Постанова № 78943053, 10.12.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1287/18

Номер справи місцевого суду: 521/968/17

Головуючий у першій інстанції Михайлюк О. А.

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.12.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Громіка Р.Д.,

Дрішлюка А.І.,

при секретарі: Півнєві Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12 квітня 2017 року за позовом Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

В С Т А Н О В И В:

19 січня 2017 року ПАТ «ОТП Банк» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що згідно кредитного договору №ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року ПАТ «ОТП Банк» надало ОСОБА_5 кредит в розмірі 90 700 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом, терміном до 20 серпня 2037 року.

В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 07 серпня 2008 року між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_4 був укладений договір поруки, відповідно до якого вона зобов'язалась відповідати по кредитному договору як солідарний боржник разом із ОСОБА_5.

У зв'язку із неналежним виконанням своїх зобов'язань у відповідачів перед банком виникла кредитна заборгованість, яка станом на 25 жовтня 2016 року складає: 51 316,81 доларів США - заборгованість за кредитом; 16 799,65 доларів США - заборгованість за відсотками; а всього 68 116,46 доларів США, що становить 1 777 839,61 гривень.

На підставі зазначеного ПАТ «ОТП Банк» звернулось до суду із даним позовом та просило його задовольнити в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав.

Справа розглянута за відсутності сторін.

Заочним рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 12 квітня 2017 року позов задоволено в повному обсязі.

Ухвалою Малиновського районного суду м.Одеси від 31 жовтня 2017 року заяву ОСОБА_4 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з'явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, про що свідчать поштові повідомлення про отримання ними судових повісток. Тому у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та доступі до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене: 10.12.2018 року.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

Частинами 1 та 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною 2 ст. 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Як зазначено у частинах 1 та 2 ст. 554 ЦК України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Судом першої інстанції встановлено, що 07 серпня 2008 року між Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк» та відповідачем ОСОБА_5 укладений кредитний договір № ML-508/061/2008, за умовами якого Банк передав позичальнику грошові кошти в іноземній валюті в розмірі 90 700 доларів США на строк до 20 серпня 2037 року із сплатою відсотків річних за користування кредитними коштами з погашенням кредиту та відсотків за користування кредитом щомісячно згідно Графіку (а.с. 6-13).

Одночасно в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, між ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_4 укладений договір поруки № SR-508/061/2008, за яким поручитель зобов'язався відповідати перед Банком солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором (а.с. 39-40).

Внаслідок порушення відповідачем ОСОБА_5 умов кредитного договору утворилась заборгованість, яка станом на 25.10.2016 року складає 68 116,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 777 839,61 гривень, у тому числі: за кредитом - 51 316,81 доларів США та за відсотками за період з 07 квітня 2014 року по 24 жовтня 2016 року - 16 799,65 доларів США (а.с. 48).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник, відповідач ОСОБА_5, та поручитель, відповідачка ОСОБА_4, не виконали взяті на себе зобов'язання за кредитним договором та договором поруки в сумі, строки та на умовах, що передбачені вказаними договорами. Тому права позивача були порушені і у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України підлягають судовому захисту шляхом стягнення заборгованості за кредитним договором в солідарному порядку в загальному розмірі 68 116,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 777 839,61 гривень, у тому числі: за кредитом - 51 316,81 доларів США та за відсотками - 16 799,65 доларів США .

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За змістом статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У п. 13 постанови № 5 Пленуму «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулює провадження у справі до судового розгляду» від 12 червня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що при з'ясуванні, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, суд повинен виходити з принципу змагальності цивільного процесу, за яким кожна сторона несе обов'язки щодо збирання доказів і доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, якщо інше не встановлено процесуальним законом, зокрема статтею 61 ЦПК. У деяких випадках тягар доказування регулюється нормами матеріального права. Наприклад, згідно з частиною третьою статті 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.

Якщо представлені докази недостатньо підтверджують вимоги позивача чи заперечення відповідача або не містять в собі всіх необхідних даних і у сторін є обґрунтовані складнощі у наданні додаткових доказів, суд за їх клопотанням зобов'язаний сприяти їм в одержанні або витребуванні таких доказів (частина четверта статті 10, стаття 137 ЦПК).

Докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними (стаття 136 ЦПК). Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування (стаття 58 ЦПК), або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи (стаття 59 ЦПК), судом не повинні прийматися.

Як роз'яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребовує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).

Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов'язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилалася як на підставу своїх вимог, а відповідачі - ті обставини, на які вони посилалися як на заперечення проти позову.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права та судом були помилково застосовані норми матеріального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Так, відповідачка ОСОБА_4 в заяві про перегляд заочного судового рішення від 08 вересня 2017 року (а.с. 107) та в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції від 10 листопада 2017 року (а.с. 186) стверджувала те, що сума заборгованості, що вказана у розрахунку Банку, не відповідає дійсності, оскільки відповідно до квитанцій про здійснення операцій, позичальником на виконання умов кредитного договору було перераховано на рахунки Банку значно більшу суму, ніж та, що вказана в розрахунку наданому позивачем.

З матеріалів справи вбачається, що Банком наданий розрахунок заборгованості за кредитом, зі змісту якого вбачається, що станом на 25.10.2016 року розмір заборгованості за кредитом складає 68 116,46 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 1 777 839,61 гривень, у тому числі: за кредитом - 51 316,81 доларів США та за відсотками за період з 07 квітня 2014 року по 24 жовтня 2016 року - 16 799,65 доларів США (а.с. 48).

Однак, вказаний розрахунок заборгованості за кредитним договором, проведений у порушення умов кредитного договору та нормативно-правових актів Національного банку України (ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність»), зокрема п. 1.18, 1.22 постанови правління НБУ «Про затвердження правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України» від 18 червня 2003 року № 255, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 липня 2003 року за № 583/7904 (з відповідними змінами), з нього не вбачається рух грошових коштів на особистому рахунку боржника ОСОБА_5, момент порушення боржником умов кредитного договору, оскільки за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких згідно з умовами договору визначено періодичними щомісячними платежами, має обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу, а також розмір грошової суми переданих боржником Банку на виконання умов договору.

На замовлення відповідача ОСОБА_5 спеціалістом Слюсаренко А.Г. 07 вересня 2017 року проведені економічні дослідження для визначення реального розміру заборгованості за кредитним договором та встановлено, що розрахунок заборгованості за кредитним договором становить 18 263 дол. США. (а.с. 115-146, 147-150).

За змістом ст. ст. 11, 27 ЦПК України, в редакції чинної на час ухвалення судового рішення, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки. Аналогічні положення містяться у ст. ст. 13, 43 ЦПК України, в редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.

Позивач не скористалися своїми процесуальними правами на власний розсуд і не спростував заперечення відповідачки ОСОБА_4 проти позову в частині розміру заборгованості та надані відповідачкою економічні дослідження спеціаліста Слюсаренко А.Г. для визначення реального розміру заборгованості за кредитним договором.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, перевіряючи обставини справи, що мають значення для справи, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, у тому числі вказані економічні дослідження спеціаліста Слюсаренко А.Г., колегія суддів приймає до уваги зазначенні докази й вважає, що наданий Банком розрахунок заборгованості є необґрунтованим та не відповідає дійсності.

Таким чином, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції встановлено, що реальний розмір заборгованості за кредитним договором № ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року становить 18 263 дол. США.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що в судовому засіданні доведено, що у зв'язку з порушенням позичальником умов кредитного договору реальний розмір заборгованості за кредитним договором № ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року становить 18 263 дол. США.

Посилання відповідачки ОСОБА_4 в апеляційній скарзі на те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки в матеріалах справи відсутні докази отримання позичальником кредиту в тих сумах, що зазначає позивач, та на підтвердження повноваження Банку на видачу кредиту в іноземній валюті, не приймаються до уваги, оскільки матеріалами підтверджується, що відповідачка визнає факт укладення кредитного договору та договору поруки та розмір кредиту, отриманого позичальником.

Твердження відповідачки ОСОБА_4 в апеляційній скарзі про те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки до участі у справі не було залучено у якості співвідповідача або третьої особи другого боржника ОСОБА_8 що впливає на його законні права та інтереси, не може служити підставою для відмови у позові за таких підстав.

Дійсно, 15 травня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «ОТП Банк», відповідачем ОСОБА_5 та ОСОБА_8 було укладений додатковий договір до кредитного договору № ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року, за умовами якого ОСОБА_8 прийняв всі зобов'язання за кредитним договором в повному обсязі (п. 2.1.1.) - (а. с. 20-25).

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Отже, ОСОБА_8 став солідарним боржником, а Банк та відповідач ОСОБА_5 підписанням цього договору надалі свою згоду на це.

У абзаці третьому пункту 2 постанови №5 Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., Вищий спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що, оскільки пред'явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов'язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК), у разі пред'явлення позову до кожного з них окремо суди мають враховувати визначену ЦПК компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Зокрема, позов банку (іншої фінансової установи) до юридичної особи - поручителя із залученням фізичної особи - позичальника як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що заочне рішення суду першої інстанції не стосується прав та обов'язків солідарного боржника ОСОБА_8.

Доводи відповідачки ОСОБА_4 в апеляційній скарзі про те, що заочне рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки вона не надавала згоду забезпечувати виконання основного зобов'язання новим боржником ОСОБА_8 та не поручалася за нього, не приймається до уваги за таких підстав.

Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, із визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів.

Статтею 553 ЦПК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

У абзаці другому пункту 2 постанови №5 Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30.03.2012р., Вищий спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, із визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів.

Згідно ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

У пункті 22 постанови № 5 Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим.

Отже, підставою для припинення поруки в порядку ч. 1 ст. 559 ЦК України є сукупність двох умов - внесення без згоди поручителя змін до основного зобов'язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін (постанова Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-160цс13).

Правовою позицією Верховного Суду України, висловленою в постанові у справі № 6-20цс11 від 21 травня 2012 р., встановлено що, збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає у разі підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки тощо.

Також у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 р. у справі № 6-69цс11 зазначено, що збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає, зокрема, у разі встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в сторону збільшення, розширення змісту основного зобов'язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним.

Тобто під змінами основного зобов'язання, в результаті яких збільшується відповідальність поручителя, вважаються такі умови і обставини, що тягнуть або можуть потягти за собою негативні наслідки для поручителя, поява для нього інших нових ризиків, відмінних від тих, з якими він попередньо погодився при укладенні договору поруки, погіршення його майнового становища.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, ч. 1 ст. 559 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 25 вересня 2013 р. у справі № 6-97цс13 дійшов такого висновку, а саме, «за змістом ч. 1 ст. 559 ЦК України підставою припинення поруки є такі зміни умов основного зобов'язання, здійснені без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, зокрема: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

У зобов'язаннях, в яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав для покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед банком і тягне припинення поруки».

На зміну умов основного договору, унаслідок якої обсяг відповідальності не збільшується, згода поручителя не вимагається, і такі зміни не є підставою для застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 559 ЦК (постанова Верховного Суду України від 5 лютого 2014 р. у справі № 6-160цс13).

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Верховного Суду України, зазначені обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що зазначені зміни основного договору не впливають на збільшення обсягу відповідальності поручителя ОСОБА_4 внаслідок таких змін, тому законних підстав для визнання вказаного договору припиненим за ч. 1 ст. 559 ЦК України немає.

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-IV (3477-15) від 23.02.2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява № 4241/03) від 28.10.2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У звязку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов&a=r;apos;язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення рішення про відмову задоволенні позову немає.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме ст. 1054 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про зменшення розміру заборгованості за кредитним договором № ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року, укладеного ПАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_5, з 68 116,46 дол. США до 18 263,00 дол. США, що за курсом НБУ еквівалентно 503 510,91 гривень. В решті заочне рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 376, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково, заочне рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 12 квітня 2017 року змінити.

Позов Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» до ОСОБА_5, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути солідарно з ОСОБА_5 (ІПН НОМЕР_1) та ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_2) заборгованість за кредитним договором №ML-508/061/2008 від 07 серпня 2008 року, яка складає 18 263,00 доларів США, що за курсом НБУ еквівалентно 503 510,91 гривень.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 10 грудня 2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М.Драгомерецький

Р.Д.Громік

А.І.Дрішлюк