Рішення № 79015956, 27.12.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

27 грудня 2018 року № 826/3050/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1, в інтересах якого як законний представник діє ОСОБА_2 до 1. Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві 2. Дарницького районного відділу ГУ ДМСУ у м. Києві про зобов'язання вчинити певні дії,-В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1.), в інтересах якого як законний представник діє батько ОСОБА_2, звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, Дарницького районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві в якому просить суд:

1) зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві у подальшому здійснити паспортний облік щодо ОСОБА_1, за раніше встановленими формами виключно за прізвищем, іменем та по батькові (ст. ст. 28, 294, 296 ЦК України) і згідно норм ЗУ "Про громадянство" та Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою ВРУ № 2503 від 26.06.1992 (із мінами, у т.ч. згідно з Закону України від 03.07.2012 № 5029-VI);

2) зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України у м. Києві Дарницький районний відділ, видати (без використання засобів реєстру - ЄДДР України) ОСОБА_1, паспорт громадянина України раніше встановленого зразка - у вигляді паспортної книжечки, форма якого затверджена Постановою ВРУ №2503 від 26.06.1992.

У позові зазначається, що ОСОБА_2 є юридичним законним представником сина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, і діє в його інтересах. Заявник зазначає, що дитина виховується у православній сім'ї і є прихожанином Свято-Ольгинської парафії у м. Києві.

Зазначається у позові про звернення до ГУ ДМС України у м. Києві Дарницький районний відділ та Управління ДМС у м. Києві з проханням оформили та видати паспорт у вигляді паспортної книжечки сину - ОСОБА_1

Однак, листом від 30.10.2017 № 8001.16.1-13624/80.16-17 ГУ ДМС у м. Києві повідомило про розгляд заяви. Проте, позитивної відповіді по суті питання заявник так і не отримав: лист містив перелік нормативних актів та не містив обґрунтування причин відмови. У свою чергу Дарницький районний відділ на заяву до Управління ДМС, відповіді з обґрунтуванням правової позиції заявник не отримав; у листі під № 6100-17 від 24.11.2017 містяться загальні пояснення по поставленому питанню.

У подальшому, як зазначає заявник, він повторно звернувся до Дарницького районного відділу, разом з дитиною, з питання оформлення біометричного документу. Однак, неповнолітньому було відмовлено на підставі того, що він заперечував у присвоєнні йому номера УНЗР. Це унеможливило взяття ним ID картки, що у свою чергу призвело до оскарження неправомірних дій посадової особи відділу. У відповіді не містилося конкретних відповідей на питання.

Позивач вважає таку відмову протиправною, такою що суперечить внутрішньому законодавству та міжнародним зобов'язанням України, релігійним переконанням заявника.

Обґрунтовуючи свою позицію, позивач наголошує, крім іншого, на тому, що примушування до обробки його персональних і конфіденційних даних з метою оформлення паспорта громадянина України у формі картки є неправомірним втручанням в їх особисте життя з боку держави та порушенням вимог ст. 8 Закону України від 01 червня 2010 року № 2297-VI «Про захист персональних даних». Крім того, позивач посилається на Положення про паспорт № 2503-XII, яким затверджено зразок бланка паспорта громадянина України у формі книжечки, та який на сьогодні є чинним.

Відповідачі у відзиві (а.с. 97) просили відмовити у задоволенні позову, посилаючись на чинну нормативно-правову базу.

Позивачем подано відповідь на відзив (а.с. 105), де позивач наполягає на обґрунтованості позовних вимог.

Відповідачі подали заперечення (а.с. 127), в яких наголошували на тому, що діють відповідно до вимог законодавства і порушення прав позивача не допускали.

Ухвалою від 16.03.2018 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та проведення судового засідання.

Розглянувши подані документи і матеріали, беручи до уваги наявні письмові пояснення учасників справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено наступне.

05.10.2017 ОСОБА_2 в інтересах сина ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 було сформовано звернення на адресу ДМС України з проханням вести облік дитини згідно Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою ВР України від 26.06.1992 р. № 2503-ХІІ, без використання номера УНЗР. Аналогічні звернення сформовані на адресу ГУ ДМС у м. Києві та Дарницького районного відділу ГУ ДМС України у м. Києві. Будь-яких документів до вказаних заяв не додавалось.

На вказані звернення ГУ ДМС України у м. Києві листом від 30.10.2017 повідомило, що відповідно до п. 2 Порядку, затвердженого постановою КМ України від 25.03.2015 № 302 (в редакції постанови від 25.10.2016 № 745) паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Звернута увага, що ст. 16 Закону про ЄДДР, на яку послався заявник у зверненні, зазначала змін згідно із Законами № 766-VII від 10.11.2015, № 1474-VIII від 14.07.2016. Враховуючи викладене, як зазначено у відповіді, документувати дитину, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспортом громадянина України зразка 1994 року не вбачається можливим. Аналогічна відповідь від ГУ ДМС у м. Києві надана і на звернення позивача до ГУ ДМС у Київській області (а.с. 22).

Дарницький районний відділ ГУ ДМС України в м. Києві у відповіді від 24.11.2017 № 6100-17 повідомив заявника, що згідно п. 2, 7.1. загальної частини постанови КМ України № 745 від 26.10.2016 паспорт громадянина України особі, яка досягла 14-річного віку виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Для первинного оформлення паспорту подаються такі документи: свідоцтво про народження; ідентифікаційний номер (при наявності) або відмова від ідентифікаційного номеру; довідка органу реєстрації встановленого зразка; копії паспортів батьків. Оформлення здійснюється територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру.

17.01.2018 від імені ОСОБА_1 на ім'я Дарницького районного відділу ГУ ДМС України у м. Києві сформовано скаргу, в якій зазначено заявник звернувся (дата не зазначена) до відділу з питанням надання ID документа, згідно з дії норм ЗУ «Про Єдиний Державний Демографічний Реєстр, ред. 2016», а саме до інспектора з питанням відносно внесення доповнення до анкети, яка повинна заповнюватись при видачі ID картки. У доповненні заявник просив внести його заперечення проти обробки персональних даних, заперечення їх передачі у інші бази даних і також заперечення проти надання йому номеру УНЗР. У скарзі було зазначено, що заявнику відмовлено від внесення доповнення до вище вказаного документу, тим самим, на думку заявника, дії інспектора призвели до того, що заявник не зміг оформити ID картку.

Враховуючи наведене, заявник зазначив, що оскільки йому було відмовлено в проведенні процедури у отриманні згаданої картки, то таке право має реалізовуватись в інший спосіб, а саме відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затверджене постановою ВР України. Відтак, у скарзі заявник просив надати правову оцінку неправомірних дій інспектор; вчинити певні дії згідно згаданого Положення та видати паспорт у вигляді паспортної книжечки. До справи надано фотокопію талону ДМС України (з номером черги) на прізвище «Штурба» та щодо послуги «паспорт громадянина України у формі картки (ID)».

У відповіді від 24.01.2018 на скаргу заявника Дарницький районний відділ повідомив про розгляд скарги. Зазначив положення постанови КМ України від 26.10.2016 № 745, якою затверджено новий зразок бланку паспорта громадянина України у формі картки. Зазначено, що з прийняттям зазначеного акта паспорт оформляється територіальними органами та підрозділами ДМС, що забезпечені відповідним обладнанням, всім визначеним законодавством категоріям громадян, починаючи з 14-річного віку, тільки у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Наведено також положення Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр».

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 806/3265/17 (Пз/9901/2/18; провадження № 11-460заі18), вз зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Велика Палата Верховного Суду у постанові по вищезгаданій справі зазначила, що у випадку, який розглядався, відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).

Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).

Аналізуючи викладені вище норми законодавства, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

З даного приводу Велика Палата Верховного Суду, формуючи правовий висновок, виходила з такого.

Відповідно до ч.1 ст.13 Закон № 5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України (…).

Частинами 1, 2, 4, 5 ст. 14 цього Закону передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.

Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. (ч. 1 ст. 21 Закону № 5492-VI).

Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.

Згідно із ч. 3 ст. 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України (…) містить безконтактний електронний носій.

Відповідно до п. 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт № 2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.

Паспортна книжечка являє собою зшиту в накидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис "Україна", нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт". На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис "Паспорт громадянина України". На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.

Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.

Водночас, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі - Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.

За змістом п. 2 цієї Постанови із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:

з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII;

з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

До завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 листопада 2016 року припиняється (п. 3 Постанови № 302).

Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація: (…) біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.

Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи .

Слід додати, що згідно ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.

Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону № 2297-VI).

Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).

Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.

Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.

За висновком Великої Палати Верховного Суду реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватися, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.

У ст. 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».

За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що норми Закону № 5492-VI на відміну від норм Положення № 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення ст. 8 Конвенції.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14 червня 2007 року). Встановлення обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28 березня 1990 року).

Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.

Крім того, відповідно до ст. 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що ЄСПЛ у своєму рішенні по справі «Х'ю Джордан проти Великої Британії» сформулював таку позицію: «Якщо загальна політика або захід мають непропорційно шкідливі наслідки для конкретної групи, то вони (загальна політика або захід) можуть вважатися дискримінаційними, незважаючи на те, що вони не спрямовані конкретно на цю групу».

Відтак, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у виглядікартки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.

У той же час, що стосується даного конкретного випадку, слід зазначити наступне.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту &?в;...&?и;.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до пункту восьмого частини першої статті 4 КАС України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.

Частиною першою статті 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Відтак, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає, що положення певного акту впливають на його правове становище.

Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи дійсно щодо особи має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем.

При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

З наведеного вбачається, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.

В контексті наведеного та заявлених підстав позову слід додати, що відповідно до п. 13. Положення про паспорт громадянина України (затверджено постановою ВР України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII, в редакції постанови від 2 вересня 1993 року N 3423-XII) для одержання паспорта громадянин подає: (1) заяву за формою, встановленою Міністерством внутрішніх справ України; (2) свідоцтво про народження; (3) дві фотокартки розміром 35 х 45 мм; (4) у необхідних випадках - документи, що підтверджують громадянство України.

Аналогічні приписи були передбачені Порядком оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України 13.04.2012 № 320, яким передбачено також подання (5) платіжного документу про сплату державного мита або копію документа про звільнення від сплати державного мита.

Однак, у даному випадку, аналізуючи зміст заяв ОСОБА_2 (батька позивача - ОСОБА_1.) від 05.10.2017 щодо документування сина відповідно до згаданого Положення N 2503-XII, слід зазначити, що вказана заява не містить всіх відомостей, передбачених додатком № 1 до Порядку, затвердженого наказом МВС України 13.04.2012 № 320, та не супроводжується документами, визначеними у п. 13 вищезгаданого Порядку N 2503-XII документами, що є передумовою для розгляду питання щодо видачі паспорту у формі паспортної книжечки.

В порядку виконання обов'язку, визначеного ч. 1 ст. 77 КАС України, позивачем не доведено подання ОСОБА_1 до органів ДМСУ переліку документів, визначеного п. 13. Положення про паспорт громадянина України, необхідних для оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки, та власне - подання ОСОБА_1 самої заяви з відомостями, визначеними додатком № 1 до Порядку, затвердженого наказом МВС України 13.04.2012 № 320.

Тобто, ОСОБА_1 не звертався до органів ДМС до відповідачів із заявою, сформованою відповідно до п. 13 вказаного Положення та з доданням до неї вказаного переліку документів, що є передумовою для розгляду питання про видачу паспорту у формі паспортної книжечки.

Відтак, враховуючи те, що відповідна заява ОСОБА_1 та обов'язковий перелік документів до неї не подавались відповідачам, у суду відсутні підстави для висновку про порушення прав позивача (ОСОБА_1.) з боку відповідачів, оскільки, як вже зазначено, відповідна заява по суті не подавалась та не розглядалась.

Листування, з'ясування правових позицій учасників відносин само по собі не свідчить про дотримання вимог п. 13 вищезгаданого Порядку N 2503-XII та надання оцінки цьому листування, доводам учасників листування, позбавлено сенсу та не має правових наслідків, оскільки правовою підставою для розгляду питання про видачу паспорту у вигляді паспортної книжечки є заява особи, яка має намір отримати паспорт у формі паспортної книжечки, яка містить певний перелік відомостей, необхідних для оформлення паспорту, до якої надано встановлений перелік документів, зазначений вище.

Наведене стосується і скарги ОСОБА_1 до районного відділу ДМС від 16.01.2018, яка не замінює необхідності, для цілей розгляду питання щодо видачі паспорту у формі паспортної книжечки, подання заява за формою та з відомостями, відповідно до п. 13 Порядку № 2503-XII та додатку № 1 до Порядку, затвердженого наказом МВС України 13.04.2012 № 320, та необхідності подання документів, визначених у п. 13 вищезгаданого Порядку N 2503-XII, що є передумовою для розгляду питання щодо видачі паспорту у формі паспортної книжечки.

Враховуючи наведене, у суду відсутні підстави для висновку щодо наявності у відповідачів обов'язку вчинити певні дії щодо видачі позивачу (ОСОБА_1.), оскільки ОСОБА_1 з такою заявою та встановленому порядку, з наданням додатків, документів, що супроводжують таку заяву, не звертався.

Як вже зазначалося, відповідно до п. 4 ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

При цьому, визнання протиправною бездіяльності чи дій по відмові у вчиненні певних дій, є передумовою для зобов'язання суб'єкта владних повноважень виправити допущене порушення, передумовою для зобов'язання вчинити певні дії.

Однак, у даному випадку, позивач не заявляє позовних вимог щодо визнання протиправними дій відповідачів чи визнання їх бездіяльності протиправною, у зв'язку з чим слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Відтак, незаявлення позовних вимог про визнання протиправними дій чи бездіяльності відповідачів та не встановлення судом факту подання ОСОБА_1 відповідно встановлених вимог заяви про видачу паспорту у формі паспортної книжечки та обов'язкового переліку документів, що є передумовою вирішення питання про видачу паспорту у формі паспортної книжечки, зумовлює висновок про відсутність підстав для зобов'язання відповідачів вчинити певні дії, оскільки, як вже зазначалося, для зобов'язання вчинити певні дії, попередньо слід дійти висновку про протиправну бездіяльність відповідачів, вимоги щодо чого, як вже зазначено, не заявлялись.

Як вже зазначалось, листування, з'ясування правових позицій учасників відносин само по собі не свідчить про дотримання позивачем вимог п. 13 вищезгаданого Порядку N 2503-XII.

Відтак, враховуючи вищевикладене у сукупності, за результатами розгляду справи, дослідження доказів у справі, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову та, відповідно, до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

На підставі вищевикладеного та керуючись положеннями ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1.), в інтересах якого як законний представник діє батько ОСОБА_2, - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Суддя О.А. Кармазін