Рішення № 77809783, 06.11.2018, Іванівський районний суд Одеської області

Іванівський районний суд Одеської області

Іванівський районний суд Одеської області

Справа № 499/869/16-ц

Провадження № 2/499/1/18

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

(повний текст)

"06" листопада 2018 р. смт. Іванівка

Іванівський районний суд Одеської області у складі головуючого судді Погорєлова І.В., за участю секретаря судового засідання Дібрової О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Іванівка Іванівського району Одеської області позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Коноплянська сільська рада Іванівського району Одеської області, про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася з позовом до відповідача про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на наступне.

З 06.11.2010 року до 21.09.2015 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час перебування у шлюбі, позивач та відповідач за спільні кошти придбали у приватну спільну часткову власність нерухоме майно, а саме пункт технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська області, Іванівський район, с. Конопляне, вул. 30-річчя Перемоги 1 В та складається з одноповерхової кам’яної нежитлової будівлі загальною площею 375,6 кв.м., розташованого на земельній ділянці площею 1000 кв.м. Земельна ділянка перебуває в оренді, оскільки належить третій особі – Коноплянській сільській раді.

Враховуючи, що майно було придбане на ім’я відповідача, а наразі відповідач не бажає визнавати за позивачем її право на половину спільного майна, позивач просила суд визнати за нею право власності на 1/2 вищевказаного пункту технічного обслуговування.

Під час розгляду справи було проведено судову будівельно-технічну та оціночно-будівельну експертизи.

В процесі розгляду справи, після надходження висновку експерта, позивачем було уточнено позовні вимоги, та відповідно до останньої уточненої позовної заяви від 14.06.2018 року, позивач просила суд визнати приміщення будівлі спірного пункту технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська області, Іванівський район, с. Конопляне, вул. 30-річчя Перемоги 1 В, спільною сумісною власністю подружжя. Виділити їй у власність 1/2 частину вищевказаного пункту технічного обслуговування. Розділити приміщення будівлі спірного пункту технічного обслуговування наспаним чином, а саме виділити їй у власність в натурі 1/2 частин приміщення пункту технічного обслуговування згідно варіанту виділу №1 відповідно до висновку експерта №СЕ-2501-1-893.1 від 18.01.2018 року за результати проведення судової будівельно-технічної та будівельно-оціночної експертизи, загальною вартістю 623071,75 грн., що менше за ідеальну частку на 1346,25 грн., та складається зі складу (основна частина літ. «А»), площею 65,9 кв.м., вартістю 192147,25 грн., складу (основна частина літ. «А»), площею 65,9 кв.м., вартістю 192147,25 грн., складу (основна частина літ. «А»), площею 65,9 кв.м., вартістю 192147,25 грн., огорожі №1, вартістю 32944,00 грн., огорожі №2, вартістю 13686,00 грн., припинивши право власності на цю частину відповідача. Іншу частину майна виділити у власність відповідача. Стягнути з відповідача на її користь грошову компенсацію за відступлення від ідеальних часток у розмірі 1346,25 грн. та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

У свою чергу представником відповідача по справі було надано до суду заперечення на позовну заяву, відповідно до якого представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, оскільки пункт технічного обслуговування був придбаний виключно за кошти відповідача отриманих від здійснення підприємницької діяльності, призначений для ведення підприємницької діяльності та відноситься виключно до особистої приватної власності відповідача.

У судовому засіданні позивач на задоволення позовних вимог наполягала з підстав наведених в уточненій позовній заяві, та надала суду пояснення, відповідно до яких вона разом з відповідачем проживали в м. Одесі без реєстрації шлюбу з 2007 року однією сім’єю, вели спільне господарство. В цей у ОСОБА_2, тобто відповідача в оренді знаходився спірний пункт технічного обслуговування, яким на той час фактично займався його батько. Після того як в 2008-2009 роках (точний рік не пам’ятає) тяжко захворів батько відповідача, вони вирішили переїхати з міста до смт. Іванівка, для того щоб продовжити здійснювати підприємницьку діяльність на ПТО. Позивач весь цей час також працювала на роботі, на підтвердження чого надала довідку про заробітну плату, допомагала відповідачу здійснювати підприємницьку діяльність, сплачувала замість нього податки, її сестра, яка проживає в США регулярно висилала їм долари США, які відповідач також використовував у своїй підприємницькій діяльності. Надалі в 2010 році вони вирішили одружитися, та 06.11.2010 року зареєстрували шлюб, в якому в подальшому 30.01.2011 року в них народилася дитина, ОСОБА_3 Після реєстрації шлюбу та до фактичного припинення шлюбних відносин, приблизно до кінця 2014 року вони проживали за адресою її реєстрації в будинку, що належить її матері. Розуміючи, що вони молода сім’я та їм в подальшому необхідні будуть кошти на утримання дитини та для ведення домашнього господарства, при одній з зустрічей з представником власника ПТО, вона, ОСОБА_1, запропонувала останньому, чи не мають вони бажання продати спірний пункт технічного обслуговування їм, для того щоб вони могли в повній мірі користуватися, володіти та розпоряджатися ПТО для власних цілей, покращити його стан та отримувати прибуток для власних цілей. Після короткого проміжку часу відповідачу зателефонував представник ТОВ «Одеса-Мотор-Сервіс» (колишній власник ПТО) та запропонував укласти договір купівлі-продажу спірного на даний час майна, на що ОСОБА_2 надав свою згоду. При цьому кошти для придбання ПТО вони заощаджували спільною працею, частину коштів було надано безпосередньо позивачем (кількість не пам’ятає), частину коштів вони зберегли з подарованих на весілля (кількість не пам’ятає), деякі грошові кошти їм допомогла зібрати її сестра, яка висилала грошові перекази з США (кількість не пам’ятає), також її мати надавала кошти для цього, частина грошей була безпосередньо відповідача, яку він отримав внаслідок своєї підприємницької діяльності. Оформленням необхідних документів для укладання договору купівлі-продажу СТО займалася безпосередньо позивач, оскільки має юридичну освіту та розуміється на цих питаннях Після того як грошові кошти були зібрані, в м. Одесі у приватного нотаріуса були укладенні два договори купівлі-продажу, відповідно до яких відповідач придбав по 1/2 частині спірного пункту тех. обслуговування, при цьому позивач також приїздила туди з ним, сплачувала замість нього державні мита, однак при безпосередньому укладанні договору не була. Пояснила також, що у нотаріуса надавала свою згоду на придбання відповідачем майна. Також пояснила, що за період шлюбу з відповідачем у спільну власність було також придбане рухоме майно, однак вона не бучить сенсу доводити факт його існування, оскільки не претендує на нього. Зазначила, що вважає спірний пункт технічного обслуговування спільної власністю подружжя, оскільки він набутий спільною працею та за спільні кошти, її позиція повністю ґрунтується на нормах чинного законодавства, просила позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, вказала, що претендує на дане майно задля захисту інтересів їх спільної дитини, щоб в подальшому передати його їй, також додала, що згодна на грошову компенсацію у розмірі половини вартості спірного майна відповідно до експертизи.

Відповідач та його представник у судовому засіданні проти задоволенні позовних вимог заперечували в повному обсязі, просили у задоволенні позову відмовити з підстав, зазначених у запереченні на позовну заяву, та відповідач надав суду наступні пояснення, зазначив, що спірний пункт технічного обслуговування тривалий час перебував у користуванні його сім’ї, а саме батька, приблизно з 1997 року. Батько постійно вів перемови з власниками пункту щодо його продажу, однак завжди виникали якісь перепони. З 2005 року він зареєструвався як фізична особа-підприємець та оформив договір оренди спірного пункту технічного обслуговування на себе, та особисто займався підприємницькою діяльністю, збирав кошти, оскільки його батько нарешті домовився з власниками ПТО щодо його продажу, проте необхідною умовою продажу було покращення стану ПТО, про що також зазначено в договорі оренди. Назбиравши достатню кількість коштів від своєї підприємницької діяльності, продавши автомобілі, які в нього на той час були, оформивши необхідні документи, наприкінці 2011 року в м. Одесі були укладенні два договори купівлі-продажу, відповідно до яких він є власником пункту технічного обслуговування. Показав суду що за період шлюбу з позивачем жодних спільних коштів у них не було, він заробляв набагато більше, ніж позивач, що підтверджується довідками про доходи. Зазначив, що придбав спірний ПТО за кошти вирученні від здійснення підприємницької діяльності та з метою її продовжувати. Також пояснив, що дізнався про необхідність надання дружиною згоди на купівлю майна безпосередньо у нотаріуса, якщо б знав про це раніше, то договір купівлі-продажу укладався б на ім’я іншого члена його сім’ї.

Представник третьої особи у судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, заяв та клопотань до суду не надав, про причини неявки не повідомив, тому суд визнає його неявку з неповажних причин та вважає за можливе розглянути справу без його участі, про що також не заперечували інші учасники провадження.

Суд, вислухавши пояснення сторін по справі, дослідивши письмові матеріали справи, заслухавши покази свідка та сторін по справі, з урахуванням положень ч.1 ст. 81 ЦПК України, де зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, та ч.1 ст. 13 ЦПК України, згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, приходить до висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити, виходячи з наступного.

Так, на протязі тривалого розгляду справи судом були створенні належні умови для подання сторонами доказів на підтвердження обставин, на які вони посилаються, як на підставу свої вимог та заперечень, були розглянуті клопотання заявлені сторонами, двічі призначено судову експертизу.

Так, у судовому засіданні було встановлено, що з 06.11.2010 року сторони уклали шлюб, який рішенням суду від 21.09.2015 року було розірвано. Від шлюбу мають спільну дитину, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Дані обставини підтвердженні копією рішення Іванівського районного суду Одеської області від 21.09.2015 року.

Відповідно до копій договорів купівлі-продажу від 25.11.2011 року та 06.12.2011 року, відповідачем було придбано (по 1/2 частині відповідно до кожного договору окремо) пункт технічного обслуговування, що розташований за адресою Одеська область, Іванівський район с. Конопляне вул. 30-річчя Перемоги 1В, та який складається в цілому з одноповерхової кам’яної нежитлової будівлі, загальною площею 375,6 кв.м., розташованих на земельній ділянки площею 1000 кв.м. Вартість пункту відповідно до вищевказаних договорів станом на 06.12.2011 рік становила 30000,00 грн., що сторонами не заперечувалося, так як і факт придбання майна в період шлюбу.

Право приватної спільної часткової власності на кожну 1/2 частину пункту технічного обслуговування за адресою Одеська область, Іванівський район с. Конопляне вул. 30-річчя Перемоги 1В зареєстроване за відповідачем, ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвами про державну реєстрації прав від 30.11.2011 року та 15.12.2011 року.

Земельна ділянка, на якій розташований спірний пункт технічного обслуговування перебуває у власності Коноплянської сільської ради та орендується відповідачем, що підтверджується копією договору оренди землі.

Так, відповідно до копії договору оренди від 01.04.2005 року, відповідач ОСОБА_2 був орендарем спірного пункту технічного обслуговування з 01.04.2005 року до 01.05.2010 року, вносив орендну плату у розмірі 400,00 грн. щомісячно.

Згідно з виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та довідки, виданої Комінтернівською об’єднаною ДПІ ГУ ДФС в Одеської області, відповідач ОСОБА_2 з 15.04.2005 року до 15.01.2015 року перебував на обліку як фізична особа-підприємець на обліку в Іванівському відділенні Комінтернівської об’єднаної ДПІ ГУ ДФС в Одеської області, згідно даних податкової декларації платника єдиного податку, валовий дохід ФОП ОСОБА_2 за 2009 рік становить 87470,00 грн., за 2010 рік - 88459,00 грн., за 2011 рік 80690,00 грн., за 2012 рік - 49165,00 грн., за 2013 рік – 42230,00 грн., що в сукупності підтверджує факт здійснення підприємницької діяльності відповідачем та отримання від даної діяльності прибутку.

Відповідно до відомостей з інформаційного фонду Державного реєстру фізичних осіб ДФС України, виплачена заробітна плата ОСОБА_1 за 2005 рік становила 10212,99 грн., за 2006 рік – 4299,00 грн., за 2007 рік - 2833,70 грн., за 2008 рік – 6490,00 грн., за 2009 рік - 6992,55 грн., за 2010 рік - 10759,82 грн., за 2011 рік - 8313,93 грн., за 2012 рік - 18405,39 грн., за 2013 рік - 24995,67 грн., за 2014 рік - 28341,70 грн., за 2015 рік - 40874,93 грн., що підтверджує факт фінансової участі позивача у сімейному житті.

Разом з тим, суд не бере до уваги наданні відповідачем прибуткові касові ордери №1620 та №1674, оскільки вони не містять підписів уповноважених осіб та не скріпленні печаткою.

Також суд приймає до уваги копії договорів про управління майном довірительного товариства «Одеса-Мотор-Сервіс» від 30.10.1995 року видані на ім’я ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ОСОБА_2, належність даних осіб до сім’ї відповідача позивачем підтверджено та не заперечувалося, що підтверджують наявність майнових відносин відповідача та його близьких родичів з колишнім власним спірного майна з 1995 року, та підтверджують покази відповідача та свідка в частині того, що до укладення шлюбу між сторонами, члени сім'ї відповідача та безпосередньо сам відповідач користувалися спірним майном та відповідач здійснював підприємницьку діяльність.

В рамках даного позову було проведено судову будівельно-технічну та будівельно-оціночну експертизу, на вирішення якої поставлено наступні питання:

яка технічна можливість виділу 1/2 частини пункту технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В»?

Які варіанти виділу позивачу ОСОБА_1 1/2 частини пункту технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В»?

Яка ринкова вартість пункту технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В» на теперішній час?

Які можливі варіанти виділу 1/2 частини пункту технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В» з відступом від ідеальних часток з належною компенсацією?

Чи можливо з технічної точки зору розділити обєкт нерухомого майна, а саме пункт технічного обслуговування, що розташований за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В» між співвласниками у відповідності до їх ідеальних часток (по 1/2 частині кожному) без проведення робіт по переплануванню, переобладнанню та без зміни функціонального призначення вищенаведеного обєкту?

У відповідності до законодавства України був наданий відповідний висновок від 18.01.2018 року, який сторонами не оспорювався, в даному висновку було надано відповіді на вище переліченні питання, та вказано що виділ 1/2 частини пункту технічно можливий, проте з незначним відхиленням в ідеальних часток, оскільки технічної можливості виділення 1/2 частки в ідеальному співвідношення без нанесення шкоди його господарському призначенню не існує, запропоновано чотири варіанти поділу майна в натурі, встановлено ринкову вартість майна у розмірі 1470792, 00 грн., визначений розмір грошової компенсації у разі відхилення від ідеальних часток при поділу майна в натурі.

У судовому засіданні було також допитано свідка зі сторони відповідача ОСОБА_7, який є представником ТОВ «Одеса-Мотор-Сервіс», що підтверджується витягом про реєстрацію юридичної особи, який показав суду, що був знайомий з батьком відповідача – ОСОБА_2, оскільки він тривалий час орендував спірний пункт технічного обслуговування та здійснював господарську діяльність, та вони вели перемови про його продаж, однак не було можливості це зробити, оскільки сама будівля ПТО перебувала у дуже поганому стані. Надалі у 2005 році був оформлений договір оренди спірного майна строком на п’ять років з умовою покращення стану ПТО зі сторони орендаря, для подальшого продажу пункту. При цьому при вирішення питання про покупця пункту, батько відповідача зазначив, що він погано себе почуває, тяжко хворіє, тому не заперечує щоб пункт технічного обслуговування придбав його син, тобто відповідач. Також зазначив, що зі сторони позивача до нього особисто не надходило пропозицій щодо продажу пункту, оскільки перемови в телефонному режимі проводилися саме з батьком відповідача.

Застосовуючи норми матеріального права та відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з такого.

Так, відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно ч.1 статті 316 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1 статті 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном

Статтею 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Так, за змістом ст. 61 Сімейного кодексу України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття.

Так, пояснення позивача щодо купівлі спірного майна за її ініціативою спростовується показами свідка в частині ініціювання договору купівлі-продажу, оскільки самі відносити та процедура щодо придбання пункту технічного обслуговування, описані відповідачем та свідком (перемови щодо продажу майна велися задовго до укладення шлюбу між сторонами) підтверджується договором оренди від 01.04.2005 року, в п.4.10, п.4.11, п.4.12 якого прописана процедура покращення стану ПТО, як зазначено відповідачем та свідком, з метою подальшого його продажу.

Посилання позивача на те, що пункт технічного обслуговування був придбаний за спільні кошти та спільною працею не знайшли підтвердження у судовому засіданні, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження поясненнь, а саме факту надсилання коштів її сестрою з США, використання коштів на придбання, які були подаровані на весілля. Було надано лише довідку про доходи позивача, які були незначними (відповідно до встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 2010 та 2011 рік), та підтверджують лише той факт, що позивач фінансово приймала участь у веденні домашнього господарства. Не надано також відомостей про доходи матері позивача, на допомогу якої посилалася позивач. Також не підтверджено пояснення позивача в частині надання допомоги відповідачу при здійсненні ним підприємницької діяльності, а саме сплату податків, заповнення декларацій та інше.

Разом з тим, у судовому засіданні встановлено, що спірний пункт технічного обслуговування до його придбання перебував в оренді у відповідача, відповідач отримував прибуток від здійснення підприємницької діяльності, що сторонами не оспорювалося та підтверджується договором оренди від 01.04.2005 року, довідкою про доходи відповідача.

Так, суд зазначає, що до спірних правовідносин які виникли між сторонами застосовується положення законодавства, що регулюють правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою, оскільки відповідач є фізичною особою-підприємцем, та здійснював купівлю ПТО з метою ведення підприємницької діяльності за призначенням майна, дані правовідносини врегульовані главою 5 ЦК України.

Так, згідно зі статтею 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Отже, майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Разом з тим, факт придбання спірного майна за спільні кошти та спільною працею у судовому засіданні не доведено, натомість судом встановлено, що відповідач задовго до реєстрації шлюбу та придбання пункту технічного обслуговування використовував його як орендоване майно, здійснював покращення його стану (оскільки договір оренди від 01.04.2005 року не розірвано, що свідчить про виконання пунктів договору) та отримував дохід як фізична особа-підприємець.

Відносини стосовно майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України, Господарського кодексу України (далі – ГК України) та Закону України "Про підприємництво".

У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону.

Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо.

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.

Результатом наділення юридичних осіб – приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

Відповідно до ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи – громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. (ст. 62 ГК України ).

За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Таким чином, в даному конкретному випадку майно фізичної особи – підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.

Відповідно до правової позиції, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна; суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя; статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які майно було набуте (джерело набуття); сам по собі факт придбання майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення сторін, свідка, врахувавши їх позицію, з урахуванням вищенаведеного, суд констатує той факт, що дійсно під час шлюбу з позивачем ОСОБА_1, відповідачем ОСОБА_2 за згодою останньої було придбано пункт технічного обслуговування, який складається з одноповерхової кам’яної нежитлової будівлі загальною площею 375,6 кв.м, розташованого на земельній ділянці площею 1000 кв.м, за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В» для здійснення підприємницької діяльності за його цільовим призначенням, однак у судовому засіданні не знайшли свого підтвердження обставини щодо купівлі спірного майна за спільні кошти сторін та спільною працею, тобто у даному конкретному випадку застосування положень ст.60 СК України не є обґрунтованим та законним, у зв’язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити в повному обсязі.

Слід також зазначити, що п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 р. №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» встановлено, що відповідно до положень статей 57, 61 СК, ст. 52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

Застосовуючи норми процесуального права, суд зазначає.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалою Іванівського районного суду Одеської області від 20.03.2017 року в порядку ст.152 ЦПК України ( чинній на той час редакції) заборонено ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії щодо припинення будь-яким шляхом права власності на пункт технічного обслуговування, який складається з одноповерхової кам’яної нежитлової будівлі загальною площею 375,6 кв.м, розташованого на земельній ділянці площею 1000 кв.м, за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В».

У пункті 10 Постанови Пленуму ВСУ Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову, заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер і діють до виконання рішення суду, яким закінчується розгляд справи по суті.

Вказаним пунктом також роз’яснено, що підставою для скасування заходів забезпечення позову також є випадки, коли потреба в забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились обставини, що зумовили його застосування.

Отже, враховуючи те, що у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі, суд не знаходить підстав для подальшої потреби в забезпеченні позову, а тому вважає, що існують підстави для скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Іванівського районного суду Одеської області від 20.03.2017 року

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позову ОСОБА_1, у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України судові витрати вважаються понесеними за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 81, 141, 247, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, паспорт серії КМ 700277, виданий Іванівським РВ ГУМВС України в Одеській області від 27.12.2010 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, зареєстрована за адресою – вул. Бориса Дерев’янка 32, смт. Іванівка Іванівського району Одеської області) до ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_3, паспорт серії КК 621034, виданий Іванівським РВ УМВС України в Одеській області від 19.02.2001 року, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_4), третя особа – Коноплянська сільська рада Іванівського району Одеської області (код ЄРДПОУ 04378439, 67220, Одеська область Іванівський район с. Конопляне вул. 30 річчя Перемоги 70), про поділ спільного майна подружжя - відмовити.

Заходи забезпечення позову застосовані відповідно до ухвали Іванівського районного суду Одеської області від 20.03.2017 року, а саме заборону ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії щодо припинення будь-яким шляхом права власності на пункт технічного обслуговування, який складається з одноповерхової кам’яної нежитлової будівлі загальною площею 375,6 кв.м, розташованого на земельній ділянці площею 1000 кв.м, за адресою: Одеська область, Іванівський район, село Конопляне, вулиця 30-річчя Перемоги 1«В» після набрання рішенням суду законної сили – скасувати.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі протягом 30 днів апеляційної скарги з дня проголошення судового рішення, з урахуванням п.15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Якщо апеляційну скаргу не було подано, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи.

У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 13.11.2018 року.

СуддяОСОБА_8