Рішення № 77845871, 07.11.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/1667/18

Справа №754/12269/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2018 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Лісовської О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

позивача ОСОБА_1

представника відповідача П'яних М.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачів Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, мотивуючи свої вимоги тим, що 14.10.2005 року Прокуратурою м. Києва відносно позивача було порушено кримінальну справу № 50-4159 і пред'явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем), а також затримано у порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 р.). 17.10.2005 року стосовно позивача порушена кримінальна справа за ч.3 ст. 28 (вчинення злочину організованою групою) та ч.3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України. Того ж дня Печерським районним судом м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту з утриманням в Слідчому ізоляторі № 13 управління державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київської області. Кримінальну справу № 50-4159 для розгляду з обвинувальним висновком щодо позивача та інших осіб було направлено до Деснянського районного суду м. Києва з обвинуваченням у кінцевій редакції у вчиненні ним злочинів, передбачених ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 185 ч.5,186 ч.5, 28 ч.3, 366 ч. 1, 28 ч. 3, 364 ч. 3, 189 ч. 4, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України. Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року позивача було засуджено до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах, строком на 3 роки, та з конфіскацією всього належного йому майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 14.05.2009 року скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року та постановлено новий вирок, яким позивача визнано винним за ст. ч.4. 189, ч.3 ст. 364, ч.2 ст.162, ч.2 ст.126. ч.2 ст. 127 КК України і призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на три роки, та з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого. По обвинуваченню за ч.1 ст. 366 КК України позивача звільнено від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності, на підставі ст. 49 КК України та у відповідності зі ст. 11-1 КПК України (1960р.), а справу в цій частині закрито, в решті вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 03.11.2009 року зазначені вирок та ухвалу апеляційного суду було скасовано і справу направлено на новий апеляційний розгляд. 24.12.2009 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва вирок суду першої інстанції було скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд. 13.08.2010 року щодо позивача було постановлено новий вирок Деснянського районного суду міста Києва, який 20.09.2011 року було скасовано судом апеляційної інстанції з постановленням свого вироку. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.05.2012 року вирок Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011 року стосовно позивача було скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. Цією ж ухвалою запобіжний захід щодо позивача (тримання під вартою) змінено на підпису про невиїзд, позивач був звільнений з-під варти у залі суду. 16.09.2014 року Апеляційним судом м. Києва вирок Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року щодо позивача скасовано та постановлено новий вирок, яким його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.364, ч. 1 ст. 366, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч. 2 ст. 185, ч.2 ст.127, ч.2 ст.189 КК України; по обвинуваченню позивача за ч.1 ст.364, ч. 1 ст. 366, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч.2 ст.185 КК України провадження у справі закрито та позивача звільнено від кримінальної відповідальності у цій частині у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК України та ст. 11-1 КПК України (1960 р.) та призначено покарання у вигляді 4 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням спеціального звання - капітан міліції. Цим же вироком позивачу зараховано строк тримання під вартою під час провадження досудового слідства та попередніх судових розглядів, він вважався таким, що фактично відбув покарання за цим вироком. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.06.2015 року вирок Апеляційного суду від 16.09.2014 року залишено без змін. З урахуванням викладеного позивач перебував під вартою у СІЗО № 13 з 14.10.2005 року по 08.05.2012 року включно, тобто більше як шість років та шість місяців (2399 днів), з яких більше 2 років понад строк, визначений йому вироком суду, тобто він був незаконно позбавлений волі протягом тривалого строку.

Так, внаслідок незаконного притягнення позивача органом досудового розслідування прокуратури м. Києва до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення як обвинуваченого) за ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк, встановлений позивачу вироком суду, а також незаконного засудження (незаконний вирок суду було скасовано), застосування незаконних заходів щодо його фізичного та психологічного впливу (в тому числі катування та жорстокого поводження) працівниками Управління внутрішньої безпеки в м. Києві ДВБ ГУБОЗ МВС України, позивачу було завдано моральну шкоду, яка полягала у душевних та фізичних стражданнях, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, тривалому відриві від сім`ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Наведені факти незаконного та тривалого тримання під вартою, неналежного та тривалого розслідування тощо також встановлені у рішенні Європейського Суду з прав людини "Ярошовець та інші проти України", що набуло статусу остаточного.

Також позивач вважає, що незаконними діями працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури м. Києва, йому завдано моральну шкоду, пов'язану з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності (незаконним пред'явленням обвинувачення), незаконним та тривалим триманням під вартою, в тому числі понад строк встановлений вироком суду (756 днів), а також незаконним засудженням, яку він оцінює у 200 000,00 грн.

На підставі викладеного позивач ОСОБА_1 звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь позивача моральну шкоду у розмірі 200 000, 00 грн.

18.12.2017 року відповідач Державна казначейська служба України подав до суду заперечення на позовну заяву. Відповідно до заперечень відповідач не визнає позов у повному обсязі, просить відмовити в його задоволенні з підстав того, що позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між діями органу державної влади та тяжкими фізичними та моральними стражданнями, на які посилається позивач, оскільки позивачем не надано жодних доказів того, що ці фізичні та моральні страждання виникли внаслідок дій відповідача. Розрахунок суми моральної шкоди позивачем не наведено, докази, які підтверджують її розмір, не надано.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 18.01.2018 по справі призначено судово-психологічну експертизу.

22.01.2018 року до суду надійшов Відзив представника Прокуратури м. Києва на позовну заяву. Відповідно до заперечень, викладених у відзиві, прокуратура м. Києва проти позову заперечує і просить відмовити у його задоволенні у зв'язку з відсутністю підстав для відшкодування моральної шкоди у цій справі. Свою позицію відповідач обґрунтовує тим, що у розумінні положень ст. 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів, що здійснюють оперативну-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" позивач не є особою, яка має право на відшкодування моральної шкоди у зв'язку із незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури та суду, і жодним судом, який розглядав кримінальну справу стосовно позивача та інших осіб, жодне з рішень, визначених п.1-4 ст. 2 Закону не приймалось. Закриття вироком апеляційного суду м. Києва від 16.09.2014 кримінальної справи відносно позивача в частині не є реабілітуючою обставиною. Після скасування вироку апеляційного суду від 20.09.2011 позивача звільнено з-під варти та у подальшому строк перебування під вартою йому зараховано у строк відбування покарання. Враховуючи тяжкість вчинених позивачем злочинів та з метою запобігання можливому ухиленню особи від органів досудового розслідування та суду, на час розгляду справи судом обрано саме цей запобіжний захід. Строк перебування під вартою не впливає на рішення суду під час визначення ним покарання, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, тому неможливо стверджувати про незаконність перебування особи під вартою, якщо вона у подальшому була визнана винною та засуджена до позбавлення волі. Відповідно до п. 133 рішення Європейського Суду з прав людини від 03.12.2015 у справі "Ярошовець та інші проти України" Європейський суд дійшов до висновку, що оскільки вироки Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 та апеляційного суду м. Києва від 20.09.2011 не набрали законної сили, упродовж відповідних періодів позивач не відбував покарання у вигляді позбавлення волі у розумінні національного законодавства, а тримався під вартою на підставі рішень районного та апеляційного судів відповідно. Суд, що постановив вирок, мав повноваження продовжити тримання засудженого під вартою до набрання вироком законної сили та упродовж провадження у суді апеляційної інстанції, якщо вирок буде оскаржено. У п. 149 зазначеного рішення Європейський Суд дійшов висновку, що національне законодавство не вимагало від суду, який постановив вирок, періодично переглядати законність продовжуваного тримання під вартою під час апеляційного провадження. Після постановлення апеляційним судом м. Києва вироку від 20.09.2011, яким призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк, який перевищував увесь строк тримання позивача під вартою упродовж провадження у кримінальній справі, Європейський Суд зазначив про відсутність доказів незаконності цього вироку. А тому дійшов до висновку, що тримання позивача під вартою з 20.11.2011 по 08.05.2012 вважається таким, що має достатній причинно-наслідковий зв'язок з новим вироком. А тому Європейський суд встановив, що не було порушено п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо тримання позивача під вартою у вказаний період (п. 151, 154 рішення). Відповідач вважає необхідним врахувати, що за вказаним рішенням Європейського Суду держава Україна повинна сплатити позивачу суму відшкодування моральної шкоди у розмірі 20 тис. євро, а тому стягнення моральної шкоди на користь позивача з одних і тих самих підстав свідчитиме про подвійне відшкодування шкоди за рахунок коштів державного бюджету України. Розмір морального відшкодування повинен визначатися з урахуванням вимог щодо розумності та справедливості, а також має бути співрозмірний із завданими збитками. Право на відшкодування моральної шкоди за нормами законодавства не встановлює імперативний обов'язок її компенсації. Зазначене право на відшкодування надає можливість позивачу довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд співмірне відшкодування. Однак позивачем не зазначено розрахунок морального відшкодування, не обґрунтовано його розмір та не вказано, якими доказами підтверджується наявність моральної шкоди та підстави її відшкодування.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 26.06.2018 відновлено провадження після повернення справи з висновком про неможливість проведення експертизи.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 подав заяву про збільшення позовних вимог до 500 000,00 грн., у якій просив стягнути цю суму з Державної казначейської служби України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь позивача, оскільки, враховуючи глибину моральних і фізичних страждань, їх характер і ступень, тривалість втрат немайнового характеру та їх значимість для його подальшого життя, вважає саме цю суму адекватною та достатньою перенесеним ним труднощам і відповідає тим втратам немайнового характеру, що були йому завдані.

Представник відповідача - прокуратури м. Києва - у судовому засіданні позовні вимоги не визнав з підстав, викладених у відзиві.

Представник відповідача - Державної казначейської служби України - у судове засідання не з"явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутності представника відповідача, за наявних у справі матеріалів.

Вислухавши пояснення позивача, представника відповідача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що 14.10.2005 року Прокуратурою м. Києва відносно позивача було порушено кримінальну справу № 50-4159 і пред'явлено обвинувачення за ч. 3 ст. 364 КК України (зловживання владою або службовим становищем), а також затримано у порядку ст. 115 КПК України (в редакції 1960 р.). 17.10.2005 року стосовно позивача порушена кримінальна справа за ч.3 ст. 28 (вчинення злочину організованою групою) та ч.3 ст. 364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України. Того ж дня Печерським районним судом м. Києва позивачу було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту з утриманням в Слідчому ізоляторі № 13 управління державного департаменту України з питань виконання покарань у м. Києві та Київської області.

У подальшому кримінальну справу № 50-4159 для розгляду з обвинувальним висновком щодо позивача та інших осіб було направлено до Деснянського районного суду м. Києва з обвинуваченням у кінцевій редакції у вчиненні ним злочинів, передбачених ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 185 ч.5,186 ч.5, 28 ч.3, 366 ч. 1, 28 ч. 3, 364 ч. 3, 189 ч. 4, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України.

Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року позивача було засуджено до 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на 3 роки, та з конфіскацією всього належного йому майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 14.05.2009 року скасовано вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року та постановлено новий вирок, яким позивача визнано винним за ст. ч.4. 189, ч.3 ст. 364, ч.2 ст.162, ч.2 ст.126. ч.2 ст. 127 КК України і призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з роботою в правоохоронних органах строком на три роки, та з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

По обвинуваченню за ч.1 ст. 366 КК України позивача звільнено від кримінальної відповідальності та покарання у зв'язку із закінченням строків давності, на підставі ст. 49 КК України та у відповідності зі ст. 11-1 КПК України (1960р.), а справу в цій частині закрито, в решті вирок Деснянського районного суду м. Києва від 28.10.2008 року залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 03.11.2009 року зазначені вирок та ухвалу апеляційного суду було скасовано і справу направлено на новий апеляційний розгляд. 24.12.2009 року ухвалою Апеляційного суду м. Києва вирок суду першої інстанції було скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд. 13.08.2010 року щодо позивача було постановлено новий вирок Деснянського районного суду міста Києва, який 20.09.2011 року було скасовано судом апеляційної інстанції з постановленням свого вироку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.05.2012 року вирок Апеляційного суду міста Києва від 20.09.2011 року стосовно позивача було скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. Цією ж ухвалою запобіжний захід щодо позивача (тримання під вартою) змінено на підпису про невиїзд, позивач був звільнений з-під варти у залі суду. 16.09.2014 року Апеляційним судом м. Києва вирок Деснянського районного суду м. Києва від 13.08.2010 року щодо позивача скасовано та постановлено новий вирок, яким його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.364, ч. 1 ст. 366, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч. 2 ст. 185, ч.2 ст.127, ч.2 ст.189 КК України; по обвинуваченню позивача за ч.1 ст.364, ч. 1 ст. 366, ч.2 ст.126, ч.2 ст.162, ч.2 ст.185 КК України провадження у справі закрито та позивача звільнено від кримінальної відповідальності у цій частині у зв'язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК України та ст. 11-1 КПК України (1960 р.) та призначено покарання у вигляді 4 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням спеціального звання - капітан міліції.

Цим же вироком позивачу зараховано строк тримання під вартою під час провадження досудового слідства та попередніх судових розглядів, він вважався таким, що фактично відбув покарання за цим вироком. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.06.2015 року вирок Апеляційного суду від 16.09.2014 року залишено без змін.

З урахуванням викладеного позивач перебував під вартою у СІЗО № 13 з 14.10.2005 року по 08.05.2012 року включно, тобто більше як шість років та шість місяців (2399 днів), з яких більше 2 років понад строк, визначений йому вироком суду.

У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 вказує про те, що внаслідок незаконного притягнення його органом досудового розслідування прокуратури м. Києва до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення як обвинуваченого) ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 185 ч.5,186 ч.5, 28 ч.3, 366 ч. 1, 28 ч. 3, 364 ч. 3, 189 ч. 4, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк, встановлений позивачу вироком суду, а також незаконного засудження (незаконний вирок суду було скасовано), застосування незаконних заходів щодо його фізичного та психологічного впливу (в тому числі катування та жорстокого поводження) працівниками Управління внутрішньої безпеки в м. Києві ДВБ ГУБОЗ МВС України, позивачу було завдано моральну шкоду, яка полягала у душевних та фізичних стражданнях, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, тривалому відриві від сім`ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Також позивач вважає, що незаконними діями працівників органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури м. Києва, йому завдано моральну шкоду, пов'язану з незаконним притягненням його до кримінальної відповідальності (незаконним пред'явленням обвинувачення), незаконним та тривалим триманням під вартою, в тому числі понад строк, встановлений вироком суду (756 днів), а також незаконним засудженням, яку він оцінює у 500 000,00 грн.

03.12.2015 року Європейським судом з прав людини у справі "Ярошовець та інші проти України" було винесено рішення, відповідно до якого постановлено, зокрема:

1) що було порушення ст. 3 Конвенції у зв'язку з тим, що перший заявник (ОСОБА_1.) зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, та не було проведене ефективного розслідування його скарг у зв'язку з цим;

2) що було порушення ст. 3 Конвенції у зв"язку із скаргами першого (ОСОБА_1.), третього, четвертого та п"ятого заявників на умови, в яких їх перевозили до суду для участі у засіданнях та з нього під час тримання їх під вартою;

3) що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв"язку з незаконністю та тривалістю тримання першого, третього, четвертого та п"ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2005 року до 28 жовтня 2008 року;

4) що було порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв"язку з незаконністю та тривалістю тримання заявників під вартою з 24 грудня 2009 року до 13 серпня 2010 року;

5) що було порушення пункту статті 5 Конвенції у зв"язку з триманням першого, третього, четвертого та п'ятого заявників під вартою з 14 жовтня 2010 року по 20 вересня 2011 року;

6) що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції у зв"язку з тим, що перший, третій, четвертий та п"ятий заявники не мали ефективного і юридично закріпленого права на відшкодування шкоди за тримання їх під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції;

7) що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв"язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявників;

8) що впродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, у тому числі: 20 000 євро першому заявникові (ОСОБА_1.) та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватись.

З наведеного вбачається, що Європейським судом з прав людини було встановлено порушення декількох статей Конвенції, зокрема ст. 3, 5, 6, у тому числі і в частині незаконного та тривалого тримання позивача ОСОБА_1 під вартою.

Статтею 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1176 ЦК України право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Підстави, порядок та розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню, встановлено Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду".

Статтею 1 вказаного Закону наведено вичерпний перелік підстав, за наявності яких фізичній особі може бути відшкодовано шкоду.

Так, згідно положень вказаної статті відшкодуванню підлягає шкода, завдана громадянинові внаслідок: незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених Законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

За статтею 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:

- постановлення виправдувального вироку суду (встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів;

- закриття кримінального провадження за відсутності події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

ОСОБА_1 у своїх позовних вимогах вказує про те, що незаконним тривалим утриманням його під вартою йому завдано моральних страждань, оскільки він перебував під вартою понад строк, визначений йому вироком суду.

Згідно із ч. 3 ст. 13 вказаного вище Закону відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31.03.1995 року, розмір моральної шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.

Під час розгляду судом справи було достеменно встановлено, що внаслідок тривалого тримання під вартою, понад строк, встановлений позивачу вироком суду, йому було завдано нестерпних душевних страждань, що виразилось у руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, тривалому відриві від сім`ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Як встановлено судом, застосування запобіжного заходу у вигляді тривалого тримання під вартою обмежило право позивача ОСОБА_1 на вільне пересування та зміну місця проживання, гарантоване ст. 33 Конституції України.

Оскільки ОСОБА_1 тривалий час перебував під вартою, понад строк, визначений йому вироком суду, як міра покарання за вчинені злочини, суд вважає, що є всі підстави для відшкодування завданої йому моральної шкоди. Крім того, слід зазначити, що відповідні обставини щодо порушення прав позивача були встановлені і рішенням Європейського суду з прав людини, зазначеним вище.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, викладеній в ухвалі від 02.12.2015 року у справі № 6-2203цс15 відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць на момент перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Мінімальний розмір заробітної плати на день ухвалення даного судового рішення, згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2018 рік", становить 3723, 00 грн.

Європейський суд з прав людини у справах "Світлорусов проти України", "Нечипорук і Йонкало проти України", "Корнейкова проти України", "Мироненко і Мартенко проти України" звернув увагу на окремі аспекти застосування національними судами п.5 ст. 5 Конвенції, відповідно до якого кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має право на відшкодування шкоди у судовому порядку, з огляду на неможливість для заявників отримати відшкодування шкоди, завданої національними органами у контексті провадження в їхніх кримінальних справах.

Слід зазначити, що при розгляді даної категорії справ позивач має довести не лише факт реабілітації, а й наявність у зв'язку з цим моральної шкоди та її розмір. До даних правовідносин не застосовується презумпція моральної шкоди. Це право реалізується шляхом процесуального доведення наявності шкоди, її розміру.

Відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у цивільній справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Згідно із п. 5 постанови Пленуму Верховного суду України № 4 відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Слід також зазначити, що право на відшкодування шкоди за нормами чинного законодавства не є матеріальною гарантією, оскільки жоден закон не встановлює імперативний обов'язок компенсації. Зазначене право на відшкодування - це процесуальна вимога надати можливість довести наявність шкоди, визначити її розмір та отримати через судовий розгляд цього питання відповідну компенсацію.

За нормами ч. 3 ст. 13 Закону відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Внаслідок незаконного притягнення позивача органом досудового розслідування прокуратури м. Києва до кримінальної відповідальності (винесення постанови про притягнення як обвинуваченого) за ст. 28 ч.3, 126 ч.2, 28 ч.3, 162 ч.2, 186 ч.5. 189 ч. 4, 28 ч.3, 364 ч.3, 365 ч.2, 127 ч.2 КК України, незаконного та тривалого тримання під вартою понад строк, встановлений позивачу вироком суду, а також незаконного засудження (незаконний вирок суду було скасовано), застосування незаконних заходів щодо його фізичного та психологічного впливу (в тому числі катування та жорстокого поводження) працівниками Управління внутрішньої безпеки в м. Києві ДВБ ГУБОЗ МВС України, позивачу було завдано моральну шкоду, яка полягала у душевних та фізичних стражданнях, руйнуванні життєвих планів та соціальних зв'язків, тривалому відриві від сім`ї, погіршення відносин з оточуючими, що тепер вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Зокрема, ситуація, що пов'язана з притягненням позивача до кримінальної відповідальності та перебуванням під вартою була для позивача інтенсивно психотравмуючою, порушила його нормальний, звичний душевний стан, призвела до душевних страждань, порушила адаптивне життєве функціонування, внесла повну невизначеність щодо майбутнього, внесла кардинальні зміни у звичний спосіб життя, оскільки позивач був позбавлений волі, висловлювань своєї власної думки, вимушений був терпіти приниження та численні побутові незручності ув'язнення. Так, позивач постійно згадує час, проведений під вартою в СІЗО № 13 м. Києва, через це йому досі сняться жахіття.

Крім того, переживання даної ситуації у позивача супроводжувалося інтенсивними негативними емоціями: значної небезпеки, страху за своє життя та здоров'я, тривоги за власне майбутнє, обурення через безпідставність звинувачень і власну безправність, приниження, сорому, тривалої емоційної напруги, невизначеності. Вказана ситуація перебування під вартою обернулась загрозою для здоров'я позивача. Безпідставні звинувачення у здійсненні кримінального злочину принижували честь та людську гідність позивача, поставили під сумнів його моральні якості, чесність, порядність, добре ім'я, сприяли зниженню поваги до нього та авторитету з боку оточуючих.

Враховуючи вищевикладене, вимоги діючого законодавства, отримані позивачем моральні страждання, їх глибину, характер, тривалість та наслідки, суд вважає, що є всі підстави для стягнення з відповідача Державної казначейської служби України моральної шкоди, але разом з тим розмір шкоди, зазначений позивачем є завищеним і становить, на думку суду, з урахуванням встановлених по справі обставин, 372300, 00 грн. (100 розмірів мінімальної заробітної плати). Саме цей розмір моральної шкоди і підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачем наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для відшкодування шкоди та часткового задоволення його позовних вимог.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати по справі суд відносить на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 23, 1176 ЦК України, Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду", Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Прокуратури м. Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з розрахункового рахунку Державної казначейської служби України, призначеного для відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури і суду, на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 372300, 00 грн.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1.

Відповідач - Державна казначейська служба України, місце знаходження: м. Київ, вул. Бастіонна, 6.

Відповідач - Прокуратура м. Києва, місце знаходження: м. Київ, вул. Предславинська, 45/9.

Повний текст рішення виготовлений 14 листопада 2018 року.

Головуючий: