Рішення № 77995215, 13.11.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 листопада 2018 року № 826/12128/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Клименчук Н.М., при секретарі судового засідання Артеменко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовомОСОБА_1до Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил Українипро визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, - за участю:

позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Рудника О.М.

На підставі ч. 1 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 13 листопада 2018 року проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог ч. 3 ст. 243 названого Кодексу. Під час проголошення скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення сторонам роз'яснено зміст судового рішення, порядок і строк його оскарження, а також порядок отримання повного тексту рішення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем звільнено позивача із займаної посади із порушенням норм Закону України «Про державну службу» та Кодексу законів про працю .

В свою чергу, відповідач мотивує свою позицію щодо правомірності звільнення ОСОБА_1 відсутністю рівнозначної посади.

Ухвалою суду 08 серпня 2018 року провадження у справі №826/12128/18 відкрито, призначено справу до розгляду у підготовчому засіданні 02 жовтня 2018 року.

Разом з тим, 02 жовтня 2018 року позивачем подано заяву про відкладення розгляду справи, на підставі чого, судовий розгляд справи відкладено на 18 жовтня 2018 року.

У судовому засіданні 18 жовтня 2018 року у зв'язку з тим, що відповідача зобов'язано надати додаткові докази по справі, суд ухвалив відкласти розгляд справи до 13 листопада 2018 року.

В судовому засіданні позивачем позовні вимоги підтримано.

Представник відповідача проти позовних вимог заперечив.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення представників сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

27 березня 2018 ОСОБА_1, головного спеціаліста відділу планової та економічної роботи управління будівництва та придбання життя Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України, попереджено про наступне звільнення з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, що підтверджується підписом.

Наказом начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України №133 від 08.06.2018 року ОСОБА_1, головного спеціаліста відділу планової та економічної роботи управління будівництва та придбання життя, звільнено з роботи 08 червня 2018 року, у зв'язку з скороченням чисельності (штату) державних службовців.

Позивач, не погоджуючись з спірним Наказом, звернувся до суду з даним позовом.

Повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи, а також норми чинного законодавства, суд прийшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36 від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

В Рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

У Рішенні від 27 вересня 2010 року по справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" зазначено, що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Отже, вирішення даної справи залежить від доведеності відповідачем правомірності прийняття ним оспорюваного наказу про звільнення позивача.

Відносини щодо підстав та порядку припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення врегульовані положеннями статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII далі - Закон №889-VIII), згідно якої скорочення чисельності або штату державних службовців є самостійною підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Закон України «Про державну службу» № 889-VIII визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої та громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно статті 83 зазначеного Закону, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.

Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Працездатним громадянам, які постійно проживають на території України гарантовано правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Згідно пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

При цьому, як встановлено правилами частини другої цієї статті, звільнення з зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до ст. 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Надаючи тлумачення наведеним нормам КЗпП України Верховний Суд в постанові від 07.02.2018 у справі №813/8766/13-а (72324170) навів правову позицію, за якою одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці роботодавець зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу. Наведена позиція висловлювалась також Верховним Судом України в постановах від 19.05.2015 справа №21-107а15 (44749536), від 10.03.2015 справа №21-52а15 (43307411).

Із викладеного вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, тобто вжити усіх заходів до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

В пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.92 N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз'яснення, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п. 1 ст. 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

З аналіз норм права вбачається, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України).

Як вбачається з матеріалів справи, станом на час попередження позивача про звільнення та її звільнення, відповідно до наказів начальника головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 22.03.2018, 25.04.2018 року №№105, 140, оголошувались конкурси на зайняття вакантних посад державної служби в штаті головного управління.

Відповідно до Наказу начальника головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України №105 від 22.03.2018 року оголошувався конкурс на зайняття посад державної служби категорії «В» Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України на наступні посади:

провідного спеціаліста виробничо-технічного відділу управління будівництва, реконструкції та капітального ремонту військових об'єктів;

спеціаліста відділу контрою за використанням земель оборони управління обліку, землеустрою та використання земель оборони;

спеціаліста відділу розробки документації із землеустрою управління обліку, землеустрою та використання земель оборони.

Відповідно до Наказу начальника головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України №140 від 25.04.2018 року оголошувався конкурс на зайняття посад державної служби категорії «В» Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України на наступні посади:

провідного спеціаліста виробничо-технічного відділу управління будівництва, реконструкції та капітального ремонту військових об'єктів;

спеціаліста відділу контрою за використанням земель оборони управління обліку, землеустрою та використання земель оборони.

Також, даними наказами затверджено умови проведення конкурсу на зазначені посади, якими, серед іншого, передбачено наявність вищої освіти не нижче молодшого бакалавра або бакалавра у галузі знань будівництво та архітектура.

Позивачем зазначено, що у 1988 році нею отримано освіту за відповідним напрямком діяльності, а саме: інженер-будівельник-технолог (диплом від 30.06.1988р. ПВ №676264) та магістр державної служби (диплом від 30.06.2008р. КВ №34951221).

Отже, як на час попередження позивача про звільнення, так і на момент звільнення в Головному квартирно-експлуатаційному управлінню Збройних Сил України, були наявні вакантні посади, однак позивачу такі посади не запропоновано. Відповідачем не надано доказів, які свідчили б про те, що наявні вакантні посади не могли пропонуватись позивачу в зв'язку з тим, що вона не могла їх обіймати з урахуванням своєї кваліфікації.

Разом з тим, як вбачається з Листа попередження від 22 березня 2018 року про наступне вивільнення головного спеціаліста відділу планової та економічної роботи управління будівництва та придбання житла Головного квартирно-експлуатаційного управління, державного службовця ОСОБА_1 та зазначено позивачем у судових засіданнях, вакантні посади їй запропоновано не було у зв'язку з їх відсутністю.

Відтак, суд приходить до висновку про невиконання відповідачем свого обов'язку щодо вжиття заходів з працевлаштування працівника в разі звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, зокрема щодо непропонування позивачу вакантних посад. Відповідно позивача звільнено з посади з порушенням вимог наведених норм КЗпП України.

Представник відповідача у відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 зазначив, що позивача звільнено з займаної посади з урахуванням відсутності рівнозначної посади.

Разом з тим, суд вважає такі доводи необґрунтованими, позаяк на час попередження 27.03.2018 та звільнення позивача з посади 08.06.2018, були наявні вакантні посади, які повинні були пропонуватись позивачу з урахуванням її кваліфікації. Представником відповідача не надано доказів, які б свідчили про скорочення вакантних посад, наприклад, протягом місяця після звільнення позивача, що могло розглядатись судом як підстава непропонування посад в зв'язку з їх скороченням на підставі відповідного наказу. Наявність правового акту, яким передбачено скорочення вакантних посад не може бути підставою невиконання обов'язку щодо вжиття заходів для працевлаштування працівника, в разі коли такі посади наявні.

Закон України «Про державну службу» містить поняття рівнозначної посади, як посади державної служби, що належать до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Статтею 41 Закону України «Про державну службу» визначено, що державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійної компетентності може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу:

на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби;

на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті). - за рішенням керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Таким чином, матеріали справи свідчать про те, що відповідачем не було вжито передбачених чинним законодавством заходів щодо працевлаштування ОСОБА_1, у зв'язку із чим суд дійшов висновку, що у даному випадку відповідачем не забезпечено права рівного доступу позивача до державної служби, що базується на його особистих якостях та досягненнях шляхом пропозиції рівноцінної посади.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що Наказ Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 08.06.2018 року №133 є неправомірним, що дає підстави для його скасування.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір (частина перша).

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов висновку про те, що з метою повного захисту прав позивача, порушене право позивача підлягає захисту шляхом поновлення його в Управлінні будівництва житла Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України на посаді, рівнозначній посаді, яку обіймала ОСОБА_1 до звільнення.

Зі змісту оскаржуваного наказу вбачається, що позивача звільнено з займаної посади з 08 червня 2018 року, відповідно поновлено ОСОБА_1 має бути з 08 червня 2018 року.

В частині вирішення спору про стягнення з Відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд керується наступним.

Частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13.

Згідно довідки Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 26.10.2018 №248/3/8/1473д середня заробітна плата ОСОБА_1 за період з січня 2018 року по червень 2018 року складає 103 841,41 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в даному випадку з 09 червня 2018 року (наступний день за днем звільнення позивача) по 13 листопада 2018 року (день ухвалення судом рішення про поновлення на роботі), кількість днів вимушеного прогулу станом на 13 листопада 2018 року становить 110 робочих днів.

Отже, виходячи із довідки про доходи ОСОБА_1, її середньомісячна заробітна плата за 2 останні відпрацьовані місяці перед звільненням складає 11 630, 10 грн.

Отже, за час вимушеного прогулу за період з 09 червня 2018 року по 13 листопада 2018 року (110 робочих днів) на користь позивача підлягає стягненню сума 87 501, 76 грн. (вісімдесят сім тисяч п'ятсот одна гривня 76 коп.).

Суд зауважує, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за певних обставин та аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у справах № 6-511цс16 від 25 травня 2016 року та № 334/290/15ц від 21 вересня 2017 року.

Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 08.06.2018 року №133.

3. Поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса місця реєстрації: 03194, АДРЕСА_1) в Управлінні будівництва житла Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України на посаді, рівнозначній посаді, яку обіймала ОСОБА_1 до звільнення.

4. Стягнути з Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України (код ЄДРПОУ 39439980, адреса місцезнаходження: м. Київ, просп. Повітрофлотський, 6) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса місця реєстрації: 03194, АДРЕСА_1) суму середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 87 501, 76 грн. (вісімдесят сім тисяч п'ятсот одна гривня 76 коп.).

5. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середньомісячного заробітку в межах одного місяця за час вимушеного прогулу допустити до негайного виконання.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення складено та підписано 21 листопада 2018 року

Суддя Н.М. Клименчук