Рішення № 78361992, 25.10.2018, Київський районний суд м. Одеси

_____________________

Справа № 520/610/16-ц

Провадження № 2/520/3347/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.10.2018 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

судді Пучкової І.М.,

за участю секретаря судового засідання Бродецької Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк», третя особа: ОСОБА_2, про визнання кредитних договорів та договору іпотеки недійсними, -

ВСТАНОВИВ:

24.01.2016 року Публічне акціонерне товариство «Укрсиббанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за № 11249020000 від 08.11.2007 року у розмірі 38860,94 дол. США, посилаючись на невиконання відповідачами договірних умов.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 01.02.2016 року відкрито провадження у справі.

13.09.2016 року представник відповідачки ОСОБА_1 надав до суду її зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк», третя особа: ОСОБА_2, про визнання кредитних договорів та договору іпотеки недійсними, посилаючись на те, що ПАТ «Укрсиббанк», здійснюючи нечесну підприємницьку практику, при укладанні договорів ввело в оману ОСОБА_3 з приводу істотних умов договору.

29.11.2016 ухвалою суду до спільного розгляду з первинним позовом було прийнято зустрічний позов ОСОБА_1 про визнання кредитних договорів та договору іпотеки недійсними.

У зв’язку з закінченням терміну повноважень головуючого судді Прохорова П.А., 07.04.2017 року зазначена справа за автоматизованою системою документообігу суду передана судді Пучковій І.М.

Ухвалою судді від 10.04.2017 року справу було прийнято до провадження.

Представник Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» в судове засідання не з’явився, надав заяву про слухання справи за його відсутності.

ОСОБА_1 та її представник просили слухати справу за їхньої відсутністю, у задоволені первісного позову відмовити, зустрічний позов - задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з’явився, повідомлений належним чином.

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку, що позовна заяваПублічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» та зустрічний позов ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Судом встановлено, що 08 листопада 2007 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (з 21.12.2009 року - Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк») та ОСОБА_1, було укладено договір про надання споживчого кредиту №11249020000.

Відповідно до умов кредитного договору, банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 68 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути наданий кредит у повному обсязі не пізніше 08 листопада 2028 року згідно з графіком погашення кредиту, та сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 12,40 % річних.

Відповідно до умов кредитного договору, погашення суми кредиту та сплата процентів відбувається шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 760,00 доларів США (сімсот шістдесят доларів США 00 центів) в день сплати ануїтетних платежів. День сплати ануїтет них платежів - 08 число кожного місяця, наступного за тим, за які були нараховані проценти.

Додатковою угодою №2 від 14 березня 2012 року до договору про надання споживчого кредиту (при застосуванні ануїтетної схеми погашення) №11249020000 від 08 листопада 2007 року, сторони домовились про те, що для ідентифікації кредитного договору в системі обліку банку можуть використовуватись, як номер, зазначений при його укладанні №11249020000 так і №11249020001; розмір ануїтетного платежу становить 462.10 доларів США; за користування кредитними коштами понад встановлений кредитним договором термін встановлюється процентна ставка у подвійному розмірі від ставки, що діє для строкової суми основного боргу, на дату виникнення такого прострочення;

Для забезпечення виконання зобов’язань ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту (при застосуванні ануїтетної схеми погашення) №11249020000 від 08 листопада 2007 року, було укладено договір поруки між AT «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 за №156509 від 08 листопада 2007 року.

Додатковою угодою №1 від 14 березня 2012 року до договору поруки №156509 від 08 листопада 2007 року, ОСОБА_2 надав згоду забезпечувати змінене зобов 'язання.

Відповідно до ст.509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Статтею 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.

Статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Судом встановлено, що договір про надання споживчого кредиту сторонами укладено в письмовій формі, зазначено його розмір, умови надання кредиту та умови повернення кредитних коштів.

Проте, в обґрунтування своїх позовних вимог позивачем не надані суду жодні первинні документи (їхні засвідчені копії), що могли б підтвердити факт видачі кредиту та наявну суму заборгованості позичальника станом на дату подання позову.

Позивачем не надано належним чином оформлених витягів про стан рахунків позичальника, даних балансу, меморіальних ордерів, квитанцій будь-які інші первинні документи.

Викладені в позові твердження щодо факту видачі кредиту та суми заборгованості не знайшли документального підтвердження.

Судом встановлено, що позивачем, в обґрунтування розміру заборгованості, надано суду розрахунок вимог банку до відповідача ОСОБА_1 станом на 13.01.2016 року (додаток до позову).

В якості доказу представник позивача надав суду документ під назвою "Виписка за кредитним договором №11249028000" за період з 08.11.2007 по 06.07.2017 рік.

Згідно зі ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Частинами 3 та 6 ст.8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановлено, що:

- відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження оброблених документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів;

- керівник підприємства зобов'язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку.

Враховуючи п.2.1.1. "Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України", затвердженого постановою Національного банку від 30.12.1998, №566, підставою для бухгалтерського обліку операцій банку є первинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення та можуть складатися у паперовій формі та/або у вигляді електронних записів (у формі, яка доступна для читання та виключає можливість внесення будь-яких змін). У разі складання їх у вигляді електронних записів при потребі повинно бути забезпечене отримання інформації на паперовому носії.

Первинні документи, як у паперовій формі, так і у вигляді електронних записів повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання документа; назву підприємства (банку), від імені якого складений документ; місце складання документа; назву отримувача коштів; зміст операції (підстави для її здійснення) та одиницю її виміру; суму операції (цифрами та прописом). Сума операції може бути відображена цифрами за відсутності на документі суми прописом, якщо цей документ формується за допомогою програмного забезпечення в автоматизованому режимі або якщо це передбачено нормативно-правовими актами Національного банку України; номери рахунків; назву банку (отримувача та платника коштів); посади та підписи осіб, відповідальних за здійснення операції та правильність її оформлення (підтвердження підпису на документі в електронному вигляді здійснюється за допомогою електронного коду працівника або електронного підпису).

Відповідно до п.5.6 «Положення про організацію операційної діяльності в банках України», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 18 червня 2003 року № 254, витяги з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.

Проте, суд критично ставиться до наданих позивачем: розрахунку вимог банку; довідки станом на 13.01.2016 року; витягу за особовим рахунком.

З аналізу наданих позивачем розрахунку вимог банку, довідки станом на 13.01.2016 року, та наведених правових норм, зазначені розрахунок та довідка не задовольняють вимогам до первинних документів визначених Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Положенням про організацію бухгалтерського обліку та звітності в банках України, затвердженим Постановою Правління Національного банку України від 30.12.1998, №566.

Надані представником позивача розрахунок вимог банку та довідка складені під час складання позову представником позивача, а не під час здійснення господарської операції або безпосередньо після її закінчення із зазначенням всіх вищевказаних реквізитів, посад та підписи осіб, відповідальних за здійснення операцій в банку та правильність їх оформлення.

Таким чином, розрахунок вимог банку та довідка не може підтверджувати існування кредитної заборгованості, оскільки не є касовим документом та документом первинного бухгалтерського обліку відповідно до ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Крім цього, судом встановлено, що позивачем не надавалися до матеріалів справи документи (довіреність, наказ тощо), які б засвідчували повноваження ОСОБА_4 (особи, що зазначена як підписант розрахунку вимог банку та довідки станом на 13.01.2016 року), складати та підписувати від імені позивача такі документи або здійснювати будь-які інші дії від імені позивача.

Щодо витягу по особовому рахунку, то, такий витяг не відповідає вимогам Цивільного процесуального кодексу України до письмових доказів, оскільки сама виписка, що надана суду представником позивача не містить жодних підписів із зазначення ПІБ та посад осіб, відповідальних за її складання;

У відповідності до ст.95 ЦПК України - письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом . Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Отже, витяг з особового рахунку, розрахунок вимог банку та довідка станом на 13.01.2016 року не можуть бути прийняті судом в якості належних та допустимих доказів у справі.

Таким чином, за наявними в матеріалах справи документами встановити та перевірити зазначену позивачем суму заборгованості неможливо, як і неможливо перевірити сам факт надання кредитних коштів позичальникові у відповідному розмірі.

Правова позиція щодо необхідності дослідження саме первинних документів в справах про стягнення кредитної заборгованості знаходить відображення у постанові Верховного Суду (у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду) від 30.01.2018 у справі №161/16891/15-ц.

За цією постановою, Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк», а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 18 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 30 березня 2016 року без змін.

Отже, за результатами розгляду справи №161/16891/15-ц, ПАТ КБ «Приватбанку» було відмовлено в задоволенні позову про стягнення з фізичної особи заборгованості за кредитом з підстав його недоведеності.

Верховний Суд погодився з позицією судів попередніх інстанцій стосовно того, що:

-позивач у порушення вимог частини першої статті 60ЦПК України в редакції Кодексу, що діяла на час розгляду справи, не довів належними доказами (первинними документами, оформленими відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність»)наявність заборгованості у відповідача перед банком;

-виконаний банком розрахунок заборгованості не є належним доказом, який б доводив обґрунтованість вимог позивача.

Також, в постанові від 30.01.2018 по справі №161/16891/15-цВерховний Суд зауважив, що:

«Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно вказаної норми Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це не можливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.».

У вищезгаданій постанові Верховний Суд також вказував на те, що суди мотивували свої рішення недоведеністю банком позовних вимог належними доказами.

Аналогічна позиція стосовно первинних документів відображена і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2018 року у справі № 364/737/17, де зазначено, що розрахунок заборгованості не є первинним документом, який підтверджує укладення договору на умовах, які вказані банком у позовній заяві. Позивачем не надано доказів на підтвердження розміру наданого відповідачу кредиту, тому, відповідно, перевірити розмір нарахованих суми боргу, процентів та штрафних санкцій відповідачу не є можливим, отже суди дійшли правильного висновку, що доводи позивача щодо тіла кредиту, розміру нарахованих сум не підтверджені належними доказами.

Відповідно до ст.ст.76-81ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст.83 ЦПК України, позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Отже, позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів щодо надання кредитних коштів за договором про надання споживчого кредиту. Крім того, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність у відповідачів заборгованості у розмірі, вказаному у розрахунку вимог банку станом на 13.01.2016 року.

У зв’язку із викладеним суд дійшов висновку, що законні підстави для задоволення позову ПАТ «УкрСиббанк» відсутні.

Щодо вимог зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк», третя особа: ОСОБА_2, про визнання кредитних договорів та договору іпотеки недійсними суд зазначає наступне.

За правилами п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених законом, на момент вчинення правочину.

За правилами ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до вимог ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, форми його забезпечення, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача, тип відсоткової ставки, суму, на яку кредит може бути виданий, орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту, строк, на який кредит може бути одержаний, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги, можливість дострокового повернення кредиту та його умови, необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється, податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Так, відповідно до пункту 10.13 підписаного позивачем кредитного договору, умови кредитування відповідно до п. 2 ст. 11 «Про захист прав споживачів» позичальником отримано до укладення цього договору.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 02.12.2015 р. у справі № 6-1341цс15, за змістом статей 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Відповідно до матеріалів справи, спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їхню волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачеві документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі, й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки.

Таким чином, доказом надання позичальникові повної інформації про кредитні умови і, як наслідок, наявність вільного волевиявлення і відповідності внутрішньої волі є факт підписання позичальником кредитного договору.

Доводи позивача при обґрунтуванні позовних вимог зводяться до того, що при укладенні кредитного договору його не проінформували належним чином щодо загальної сукупної вартості кредиту та її складових, умови укладеного між сторонами у справі договору суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів», не відповідають "Правилам надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", затверджених постановою Правління Національного банку України 10 травня 2007 року № 168, оскільки не містять відомостей щодо детального розпису загальної сукупної вартості кредиту та її складових, договір укладений з використанням нечесної підприємницької діяльності, тощо.

Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою Правління Національного банку України 10 травня 2007 року № 168 регулюють порядок надання банками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвестиційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту (у тому числі, наданого у формі кредитної лінії, овердрафту за картковим рахунком тощо) і мають бути оплачені споживачем, згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту (п. 1.2 "Правил").

Наслідки ненадання банками споживачеві повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту цими "Правилами" не передбачені.

За положеннями підпункту д) абз. 1 ч. 2, абз. 2 ч. 2; підпунктів 1), 2), 5), 6) абз. З ч. 4; підпункту 2) ч. 5, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного кредитного договору), перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо).

У разі ненадання зазначеної інформації, суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача.

Статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачено такої підстави для визнання кредитного договору недійсним, як надання/ненадання суб'єктом господарювання інформації споживачеві послуг про орієнтовну сукупну вартість кредиту, вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту тощо. У таких випадках споживач може наділятися правом на розірвання договору, правом на відшкодування завданих йому збитків, і на суб'єкта господарювання можуть накладатися штрафні санкції (ч. 7 ст. 15, ст. 23 Закону України «Про захист прав споживачів»).

За таких обставин, посилання позивача за зустрічним позовом ОСОБА_1 на те, що кредитний договір слід визнати недійсним через порушення її права з боку відповідача на інформацію щодо сукупної вартості кредиту та її складових, є безпідставним.

Разом з тим, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими (ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Наслідком недотримання вимог ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні договору споживчого кредиту, якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, є зміна або визнання такого положення недійсним, що передбачено ч. 5 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

За таких обставин, правові підстави для визнання оспорюваного кредитного договору недійсним через невідповідність його умов вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», невідповідність умов договору положенням "Правил надання банками України" інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України 10 травня 2007 року № 168, у цьому випадку відсутні.

Відповідно до ст.230 ЦК України, правочин може бути визнано судом недійсним, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Згідно із п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Позивач не надав доказів, які б свідчили про те, що зі сторони відповідача при укладанні кредитного договору були вчинені навмисні дії щодо обману позивача стосовно його прав та обов’язків.

Ст. 13 ЗУ «Про захист прав споживачів» зазначено, що нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

П.2 ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» визначено, що нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

П. 20 постанови Пленуму Верховного суду України №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. визначено, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Тобто, позивач зобов’язаний довести належними та допустимими доказами умисел в діях відповідача. Відповідно до чинного законодавства належним доказом наявності умислу в діях відповідача щодо позивача під час укладення кредитного договору має бути акт відповідного органу державної влади про притягнення відповідача до відповідальності за відповідні дії.

Керуючись ст.ст.3-7,10,12,13,18,19,23,76-81,83,89,141,228,229,258,259,263-266 ЦПК України, ст.ст. 256,266,267,525,526,625, 1054,1055 ЦК України, ст.ст.8,9 Закону України"Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" , Законом України «Про захист прав споживачів», «Правилами надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених Постановою Правління Національного банку України 10 травня 2007 року № 168,-

ВИРІШИВ:

У задоволені позову Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором за № 11249020000 від 08.11.2007 рокувідмовити повністю.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк», третя особа: ОСОБА_2, про визнання кредитного договору за № 11249020000 від 08.11.2007 рокута договору іпотеки за №156509 від 08 листопада 2007 рокунедійсними відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Одеської області шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Пучкова І. М.