Ухвала суду № 77974150, 16.11.2018, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

справа № 489/522/16-ц

провадження №4-с/489/51/18

УХВАЛА

Іменем України

16 листопада 2018 року м. Миколаїв

Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Коваленка І.В.,

секретаря судового засідання Коденко К.В.,

за участю:

боржника ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області (далі - ВДВС) щодо виконання судового рішення та зобов’язання вчинити певні дії

встановив:

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною скаргою в якій просив визнати неправомірним, викладене у листі від 04.09.2018 за вих. № 7871, рішення державного виконавця про відмову у винесення постанови про повернення виконавчого документу, так як на нього поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та одночасно просив зобов’язати заступника начальника ВДВС ОСОБА_2 усунути порушення його прав шляхом винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу на п.9 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».

У обґрунтування скарги вказано, що на виконанні у ВДВС перебувають матеріали виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 489/522/16-ц, виданого 28.10.2016 Ленінським районним судом міста Миколаєва про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» грошових коштів в розмірі 597110,97 грн.

23.04.2018 державним виконавцем винесено постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника у вказаному виконавчому провадженні, яка була оскаржена боржником в судовому порядку.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18.07.2018 по справі № 489/522/16-ц, провадження 4-с/489/38/18, у задоволенні скарги відмовлено. В ухвалі суд зазначив, що скаржником в межах виконавчого провадження державному виконавцю не було надано документів на підтвердження того, що він підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

30.07.2018 боржник направив до ВДВС звернення із доданими документами, що на його думку підтверджують поширення на нього положень вказаного вище Закону, що є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.9 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».

13.10.2018 ОСОБА_1 отримав лист ВДВС від 04.09.2018 № 7871, відповідно до якого державним виконавцем не знайдено підстав для повернення виконавчого документа стягувачу.

Таке рішення державного виконавця боржник неправомірним, так як належний йому житловий будинок за адресою: Миколаївська область, Миколаївський район, с.Шурине, вул.Шукільна, 13 є предметом іпотеки та виступає в якості забезпеченням за кредитними зобов’язаннями, наданим в іноземній валюті, є єдиним місцем його проживання та проживання його родини та іншого нерухомого майна не має, а площа будинку не перевищує 250 кв.м.

У судовому засіданні ОСОБА_1 скаргу підтримав та просив задовольнити.

Представники ВДВС та стягувача у судове засідання не з’явилися, що не перешкоджає розгляду скарги на підставі наявних матеріалів.

Вислухавши боржника, вивчивши матеріали скарги та ознайомившись із матеріалами цивільної справи № 489/522/16-ц (провадження № 2/489/844/16), суд встановив наступне.

02.06.2016 Ленінським районним судом міста Миколаєва ухвалено заочне рішення, відповідно до якого з ОСОБА_1 на користь ПАТ «ОСОБА_3 Аваль» стягнуто заборгованість за кредитним договором в розмірі 588286, 67 грн. та 8824, 30 грн. судового збору.

Вказана заборгованість виникла через невиконання позичальником ОСОБА_1 зобов’язань за кредитним договором № 014/08-112/76290 від 26.02.3008, укладеним між Відкритим акціонерним товариством «ОСОБА_3 Аваль» і ОСОБА_1Ю, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти в сумі 30 000 доларів США на купівлю будинку в Миколаївській області, Миколаївському районі, с. Шуріно, вул. Шкільна, 13-А, строком до 27 лютого 2008р., з процентною ставкою 13 % річних (п.п.1.1.1, 1.1.2. 1.2.1).

02.03.2015 сторонами до кредитного договору були внесені зміни, зокрема п.1.1 кредитного договору змінено та в новій редакції цього пункту договору сторони дійшли згоди, що кредитор 03.03.2015 відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію з лімітом 30000 дол.США та 949045,77 грн., в рамках якої: кредит в сумі 30000,00 дол.США, наданий згідно умов кредитного договору на придбання об’єкту нерухомості, вважається першим траншем кредиту; другий транш кредиту в сумі 949045,77 грн. надається на рефінансування заборгованості за першим траншем кредиту. За умовами п. 1.6 цієї додаткової угоди позичальник зобов’язався направити кошти, отримані від другого траншу кредиту, на купівлю дол.США та погашення першого траншу кредиту.

28.10.2016 Ленінським районним судом міста Миколаєва видано виконавчий лист, який стягувач пред’явив для примусового виконання до ВДВС.

23.04.2018 заступником начальника ВДВС ОСОБА_2 винесена постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника ОСОБА_1, якою описано і накладено арешт на житловий будинок за адресою: Миколаївська область, Миколаївський район, с. Шурине, вул. Шкільна, 13 та земельну ділянку загальною площею 0,25 га кадастровий номер 4824280209:10:010:0012, що знаходиться за тією ж адресою.

Наведену постанову державного виконавця Шлегель Ю.Ю. оскаржив до Ленінського районного суду міста Миколаєва, який видав виконавчий лист. В задоволенні скарги відмовлено ухвалою цього суду від 18.07.2018.

Після чого, ОСОБА_1 звернувся до державного виконавця та надав документи на підтвердження розповсюдження на нього положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що є підставою для повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.9 ч.1 ст.37 Закону України «Про виконавче провадження».

Дослідивши наявні у справі докази та оцінивши їх у відповідності до вимог ЦПК України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення скарги з огляду на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно ч. 1 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Статтею 2 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад верховенства права, обов'язковості виконання рішень, законності, диспозитивності, справедливості, неупередженості та об'єктивності, тощо.

Згідно до ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів виконавчої служби щодо виконання рішення суду можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку передбаченому законом.

Відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їх права та свободи.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих документів стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

07.06.2014 набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Таким чином, Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті.

При цьому, вказаним Законом передбачено перелік умов, за наявності яких його дія поширюється на правовідносини сторін кредитного договору, а саме: 1) споживчий кредит отриманий громадянином України в іноземній валюті; 2) житло використовується як постійне місце проживання; 3) відсутнє інше нерухоме житлове майно; 4) загальна площа такого нерухомого майна для квартири не перевищує 140 кв.м., та для житлового будинку - 250 кв.м.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведені вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та досліджені докази, суд приходить до висновку про непоширення дії цього Закону на боржника, оскільки сторони кредитного договору змінили валюту зобов’язання з іноземної валюти на національну валюту, після чого через подальше порушення позичальником зобов’язань за кредитним договором банк звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості в національні валюті, а тому відсутні підстави вважати грошове зобов’язання скаржника перед банком таким, що виражене в іноземній валюті.

За такого, суд вважає правомірною відмову державного виконавця в поверненні виконавчого листа стягувачу на підставі п. 9 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження».

Крім того, суд зазначає, що відмова державного виконавця в поверненні виконавчого документа стягувачу не є рішенням в розумінні ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», а посилання скаржника на договір іпотеки, в якому зобов’язання виражені у іноземній валюті, не може підміняти основного зобов’язання, яке за згодою сторін виражене в національній валюті.

Керуючись ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», ст.ст. 450, 451 ЦПК України, суд

ухвалив:

Відмовити у задоволенні скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області щодо виконання судового рішення та зобов’язання вчинити певні дії.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Миколаївського апеляційного суду протягом п’ятнадцяти днів з дня її проголошення або з дня складання повного тексту ухвали.

Учасник справи, якому повну ухвалу суду не було вручено у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення йому повної ухвали суду.

Повний текст судового рішення складено 20.11.2018.

Суддя І.В.Коваленко