Рішення № 78737880, 11.12.2018, Центральний районний суд м. Миколаєва

н\п 2/490/1278/2018 Справа № 490/1536/18

Центральний районний суд м. Миколаєва

_____________

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 грудня 2018 року м. Миколаїв

Центральний районний суд м. Миколаєва в складі:

головуючого - судді Гуденко О.А.

за участі секретаря - Кваші С.О.,

за участі позивача та його представника ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління комунального майна про визнання приватизації недійсною, -

В С Т А Н О В И В:

28.02.2018 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління комунального майна про скасування розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради № 6213-р від 10.07.2000 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 визнавши недійсним Свідоцтво про право спільної часткової власності ОСОБА_4, ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 видане Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради 12.07.2000 року.

Зазначає, що рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 01.07.2016 року у справі № 490/2488/16 у задоволені його позову було відмовлено за недоведеністю факту проживання у спірній квартирі на день приватизації, а Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в обґрунтування свого рішення від 12.07.2017 послався як на підставу для відмови у позові на ч. 5 ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”.

Враховуючи те, що 20.09.2016 року, після апеляційного перегляду набрало законної сили рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 14.03.2016 яким скасоване розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради №3830-р від 28 лютого 2000 року про приватизацію позивачем квартири АДРЕСА_2, визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 28 лютого 2000 року Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради, про право спільної часткової власності позивача та ОСОБА_6 на цю квартиру, видане на підставі розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради №3830-р від 28 лютого 2000 року, вважає, що з'явились нові обставини, які стали відомі позивачу лише 20.09.2016, а відтак в нього з'явилось право на звернення до суду з новим позовом.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 19.03.2018 відведено суддю Черенкову Н.П. від розгляду цивільної справи та передано справу судді Гуденко О.А.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 04.04.2018 відкрито загальне позовне провадження по цивільній справі.

16.05.2018 від представника відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надійшов відзив по суті позову, в якому з посиланням на факти, встановлені рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 01.07.2016 року у справі № 490/2488/16 та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12.07.2017 просить відмовити у задоволені позовних вимог. Крім того, з посиланням на ст. 257 ЦК України заявляє про пропуск позивачем строку позовної давності.

25.06.2018 року до початку розгляду справи по суті позивачем подано заяву про зміну предмета позову в якій він фактично доповнює позовні вимоги вимогою, в якій просить встановити факт постійного проживання ОСОБА_3 у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 на день її приватизації. Скасувати розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради № 6213-р від 10.07.2000 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 визнавши недійсним Свідоцтво про право спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 видане Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради 12.07.2000 року.

27.06.2017 року судом прийнято заяву позивача про зміну предмету позову за долучено за клопотанням представників відповідачів додаткові докази.

17.07.2018 року позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони вчиняти будь-які дії відносно спірної квартири у тому числі по припиненню постачання електричної енергії, газопостачання та водопостачання до вирішення питання по суті в судовому порядку. Встановити обов'язок ПАТ “Миколаївобленерго” вчинити дії по відновленню постачання електричної енергії в спірну квартиру до вирішення питання по суті в судовому порядку.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 18.07.2018 у задоволені заяви про забезпечення позову відмовлено.

27.07.2018 року позивачем надано відповідь на відзив представників відповідачів в якому той зазначає, що доводи відзиву не стосуються справи, а прохальна частина відзиву не має причинно-наслідкового зв'язку з доводами позовної заяви і жодним чином їх не спростовує.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази, заслухавши пояснення сторін та їх представників, вважає, що позовна заява підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем до позовної заяви не було долучено інших доказів на підтвердження своїх позовних вимог, крім судових рішень, що набрали законної сили. За таких обставин, суд, керуючись ч. 4 ст. 82 ЦПК України бере до уваги та визнає в якості обставин, що не доказуються при розгляді справи, обставини, встановлені рішеннями судів у цивільних справах, що набрали законної сили, на які посилаються сторони у справі.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 04 травня 2016 року задоволено позов ОСОБА_3 до Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської ради, ДКП «Житло», Товариства з обмеженою відповідальністю «Житло», ОСОБА_4В, та ОСОБА_7 про встановлення факту постійного проживання у квартирі, визнання недійсним та скасування розпорядження органу приватизації, свідоцтва на право власності на нерухоме майно.

Встановлено факт постійного проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_4 з 06 квітня 1979 року.

Скасовано розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №6213-р від 10 липня 2000 року про приватизацію ОСОБА_4 та ОСОБА_7 зазначеної квартири .

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане 12 липня 2000 року Управлінням майном комунальної власності Миколаївської міської ради, на вказану квартиру , на підставі розпорядження Управління майном комунальної власності Миколаївської міської ради №6213-р від 10 липня 2000 року .

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року вищезазначене рішення скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог . Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року рішення апеляційного суду залишено без змін .

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 13 лютого 2018 року відмовлено у перегляді рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року за нововиявленими обставинами .

Як встановлено рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 01.07.2016 року у справі № 490/2488/16, рішенням виконавчого комітету Ленінської ради депутатів трудящих м. Миколаєва ОСОБА_8 06 квітня 1979 року було видано ордер на склад сімї із 3-х осіб на право зайняття 2-кімнатної квартири №70 загальною житловою площею 27, 4 кв. м, яка розташована у будинку №10, по вул. Колодязній, у м. Миколаєві.

Згідно копії довідки ЖЕК № 13 Центрального райвиконкому м. Миколаєва, копії форми А, відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані у квартирі № 70, яка розташована у будинку № 10, по вул. Колодязній, у м. Миколаєві відповідно з 26 квітня 1979 року та з 11 червня 1998 року.

Із відновленої форми А, довідки ТОВ «Центральний 1», інформації Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області від 18 квітня 2015 року видно, що позивач був зареєстрований та внесений особовий рахунок, відкритий на ім'я ОСОБА_4 у квартирі №70, яка розташована у будинку №10, по вул. Колодязній, у м. Миколаєві. При отриманні вперше паспорта у листопаді 1992 року своїм місцем проживання зазначав цю квартиру.

Як свідчить копія довідки ЖЕК №13 Центрального райвиконкому від 20 грудня 1999 року, копія довідки ТОВ «Центральний 1» від 07 квітня 2015 року № 47 ОСОБА_3 з 10 грудня 1992 року зареєстрований у квартирі №34, яка розташована у будинку №5 по вул. Комсомольській у м. Миколаєві.

Згідно свідоцтва на право власності на житло від 28 лютого 2000 року, виданого на підставі розпорядження Управління від 28 лютого 2000 року № 3830-р, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є співвласниками по 1/2 частці кожен квартири АДРЕСА_5, яку отримали у власність в порядку приватизації. Вказане свідоцтво зареєстровано у Реєстрі праві власності за № 1646/ж.

Проте на даний час рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14.03.2016 року , що залишено без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 20.09.2016 у справі № 490/4622/15-ц, скасовано розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради № 3830-р від 24 лютого 2000 року про приватизацію ОСОБА_3 та ОСОБА_6 квартири АДРЕСА_5. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане 28 лютого 2000 року Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради, про право спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_5, видане на підставі розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради №3830-р від 28 лютого 2000 року.

В рамках апеляційного розгляду справи № 490/4622/15-ц проведена почеркознавча експертиза. Згідно з висновком почеркознавчої експертизи № 553 від 08.08.2016 року, складеного експертом Миколаївської філії Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз, підпис від імені ОСОБА_3 у розділі «підписи наймача та повнолітніх членів сім'ї», у заяві на приватизацію квартири АДРЕСА_5 від 01.02.2000 року, виконаний не самим ОСОБА_3, а іншою особою.

Разом з тим, постановою апеляційного суду Миколаївської області від 04.06.2018 року, якою залишено без змін рішення Центрального районного суду м.миколаєва від 28.02.2018 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та його сина ОСОБА_9 про усунення перешкод в користуванні власністю ( квартирою по вул.Колодязній) шляхом виседлення та в частині віждмови у задволенні зустрічного позову ОСОБА_3, ОСОБА_10, які діюють в своїх інтрересах та від імені і в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_11, до ОСОБА_4В, та ОСОБА_5 про визнання права користуваннч квартирою - встановлено наступне.

Так, ОСОБА_3 з часу отримання ОСОБА_4 квартири № 70, яка розташована у будинку № 10, по вул. Колодязній у м. Миколаєві постійно проживав у ній, а з 1992 року був лише зареєстрований у квартирі своєї бабусі ОСОБА_6І, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6, але ніколи там не проживав та квартирою не користувався (протилежного судом не встановлено).

На підставі заяви ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Управлінням на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» прийнято розпорядження № 6213-р від 10 липня 2000 року про передачу відповідачам у спільну часткову власність квартири № 70, по вул. Колодязній, 10 у м. Миколаєві. На підставі вказаного розпорядження 12 липня 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, яке зареєстровано МБТІ 22 серпня 2000 року.

На час приватизації квартири № 70, по вул. Колодязній, 10 у м. Миколаєві, ОСОБА_3 був зареєстрований у ІНФОРМАЦІЯ_1 та являвся власником 1/2 її частки відповідно до свідоцтва про право власності від 28 лютого 2000 року.

З матеріалів справи слідує, що між сторонами існує спір з приводу користування нерухомим майном, а саме квартирою №70 в будинку №10 по вулиці Колодязна в місті Миколаєві.

Згідно листа Центрального районного відділу міста Миколаєва Управління Державної міграційної служби України за №2/1-1199 від 18 травня 2015 року згідно існуючих у відділу архівних заяв на отримання паспорту, ОСОБА_3 під час документування паспортом вперше 03 листопада 1992 року в своїй заяві на отримання паспорту зазначив адресу спірної квартири — АДРЕСА_7.

14 травня 2015 року ОСОБА_3 складено уприсутності сусідів акт пропроживання, яким зафіксовано, що він з 1979 року , а подальшому і з родиною, постійно проживають в спірній квартирі. Цим же актом встановлено, що позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_7 з 2001 року за зазначеною адресою не проживають .

Факт того, що відповідачі по даній справі дійсно тривалий час не проживають в цій квартирі , а постійно проживають за межами України — не заперечувався в судовому засіданні і представником відповідачів.

Згідно з ч.5 ст.9 ЖК України житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян. Відповідно до ст.150ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно з ч.4 ст.156ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64цього Кодексу (дружина наймача, їх діти і батьки; членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Як встановлено судом апеляційної інстанції при розгляді справи № 490/5152/15-ц ( за позовом ОСОБА_4В, та ОСОБА_7В, про вичелення ОСОБА_3А, з родиною) , з матеріалів справи та пояснень відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні апеляційної інстанції слідує, що останній з часу отримання ОСОБА_4 квартири постійно проживав у ній, а з 1992 року був лише зареєстрований у квартирі своєї бабусі ОСОБА_6, яка розташована АДРЕСА_8, але ніколи там не проживав та квартирою не користувався (протилежного судом не встановлено).

Частиною 1 ст.156ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Ураховуючи наведене, судами першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів суди дійшли висновку про те, що відповідач ОСОБА_3 не втратив свого права на користування спірною квартирою.

При цьому, будь-яких доказів на підтвердження того, що він добровільно залишив спірну квартиру та не проживав в ній без поважних причин, щоб свідчило б про втрату ним права на користування житлом, суду не надано.

Також судом апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що обставини, встановлені у рішенні Апеляційного суду Миколаївської області від 01 липня 2016 року, не впливає на правильність висновку щодо відмови у виселенні ОСОБА_3А, з сином, оскільки встановлені судом обставини не спростовують права відповідача та його малолітнього сина на користування спірною квартирою.

Суд не може прийняти до уваги посилання відповідачів на спростування вимог позивача те, що в рішенні апеляційного суду Миколаївської області від 01.07.2016 у справі № 490/2488/16 зазначено, що в матеріалах справи наявна копія позовної заяви ОСОБА_3 від 04 липня 2014 року до ОСОБА_12 про поділ майна , в якій місцем свого проживання позивач зазначив квартиру АДРЕСА_5. До цієї позовної заяви ОСОБА_3 додав копію договору оренди квартири у приватної особи від 01 вересня 2000 року, який підписаний ним та ОСОБА_4 Предметом цієї угоди була квартира №70, по вул. Колодязній, 10 у м. Миколаєві. В цій угоді місцем свого проживання позивач також зазначає квартиру АДРЕСА_5. У п. 1.1.6 цієї угоди зазначено, що вказана квартира як об'єкт оренди належить на праві особистої власності орендодавцю ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 липня 2000 року, яке зареєстровано в МБТІ за №17006 (копія договору оренди квартири у приватної особи від 01 вересня 2000 року долучена до матеріалів справи за клопотанням представника відповідачів та досліджена судом).

Але зазначений доказ не дозволяє достеменно встановити правові підстави перебування позивача в спірній квартирі на час приватизації, адже цей доказ надавався станом на вересень 2000 року і саме на підтвердження чи спростування певних обставин при розгляді справи про розподіл спільного майна подружжя, отже не може бути використаний як доказ при розгляді справи між іншими особами і взагалі з іншим предметом позову.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому,в порядкуцивільного судочинства,виходячи і з його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного правата інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Відповідно до положень ст.47Конституції України кожен має право на житло; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону чи за рішенням суду.

Як зазначено у ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, які передбачено законом.

За ст.270ЦК України фізична особа, серед іншого, має право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на недоторканість житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.

Так, забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст.17Закону України«Про виконаннярішень тазастосування практикиЄвропейського судуз правлюдини» від 23 лютого 2006 року за №3477-IV застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов’язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_1 України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,кожен маєправо наповагу досвого житла.Втрата житлає найбільшкрайньою формоювтручання уце право(рішенняЄСПЛ від13травня 2008року усправі «МакКеннпроти СполученогоКоролівства» (McCannv.theUnitedKingdom),заява №19009/04,п.50;рішення ЄСПЛвід 02грудня 2010року усправі «Кривіцьката Кривіцькийпроти України»(«KryvitskaandKryvitskyv.Ukraine») заява №30856/03, п.41.

ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.

Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.

Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, оскільки судами різних інстанцій встановлено, що позивач ОСОБА_3 на час розгляду даної справи так і не використав свого права на приватизацію, незважаючи на те, що проживав в квартирі своєї матері ОСОБА_4 та був включений в ордер № 285 від 06 квітня 1979 року .

Враховуючи вищевикладене, лише 20 вересня 2016 року з дня набрання законної сили рішенням суду у справі № 490/4622/15-ц про визнання незаконною та скасування приватизації, в якій приймав участь позивач по квартирі АДРЕСА_9 , позивач фактично відновив своє право на участь в приватизації житла в установленому законом порядку. Адже до встановлення судом тих обставин щодо незаконності участі ОСОБА_3 у приватизації квартири по вул.Комсомольській — те право мало презумпцію законності, отже виключало його право на прийняття участі в приватизації квартири , в якій він мав бажання приймати участь і яка є його постійним місцем проживання.

За такого, звернувшись з даними позовними вимогами до суду після набрання рішенням суду законної справи у справі № 490/4622/15-ц , ОСОБА_3 використав своє право на звернення до суду за нових підстав, саме на захист своїх житлових прав, гарантованих Конституцією України та нормами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до ч. 2-4 ст. 267 ЦК України, заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідачами заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності у відзиві на позовну заяву та у заяві поданої до суду 27.06.2017 року.

Проте вищенаведене свідчить про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності за цих вимог, а обставини, встановлені в рішенні суду у справі № 490/2488/16 — не мають преюдиційного значення при розгляді даної позовної заяви.

Відповідно до ч. 2 ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.

Відповідно до п. 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 № 56 (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло.

Відповідно до пунктів 20, 21 Положення від 15.09.1992 № 56 при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Системний аналіз наведених норм чинного на той час законодавства дозволяє зробити висновок, що під час прийняття розпорядження № 6213-р від 10.07.2000 Управлінням комунального майна про передачу ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у спільну часткову власність квартири АДРЕСА_10 та на час видачі свідоцтва про право власності на зазначену квартиру, яке зареєстровано МБТІ 22.08.2000, на підставі вказаного розпорядження, позивач хоча і був зареєстрований у ІНФОРМАЦІЯ_1 , проте ( як встановлено судоми у справі № 490/4622/15-ц) фактично не набув права власності в порядку приватизації на 1/2 її частки відповідно до свідоцтва про право власності від 28.02.2000 року.

За такого, оскільки судом встановлено, що позивач фактично не використав своє право на приватизацію, не має іншого житла, отже фактично є таким, що може бути взагалі позбавлений житла , то наявні підстави для скасування розпорядження Управління комунального майна № 6213-р від 10.07.2000 та визнання недійсним Свідоцтва про право спільної часткової власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на спірну квартиру — з тих підстав, що ця квартира весь цей період була фактично постійним і єдиним місцем проживання позивача , саме цю квартиру він ототожнює з поняттям “житло” в розумінні положень ст. 8 Конвенції про права людини, отже позбавлення його права на її приватизацію фактично суперечить цілям Конвенції та призводить до можливості позбавлення його право на житло без нагальної суспільної необхідності.

Що стосується вимог позову про встановлення факту постійного проживання позивача в спірній квартирі на день її приватизації — то оскільки ці вимоги є зайвими з огляду на задолення позову за нових підстав та позивачем не надано при розгляді даної справи достеменних доказів такого саме в розрізі предмету доказування за цими додатковими позовними вимогами — то ці вимоги задволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За такого з відповідачів слід стягнути на корить позивача по 704,80 грн судового збору з кожного.

Керуючись ст. ст. 18, 259, 263-265, 280, 281 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 — задовольнити частково.

Скасувати розпорядження Управління комунальної власності Миколаївської міської ради № 6213-р від 10.07.2000 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1.

Визнати недійсним Свідоцтво про право спільної часткової власності ОСОБА_4, ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_1 видане Управлінням комунальної власності Миколаївської міської ради 12.07.2000 року.

Стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі по 704 грн 80 коп. з кожної.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду протягом 30 днів після проголошення рішення.

Дата складення повного судового рішення — 18 грудня 2018.

Позивач:

ОСОБА_3, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1.

Відповідачі:

ОСОБА_4, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2.

ОСОБА_5, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_3, реєстраційний номер облікової картки платника податків 298610887.

Управління комунального майна Миколаївської міської ради, місце знаходження: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 22440076.

Суддя Гуденко О.А.