Рішення № 78953722, 28.12.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 грудня 2018 року № 810/1/18

Суддя Київського окружного адміністративного суду Панченко Н.Д., розглянувши в місті Києві у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центральної Військово-лікарської комісії Міністерства оборони України, Міністерства оборони України, Адміністрації Державної Прикордонної служби України, третя особа: Військово-медичне управління Служби безпеки України, про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центральної Військово-лікарської комісії Міністерства оборони України, треті особи: Адміністрація Державної Прикордонної служби України, Військово-медичне управління Служби безпеки України, у якому просив суд:

- визнати протиправними дії Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України щодо відмови у розгляді заяви про встановлення причинного зв'язку захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із виконанням ОСОБА_1 обов'язків військової служби під час перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Прикордонних військ КДБ СРСР у період з 28.07.1981 по 13.06.1983;

- зобов'язати Центральну військово-лікарську комісію Міністерства оборони України прийняти до розгляду заяву щодо встановлення причинного зв'язку захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із виконанням ОСОБА_1 обов'язків військової служби під час перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Прикордонних військ КДБ СРСР у період з 28.07.1981 по 13.06.1983.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у період з 01.11.1963 по 01.03.1990 він знаходився на військовій службі в Прикордонних військах Комітету державної безпеки (далі - КДБ) СРСР, та в період з 28.07.1981 по 13.06.1983 брав участь у бойових діях в Афганістані, у складі цих же військ. В період проходження служби, 22.04.1983, в результаті автомобільної аварії при виконанні обов'язків військової служби, ОСОБА_1 отримав травму. З метою встановлення причинного зв'язку між захворюванням та пораненням, отриманим під час проходження військової служби, позивач звернувся до Центральної військово-лікарської комісії при Міністерстві оборони України, яка повідомила листом від 15.12.2016 № 7157 про можливість встановлення причинного зв'язку травм підполковника у відставці ОСОБА_1 з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, у зв'язку з чим перенаправила документи до Центральної військово-лікарської комісії Державної прикордонної служби України (далі - ЦВЛК ДПС України). В свою чергу, ЦВЛК ДПС України, розглянувши документи позивача щодо встановлення причинного зв'язку між захворюванням та пораненням, отриманим під час проходження військової служби відмовила у їх розгляді оскільки Державна прикордонна служба України не є правонаступником Східного прикордонного округу КДБ СРСР та запропонувала звернутись до Центральної військово-лікарської комісії Служби безпеки України. Звернувшись із відповідним листом до Служби безпеки України (далі - СБУ), позивач отримав відповідь від 21.01.2017 № 20/с-2/13/17 де повідомило позивача, що порушене позивачем питання відноситься до компетенції Державної прикордонної служби України. 09 червня 2017 року Адміністрація Державної Прикордонної служби України листом № 0.33-5119/0/6-17 повторно повідомила позивача про відсутність у ЦВЛК ДПС України повноважень щодо встановлення позивачеві причинного зв'язку захворювань (поранень, травм, контузій).

Вважаючи такі дії суб'єктів владних повноважень протиправними з метою захисту порушеного права позивач звернувся із даним позовом до суду.

Ухвалою суду від 19.06.2018 відкрито спрощене позовне провадження у справі з проведенням судового засідання, яке призначено на 19.07.2018.

Ухвалою суду від 19.07.2018 до участі у справі в якості другого відповідача залучено Міністерство оборони України, розгляд справи відкладено на 14.08.2018.

14 серпня 2018 року в судовому засіданні протокольною ухвалою судом змінено процесуальний статус Адміністрації Державної Прикордонної служби України з третьої особи на відповідача, у судовому засіданні оголошено перерву до 18.09.2018.

У зв'язку із тимчасовою непрацездатністю судді, розгляд справи, призначений на 18.09.2018 знято з розгляду, чергове засідання призначено на 17.10.2018.

Враховуючи положення частини дев'ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, зважаючи на відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд вирішив здійснювати розгляд справи у порядку письмового провадження.

Відповідач - Центральна Військово-лікарська комісія (ЦВЛК) при Міністерстві оборони України позов не визнала та подала відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що вимоги позивача є безпідставними та не обґрунтованими, оскільки ЦВЛК було розглянуто заяву позивача щодо встановлення ОСОБА_1 причинного зв'язку травм, поранень та захворювань, отриманих під час участі в бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан у складі Прикордонних військ (в/ч 2456) КДБ СРСР. На підставі частини другої пункту 21.3 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 № 402, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за № 1109/15800, позивачеві було надано відповідне роз'яснення від 02.07.2018 № 2923, у зв'язку з чим ЦВЛК просила суд у задоволенні позову відмовити.

Від відповідача - Адміністрації Державної Прикордонної служби України до суду надійшли пояснення (а.с. 118-119, 218-220), за результатом вивчення змісту яких судом встановлено, що ЦВЛК згідно з нормами Положення про проходження медичного огляду у Державній прикордонній службі України, затвердженого наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 06.05.2009 № 333, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2009 за № 570/16586, визначає причинний зв'язок захворювань (поранень, травм, контузій) лише у колишніх військовослужбовців військових частин прикордонних військ СРСР дислокованих на території України. Оскільки позивач проходив військову службу у в/ч 2456, яка входила до складу Східного прикордонного округу КДБ СРСР та розташовувалась на території Казахської РСР і вважалася складовою частиною Збройних сил СРСР, та той факт, що Державний комітет у справах охорони державного кордону України, на підставі пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.01.1992 № 3 «Питання Державного комітету у справах охорони державного кордону України», є правонаступником лише колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР, позивачем правомірно висунуто вимогу до ЦВЛК при Міністерстві оборони України щодо розгляду його заяви. Оскільки позивач звільнився з військової служби у 1990 році та не проходив військову службу в Західному прикордонному окрузі КДБ СРСР, правового зв'язку між ДПС України та позивачем, на думку відповідача, немає, а порушене ним питання до компетенції Адміністрації Державної Прикордонної служби України не належить.

Від відповідача - Міністерства оборони України до суду надійшов відзив на позовну заяву (а.с. 176-180), в якому відповідач позов не визнав та пояснив, що громадяни України, які проходили військову службу в прикордонних військах колишнього СРСР мають рівні права на соціальний захист із особами, які проходили службу у Державній прикордонній службі України, а не з військовослужбовцями Збройних Сил України. Посилаючись на положення статті 23 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до якої фінансове забезпечення витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом, вважає, що сфера дії вказаного Закону поширюється не лише на Міністерство оборони України, а й на інші центральні органи виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи. Додатково зазначив, оскільки позивач з військової служби звільнений у 1990 році, а згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21.03.1989 № 10224-ХІ «Про виведення зі складу Збройних Сил СРСР прикордонних, внутрішніх і залізничних військ» - прикордонні війська виведені зі складу Збройних Сил СРСР та на день звільнення позивача з військової служби (1990 рік) прикордонні війська не входили до складу Збройних Сил навіть СРСР, а вже були окремим органом. Оскільки за відсутності будь-якого нормативно-правового акта, який визначав би за Міністерством оборони України правонаступництво колишніх військових округів, у тому числі й прикордонних, а також той факт, що ЦВЛК (при Міністерстві оборони України) встановлює лише причинний зв'язок захворювань (поранень, контузій, травм, каліцтв) у колишніх військовослужбовців Збройних Сил України, підстав для задоволення позову не вбачає.

Від третьої особи - Військово-медичного управління Служби безпеки України (далі - ВМУ СБУ) до суду надійшли пояснення (а.с. 166-167), за результатом вивчення змісту яких судом встановлено, що постановою Верховної Ради України від 20.09.1991 № 1581 «Про створення Служби національної безпеки України», Законом України від 25.03.1992 № 2230 «Про введення в дію Закону України «Про Службу безпеки України» не визначено правонаступництва між КДБ СРСР та СБУ, оскільки СБУ створювалась як державний орган нової незалежної держави, а відповідно до статті 4 Закону СРСР від 12.10.1967 «Про загальний військовий обов'язок», Збройні Сили СРСР складаються з Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних та внутрішніх військ. У зв'язку з цим ВМУ СБУ просило врахувати дані пояснення та зазначені в ньому норми законодавства СРСР та України при ухваленні рішення у даній справі.

У відповіді на відзив (а.с. 190, зворот) позивач зазначив, що з твердженнями відповідачів не погоджується, оскільки вони є безпідставними та необґрунтованими, а посилання у відзиві на норми законодавства до спірних правовідносин не мають відношення. Крім того пояснив, що відповідачі безпідставно залишили поза увагою соціально-правовий статус позивача, а також зазначив, що позивач не має жодного відношення до Збройних сил України.

Розглянувши подані документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується паспортом серії СН 670463, виданим міським відділом № 2 Білоцерківського МУГУ МВС України в Київській області 13.12.1997 (а.с. 93).

Відповідно до даних військового квитка серії НОМЕР_2 та довідки Білоцерківського об'єднаного військового комісаріату від 23.02.2017, позивач брав участь у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан (ДРА) як офіцер у складі Прикордонних військ (в/ч 2456) Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР, де прослужив 33 роки, та був звільнений з військової служби у 1990 році з Червонопрапорного Східного прикордонного округу Прикордонних військ КДБ СРСР (управління округу - м. Алма-Ата, Казахська РСР) наказом КДБ СРСР від 17.01.1990 № 29.

Позивач є підполковником у відставці, а відтак належить до старшого офіцерського складу.

Після звільнення з військової служби позивач прибув з Казахстану на постійне місце проживання до ІНФОРМАЦІЯ_1, де став на військовий облік у 1994 році як офіцер запасу, що підтверджується записом у військовому квитку серії НОМЕР_2.

З матеріалів справи встановлено, що у період з 01.11.1963 по 01.03.1990 позивач знаходився на військовій службі в Прикордонних військах КДБ СРСР, що підтверджується довідкою Міністерства оборони України від 23.02.2017 № 032/43, та в період з 28.07.1981 по 13.06.1983 брав участь у бойових діях в Афганістані у складі цих же військ (а.с. 97).

В період проходження служби, 22.04.1983 в результаті автомобільної аварії при виконанні обов'язків військової служби, позивач отримав закритий перелом тім'яної кістки, забій головного мозку легкої ступені; закритий перелом ІІІ-VІ ребер справа та VІІІ-ХІ ребер зліва; закритий пемопневматоракс справа з підшкірною емфіземой грудної клітки (згідно виписки з історії хвороби від 06.07.1983 № 2006) (а.с. 99). Позивач зазначив, що після отримання вищевказаних трав він проходив лікування за місцем проходження служби.

Відповідно до пункту 1 статті 5 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» та, враховуючи наявність загальної вислуги військової служби понад 25 років, позивач є ветераном військової служби (Прикордонні війська).

З метою встановлення причинного зв'язку між захворюванням та пораненням, отриманим під час проходження військової служби, позивач звернувся до Центральної військово-лікарської комісії при Міністерстві оборони України, яка повідомила листом від 15.12.2016 № 7157 про можливість встановлення причинного зв'язку травм, поранень та захворювань підполковника у відставці ОСОБА_1 з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, у зв'язку з чим перенаправила документи до Центральної військово-лікарської комісії Державної прикордонної служби України (далі - ЦВЛК ДПС України).

В свою чергу, ЦВЛК ДПС України, розглянувши документи позивача щодо встановлення причинного зв'язку між захворюванням та пораненням, отриманим під час проходження військової служби, листом від 22.12.2016 за № 33/С-8696 (а.с. 102) повідомила, що жодним нормативно-правовим актом України не встановлено, що Державна прикордонна служба України є правонаступником Східного прикордонного округу КДБ СРСР. У зв'язку із відсутністю нормативних приписів, які зобов'язують або надають повноваження ЦВЛК ДПС України встановити причинний зв'язок військовослужбовцям колишніх прикордонних військ КДБ СРСР, захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, позивачеві було запропоновано звернутися до Центральної військово-лікарської комісії Служби безпеки України.

Звернувшись із відповідним листом до СБУ, позивач отримав відповідь від 27.01.2017 № 20/С-2/13/17 (а.с. 103), з якої вбачається, що оскільки ОСОБА_1 за обліком Пенсійного фонду України перебуває як пенсіонер Державної прикордонної служби України, правові підстави щодо встановлення СБУ причинного зв'язку його захворювань та поранень з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії, відсутні. З огляду на викладене, СБУ повідомило, що порушене позивачем питання відноситься до компетенції Державної прикордонної служби України.

09 червня 2017 року Адміністрація Державної Прикордонної служби України листом № 0.33-5119/0/6-17 (а.с. 104) повторно повідомила позивача про відсутність у ЦВЛК ДПС України повноважень щодо встановлення позивачеві причинного зв'язку захворювань (поранень, травм, контузій).

Аналогічні за змістом відповіді від Адміністрації Державної Прикордонної служби України (а.с. 105, 106) позивач отримав за результатами розгляду його попередніх звернень до Президента України та Верховної Ради України. Крім того, Комітетом у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю Верховної Ради України було розглянуто звернення позивача з проханням надати допомогу у встановленні причинного зв'язку його захворювання з пораненням (контузією, каліцтвом) та листом від 11.12.2017 № 04-35/17-932 (а.с. 107) за належністю направлено до Адміністрації Державної Прикордонної служби України.

Після неодноразових письмових звернень позивача до військово-медичних підрозділів Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби України та Служби безпеки України із заявами про проведення медичного огляду на предмет встановлення причинного зв'язку наявного у нього захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, позивачеві у задоволенні вказаного клопотання відмовлено через неврегульованість на законодавчому рівні питання щодо військового формування, яке за законодавством зобов'язано провести такий медичний огляд позивача.

Не погоджуючись із вказаною відмовою ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, застосовуючи нормативно-правові акти, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантії військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі врегульовано положеннями Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон № 2011-XII).

Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 3 Закону № 2011-XII передбачає, що дія цього Закону поширюється на, зокрема, військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.

Згідно з вимогами Закону № 2011-XII, позивач як ветеран військової служби має право на безоплатне користування закладами охорони відповідного військового формування, що включає в себе проведення медичних оглядів та обстежень.

Відповідно до розділу 21 Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.08.2008 № 402 (далі - Положення № 402), причинний зв'язок захворювання, травми, контузії, каліцтва, поранення військовослужбовця чи звільненої з військової служби особи з проходженням військової служби встановлюється за результатами медичного огляду.

Вирішуючи питання про військове формування, військово-лікарську комісію (далі - ВЛК) яка зобов'язана провести військово-лікарську експертизу позивача на предмет встановлення причинного зв'язку наявного у нього захворювання (травми, контузії, каліцтва, поранення) з проходженням військової служби, суд звертає увагу на таке.

Частинами першою, п'ятою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України.

З матеріалів справи встановлено, що позивача було звільнено з військової служби в 1990 році зі Східного прикордонного округу КДБ СРСР, дислокованого на території Республіки Казахстан зі столицею в м. Алма-Ати (на сьогодні - Астана).

Згідно зі статтею 2 Угоди між державами-учасницями Співдружності Незалежних Держав про соціальні і правові гарантії військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей (підписана Україною 14.02.1992, набула чинності для України 14.02.1992, далі - Угода), держави Співдружності своїм законодавством встановлюють і забезпечують всю повноту політичних, соціально-економічних та особистих прав і свобод військовослужбовцям, особам, звільненим з військової служби, та членам їхніх сімей відповідно до норм міжнародного права і положень цієї Угоди, в тому числі право користуватися медичним та іншими видами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 1 Протоколу до вказаної Угоди (далі - Протокол), ратифікованого Законом України від 07.06.2001 № 2495-III, на громадян, які проходили військову службу у військових частинах Збройних Сил, інших військах, військових формуваннях та органах колишнього Союзу РСР та які переведені (зараховані) на військову службу в Збройні Сили, інші війська, інші військові формування та органи держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав, при їх переїзді на постійне місце проживання з однієї Держави Співдружності до іншої поширюються права та пільги, гарантії та компенсації, встановлені законодавством та іншими нормативно-правовими актами для військовослужбовців Держави Співдружності, обраної для постійного проживання.

Дія вищевказаного протоколу поширюється також на осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей.

Статті 1 та 2 цього Протоколу виділяють 4 категорії громадян за належністю до військового формування чи органу, у якому вони проходили військову службу, а саме, 1) у військових частинах Збройних Сил; 2) інших військах; 3) військових формуваннях; 4) органах колишнього Союзу РСР.

Відповідно до пункту 1 частини 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21.03.1989 № 10224-XI «Про виведення із складу Збройних Сил СРСР прикордонних, внутрішніх і залізничних військ» - прикордонні, внутрішні і залізничні війська були виведені зі складу Збройних Сил СРСР.

Згідно з наявною у матеріалах справи довідкою Білоцерківського об'єднаного міського військового комісаріату Міністерства оборони України від 23.02.2017 № 032/43, позивач знаходився на військовій службі в Прикордонних військах КДБ СРСР у період з 01.11.1963 по 01.03.1990.

Отже, на день звільнення з військової служби 01.03.1990 позивач проходив військову службу у Прикордонних військах КДБ СРСР, які за рік до цієї дати, а саме з 21.03.1989, вже не перебували у складі Збройних Сил СРСР.

Із системного аналізу положень вищевказаних нормативно-правових актів вбачається, що Прикордонні війська КДБ СРСР та Держав Співдружності (поряд з внутрішніми і залізничними військами) згадуються у Протоколі як «інші війська» і не відносилися до категорії «Збройні Сили».

Вирішуючи питання щодо військового формування, уповноваженого на реалізацію зобов'язань України за вказаною Угодою та Протоколом до неї стосовно колишніх військовослужбовців Прикордонних військ КДБ СРСР та Держав Співдружності суд звертає увагу на таке.

Щодо правонаступництва Міністерства оборони України та його зобов'язань за міжнародними договорами.

Актами законодавства України правонаступництво Міністерства оборони України у питаннях соціального захисту колишніх військовослужбовців прикордонних чи інших військ КДБ СРСР не визначено.

Натомість, згідно з підпунктом 81 пункту 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19.10.2016 № 730), Міністерство оборони України відповідно до покладених на нього завдань здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Відповідно до підпункту 1.3 розділу 21 Положення № 402, визначення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтва) у військовослужбовців та осіб, звільнених із військової служби, відноситься до основних завдань військово-лікарської експертизи.

Згідно з підпунктами 21.1, 21.3 розділу 21 Положення № 402, у разі коли під час медичного огляду військовослужбовців встановлено діагноз, штатна військово-лікарська комісія (ВЛК) встановлює причинний зв'язок захворювання, травми, контузії, каліцтва, поранення з проходженням військової служби, що оформлюється протоколом за формою, наведеною в додатку 19 до Положення.

Причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців визначають штатні ВЛК; у колишніх військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та військових формувань колишнього СРСР, правонаступником яких вони стали, - штатні ВЛК цих військових формувань та оформлюється протоколом за формою, наведеною у Додатку № 19 до Положення.

Таким чином, зобов'язання з питань медичного забезпечення, які виникають у Міністерства оборони України за міжнародними договорами України щодо осіб, звільнених з військової служби на території СРСР чи країн Співдружності Незалежних Держав, можуть бути поширені лише на осіб, які проходили військову службу у Збройних Силах колишнього СРСР чи держав-учасниць СНД.

Щодо правонаступництва Державної прикордонної служби України та її зобов'язань за міжнародними договорами України.

Відповідно до пункту 1 Положення про порядок комплектування, військового, матеріально-технічного і фінансового забезпечення Прикордонних військ України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 04.11.1991 № 1781-XII, Прикордонні війська України були створені на базі Прикордонних військ СРСР, дислокованих на території України.

Як слідує з пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.01.1992 № 3 «Питання Державного комітету у справах охорони державного кордону України», Державний комітет у справах охорони державного кордону України є правонаступником колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР, у тому числі у питаннях соціального захисту військовослужбовців, осіб звільнених з військової служби та членів їх сімей.

Відповідно до пунктів 19, 22, 34 Положення про пільги військовослужбовців, військовозобов'язаних, осіб, звільнених з військової служби у відставку, та їх сімей, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР від 17.02.1981 № 193, від колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР до Державного комітету у справах охорони державного кордону України перейшли у порядку правонаступництва зобов'язання щодо медичного забезпечення не тільки військовослужбовців, які проходили службу на території України, а й осіб старшого офіцерського складу з числа колишніх прикордонників, звільнених у запас чи відставку за віком чи станом здоров'я та мають вислугу 25 років і більше (у пільговому обчисленні), які проходили військову службу в інших республіках колишнього СРСР але з урахуванням існуючого порядку прописки обрали місцем проживання населенні пункти України.

Певні зобов'язання у питаннях медичного забезпечення вищевказаних категорій осіб та членів їх сімей виникли у Державного комітету у справах охорони державного кордону України безпосередньо з міжнародних договорів України.

Так, відповідно до вимог статті 4 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», невід'ємною складовою правової основи діяльності Державної прикордонної служби України є міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з пунктом 1 розділу 12 Положення про проходження медичного огляду у Державній прикордонній службі України, затвердженого наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 06.05.2009 № 333 (у редакції наказу Міністерства внутрішніх справ України від 15.08.2016 № 804), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.2009 за № 570/16586, причинний зв'язок захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв у військовослужбовців та колишніх військовослужбовців з проходженням військової служби, встановлюється в ході їх медичного огляду.

Відповідно до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», позивач як ветеран військової служби має право на безоплатний першочерговий медичний огляд (обстеження) у закладах охорони здоров'я відповідного військового формування на предмет встановлення причинного зв'язку наявних у нього захворювань, поранень, травм, контузій, каліцтв з проходженням військової служби.

У зв'язку з вищевикладеним, таким військовим формуванням на сьогодні є Державна прикордонна служба України, утворена на базі Прикордонних військ СРСР, дислокованих на території України.

Враховуючи що на день звільнення з військової служби (01.03.1990) позивач проходив військову службу у Прикордонних військах КДБ СРСР, які за рік до цієї дати, а саме з 21.03.1989, вже не перебували у складі Збройних Сил СРСР, суд дійшов висновку, що реалізація міжнародних зобов'язань України за статтею 2 вищевказаної Угоди від 14.02.1992 та статті 1 Протоколу до неї у питаннях медичного забезпечення та проведення медичного огляду (військово-лікарської експертизи) колишніх військовослужбовців військових частин Прикордонних військ КДБ СРСР та прикордонних військ Держав Співдружності, які обрали після звільнення з військової служби для постійного проживання Україну, покладена на сьогодні на Державну прикордонну службу України.

Частиною шостою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

У зв'язку з тим, що позивач перед звільненням з військової служби у Прикордонних військах СРСР проживав на території Республіки Казахстан (Держава Співдружності) та обрав після звільнення з військової служби для постійного проживання Республіку Україна, то після прибуття на постійне місце проживання до України на позивача поширюються права та пільги, гарантії та компенсації, встановлені законами та нормативно-правовими актами України, реалізацію яких має забезпечити Державна прикордонна служба України на тих же правових засадах, у встановленому порядку, в межах та у спосіб як і для колишніх військовослужбовців військових частин прикордонних військ СРСР, дислокованих на території України як Держави Співдружності, що проходили військову службу у складі військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР.

З урахуванням наведеного, суд дійшов до висновку про часткове задоволення позову.

Згідно з приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно зі статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, відповідачем Адміністрації Державної Прикордонної служби України не доведено належними та допустимими доказами правомірності вчинення дій щодо відмови у розгляді заяви позивача про встановлення причинного зв'язку захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із виконанням підполковником у відставці ОСОБА_1 обов'язків військової служби під час перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Прикордонних військ КДБ СРСР у період з 28.07.1981 по 13.06.1983.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню із наданими суду повноваженнями в порядку статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме із використанням іншого способу судового захисту, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів підполковника у відставці ОСОБА_1

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а також, враховуючи відсутність витрат пов`язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з відповідачів не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Адміністрації Державної Прикордонної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 26, код ЄДРПОУ: 00034039) щодо відмови у розгляді заяви про встановлення причинного зв'язку захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із виконанням ОСОБА_1 (09100, АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_1) обов'язків військової служби під час перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Прикордонних військ КДБ СРСР у період з 28.07.1981 по 13.06.1983.

Зобов'язати Адміністрацію Державної Прикордонної служби України прийняти до розгляду заяву щодо встановлення причинного зв'язку захворювання (поранення, контузії, травми, каліцтва), пов'язаного із виконанням ОСОБА_1 обов'язків військової служби під час перебування на території Демократичної Республіки Афганістан у складі Прикордонних військ КДБ СРСР у період з 28.07.1981 по 13.06.1983.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.

Повне рішення виготовлено та підписано 28 грудня 2018 року.

Суддя Панченко Н.Д.