Рішення № 78149446, 20.11.2018, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" листопада 2018 р.м. Одеса Справа № 916/1384/18

Господарський суд Одеської області

У складі судді Желєзної С.П.

Секретаря судових засідань Курко Д.В.

За участю представників сторін:

Від позивача: Єрмаков А.В. за довіреністю №220/410/А від 26.06.2018р.;

Від відповідачів:

- фізичної особи-підприємця Ха Тхі Фионг: Синько О.А. за довіреністю №768 від 23.05.2017р.;

- державного підприємства „ТВК": не з'явився;

Від третьої особи: Назаровець В.В. за довіреністю №13/18 від 02.01.2018р.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Міністерства оборони України до фізичної особи-підприємця Ха Тхі Фионг, державного підприємства „ТВК", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: концерну „Військторгсервіс" в особі філії „Одеське управління військової торгівлі", про визнання недійсною додаткової угоди та усунення перешкод у користуванні майном, -

ВСТАНОВИВ:

Міністерство оборони України звернулось до господарського суду із позовною заявою до фізичної особи-підприємця Ха Тхі Фионг (далі по тексту - Ха Т.Ф.), державного підприємства „ТВК" (далі по тексту - ДП „ТВК") про визнання недійсною додаткової угоди №27 від 25.11.2010р., укладеної між відповідачами до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р.; про зобов'язання Ха Т.Ф. та будь-яких третіх осіб усунути Міністерству оборони України перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951 шляхом звільнення від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів (шляхом демонтажу) по вулиці Рожевій на території ТОВ „Промтоварний ринок" за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, смт. Авангард, вул. Базова, 20. Позовні вимоги у вказаній редакції розглядаються судом з урахуванням заяв позивача від 06.09.2018р. та від 05.10.2018р. про уточнення позовних вимог.

Позовні вимоги обґрунтовані фактом укладання між відповідачами додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. із перевищенням наданих позивачем ДП „ТВК" повноважень. В обґрунтування позовних вимог в частині зобов'язання Ха Т.Ф. та будь-яких третіх осіб усунути Міністерству оборони України перешкоди у користуванні торгівельним місцем позивач посилається на припинення між сторонами договірних відносин у зв'язку з відмовою позивача від договору №62/2009 від 15.06.2009р.

Ухвалою від 07.08.2018р. господарським судом, у порядку ст. 50 ГПК України, було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: концерн „Військторгсервіс" в особі філії „Одеське управління військової торгівлі".

Ха Т.Ф. повністю заперечує проти позову, посилаючись на безпідставність доводів позивача щодо припинення дії договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. Крім того, відповідач наголошує на відсутності порушень положень ст. 203 Цивільного кодексу України при укладанні спірного правочину та відсутності заперечень з боку Міністерства оборони України майже протягом восьми років щодо правомірності його укладення, що, в свою чергу, свідчить про схвалення позивачем додаткової угоди №27 від 25.11.2010р.

12.11.2018р. Ха Т.Ф. було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності до позовних вимог Міністерства оборони України про визнання додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. недійсною.

ДП „ТВК" не скористалось наданим законом правом на участь свого представника у судовому процесі, відзиву на позовну заяву від даного учасника судового процесу до господарського суду не надходило.

Концерном „Військторгсервіс" в особі філії „Одеське управління військової торгівлі" у письмових поясненнях було підтримано заявлені позивачем вимоги. Так, третьою особою було наголошено, що використання Ха Т.Ф. торгівельного місця, право користування яким останнім було отримано на підставі договору №62/2009 від 15.06.2009р., який припинив свою дію, позбавляє філію „Одеське управління військової торгівлі" належним чином виконувати власні зобов'язання за договором доручення, укладеним з Міністерством оборони України, що, в тому числі, має правовим наслідком завдання як позивачу, так і державі в цілому збитків.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи та пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

21.02.2000р. між Міністерством оборони України, Авангардівською селищною радою Овідіопольського району Одеської області та товариством з обмеженою відповідальністю „Промтоварний ринок" (далі - Ринок) було укладено договір №181/9-83р, відповідно до п. п. 1.1, 5.1 якого Міністерство оборони України дає згоду на вилучення земельної ділянки площею 4,33 га (з розміщеним на ній асфальтованим майданчиком площею 1,2 га, вартість понесених затрат по його обладнанню становить 264 661 гривень), що розташована на території військового містечка №7 Одеського гарнізону, військова частина А-4139, та передає вказану земельну ділянку (з розміщеним на ній асфальтованим майданчиком площею 1,2 га) Авангардівській селищній раді Овідіопольського району Одеської області. Міністерство оборони України має право протягом 99 років з дня підписання цього договору безкоштовного користування на власній розсуд 50 місцями під 20-футові контейнери, що розміщені на території Ринку по вулиці Рожевій, та розташованими на даних місцях контейнерами, а Ринок визнає вказане право та зобов'язується безкоштовно здійснювати охорону, загальне освітлення, прибирання території, забезпечити вільний доступ до вказаних контейнерів.

27.11.2008р. між Міністерством оборони України (Довіритель) та державним підприємством Міністерства оборони України „Південь" (Повірений) було укладено договір доручення, відповідно до п. 1.1, 5.1, 5.2 якого Довіритель доручає, а Повірений приймає на себе доручення та зобов'язується вчиняти від імені Міністерства оборони України юридичні дії, пов'язані з укладанням та розірванням договорів з фізичними особами про надання права платного користування 50 місцями для встановлення 20-футових контейнерів на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій, збором і обліком грошових коштів, стягненням штрафів та судовим захистом інтересів сторін, які порушуються, оспорюються чи охороняються законом. Договір набирає чинності з 01.01.2009р. та діє до 31.12.2009р. При цьому, положеннями п. 3.1 договору доручення від 27.11.2008р. сторони передбачили, що у випадках, які прямо не врегульовані умовами або положеннями цього договору, сторони керуються положеннями чинного законодавства України. Слід зазначити, що пролонгація договору сторонами взагалі не була передбачена.

Відповідно до ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

15.06.2009р. між Міністерством оборони України, від імені якого діяло державне підприємство Міністерства оборони України „Південь" (Сторона 1), та Ха Т.Ф. (Сторона 2) було укладено договір №62/2009 про надання права платного користування місцем для встановлення 20-футових контейнерів на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій, відповідно до положень п. п. 2.1, 2.2, 6.1 якого Сторона 1, зокрема, зобов'язується надати Стороні 2 торгове місце №4951 на території „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій, а Сторона 2 зобов'язується, зокрема, своєчасно, в терміни, встановлені п. 3.2 договору, здійснювати оплату за договором (далі по тексту - договір №62/2009 від 15.06.2009р.). Договір набуває чинності з 15.06.2009р. та діє до 15.06.2019р.

Відповідно до п. п. 6.3, 6.4 договору №62/2009 від 15.06.2009р. договір розривається в односторонньому порядку при заборгованості по оплаті більше, ніж 2 місяці. Дія договору припиняється у випадках: закінчення терміну, на який його було укладено; за ініціативою однієї зі сторін. Сторона яка виступає з ініціативою про припинення договору, повинна письмово повідомити про це іншу сторону за два місяці.

Приписами ст. 759, ч. 1 ст. 760 Цивільного кодексу України встановлено, що договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

З огляду на правову природу договору №62/2009 від 15.06.2009р., укладеного між Міністерством оборони України, від імені якого діяло державне підприємство Міністерства оборони України „Південь", та Ха Т.Ф., господарський суд доходить висновку, що вказаний договір є договором найму, що має наслідком необхідність застосування до такого договору відповідних положень законодавства, якими врегульовані правовідносини найму (оренди).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.06.2009р. за № 683-р „Про передачу цілісного майнового комплексу державного підприємства "Південь" до сфери управління Держкомпідприємництва" державне підприємство „Південь" (смт. Авангард Овідіопольського району Одеської області) було передано до сфери управління Держкомпідприємництва. Проте, Указом Президента України від 14.09.2009р. за № 746/2009 було зупинено дію розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.06.2009р. N 683-р "Про передачу цілісного майнового комплексу державного підприємства "Південь" до сфери управління Держкомпідприємництва".

Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва №315 від 12.10.2010р. державне підприємство „Південь" було перейменовано на державне підприємство „ТВК", визначено, що державне підприємство „ТВК" є правонаступником майнових прав та обов'язків державного підприємства „Південь".

Як вбачається з матеріалів справи, 25.11.2010р. між державним підприємством „ТВК", яке є правонаступником майнових прав та обов'язків державного підприємства "Південь", та Ха Т.Ф. було укладено додаткову угоду №27 до договору №62/2009 від 15.06.2009р., відповідно до п. 4 якої сторони дійшли згоди, що договір вважається розірваним державним підприємством „ТВК" у випадках: заборгованості Ха Т.Ф. по оплаті в терміни більше 70 календарних днів; закінчення терміну, на який був укладений даний договір; інших випадках, які передбачені чинним законодавством. Крім того, додатковою угодою №27 від 25.11.2010р. сторонами було передбачено, що тариф на право платного користування встановлюється у розмірі 2000,00 грн. за місяць (з урахуванням ПДВ), з терміном сплати до 10 числа поточного місяця.

В подальшому, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17.10.2012р. № 930-р „Про віднесення цілісних майнових комплексів державних підприємств та організацій до сфери управління Державної служби з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва" державне підприємство „ТВК" було передано до сфери управління Держпідприємництва.

14.06.2016р. між Міністерством оборони України (Міністерство) та концерном „Військторгсервіс" (Концерн) було укладено договір доручення №1 від 14.06.2016р., відповідно до п. 1.1 якого (у редакції додаткової угоди №1 від 06.03.2018р.) за цим договором Міністерство доручає, а Концерн приймає на себе доручення та зобов'язується від імені Міністерства вчиняти юридичні дії, пов'язані з укладанням, розірванням, припиненням договорів з фізичними та/або юридичними особами про надання права платного користування місцями для встановлення 20-футових контейнерів (загальна кількість - 50 місць) на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій, в тому числі з правом звернення до суду із позовами про тлумачення умов даних договорів, визнання їх недійсними, отримання та обліком коштів, стягнення заборгованості, штрафних санкцій та представництва інтересів сторін в судах та інших юрисдикційних органах з питань, пов'язаних з виконанням цього договору.

Згідно з п. 5.1 договору доручення № 1 від 14.06.2016р. цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31.05.2019р. Договір вважається автоматично продовженим на таких самих умовах, якщо жодна із сторін не повідомить іншу про відмову від подальшої дії договору у письмовій формі не пізніше, ніж за один календарний місяць до закінчення терміну його дії.

Листом №092/43 від 20.07.2016р. ДП „ТВК" було повідомлено Ха Т.Ф. про припинення дії договору №62/2009 від 15.06.2009р., у зв'язку з укладенням між Міністерством оборони України та концерном „Військторгсервіс" договору доручення №1 від 14.06.2016р.

Листом №1287 від 27.12.2016р. концерном „Військторгсервіс" було повідомлено Ха Т.Ф. про припинення дії договору №62/2009 від 15.06.2009р. у порядку п. 6.4 договору з 27.02.2017р. Окрім того, листами за №405/16 від 29.03.2018р. та №548/16 від 24.04.2018р. концерном „Військторгсервіс" було повторно повідомлено Ха Т.Ф. про припинення договору №62/2009 від 15.06.2009р. та про відсутність у відповідача правових підстав для використання торгового місця №4951.

10.04.2018р. концерном „Військторгсервіс" в особі філії „Одеське управління військової торгівлі" за участю представника ТОВ „Промтоварний ринок" було складено акт інвентаризації торгівельних місць дільниці №6 філії „Одеське управління військової торгівлі" на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожева. Окрім того, додатком №3 до акту від 10.04.2018р. комісією був визначений перелік фізичних осіб-підприємців, якими вчиняються перешкоди у користуванні торговельними місцями, до якого було включено і Ха Т.Ф.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ „Промтоварний ринок" 07.08.2018р., 08.08.2018р., 09.08.2018р., 11.08.2018р., 12.08.2018р., 14.08.2018р., 15.08.2018р. були складені акти про відкриття торгівельного об'єкту №4951 без перепустки, в супереч наказу останнього за №94 від 30.05.2017р., про що було повідомлено концерн „Військторгсервіс" в особі філії „Одеське управління військової торгівлі" листом №980 від 14.08.2018р.

Посилаючись на укладення з боку ДП „ТВК" додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору №62/2009 від 15.06.2009р. із перевищенням наданих повноважень, у зв'язку з вибуттям державного підприємства зі сфери управління позивача та після закінчення строку дії договору доручення від 27.11.2008р., Міністерство оборони України стверджує про наявність правових підстав для визнання додаткової угоди недійсною. Вимоги в частині зобов'язання Ха Т.Ф. та будь-яких третіх осіб усунути позивачу перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951 обґрунтовані Міністерством оборони України припиненням договору з підстав, передбачених п. 6.4 договору, а саме: у зв'язку з відмовою від договору позивача.

Вирішуючи питання про обґрунтованість заявлених в межах даної справи позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Згідно зі ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. ст. 202, 203 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" господарський суд, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Оскільки відсутність повноважень у ДП „ТВК" на укладання додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору №62/2009 від 15.06.2009р. позивач обґрунтовує фактом вибуттям державного підприємства зі сфери управління позивача та укладання такої угоди після закінчення строку дії договору доручення від 27.11.2008р., господарський суд вважає за необхідне надати правову оцінку доводам Міністерства оборони України у названій частині.

Відповідно до ч. 1 ст. 1000 Цивільного кодексу України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Приписами ч. 1 ст. 1004 Цивільного кодексу України передбачено, що Повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.

З договору від 27.11.2008р., укладеного між Міністерством оборони України та державним підприємством „Південь", правонаступником якого є ДП „ТВК", вбачається, що сторонами було визначено строк його дії до 31.12.2009р.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Згідно з ст. 1001 Цивільного кодексу України договором доручення може бути визначений строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя.

При цьому, з огляду на приписи ч. 1, 2 ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 248 Цивільного кодексу України представництво за довіреністю припиняється у разі, зокрема, закінчення строку довіреності.

З огляду на вище викладене господарський суд зазначає, що правовим наслідком закінчення строку дії договору доручення від 27.11.2008р. є припинення прав та обов'язків сторін за договором. Наведене дозволяє господарському суду дійти висновку про укладення між ДП „ТВК" та Ха Т.Ф. додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. після закінчення строку дії договору доручення від 27.11.2008р., тобто за відсутності у ДП „ТВК" повноважень на укладення такої додаткової угоди.

Відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Господарський суд зазначає, що під час вирішення даного спору Ха Т.Ф. було зауважено про наступне схвалення з боку Міністерства оборони України додаткової угоди №27 від 25.11.2010р., в тому числі, у зв'язку з прийняттям протягом довготривалого періоду плати за користування торгівельним місцем №4951, розмір якої був збільшений на підставі додаткової угоди. Наведене, за переконанням відповідача, свідчить, що додаткова угода створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки для Міністерства оборони України, а, отже, не може визнаватись недійсною з викладених позивачем підстав, з приводу чого суд зазначає наступне.

Верховний Суд України у постанові від 25.05.2016р. по справі №6-2612цс15, предметом позовних вимог у межах якої було визнання недійсною додаткової угоди, укладеної не уповноваженою особою, дійшов висновку, що ст. 241 Цивільного кодексу України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє, а також встановлює випадки й умови набуття чинності правочином, вчиненим від імені довірителя його представником, коли останній перевищив обсяг наданих йому повноважень. За таких обставин ця норма Цивільного кодексу України не може бути застосована до правовідносин, коли правочин укладений від імені особи іншою особою, яка взагалі не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя, а отже, не могла їх і перевищити.

Як зазначалось по тесту рішення вище, на момент укладання додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. сплинув строк дії договору доручення від 27.11.2008р., пролонгації якого сторонами передбачено не було, у зв'язку з чим, суд доходить висновку, що у ДП „ТВК" взагалі були відсутні будь-які повноваження на укладання спірного правочину, а, отже, з огляду на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 25.05.2016р. по справі №6-2612цс15, приписи ст. 241 Цивільного кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Окрім того, господарський суд додатково зазначає, що зі змісту додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. вбачається, що ДП „ТВК" було укладено такий правочин від власного імені, оскільки будь-яких посилань на укладення додаткової угоди від імені та в інтересах Міністерства оборони України вказана угода не містить.

При цьому, господарським судом критично оцінюються доводи Міністерства оборони України щодо передання державного підприємства "Південь", правонаступником якого є ДП „ТВК", до сфери управління Держкомпідприємництва як на підставу для визнання додаткової угоди недійсною, оскільки, по-перше, на момент укладення спірного правочину дія розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.06.2009р. N 683-р була зупинена на підставі Указу Президента України від 14.09.2009р. за № 746/2009р. та ДП „ТВК" фактично було передано до сфери управління Державної служби з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва лише на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 17.10.2012р. № 930-р.; по-друге, сам по собі факт вибуття ДП „ТВК" із сфери управління Міністерства оборони України відповідно до приписів цивільного законодавства не є підставою для автоматичного припинення будь-яких договірних відносин, укладених за участю даної особи, у зв'язку з чим, наведені доводи у будь-якому випадку не можуть бути підставою для визнання додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. недійсною.

Посилання Ха Т.Ф. на п. 3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" як на підставу для застосування при вирішенні даного спору ст. 241 Цивільного кодексу України судом також оцінюються критично з огляду на наступне.

Відповідно до п. 3.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", яким передбачено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину

Приписами ст. 13 Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016р. за 1402-VIII врегульовано, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Господарський суд зауважує, що вищевказана Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" має рекомендаційний характер, та не має статусу обов'язкового акту для застосування. При цьому, висновки Верховного Суду щодо застосування норми права повинні враховуватись судами при їх застосуванні, що прямо передбачено Законом України „Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016р. за 1402-VIII, у зв'язку з чим, господарський суд доходить висновку про необхідність та правомірність дотримання при вирішенні даного спору правових позицій Верховного Суду України, наведених по тексту постанови від 25.05.2016р. по справі №6-2612цс15.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Приписами ч.ч. 2, 3 ст. 203 Цивільного кодексу України врегульовано, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Підсумовуючи вище наведене, господарський суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. недійсною, у зв'язку з недодержанням в момент вчинення правочину вимог ст. 203 Цивільного кодексу України.

При цьому, судом відхиляється клопотання Ха Т.Ф. про пропуск Міністерством оборони України строку позовної давності на пред'явлення позову про визнання недійсною додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. з огляду на наступне.

Відповідно до положень статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Положеннями частини першої статті 261 Цивільного кодексу України унормовано, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами четвертою та п'ятою статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить правильність обчислення строку позовної давності, та, як наслідок, можливість захисту такого права.

Господарський суд зауважує, що особа, яка заявила клопотання про застосування строку позовної давності, відповідно до вимог процесуального законодавства, якими передбачено обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, повинна надати суду обґрунтовані докази обізнаності позивача про порушення свого права, в даному випадку, - моменту обізнаності Міністерства оборони України про укладення додаткової угоди №27 від 25.11.2010р.

Господарський суд зазначає, що Ха Т.Ф. в обґрунтування клопотання про застосування інституту позовної давності було наголошено на факті прийняття Міністерством оборони України плати за використання торгівельного місця, з приводу чого суд зазначає наступне, що з наявних в матеріалах справи документів вбачається, що відповідачем грошові кошти за користування торгівельним місцем перераховувалися на рахунки Міністерства оборони України починаючи з липня 2016р. До моменту укладення 14.06.2016р. договору доручення між позивачем та третьою особою грошові кошти за користування торгівельним місцем перераховувались Ха Т.Ф. на рахунок ДП „ТВК".

Наведене дозволяє господарському суд дійти висновку, що безпосередньо сам факт збільшення на підставі додаткової угоди розміру орендної плати за користування торгівельним місцем та їх перерахування на рахунок ДП „ТВК" не свідчить про обізнаність Міністерства оборони України із фактом укладення 25.11.2010р. додаткової угоди.

Варто зауважити, що посилання відповідача на теоретичну можливість Міністерства оборони України бути обізнаним про укладення додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. не можуть бути покладені судом в обґрунтування судового рішення про відмову у задоволені позовних вимог з підстав пропуску строку позовної давності, оскільки суд зобов'язаний встановити, по-перше, початковий момент перебігу строку позовної давності, по-друге, звернення позивача до суду після закінчення строку позовної давності.

Приймаючи до уваги відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження обізнаності Міністерства оборони України про укладення додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. між відповідачами до 2015 року, що виключає можливість визначення судом початкового моменту перебігу строку позовної давності, господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування до позову Міністерства оборони України про визнання недійсною додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. інституту позовної давності, що має наслідком необхідність відмови у заявленому відповідачем клопотанні.

Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Міністерства оборони України про зобов'язання Ха Т.Ф. та будь-яких третіх осіб усунути позивачу перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951 шляхом звільнення від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів з підстав, передбачених ст. 391 Цивільного кодексу України, господарський суд вважає за необхідне надати правову оцінку доводам позивача, наведеним в обґрунтування даної частини позову.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ст. 321 ЦК України).

Судовий захист права власності та майнових прав власників здійснюється шляхом розгляду справ за позовами щодо речових прав на майно, а саме: віндикаційний - про витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), негаторний - про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою (стаття 392 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За своєю правовою природою позов, який містить вимогу про усунення перешкод у користуванні майном, є негаторним. Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. При цьому, для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Як зазначалось по тексту рішення вище, в обґрунтування позовних вимог про усунення перешкод у користуванні майном Міністерство оборони України посилається на припинення дії договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р., у зв'язку з відмовою позивача від такого договору на підставі п. 6.4 договору, з приводу чого суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 6.4 договору №62/2009 від 15.06.2009р. дія договору припиняється у випадках: закінчення терміну, на який його було укладено; за ініціативою однієї зі сторін. Сторона яка виступає з ініціативою про припинення договору, повинна письмово повідомити про це іншу сторону за два місяці.

Приписами ст. 598 Цивільного кодексу України врегульовано, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Особливості припинення зобов'язань за договорами купівлі-продажу цінних паперів, укладених на фондовій біржі, встановлюються законодавством. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобов'язань на певних підставах не допускається.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Згідно з ч. ч. 1-2, 6 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 291 Господарського кодексу України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Приписами ст. 781 ЦК України передбачено, що договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.

При цьому, ст. 782 ЦК України визначено, що наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Приписами ст. 783 ЦК України передбачено, що наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; 2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; 3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; 4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Вище наведені приписи чинного законодавства дозволяють суду дійти висновку, що договір оренди майна припиняється з підстав, які передбачені Господарським кодексом України та Цивільним кодексом України. Окрім того договір може бути розірваний, у зв'язку з відмовою наймодавця від договору з підстав, передбачених ст. 782 ЦК України, а також може бути розірваний за ініціативою однієї із сторін у судовому порядку з підстав, передбачених ст. 783 ЦК України.

При цьому, суд зазначає, що положеннями цивільного законодавства закріплений принцип неправомірності односторонньої відмови від договору за умови відсутності передбачених законом підстав.

Поряд з цим, приймаючи до уваги приписи цивільного законодавства, якими передбачено можливість припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін у випадках, встановлених, зокрема, договором, господарський суд зауважує, що надане Міністерству оборони України умовами договору право виступати з ініціативою про припинення його дії підлягає реалізації лише у встановленому законом порядку, тобто із дотриманням вимог Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України, якими чітко врегульовано підстави для припинення договору оренди майна. Господарський суд зазначає про відсутність в матеріалах справи доказів на підтвердження існування підстав, визначених Господарським кодексом України та Цивільним кодексом України, для припинення договору №62/2009 від 15.06.2009р. за ініціативою позивача, у зв'язку з чим, суд відхиляє доводи Міністерства оборони України щодо розірвання договору на вимогу наймодавця, а, отже, договір №62/2009 від 15.06.2009р. є діючим та обов'язковим для виконання сторонами. Крім того, суд зауважує, що зміна повіреного, уповноваженого на укладання, зміну, розірвання договорів про надання права платного користування торгівельним місцем не є підставою для припинення діючих договорів в односторонньому порядку.

При вирішенні даного спору господарський суд також враховує висновки, до яких дійшов Верховний Суд у постанові від 13.03.2018р. по справі №916/849/17, що з аналізу статей 651 ЦК України, статті 188 ГК України вбачається, що договір не може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою однієї із сторін за відсутності правових підстав, визначених Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, в тому числі, спеціально визначених умовами укладеного договору, оскільки в такому випадку одностороння відмова від договору може порушити права орендаря, який належним чином виконував прийняті на себе зобов'язання.

Підсумовуючи викладене вище, господарський суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Міністерства оборони України про зобов'язання Ха Т.Ф. усунути позивачу перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951 шляхом звільнення від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів, оскільки відповідачем торгівельне місце використовується на підставі договору №62/2009 від 15.06.2009р., який є діючим.

Крім того, господарський суд зазначає про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Міністерства оборони України про зобов'язання будь-яких третіх осіб усунути Міністерству оборони України перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951, з огляду на наступне.

Обґрунтованим та законним є судове рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права за результатами надання правової оцінки наданим учасниками справи доказам щодо прав та обов'язків таких осіб. Таким чином, прийняте господарським судом судове рішення повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків учасників судового процесу. При цьому, суд не може вирішувати питання про права та обов'язки третіх осіб, які не брали участі у судовому процесі, оскільки в такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Наведене дозволяє господарському суду дійти висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Міністерства оборони України про зобов'язання будь-яких третіх осіб усунути Міністерству оборони України перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951.

Підсумовуючи викладене вище, господарський суд доходить висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення поданого Міністерством оборони України позову шляхом визнання недійсною додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. Правові підстави для зобов'язання Ха Т.Ф. та будь-яких третіх осіб усунути позивачу перешкоди у користуванні торгівельним місцем №4951 шляхом звільнення від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів відсутні.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Окрім того, господарський суд, при вирішення даної справи враховує висновки, наведені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України", яким було вказано, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З урахуванням висновків, до яких дійшов суд при вирішенні даного спору, суду не вбачається за необхідне надавати правову оцінку кожному із доводів, наведених учасниками судового процесу.

Згідно вимог ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Разом з тим, ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Підсумовуючи вищезазначене, позов Міністерства оборони України до фізичної особи-підприємця Ха Тхі Фионг та державного підприємства „ТВК" підлягає частковому задоволенню шляхом визнання недійсною додаткової угоди №27 від 25.11.2010р. до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р. відповідно до ст. ст. 11, 15, 16, 202, 203, 215, 237, 241, 248, 256, 257, 261, 267, 391, 598, 631, 759, 760, 781, 782, 783, 1000, 1001, 1004 Цивільного кодексу України, ст. ст. 174, 207, 283, 291 Господарського кодексу України. В решті позову необхідно відмовити.

Судові витрати зі сплати судового збору покладаються судом на державне підприємство „ТВК" відповідно до ч. 9 ст. 129 ГПК України пропорційно розміру задоволених позовних вимог, оскільки даний спір виник внаслідок неправильних дій останнього.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 236 - 238, 240 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсною додаткову угоду №27 від 25.11.2010р., укладену між фізичною особою-підприємцем Ха Тхі Фионг /АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1/ та державним підприємством „ТВК" /67806, Одеська область, Овідіопольський район, смт. Авангард, вул. Базова, 21, ідентифікаційний код 24971375/, до договору про надання права платного користування торгівельним місцем №62/2009 від 15.06.2009р.

3. Стягнути з державного підприємства „ТВК" /67806, Одеська область, Овідіопольський район, смт. Авангард, вул. Базова, 21, ідентифікаційний код 24971375/ на користь Міністерства оборони України /03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022/ судовий збір у розмірі 1762,00 грн. /одна тисяча сімсот шістдесят дві грн. 00 коп./.

4. В решті позову відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Відповідно до ст. ст. 254, 256 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 27 листопада 2018 р.

Суддя С.П. Желєзна