрір», яка, як зазначає позивачка займається розповсюдженням ісламу та намагається відновити ісламський спосіб життя.

Разом з тим, з позиції відповідача 1, таке переслідування пов'язане із свідомим порушенням нею чинного законодавства країни громадянської належності (причетність до діяльності забороненої терористичної організації), а її небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Зазначено, що кримінальної справи стосовно громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 порушено не було. Відповідач 1 стверджує, що твердження позивачки 2 про переслідування її на території країни громадянської належності саме у зв'язку з наявністю у неї певних релігійних та політичних поглядів є безпідставними. Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачам буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання позивачів у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.

Враховуючи наведене, відповідач 2 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Крім цього, представником позивачів подано відповідь на відзив на позовну заяву (Т.3, а.с.26-38), у якому зазначив, що викладені у відзиві обставини не спростовують твердження позивачів. Вказує, що єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Російська Федерація. Представник позивачів зазначив, що згідно оновленого списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. На переконання представника позивачів, вказане свідчить, що «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» можна характеризувати, як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. Вказує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України. Стверджує, що Управлінням СБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких позивачі не можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство позивачів у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України. Окрім того, ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявниками.

Представник позивачів просив такий врахувати при прийнятті рішення у справі та позов задовольнити повністю.

Суд заслухав пояснення позивачів та їх представника, представників відповідача, покази свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10, з'ясував фактичні обставини та відповідні їм правовідносини та встановив таке.

Щодо позивача ОСОБА_6 згідно з матеріалами особової справи №2018LV0009 встановлено таке.

ОСОБА_6 народився ІНФОРМАЦІЯ_4, у м. Нижньовартовск, Російська Федерація, є громадянином Російської Федерації, за національністю татарин, за віросповіданням мусульманин. Рідна мова російська.

Сімейний стан - одружений, дружина - ОСОБА_3 (позивачка), яка (подала до ГУ ДМС України у Львівській області заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, о/с 2018LV0010 23.01.2018), виховує трьох дітей - ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 (донька дружини від першого шлюбу), що є громадянами Російської Федерації.

Освіта - середньо-технічна, навчався у Нижньовартовському професійному коледжі, отримав спеціальністю технік-програміст.

Військову службу проходив в 2003-2005 роках у м. Челябінськ і отримав звання сержанта.

Останні 10 років проживав в країні походження; працював на різних фірмах на посадах технік інтернету

В Україні проживає в найманому житлі разом із сім'єю, яке орендує за адресою: АДРЕСА_1 яке йому допомогли підшукати знайомі мусульмани, які проживають в Україні і є членами політичної партії «Хізб ут-Тахрір».

Станом на теперішній час в Україні офіційно не працює, лише за оголошенням займається ремонтом техніки.

Зі слів позивача, він покинув Російську Федерацію у квітні 2017, кордон перетнув нелегально, пішки, поза пунктом пропуску. Точної дати та місця перетину кордону не знає. За послуги контрабандистів заплатив 800 доларів США. Спочатку прямував до м. Одеси, де проживав з квітня 2017, а згодом у січні 2018 переїхав до м. Львова на автомобілі, поза пунктом пропуску і без документів.

У своїй заяві про визнання біженцем або особою від 23.01.2018 (Т.1, а.с.83-91), яка потребує додаткового захисту, заявник вказав, що він є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», що підтверджується довідкою № 1439/14 від 29.10.2017 (Т.1, а.с.143). Зазначає, що його дружина та він піддаються переслідуванням за їх переконання, оскільки в Російській Федерації «Хізб ут-Тахрір» це заборонена партія, яка визнана терористичною організацією, і в разі повернення до країни походження, йому загрожує переслідування, а також позбавлення волі.

Позивач 1 документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні № 008763 від 23.01.2018 року.

12.02.2018 ГУ ДМС України у Львівській області складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, а.с.103-110).

12.02.2018 ГУ ДМС України у Львівській області розпочато процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту на виконання наказу «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» № 37 (Т.1, а.с.111).

Матеріалами особової справи №2018LV0009 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС ОСОБА_6 не звертався (Т.І, а.с.130-140).

Згідно відповіді начальника сектору міжнародного співробітництва Головного управління Національної поліції у Львівській області станом на 19.02.2018 ОСОБА_6 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу (Т.1, а.с.126, 127).

23.04.2018 уповноваженими особами ГУ ДМС України у Львівській області із першим заступником начальником ГУ ДМС України у Львівській області погоджено Подання щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» через відсутність відповіді на запит відповідача 1 з Управління Служби безпеки України у Львівській області щодо наявності чи відсутності обставин, за яких позивач не міг би бути визнаним біженцем (Т.1, а.с.141).

Наказом ГУ ДМС України у Львівській області № 100 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1, а.с.142)

Управління Служби безпеки України у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області від 16.02.2018 (Т.1, а.с.124) та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_6 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується листом від 04.05.2018 (Т.І, а.с.125).

23.07.2018 ГУ ДМС України у Львівській області сформовано висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_6 (Справа № 2018LV0009) (Т.1, а.с.63-82), з покликанням на п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

17.08.2018 ДМС України прийнято рішення № 287-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_6 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням № 131 від 06.09.2018 (Т.1, а.с.60), яке скеровано разом із листом від 06.09.2018 (Т.1, а.с.59).

Стосовно ОСОБА_3 за матеріалами особової справи №2018LV0010 встановлено таке.

Позивачка, ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_5 у м. Казань, Республіка Татарстан, Російська Федерація, є громадянкою Російської Федерації, за національністю - татарка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова - татарська, володіє російською мовою.

У Російській Федерації проживала за адресою: АДРЕСА_2

Сімейний стан - заміжня, чоловік - ОСОБА_6 громадянин Російської Федерації, виховує трьох дітей - ОСОБА_12, ОСОБА_11, а також від попереднього шлюбу - доньку ОСОБА_13, що є громадянами Російської Федерації.

Освіта - вища, закінчила Казанський торгово-економічний університет, тримала спеціальність бухгалтер. У Російській Федерації протягом останніх десяти років працювала бухгалтером, перебуваючи в Україні не працює.

В Україні проживає в найманому житлі разом із сім'єю, яке орендують за адресою: АДРЕСА_1 що підтверджується відповідним договором.

За словами ОСОБА_3, вона прибула на територію України 13.05.2017 легально, літаком, з пересадкою у Білорусі до Одеси. ЇЇ чоловік ОСОБА_6 з квітня 2017 року проживав в м. Одеса, проте після прибуття заявниці, вони вирішили змінити місце проживання та переїхати до м. Львова.

У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.01.2018 (Т.2, а.с.173-181), заявниця вказала, що вона є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір». В Російській Федерації ця організація є забороненою партією і у разі повернення до країни проживання правоохоронні органи можуть посадити її тюрму, забрати у неї дітей та позбавити її батьківським прав. Зауважила, що її чоловіка засуджено на довгий термін та накладено великий штраф за екстремізм та тероризм через членство у згаданій партії. Стверджує, що у випадку повернення до Російської Федерації не матимуть можливості працювати та утримувати сім'ю.

Позивачка разом із дітьми документована довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №008764 від 23.01.2018 (Т.2, а.с.202).

12.02.2018 ГУ ДМС України у Львівській області складено висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_3.(Т.2, а.с.213-214).

12.02.2018 ГУ ДМС України у Львівській області розпочато процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту на виконання наказу «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» № 38 (Т.2, а.с.215).

Матеріалами особової справи №2018LV0010 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС ОСОБА_3 не зверталася (Т.2, а.с.240-250, Т.3, а.с.1-5).

Згідно відповіді начальника сектору міжнародного співробітництва Головного управління Національної поліції у Львівській області станом на 19.02.2018 ОСОБА_3 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу (Т.2, а.с.238,239).

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_3 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.2, а.с.236, 237).

Позивачка ствердила що є учасницею є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», стосовно неї кримінальна справа не порушувалась.

23.07.2018 ГУ ДМС України у Львівській області складено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (справа №2018LV0010) (Т. 2, а.с.153-172). У цьому висновку зазначено, що на підставі аналізу матеріалів особової справи та інформації щодо країни походження, було встановлено, що у заявниці відсутні умови для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

17.08.2018 ДМС України прийнято рішення № 266-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_3 (в т.ч. неповнолітнім дітям - ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_6 р.н., у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні (Т.2, а.с.152).

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням № 130 від 06.09.2018 (Т.2, а.с.150), яке скеровано разом із листом від 06.09.2018 (Т.2, а.с.149).

Позивачі вважаючи рішення від 17.08.2018 за № 266-18 та № 287-18 протиправними, оскільки такі є формальними, прийнятими без здійснення належної оцінки інформації про країну походження позивачів і побоювань останніх, та такими, внаслідок чого такі слід скасувати, для відновлення порушених прав звернулись до суду із цим позовом.

Вирішуючи справу, суд керується таким.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VІ від 08.07.2011 (далі - Закон України № 3671-VI).

Згідно з пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст. 5 Закону України № 3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з пунктами 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно з Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За правилами ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, як слідує з Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Отже, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть бути отриманими від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до абзацу 5 пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3 ст. 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Оцінюючи оскаржувані рішення ДМС України від 17.08.2018 за № 266-18 та № 287-18 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту щодо критеріїв правомірності, визначених у ч. 2 ст. 2 КАС України, суд зазначає таке.

Основними підставами, якими позивачі обґрунтовують позовну заяву, є те, що вони, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань з політичних причин, а також через їхню релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не можуть повернутися до країни походження Російську Федерацію. Окрім того, зазначають, що ОСОБА_6 у країні походження переслідується через наявність у нього певних релігійних (у зв'язку із членством у політичній партії) і політичних переконань представниками органів влади, зокрема, шляхом винесення щодо нього обвинувального вироку у кримінальній справі за вчинення злочинів передбачених ч. 2 ст. 205-5, ч. 1 ст. 282 Кримінального кодексу Російської Федерації та засуджено до позбавлення волі терміном на 5 років, та накладено штраф у розмірі 140000,00 рублів. Згідно із ст. 73 Кримінального кодексу Російської Федерації покарання у виді позбавлення волі є умовним (Т.1, а.с.156).

Позивачі, вважають, що оскаржувані рішення відповідача є необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню.

Обставини, які стали підставою для відмови позивачам у наданні захисту в Україні, містяться у висновках від 23.07.2018 (Т.1, а.с.63-82; Т.2, а.с.153-172).

Відповідач 1 аргументував такі тим, що партія «Хізб ут-Тахрір» заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявники на момент вступу в ряди партії знали про її заборону на території Росії, їх не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до пункту 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Таким чином, з позиції відповідача 1, позивачі не надали доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також ними не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про їх переслідування на батьківщині, а їх посилання обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин, відповідачі вважають, що позивачі у випадку повернення до Російської Федерації не зазнають серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, пункту 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Політична партія «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Партія ісламського визволення») є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою її діяльності є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського способу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливою є розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників.

Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10, який є головою Інформаційного офісу «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» в Україні, зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як «екстремістська» за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація», є Росія.

Розпорядженням Уряду Російської Федерації №1014-р. від 14.07.2006 «Российскую газету» визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску «Российской газеты» № 4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»).

Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями № 1267 (1999), № 1989 (2011) та № 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

«Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.

З огляду на наведенее, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є не пов'язаною з тероризмом ісламською релігійно-політичною організацією, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Доцільно звернути увагу і на те, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадян Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_17 в рамках чинного законодавства країни їх походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_9 пояснив, що в Російській Федерації дійсно здійснюються переслідування членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» органами влади Російської федерації за їх релігійну приналежність та політичні погляди. Разом з тим, діяльність названої партії носить мирний та просвітницький характер, не посягає на територіальну цілісність в Україні чи розпалювання міжрелігійної чи міжнаціональної ворожнечі. ОСОБА_6 будучи членом цієї організації на території України надав їй допомогу щодо технічної підтримки, оскільки мав для цього достатні навички та знання.

У сьогоднішній Росії, спецслужби в особі ЦПЗ (Центру Протидії Екстремізму і тероризму) і ФСБ займаються безсудними стратами неугодних владі активних громадян своєї країни, таких, як активіст організації Союз ОСОБА_21 - вбитий біля свого будинку в м.Кізляр ІНФОРМАЦІЯ_7 року або журналіст ОСОБА_19, знайдений мертвим 01.08.2014 року в м.Нальчику або події в Чечні, де по даних Правозахисного центру «Меморіал» всього за три місяці 2016 року було викрадено 24 людини, доля шістьох з них до цих пір невідома. Вважає, що доля вищевказаних мусульман, спіткає і позивачів.

Наведені обставини підтверджені також показаннями свідків ОСОБА_20, які враховуються судом при ухваленні рішення у даній справі.

Разом з тим, під час співбесід та в анкеті ОСОБА_6 ствердив та надав копію відповідного рішення, що в країні походження його засуджено за ч.2 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації) у зв'язку з членством у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Доводи позивачів підтверджуються також інформацією по країні походження. Пояснила, що у країні походження вона переслідуєтьсяу зв'язку з членством у названій вище політичній партії, через наявність у неї релігійних поглідяів, активній позиції на захист Ісламу і мусульман, які піддаються катуванням та арештам.

Позивачка активно брала участь у діяльності партії, займалась навчанням та розповсюдженням літератури з вивчення релігії Іслам та брала участь в нелегальних агітаційних зборах на території Російської Федерації.

Таким чином, з позиції позивачів, ймовірність переслідувань заявників у країні походження є вагомими та пов'язані з членством у організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», а не сповідуванням Ісламу.

Суд звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон № 302-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації» від 02.11.2013, який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства Російської Федерації (ст. 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч. 1 ст. 205-5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч. 2 ст. 205-5) позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон № 130-Ф3 «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації» від 05.05.2014, який передбачає, в тому числі, посилення відповідальності за ч. 1 ст.205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст. 282-2 і ст. 205-1 Кримінального кодексу Російської Федерації, які застосовувалися раніше у справах щодо учасників «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі». Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст. 205-5 Кримінального кодексу Російської Федерації і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижчої межі покарання, передбаченого вказаними статтями.

Окрім того, позивачі ствердили, що у Федеральній службі безпеки Російської Федерації є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Водночас, як показує практика, людей з «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», котрих арештовувала Федеральна служба безпеки Російської Федерації, в подальшому поміщали до в'язниці.

Основною причиною звернення за захистом в Україні позивачі вказують обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі».

Позивачі посилаються на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури), а саме:

- щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 02.05.2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22.02.2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.

- радіо «Свобода», в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015: http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html.

Також, представником позивача було надано суду публікації з правозахисного центру «МЕМОРІАЛ», судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підставу суду дійти висновку, що у позивачів існують об'єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров'я.

Позивачі та їх представник зазначають про те, що мусульман та членів «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури).

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими можуть зіштовхнутися позивачі у разі їх повернення в Російську Федерацію.

Поряд з цим, згідно відповідей на запит Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу), станом на 19.02.2018 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, ні ОСОБА_6, ні ОСОБА_3 не значаться.

Матеріалами справи підтверджується те, що Управління Служби безпеки України у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких громадяни Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_3 не можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство позивачів у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відносно позивачів відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право на отримання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту.

Суд вважає, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідачами належним чином не було досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Отже, при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачем 1 та відповідачем 2 не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2011, пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим оскаржувані рішення є протиправними та та такими, що підлягають скасуванню.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених пунктами 1 чи 3 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваних рішень від 17.08.2018 за № 266-18 та № 287-18 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачами обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд дійшов висновку, що спірні рішення ДМС України від 17.08.2018 за № 266-18 та № 287-18 про відмову у визнанні громадян Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту не відповідають критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушують права та законні інтереси позивачів, які підлягають ефективному судовому захисту шляхом визнання протиправними та скасування таких рішень.

Щодо позовних вимог позивачів про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати громадянин Російської Федерації ОСОБА_6 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд зазначає таке.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 26.06.2011 (із змінами та доповненнями) передбачено, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Верховний Суд у постанові від 25.10.2018 у справі № 815/2691/15 зазначив, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частинами 3 та 4 ст. 245 КАС України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, щодо вимоги позивачів про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання громадян Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи за нього інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, для належного захисту порушеного права особи, суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача 2, вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви громадян Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту з врахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Отже, позовна вимога позивачів в частині зобов'язання відповідача 2 визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_6, ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту не підлягає до задоволення.

Що стосується позовної вимоги позивачів про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень, то суд не встановив порушень відповідачем 1 вимог законодавства щодо не роз'яснення причин відмови та порядку оскарження рішень, оскільки із наявних в матеріалах справи повідомлень ГУ ДМС у Львівській області від 06.09.2018 № 130 та № 131 слідує, що в таких чітко роз'яснено порядок та строки їх оскарження.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень не підлягає до задоволення.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З врахуванням наведеного, доводи позивачів є частково обґрунтованими, підтвердженими письмовими доказами, а відтак, позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивачів звільнено від сплати судового збору, а відповідачами не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 287-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_6 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 266-18 від 17.08.2018 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

4. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_6 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення № 287-18 від 17.08.2018.

5. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Російської Федерації Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення № 266-18 від 17.08.2018.

6. У задоволенні позовної вимоги про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз'яснення громадянам Російської Федерації - ОСОБА_6 та ОСОБА_3 - причин відмови і порядку оскарження рішення - відмовити.

7. Судові витрати розподілу не підлягають.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 21.01.2019.

Суддя Качур Р.П.