Рішення № 78819559, 17.12.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

17 грудня 2018 року № 826/12446/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І., при секретарі судових засідань Стеценко А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_2

до Міністерства юстиції України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору:

Міністерство фінансів України,

Секретаріат Кабінету Міністрів України,

Національне агентство України з питань державної служби

про визнання протиправними та скасування рішень

за участю:

представник позивача, ОСОБА_4,

представник відповідача, Іванова Ю.В.,

представник третьої особи 2: Цехмейстер Л.В.,

представник третьої особи 3:Головатенко О.М.,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_2 (далі також - ОСОБА_2, позивач) з позовом до Міністерства юстиції України (далі також - Мін'юст, відповідач) в якому позивач просила суд:

- визнати протиправним та скасувати з моменту прийняття рішення у формі листа Мін'юсту від 27 лютого 2018 року за № 7509/3142-26-18/13.1 «Щодо дотримання вимог Закону України «Про очищення влади» стосовно ОСОБА_2»;

- визнати протиправним та скасувати з моменту прийняття рішення у формі Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України «Про очищення влади» від 20 жовтня 2015 року в частині яка стосується ОСОБА_2

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що до неї не застосовуються заборони, що передбачені Законом України «Про очищення влади», у зв'язку з чим оскаржувані рішення у формі листа та звіту є протиправними, бо містять протилежні висновки.

Відповідач позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити повністю, оскільки оскаржувані лист та звіт прийняті відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог виходячи з наступного.

Як встановлено матеріалами справи, в період з 01 квітня 2004 року по 12 жовтня 2015 року ОСОБА_2 працювала на наступних посадах:

- з 01 квітня 2004 року по 02 квітня 2007 року працювала на посаді бухгалтера-експерта в TOB «Баланс-Клуб»;

- з 02 квітня 2007 року по 01 березня 2013 року перебувала на посаді виконавчого директора Київського представництва TOB «Баланс-Клуб»;

- з 04 березня 2013 року по 18 березня 2013 року працювала на посаді головного державного податкового інспектора першого відділу управління надання податкових консультацій та інформаційно-довідкових послуг засобами електронного зв'язку Державної податкової служби України;

- з 19 березня 2013 року по 02 квітня 2013 року перебувала на посаді заступника директора Департаменту координації методології оподаткування Державної податкової служби України;

- з 02 квітня 2013 року по 09 липня 2014 року працювала на посаді директора Департаменту координації нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування Міністерства доходів і зборів України;

- з 09 липня 2014 року по 12 жовтня 2015 року працювала на посаді директора Департаменту координації нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування Державної фіскальної служби України.

Відповідно до довідки про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» відносно позивача від 27 серпня 2015 року, до ОСОБА_2 не застосовуються заборони, визначені ч. 3 або ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Рішенням Вищої ради правосуддя від 24 травня 2018 року № 1530/0/15-18 було відмовлено ОСОБА_2 у призначенні на посаду першого заступника Голови Державної судової адміністрації України на підставі того, що позивач належить до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

При прийнятті зазначеного рішення Вищою радою правосуддя відносно ОСОБА_2 проводилася спеціальна перевірка, що передбачена Законом України «Про запобігання корупції», за результатами якої складено довідку. Відповідно до довідки про результати спеціальної перевірки, за записом у трудовій книжці встановлено, що ОСОБА_2 належить до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В процесі складання довідки про результати спеціальної перевірки Вищою радою правосуддя було взято до уваги відповіді органів державної влади про надання відомостей стосовно ОСОБА_2

Так, листом Мін'юсту від 27 лютого 2018 року за № 7509/3142-26-18/13.1 «Щодо дотримання вимог Закону України «Про очищення влади» стосовно ОСОБА_2» визначено, що вона відповідає критерію очищення влади, передбаченому п. 3 ч. 2 статті 3 закону України «Про очищення влади».

Крім того, в зазначеному листі відповідач посилався на Звіт про результати проведення перевірки щодо виконання ДФС норм Закону України «Про очищення влади» від 20 жовтня 2015 року, відповідно до якого довідка про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» відносно ОСОБА_2 від 27 серпня 2015 року не відповідає вимогам закону, а до ОСОБА_2 застосовуються заборони, передбачені ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» на підставі її відповідності критеріям, визначеним у ч. 2 статті 5 вказаного Закону.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до положень статті 19 Конституції України (тут і далі по тексту всі нормативно-правові акти наведені в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України «Про очищення влади» (далі також - Закон).

Відповідно до ч. 1 статті 5 Закону органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

Згідно з ч. 2 статті 5 вказаного Закону, Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:

1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією;

2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом;

3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1- 10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

Так, відповідно до вказаних норм, забезпечення проведення перевірки полягає у розробленні та поданні на затвердження КМУ переліку уповноважених органів, порядку та плану проведення перевірок, а відтак, повноваження МЮУ полягають саме у забезпеченні проведення перевірки, а не в організації її проведення.

Разом з тим, згідно з ч. 4 статті 5 Закону організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого залежить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Частиною 11 статті 5 Закону визначено, орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов'язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

На підставі ч. 14 статті 5 Закону керівник органу передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п'ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

У пункті 4 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563, організація проведення перевірки покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка.

Таким чином, у даному випадку організація перевірки щодо позивача, відповідно до вимог Закону України «Про очищення влади», покладалась на виключно на Голову Державної фіскальної служби України. За наслідками проведеної ДФС такої перевірки складено довідку від 27 серпня 2015 року, відповідно до якої встановлено, що до ОСОБА_2 не застосовуються заборони, визначені ч. 3 та ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

За приписами ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Виходячи з наведеного конституційного принципу правозастосування, системного аналізу вказаних вище правових норм, суд дійшов висновку, що Мін'юст не був наділений повноваженням щодо проведення перевірки наявності заборон, що визначені згаданим Законом та надання відповідних висновків, тому суд вважає рішення у формі листа відповідача від 27 лютого 2018 року за № 7509/3142-26-18/13.1 «Щодо дотримання вимог Закону України «Про очищення влади» стосовно ОСОБА_2.» є таким, що вчинене поза межами його компетенції, тому з урахуванням п. 1 ч. 2 статті 2 КАС України підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Стосовно Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою норм Закону України «Про очищення влади» від 20 жовтня 2015 року в частині яка стосується ОСОБА_2 (далі також - Звіт) суд зазначає наступне.

В ході розгляду справи, судом встановлено, що на виконання пункту 3 Витягу з протоколу № 100 засідання Кабінету Міністрів України від 21 вересня 2015 року спільна робоча група з представників Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України (далі - Мінфін), Національного агентства України з питань державної служби та Секретаріату Кабінету Міністрів України у період з 29 вересня 2015 року по 08 жовтня 2015 року провела перевірку виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України від 16 вересня 2014 року №1682-VII «Про очищення влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2015 № 563, із змінами і доповненнями від 28 березня 2015 року.

У тому числі досліджено та опрацьовано особові справи працівників самостійних структурних підрозділів центрального апарату ДФС України (керівників та заступників).

Як вбачається з оскаржуваного рішення від 27 лютого 2018 року за № 7509/3142-26-18/13.1, за матеріалами, які містяться в особовій справі ОСОБА_2, у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року вона обіймала посаду директора Департаменту нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування Міністерства доходів і зборів України та не була звільнена в цей період за власним бажанням, що відповідає критерію очищення влади, передбаченому пункту 3 частини другої статті 3 Закону.

Як зазначалось вище, порядок проведення перевірки та компетенція органів, на які покладались задачі з виконання очищення влади визначені положеннями Закону України «Про очищення влади». А саме, приписами ст.5 цього Закону врегульовано порядок проведення такої перевірки з визначенням органу уповноваженого на її проведення. При цьому, ні змістом зазначеної норми, а ні змістом Закону у цілому не врегульовано питання можливості проведення перевірки висновків у Довідках, що складені уповноваженими органами за наслідками проведеної перевірки наявності заборон до особи, що визначені цим Законом. Закон, також, не передбачає таку форму роботи органів як «Спільна робоча група».

Єдиною формою контролю, що визначена цим Законом є громадський контроль за процесом очищення влади (люстрації), що здійснюється Громадською радою з питань люстрації при Міністерстві юстиції України (надалі - Рада) й до складу якого повинні входити представники засобів масової інформації та представники громадськості. Проте, до повноваження Ради а ні Законом, а ні Положенням про Громадську раду з питань люстрації при Міністерстві юстиції України, що затверджене Наказ Міністерства юстиції України 04.11.2014 № 1884/5 не віднесені повноваження щодо здійснення подібних перевірок.

За таких обставин, будь-які висновки складені неуповноваженим органом - у даному випадку спільною робочою групою, щодо обґрунтованості висновків, викладених у Довідках відповідних суб'єктів перевірки, що визначені приписами ст.5 цього Закону, не можуть вважатись законними, оскільки є такими, що здійснені не у спосіб, що визначений Закон України «Про очищення влади» та органом без належних на те повноважень.

Згідно приписів ч. 2 статті 74 КАС України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За правилами ч. 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

06 грудня 2018 року відповідачем було подано суду клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи (т. 2 а.с.168-171), зі змісту якого встановлено, що ДФС України листом від 17 жовтня 2018 року № 18803/5/99-99-04-01-02-16 направила на адресу Мін'юсту (реєстраційно-контрольна картка від 24 жовтня 2018 року № 106074) запитувану інформацію, зокрема, копію Положення про Департамент нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування Міністерства доходів і зборів України, затверджене наказом Міністерства доходів і зборів України від 01 липня 2013 року № 223 (далі також - Положення).

За його змістом Департамент нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування Міністерства доходів і зборів України у період часу роботи в ньому на посаді керівника ОСОБА_2 визначався як самостійний структурного підрозділу.

Однак, на час проведення перевірки у розпорядженні відповідача та робочої групи цього доказу не було. Відповідно, й його зміст також не міг бути взятий до уваги при складенні оскарженого Звіту.

З метою встановлення переліку матеріалів, що були досліджені робочою групою під час проведення перевірки та складення звіту, судом досліджено його зміст, з якого вбачається, що висновки робочої групи ґрунтувались виключно на матеріалах особових справ осіб, щодо яких складено звіт.

За правилами ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Тому, з урахуванням зазначеного, суд вважає, що відповідач позбавлений можливості посилатись на будь-які інші докази, окрім матеріалів особової справи. Відповідно, на переконання суду, Мін'юст позбавлений можливості посилатись на зміст зазначеного положення в обґрунтування своїх заперечень.

У той же час, в обґрунтування власних заперечень відповідачем не надано копію матеріалів особової справи ОСОБА_2 та у відзиві на позов відсутні на них посилання.

Додатково суд зазначає, що нормативним актом, який регламентує порядок та правовий статус структурних підрозділів міністерств (зокрема таких, як департамент) є постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 року № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій» в редакції від 20 березня 2013 року.

Відповідно до зазначеної постанови, департамент - структурний підрозділ, що утворюється для виконання основних завдань високого ступеня складності, координації роботи, пов'язаної з виконанням таких завдань, за умови, що в його складі буде не менш як чотири відділи. Департамент очолює директор. Директор департаменту, чисельність працівників якого не перевищує 40 одиниць, може мати не більше двох заступників, у тому числі одного заступника, який не очолює відділ.

При цьому, згідно з п. 1.1 Положення, Департамент координації нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування (далі - Департамент) є самостійним структурним підрозділом Міністерства доходів і зборів України.

Проте, на думку суду, для з'ясування статусу департаменту як самостійного структурного підрозділу, а відтак - положення посади позивача як керівника такого підрозділу, слід проаналізувати права директора Департаменту координації, нормотворчої та методологічної роботи з питань оподаткування.

Відповідно до розділу 4 Положення, директору Департаменту надається право:

4.1. представляти Міністерство доходів і зборів України за дорученням керівництва Міндоходів у взаємовідносинах з територіальними органами Міндоходів з питань, що відносяться до компетенції Департаменту;

4.2. вимагати від працівників Департаменту чіткого, своєчасного та якісного виконання обов'язків та функцій, передбачених чиним законодавством України, Положенням та податковими інструкціями;

4.3. вносити на розгляд керівництва Міндоходів пропозиції щодо призначення на посади, звільнення з посад та переміщення працівників Департаменту, заохочення, присвоєння спеціальних звань, накладення стягнень на працівників Департаменту;

4.4. одержувати від структурних підрозділів Міндоходів та територіальних органів Міндоходів інформацію і матеріали, необхідні для виконання покладених на Департамент завдань і функцій;

4.5. надавати пояснення працівникам центрального апарату Міндоходів і територіальним органам Міндоходів з питань, що належать до компетенції Департаменту;

4.6. погоджувати положення про структурні підрозділи у складі Департаменту, посадові інструкції працівникам Департаменту та надавати їх на затвердження заступнику Міністра, згідно з наказом Міндоходів про розподіл обов'язків між керівництвом Міндоходів.

Зазначені повноваження не дають можливості зробити висновок про наявність у Департаменту повноважень приймати самостійні владно-управлінські рішення, самостійно виконувати передбачені Законом функції міністерства. Судом також враховано, що Департамент не мав правового статусу юридичної особи, у нього були відсутні відокремлене майно, самостійний баланс, власні рахунки.

Аналогічна позиція щодо визначення правового статусу департаменту наявна у Зауваженнях до звіту «Про результати проведення перевірки щодо виконання Державною фіскальною службою України норм Закону України «Про очищення влади»» від 27 жовтня 2015 року, відповідно до яких департаменти в Міндоходів не були самостійними структурними підрозділами оскільки не були наділені правом самостійно виконувати передбачені Законом функції міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, приймати управлінські рішення, не мали відокремленого майна, самостійного балансу та власних рахунків.

На переконання суду, департамент як самостійний структурний підрозділ має бути наділений правом самостійно (без спеціальних доручень керівництва) виконувати передбачені законом функції Міністерства і приймати управлінські рішення, а також мати ознаки юридичної особи.

Враховуючи зазначене, Департамент, за згаданими критеріями, не був самостійним структурним підрозділом Міндоходів, відтак посада його керівника не належить до посад, зайняття якої в період з у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року тягне за собою застосування до особи заборони, що передбачена в ч. 3 статті 1 Закону.

Відповідно, з урахуванням викладених обставин, суд вважає необґрунтованим висновок, викладений у оскаржуваному Звіті відносно ОСОБА_2, що за п. 3 ч. 2 статті 2 КАС України є підставою для визнання протиправним та скасування останнього.

Положеннями статті 1 Закону передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Така мета Закону є правомірною та відповідає інтересам суспільства в тому випадку, коли відповідна заборона сприяє дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і прав людини.

В Остаточному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» від 19- 20 червня 2015 року Венеціанської комісії зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (пункт 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз'яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенстві права (далі - Керівні принципи 1996 року). Ці Керівні принципи були прийняті для формування політики, спрямованої на ліквідацію спадщини комуністичного періоду, який закінчився в 1991 році.

Однак врахуванню підлягає те, що у Проміжному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» від 12- 13 грудня 2014 року Венеціанська комісія вказала, що Керівні принципи передбачають, що люстрація «може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб'єкт люстрації, створенню життєздатної вільної демократії шляхом використання суб'єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації» (пункт 29).

У пункті 65 остаточного висновку Венеціанська комісія вказала, що оскільки «метою люстрації є не покарання людей, які вважаються винними, … а захист нової демократії» (преамбула до Керівних принципів), зміни в особистій позиції є тим фактором, який слід ураховувати щодо всіх категорій осіб.

Закон забороняє певним категоріям осіб обіймати певні державні посади. Венеціанська комісія наголошує на тому, що відповідно до концепції «демократії, здатної захистити себе», держава має право відстороняти від доступу до зайняття державних посад осіб, які можуть становити загрозу демократичній системі та/або показали себе негідними служити суспільству. Водночас Європейський суд з прав людини зазначив у справі «Жданока», що «щоразу, коли держава має намір покладатися на принцип «демократії, здатної захистити себе» для виправдання втручання у права особистості, вона повинна ретельно оцінювати масштаби та наслідки цього заходу, щоб переконатися у тому, що / ... / рівновагу буде досягнуто». Таким чином, правова норма, яка накладає обмеження на доступ до державних посад, має бути чіткою й обґрунтованою за характером та повинна дотримуватися принципу пропорційності.

Люстрація може бути використана тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб'єкт люстрації, створенню життєздатної вільної демократії шляхом використання суб'єктом службового становища з метою порушення прав людини або блокування процесу демократизації.

З матеріалів справи не вбачається, а відповідачем не доведено, що ОСОБА_2 в період зайняття нею посади директора Департаменту вчинялися дії, які були б спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_8, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини (як зазначено в Законі України «Про очищення влади»).

З огляду на викладене, суд вважає оскаржувані рішення у справі такими, що прийняті поза межами повноважень та не у спосіб, що передбачений Законом України «Про очищення влади» й такими, що прийнятті у наслідок неповного з'ясування й невірної оцінок обставин, що мають суттєве значення у справі.

При вирішенні адміністративного позову суд керується критеріями, що визначені ч.2 ст.2 КАС України. Такі критерії є обов'язковими не тільки для суду, що розглядає справу, а й для будь-якого суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним відповідної владної функції, оскільки їх дотримання забезпечує дотримання прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб. За змістом згаданої норми, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тому, суд вбачає в діях Відповідача при прийнятті оскаржуваних рішень факт недотримання приписів п.п.1, 3, 8 згаданої норми. А саме, суд вважає оскаржувані рішення такими, що прийняті не на підставі та не в межах повноважень й способу, що визначені Конституцією та законами України; прийняті необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття таких рішень та без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод і інтересів особи й цілями, на досягнення якого спрямовані ці рішення. Встановлення судом таких порушень є підставою для визнання оскаржуваних рішень протиправними.

Суд також враховує, що оскільки оскаржувані рішення були застосовані Вищою радою правосуддя у рішенні від 24 травня 2018 року № 1530/0/15-18 як підставу для відмови Позивачці у призначенні її на посаду першого заступника Голови Державної судової адміністрації України, відповідно вплинули на можливість зайняття нею наведеної посади, тому суд вважає, що оскаржуваними рішеннями порушено права Позивачки щодо можливості зайняття посад публічної служби.

Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково (ч. 1 статті 245 КАС України).

При цьому, згідно з п. 2 ч. 2 статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, оскільки у суду відсутні повноваження для визнання протиправними та скасування оскаржуваних рішень з моменту їх прийняття відповідно до вимог статті 245 КАС України.

Враховуючи положення статті 139 КАС України, суд присуджує на користь позивача понесені нею судові витрати у розмірі 704, 80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити частково адміністративний позов ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622), треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Міністерство фінансів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 00013480), Секретаріат Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2), Національне агентство України з питань державної служби (01601, м. Київ, вул. Прорізна, 15, код ЄДРПОУ 37819430) про визнання протиправними та скасування рішень.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення у формі Листа Міністерства юстиції України за №7509/3142-26-18/13.1 від 27.02.2018 року "Щодо дотримання вимог Закону України "Про очищення влади" стосовно ОСОБА_2.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення у формі Звіту про результати проведення перевірки щодо виконання Державної фіскальною службою норм Закону України "Про очищення влади" від 20.10.2015 року в частині, яка стосується ОСОБА_2.

4. У решті позовних вимог відмовити.

5. Стягнути судові витрати в сумі 704,80 (сімсот чотири) грн 80 коп на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) шляхом їх безспірного списання з рахунків Міністерства юстиції України (01001, м. Київ, вул. Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) за рахунок бюджетних асигнувань.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 24.12.2018 року.

Суддя В.І. Келеберда