Рішення № 77792531, 12.11.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/3921/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 листопада 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Аракелян М.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 Мамаду Саліу (65023, м. Одеса, вул. Коблевська, 40) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання неправомірним та скасування наказу від 30.07.2015 року №143, зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

06 серпня 2018 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла адміністративна позовна заява ОСОБА_1 Мамаду Саліу, в якій позивач просить суд:

визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №143 від 30.07.2015 року про відмову ОСОБА_1 Мамаду Саліу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 Мамаду Саліу щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13.08.2018 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження.

04.09.2018 року за вх..№ 25804/18 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву разом із матеріалами особової справи позивача, яку було витребувано у відповідача ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 13.08.2018 року.

10.09.2018 року за вх..№ЕП/4997/18 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження за відсутності сторони позивача.

10.09.2018 року підготовче судове засідання було перенесено у зв’язку із перебуванням головуючого у справі у відпустці.

10.09.2018 року за вх..№26277/18 від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.

01.10.2018 року за вх..№ЕП/5436/18 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження за відсутності сторони позивача.

01.10.2018 року за вх..№ЕП/5460/18 від представника відповідача надійшло клопотання про закриття підготовчого провадження та призначення розгляду справи по суті без участі представника відповідача.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02.10.2018 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

17.10.2018 року за вх..№ЕП/5801/18 від представника відповідача надійшло клопотання, згідно якого відповідач не заперечує щодо розгляду справи у порядку письмового провадження.

У своїй позовній заяві та у відповіді на відзив позивач зазначає, що ним з метою отримання захисту та притулку в Україні було подано заяву до Головного управління ДМС в Одеській області. Така необхідність позивача викликана тим, що в країні походження позивача – ОСОБА_2 Гвінея – він відчуває побоювання за своє життя та здоров’я у зв’язку із приналежністю до певної етнічної групи та через свої політичні погляди. Однак, не зважаючи на обґрунтовану, на думку позивача, заяву відповідачем було прийняте рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, що дане рішення є протиправним та таким, що не відповідає нормам чинного національного та міжнародного законодавства, зокрема Конституції України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Конвенції про статус біженців 1951 року тощо. З огляду на невідповідність рішення органу владних повноважень нормам чинного законодавства, враховуючи неправильне застосування відповідачем законодавчо визначених критеріїв прийняття відповідного рішення, просив визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №143 від 30.07.2015 року.

04.09.2018 року за вх..№ 25804/18 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Згідно зазначеної заяви відповідач не погоджується з обставинами та аргументами, викладеними в позовній заяві, вважає їх безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Представник відповідача на підтвердження власної правової позиції зазначає, що службовими особами Головного управління ДМС України в Одеській області було повно та всебічно проведено аналіз відповідності підстав, викладених позивачем, та прийняте оскаржуване рішення у відповідності до норм чинного процесуального та матеріального законодавства України. Крім того, під час винесення рішення, як зазначає представник відповідача, Головним управлінням ДМС України в Одеській області було взято до уваги розбіжність тверджень позивача щодо підстав надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, проаналізовано отриману інформацію та у відповідності до покладених на орган обов’язків прийняте оскаржуване рішення. З огляду на це, представник відповідача просив у задоволенні позову відмовити.

У судове засідання 17.10.2018 року сторони не з’явились, про дату, час та місце судового засідання сповіщені належним чином та завчасно, про що у матеріалах справи наявні докази такого сповіщення (а.с. 164,168). 01.10.2018 року за вх..№ЕП/5436/18 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження за відсутності сторони позивача. 17.10.2018 року за вх..№ЕП/5801/18 від представника відповідача надійшло клопотання, згідно якого відповідач не заперечує щодо розгляду справи у порядку письмового провадження.

Згідно ч.1 ст.205 КАСУ неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч.9 ст.205 КАСУ якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з’явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження у строки, передбачені ст.193 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень.

За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п.1. ч.1).

За таких обстанин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Мамаду Саліу до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області Одеському окружному адміністративному суду.

Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач є громадянином ОСОБА_2 Гвінеї (а.с. 13, 145).

У січні 2014 року позивачем було отримано українську візу серії Y05267131. 11.03.2014 року позивач виїхав з країни походження та прибув до України 12.03.2014 року, що підтверджується відповідними штампами у паспорті громадянина ОСОБА_2 Гвінея позивача (а.с. 145).

Згідно наявних матеріалів особової справи доказів позивач приїхав на територію України для отримання освіти і у період 2014-2017 рр. він навчався у Вінницькому національному університеті (а.с.60).

19.07.2018р. позивач звернувся до відповідача із заявою (№113) про надання допомоги та захисту (а.с.43-46).

Після відрахування з вищого навчального закладу у період з 15.11.2017 року і до моменту звернення до відповідача із заявою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту (19.07.2018) перебував на території України нелегально.

Після проведення процедуру співбесід та вивчення отриманої про позивача інформації Головним Управлінням ДМС в Одеській області 30.07.2018 року було прийнято оскаржуваний Наказ №143 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (а.с.109).

Не погоджуючись із даним рішенням, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду для захисту своїх прав, свобод та інтересів з позовною заявою.

Правовідносини, що виникають у даній сфері, регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон №3671-VI), іншими міжнародними актами.

Так, згідно ст..19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону №3671-VI додатковий захист – це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Ч. 6-9 ст.8 Закону №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

У разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_3 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

ОСОБА_3 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання всіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник не заслуговує на довіру.

Аргументуючи свою правову позиці, позивач вказує на те, що заява не підпадає під ознаки, викладені у ч.6 ст. 8 Закону №3671-VI, а тому у відповідача були відсутні належні правові підстави у відмові в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - заява не була очевидно необґрунтованою, не носила характер зловживання, позивач не видав себе за іншу особу.

Відповідач у відзиві зазначив, які саме підстави слугували обґрунтуванням висновку про необхідність відмови в оформленні відповідних документів. Так, серед таких підстав представником відповідача відзначається факт тривалого зволікання подачі позивачем необхідної заяви, невідповідність причин вибуття з країни походження, недоведеність ризиків та небезпеки для життя та здоров’я на території країни походження та невідповідність наданої позивачем інформації фактичним політичним та соціальним реаліям суспільного життя в ОСОБА_2 Гвінея.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши доводи сторін, суд зазначає наступне.

У матеріалах справи міститься копія особової справи ОСОБА_1 Мамаду Саліу №2018OD0103 (а.с.35-146). Під час розгляду наданої позивачем заяви службовою особою Головного управління ДМС в Одеській області проводилися співбесіди для з’ясування обставин, необхідних для прийняття рішення щодо оформлення документів для надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, протоколи проведення яких містяться у матеріалах справи – протокол співбесіди від 26.07.2018 року (а.с.88-98) та протокол співбесіди від 30.07.2018 року (а.с. 103-106).

Основними та єдиними причинами побоювання позивача за власне життя і здоров’я є приналежність до етнічної групи пулар та членство в опозиційній партії UFDG – Союзі демократичних сил Гвінеї.

Зі змісту вказаних протоколів вбачається, що у позивача у країні походження є родичі – батько, матір, сестра, брат (а.с. 90). Місце постійного проживання сім’я не змінювала. З наявних матеріалів співбесіди вбачається, що сім’я володіє нерухомістю, а батько, займаючись підприємницькою діяльністю, забезпечує родину. Окрім іншого, інші члени родини також належать до етнічної групи пулар. Однак, позивачем ані під час проведення співбесід, ані у позовній заяві та у відзиві на позов не вказано про те, що до членів його родини також було застосовано репресії інших соціальних груп на основі етнічного походження і не надано причин ймовірних нападів лише на позивача. На пряме питання уповноваженої особи відповідача щодо причин нападів позивачем не надано однозначної відповіді, з яких саме причин – політичних чи етнічних – було здійснено напади (а.с. 95).

Крім того, на підтвердження наданої позивачем інформації не було представлено жодних підтверджуюючих доказів, які б однозначно вказували на факт існування загрози безпеки життю та здоров’ю особи та зв'язок такої небезпеки з етнічною приналежністю позивача.

Тобто, позивачем не надано чіткої та несуперечливої інформації щодо підстав небезпеки життю особи та не надано доказів на підтвердження реальності наданої інформації.

Відповідачем, в свою чергу, у наявному в матеріалах справи Висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту від 30.07.2018 року (а.с.115-125), надано змістовні пояснення з посиланням на офіційні джерела інформації по країні походження, з якої вбачається невідповідність наданих позивачем відомостей фактичним обставинам.

За таких обставин, суд вважає, що твердження позивача щодо небезпеки перебування у країні походження з огляду на приналежність до етнічної групи пулар не знайшли свого підтвердження та обґрунтовано відхилені відповідачем.

Крім іншого, позивач зазначав, що членство в опозиційній партії UFDG – Союзі демократичних сил Гвінеї є підставою для його побоювань за власне життя і здоров’я у разі повернення до ОСОБА_2 Гвінеї.

Суд наголошує, що згідно протоколів проведених з позивачем співбесід вбачається, що позивач не може довести свою приналежність до вищезазначеної партії. Як зазначає позивач, він має членський квиток, який підтверджує його приналежність до опозиційної партії, однак доказів фактичного існування такого документи позивачем ані відповідачу, ані до суду надано не було (а.с. 94). Серед іншого, позивач під час співбесіди зазначив, що він вже не підтримує зв'язок з іншими членами вищезазначеної партії (а.с.95), а також те, що він не є активним членом цієї партії (а.с.96). В той же час, на питання щодо підстав побоювань за власне життя у країні походження, позивач вказує саме членство в опозиційній партії, ігноруючи надані ним раніше пояснення з приводу того, що він вже не є членом партії, та саме його приналежність до етнічної групи є підставою для побоювань.

Тобто, судом встановлено, що доводи та відомості, які надає позивач на підтвердження власної позиції, є суперечливими та такими, що не підтверджуються будь-якими доказами.

Суперечливими є і пояснення позивача про те, з якою метою він прибув на територію України. В рамках однієї співбесіди позивач зазначає, що виїхав з країни походження для отримання освіти (а.с.91, 93), одночасно вказуючи, що у разі повернення існує загроза його життю та здоров’ю (а.с.95).

За таких обставин, суд вважає, що доводи позивача з приводу небезпеки перебування у країні походження з огляду на політичні погляди та членство в опозиційній партії UFDG не відповідають дійсним обставинам.

Серед іншого, представник позивача у своїй відповіді на відзив наголосив, що Головним управлінням ДМС в Одеській області було порушено процедуру проведення співбесіди, а саме не забезпечено належний рівень проведення перекладу.

Суд зазначає, що в матеріалах справи наявний протокол ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов’язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту українською та французькою мовами (а.с.51-56), згідно якої позивачу роз’яснювалось забезпечення перекладача з мови органом ДМС, а також право позивача самостійно залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб (а.с.54). Кожний з наявних протоколів співбесід з позивачем має підпис позивача, згідно якого він підтверджує правильність викладення відомостей у протоколі (а.с.97, 106).

Грунтовних прикладів та пояснень, в чому саме переклад не відповідає дійсності (пояснення самого позивача) позивач не наводить.

Інших аргументів на підтвердження власної правової позиці позивач та представник позивача до суду не надали.

Крім цього, представник відповідача у відзиві на позовну заяву висловив позицію, згідно якої вважає, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації (а.с.31).

Суд зауважує, що згідно ч.2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Суд не може надавати висновків стосовно можливих інших мотивів позивача при подачі заяви на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. Досліджуючи обставини даної справи та надаючи оцінку аргументам сторін процесу та наявним письмовим доказам, суд вирішує суто питання правомірності винесення оскаржуваного рішення в контексті дотримання вимог чинного законодавства України, зокрема критеріїв, визначних ч.2 ст.2 КАС України.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем на виконання вимог чинного законодавства було здійснено всі заходи на забезпечення проведення процедури розгляду заяви позивача, було дотримано норми матеріального та процесуального права та винесено рішення із дотриманням норм чинного законодавства, у зв’язку із чим для задоволення позову підстави відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відтак, з урахуванням зазначеного, на підставі встановлених судом фактів та обставин, враховуючи, що позивачем не надано жодних обґрунтованих доводів на підтвердження власної правової позиції, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 Мамаду Саліу до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04 ЄСПЛ зазначає, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.5 ст.139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 205, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 Мамаду Саліу (65023, м. Одеса, вул. Коблевська, 40) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання неправомірним та скасування наказу від 30.07.2015 року №143, зобов’язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя М.М. Аракелян

.