Рішення № 78791320, 13.12.2018, Харківський окружний адміністративний суд

61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Харків

13 грудня 2018 р. справа № 2040/7407/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Біленського О.О.,

при секретарі судового засідання - Поволяєвій К.В.,

за участі:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача та третьої особи - Вишневський О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 61204) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року №304-18;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Єменської Республіки - ОСОБА_3.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ОСОБА_3 - громадянин Єменської Республіки, 12.02.2018 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 03.09.2018 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №50 від 03.09.2018 року про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року №304-18. Позивач вважає рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року №304-18 необґрунтованим, протиправним та таким, що підлягає скасуванню з огляду на те, що суб'єктивна сторона побоювань полягає у тому, що позивач буде зазнавати переслідування в Ємені від різноманітних військових та терористичних організацій через його небажання їх підтримувати та воювати на чиємусь боці у громадянській війні в Ємені. Об'єктивну сторону його побоювань підтверджує інформація про країну походження та документи надані до третьої особи.

Представник відповідача та третьої особи подав до суду відзив на адміністративний позов, в якому зазначив, що до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області 12 лютого 2018 року, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся громадянин Республіки Ємен ОСОБА_3. Оскаржуване рішення прийнято відповідачем на підставі висновку, що у разі повернення до країни походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тобто заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту. Перевіркою відомостей наданих заявником було встановлено, що заявнику, громадянину Республіки Ємен ОСОБА_3, при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішенням ДМС України від 17.08.2018 року №304-18 відмовлено громадянинові Республіки Ємен ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на вказане оскаржуване рішення є правомірним, а позов не підлягає задоволенню.

Представник позивача надав до суду відповідь на відзив, в якій підтримав правову позицію, викладену в адміністративному позові.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи адміністративного позову та просив суд позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача та третьої особи у судовому засідання позов не визнав та просив суд прийняти рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, вивчивши доводи позову, відзиву на нього та відповіді на відзив, заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно з п. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Судом встановлено, що до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУ ДМС України в Харківській області 12 лютого 2018 року, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся громадянин Республіки Ємен ОСОБА_3.

03.09.2018 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №50 від 03.09.2018 року про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 року №304-18.

З наявних матеріалів справи встановлено, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Сайвун, Республіки Ємен, за походженням араб, мусульманин суніт за релігійними переконаннями.

ОСОБА_3 повідомив, що має повну середню освіту, яку отримав в Ємені у 2013 році. Після закінчення школи планував отримати вищу освіту у сфері авіабудування, однак в країні його громадянської належності отримання освіти у цій сфері надто дороге, тому позивач вирішив виїхати до України. Оскільки в Республіці Ємен відсутнє Посольство України, позивач виїхав до Єгипту з метою отримання візи на навчання. В Єгипті позивач перебував три місяці, а саме на час оформлення візи. Після її отримання, 05.10.2014 року ОСОБА_3 вилетів авіасполученням з аеропорту м. Каір (Єгипет) транзитом через Амман (Йорданія), державний кордон України перетнув в м. Києві 05.10.2014 року. З Києва позивач виїхав до міста Харків де вступив на навчання до Національного аерокосмічного університету імені Н.Є. Жуковського.

У зв'язку з навчанням позивач документований посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_1, яка видана 21.10.2014 терміном дії до 20.10.2015, та яка продовжувалась до 20.10.2016, 20.10.2017 та до 15.08.2018, оскільки позивач продовжує своє навчання у вищому навчальному закладі.

Позивач повідомив, що після закінчення першого курсу навчання, вирішив виїхати на літні канікули до Ємену з метою відвідання батьків. 11.06.2015 року заявник вилетів з України транзитом через Йорданію до країни громадянської належності. Позивач повідомляє, що в цей час в країні безпекова ситуація змінилась. В країні громадянської належності ОСОБА_3 перебував з 12.06.2015 до 29.08.2015, після чого виїхав до Саудівської Аравії, та вже авіасполученням транзитом через Об'єднанні Арабські Емірати прибув до України 09.09.2015 року, після чого з території України не виїжджав.

Із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 12 лютого 2018 року.

В своїй заяві заявник стверджує, що на даний момент існує загроза його життю в країні його походження - Республіці Ємен. У заяві-анкеті від 12.02.2018 вказано, що з 2015 року в Ємені стало небезпечно знаходитись, оскільки безпекова ситуація в країні змінилась, а саме «…Неймовірна кількість вільної армії і ополченців на вулицях, які руйнують режим в Ємені, а також сіють страх та розруху. Вони закликають молодь боротися в їх рядах і вбивати за їх ідеологію не залишаючи ніяких свобод. В разі непокори їм, вони можуть піддати тебе тортурам, мукам, знущанням або ув'язнення з можливим насильством і вбивствами…». Ці конфлікти в країні стали причиною падіння органів влади які не змогли протистояти цим організаціям. Позивач вказує що знищення базових благ в країні, таких як водопостачання та електрики, погіршення медичного обслуговування та недолік медикаментів слугувало поширенню захворювань, таких як холера та малярія.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З метою забезпечення попереднього розгляду заяви та у підтвердження своїх слів громадянин Республіки Ємен ОСОБА_3 у якості доказів додав документи, а саме: національний паспорт Республіки Ємен НОМЕР_2, виданий 10.12.2013, терміном дії до 10.12.2019 з нотаріально завіреним перекладом; посвідку на тимчасове проживання НОМЕР_1, терміном дії до 15.08.2018; інформацію по країні походження.

Відповідно до інструктивного листа Міністерства закордонних справ України від 01.02.2018 р. № 650/17-110-311, з метою якісного опрацювання матеріалів справ громадян Ємену - шукачів притулку, необхідно направляти паспортні документи до СЗР України та Служби безпеки України для отримання необхідної інформації для встановлення справжності і чинності документів, що сприятимуть ідентифікації особи, справа якої розглядається.

В межах ідентифікації особи позивача, національний паспорт громадянина Республіки Ємен НОМЕР_2 було направлено до Українського науково-дослідного інституту соціальної техніки та судових експертиз СБУ в УСБУ в Харківській області. За результатами технічного дослідження паспортного документа встановлено, що:

- фотозображення на 2 аркуші складається з окремих дрібний крапок неправильної форми й різного розміру чорного, пурпурного, блакитного, жовтого кольорів, скрізь фотозображення проходить три полоси, що відрізняються кольором та порушують цілісність зображення. В місці розташування полос відсутні крапки червоного кольору, що свідчить про дефект друкуючого пристрою;

- при збільшенні по краю кольорового зображення обличчя спостерігається зубчасті краї, що свідчить про використання неякісного зображення з роздільною здатністю значно нижчою ніж мінімальні стандарти якості, прийняті для фотографії, що не відповідає загальним вимогам, які містяться у DOC 9303 «Машинозчитувані проїзні документи» (затверджені міжнародною організацією із стандартизації в якості стандартів ISO 7501-1, 7501-2, та 7501-3).

З вищезазначеного спеціаліст робить висновок, що кольорове фото зображення в паспорті громадянина республіки Ємен номер НОМЕР_2 на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, виготовлено з порушенням правил виготовлення даного типу документів.

З огляду на вищевикладене у відповідача наявні підстави вважати, що заявник надає неправдоподібну інформацію щодо законності отримання свого національного паспорту.

Як вбачається з матеріалів справи, заявник повідомив про існування загрози його життю в разі повернення на батьківщину через збройний конфлікт та як слідство тяжке становище в області безпеки в Республіці Ємен. Повідомлені позивачем побоювання повернення до країни його, не дають підстав визначити позивача біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених у Законі (пункт 1 частини 1 статті 1). Отже, позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону.

Позивач зазначає, що у 2015 році, в країні його громадянської належності значно змінилась безпекова ситуація, яка виникла внаслідок внутрішнього збройного конфлікту через що на даний час Республіка Ємен стала країною, де кожен її громадян перебуває в небезпеці.

Однак, з наявних матеріалів справи вбачається, що востаннє позивач перебував в країні громадянської належності з 12.06.2015 по 29.08.2015 на літніх канікулах, саме в період коли в країні відбувався збройний конфлікт. Однак після повернення до України, позивач продовжив своє навчання в університеті та не мав на меті звернення за міжнародним захистом. Вже 12.02.2018 заявник вирішив звернутись до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІ ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області, оскільки у серпні 2018 року він має закінчити своє навчання у вищому навчальному закладі, чим порушив вимоги статті 5 Закону щодо порядку звернення особи із заявою.

Слід зазначити, що вказана стаття не встановлює будь-яких санкцій за порушення строку подання заяви, однак водночас, відображає рівень побоювань заявника зазнати переслідувань чи серйозної шкоди.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (редакція від 15 травня 2014 року): «значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим…».

Тобто, несвоєчасне звернення позивача за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування чи серйозної шкоди на батьківщині.

З пояснень сторін та наявних матеріалів справи вбачається, що позивач на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, з цих приводів державними органами не переслідувався.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може само по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Позивач не довів можливості переслідування в майбутньому у разі повернення на батьківщину.

Під час співбесіди, заявник повідомив, що у 2015 році, саме коли в країні відбувався збройний конфлікт, він безперешкодно в'їхав та 2,5 місяці перебував, на період канікул, в країні громадянської належності.

Аналіз інформації по країні походження позивача вказує, що на даний час, не вся територія Ємену охоплена внутрішнім збройним конфліктом, та територія сходу, де розташоване місто постійного проживання заявника та його батьків знаходиться під контролем урядових сил.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що у разі повернення до країни походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тобто заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту.

Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» надає наступне визначення у п.1 ч.1 ст.1: біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».

Відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань http://unhcr.org.ua/img/uploads/docs/RSD%201992.pdf .

В ході розгляду особової справи проведено детальне з'ясування щодо ступені загрози заявнику особисто у разі повернення до Ємену.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що заявник не навів жодних переконливих доказів того, що в його ситуації ці побоювання є аргументованими.

Аналіз матеріалів справи, з урахуванням інформації по країні походження на час розгляду заяви, свідчить, що заявнику, громадянину Республіки Ємен ОСОБА_3, при поверненні до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

До суду не надано доказів, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Матеріали справи свідчать про відсутність будь-яких документальних доказів дискримінації стосовно заявника. Повідомлені заявником побоювання повернення до країни його походження, з урахуванням актуальної довідкової інформації по країні походження, не дають підстав визначити заявника біженцем.

Судом встановлено, що 12.02.2018 заявник вирішив звернутись до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІ ОБГ ГУ ДМС України в Харківській області, оскільки у серпні 2018 року він має закінчити своє навчання у вищому навчальному закладі.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що заявник звернувся до міграційної служби виключно з метою легалізації на території України, через закінчення навчання, а не з метою отримати захист.

На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд приходить до висновку про обґрунтованість відмови громадянинові Республіки Ємен ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Суд зауважує, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Повідомлені заявником побоювання повернення до країни його походження не дають підстав вважати заявника біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених в Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» (пункт 1 частини першої статті 1).

Також, відсутність підстав переслідувань позивача з політичних мотивів спростовуються матеріалами співбесід, за якими позивачем стверджується про необхідність отримання статусу "біженця" виключно з метою легалізації перебування на території України, але ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець".

При цьому, відповідно до п.62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН позивача необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Таким чином, суд приходить до висновку що позивачем не надано доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності правомірних підстав для прийняття органами ДМС України рішення про відмову у наданні відповідного статусу.

Вказаний висновок в повній мірі відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1502/17.

Згідно з положеннями ч.5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд відмічає, що позивачем не подано належних та допустимих доказів, в розумінні статей 73-74 КАС України, які б доводили протиправність рішення відповідача.

Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 76 КАС України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 необґрунтовані, а відтак не підлягають задоволенню.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 19, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, 61204) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 22.12.2018 року.

Суддя Біленський О.О.