Рішення № 77718992, 01.11.2018, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"01" листопада 2018 р.м. Одеса Справа № 916/1381/18

Господарський суд Одеської області у складі: судді Волкова Р.В.,

секретаря судового засідання Кришталь Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні господарського суду справу №916/1381/18

за позовом: Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6),

до відповідачів:

1) Фізичної особи - підприємця Казак Тетяни Валентинівни (68600, АДРЕСА_1),

2) Державного підприємства "ТВК" (67806, Одеська обл., Овідіопольський р-н, селище міського типу Авангард, вул. Базова, 2),

За участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Концерн "Військторгсервіс" (03151, м.Київ, вул. Молодогвардійська, буд. 28-А, код 33689922) в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс" (65058, м.Одеса,вул. Армійська,буд. 10-А, код 35123222).

про визнання додаткової угоди недійсною та усунення перешкод у користуванні майном.

Представники сторін:

Від позивача: Єрмаков А.В. за довіреністю;

Від відповідача-1: Синько О.А., за довіреністю;

Від відповідача-2: не з'явився;

Від третьої особи: Назаровець В.В., за довіреністю.

ВСТАНОВИВ:

Міністерство оборони України звернулось до господарського суду Одеської області з позовною заявою до відповідачів, Фізичної особи - підприємця Казак Тетяни Валентинівни (далі - відповідач-1) та Державного підприємства "ТВК" (далі - відповідач-2, ДП «ТВК»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Концерн "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" Концерну "Військторгсервіс", про визнання додаткової угоди недійсною та усунення перешкод у користуванні майном.

В обґрунтування своїх вимог посилається на укладання 21.02.2000 р. між позивачем, Авангардівською селищною радою та товариством з обмеженою відповідальністю „Промтоварний ринок" договору № 181/9-83р, отримання позивачем відповідно до умов цього договору в користування на 99 років 50-ти торгівельних місць під 20-ти футові контейнери по вулиці Рожевій на території ТОВ „Промтоварний ринок".

Вказує на укладання між позивачем та відповідачем-1 договору №42/2009 від 25.03.2009р. з терміном дії з 25.03.2009р. по 25.03.2019р., відповідно до якого відповідач-1 отримала право платного користування місцем № 3785 на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вулиці Рожевій для встановлення 20-ти футових контейнерів, реалізацію позивачем передбаченого п.6.4 договору права на дострокове припинення договору в односторонньому порядку, припинення дії договору, направлення відповідачеві-1 поштових повідомлень про це, публікації в ЗМІ та в Інтернет-ресурсах відповідних повідомлень, ухилення відповідача-1 від отримання повідомлень.

Наводить Постанову Верховного Суду від 16.05.2018р. по справі № 420/504/16-ц як доказ наявності права на односторонню відмову від договору у разі наявності відповідних положень у тексті договору. Також вказує на укладання позивачем з Концерном "Військторгсервіс" (далі - Концерн) 14.06.2016р. договору доручення № 1 з наданням Концернові повноважень вчиняти від імені позивача юридичні дії, пов'язані з укладанням, розірванням, припиненням договорів з фізичними та/або юридичними особами про надання права платного користування місцем для встановлення 20-ти футових контейнерів на території ТОВ „Промтоварний ринок", укладання 06.03.2018р. додаткової угоди № 1 до вказаного договору доручення, надання повноважень начальнику філії „Одеське управління військової торгівлі" Соловйовій О.Є. на представництво інтересів позивача з питань виконання умов договору доручення, припинення дії договору.

В обґрунтування вимог щодо визнання недійсною додаткової угоди до договору вказує на підписання її ДП „ТВК" без наявних на те повноважень, відсутність у позивача інформації щодо укладання такої додаткової угоди та відповідно відсутність подальшого схвалення цієї угоди.

Зазначає, що внаслідок припинення договору № 42/2009 у відповідача-1 відсутні правові підстави користуватися торгівельним місцем, а тому позивач має право вимагати усунення перешкод у користуванні шляхом звільнення торгового місця від 20-футових контейнерів відповідача-1. З приводу позовних вимог в частині зобов'язання будь-яких інших осіб усунути перешкоди у користуванні торговельним місцем представник позивача пояснив, що на вказаному місці фактично знаходяться інші особи і що можливість відповідача-1 здавати контейнери в оренду іншим особам передбачені договором № 42/2009.

Відповідач-1 надав 02.10.2018р. відзив на позовну заяву (а.с. 116-126 т.1), в якому просить відмовити у позові повністю.

В обґрунтування своїх заперечень посилається на наступне.

Між позивачем та відповідачем-1 був укладений договір №42/2009 від 25.03.2009 р. з терміном дії з 25.03.2009р. по 25.03.2019р., відповідно до якого відповідач-1 отримала право платного користування місцем № 3785 на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вулиці Рожевій для встановлення 20-ти футових контейнерів. Дійсно, п.6.4 договору містив посилання на можливість дострокового припинення дії договору за ініціативою однієї із сторін з письмовим повідомленням про це іншу сторону за 2 місяці. Разом з цим до договору 15.11.2010 р. було внесено зміни додатковою угодою № 26, у тому числі, з питань підстав припинення дії договору шляхом розірвання з викладенням таких підстав у новій редакції. Також вказує, що навіть без урахування додаткової угоди, текст п.6.4 договору не дає підстав для його дострокового припинення, оскільки для цього повинні бути наявні певні правові підстави.

Зазначає, що договір породжує господарські зобов?язання, є господарським, а тому до нього повинна застосовуватись ст.291 Господарського кодексу України, яка забороняє односторонню відмову від договору. Також відсутні встановлені Цивільним кодексом України підстави для розірвання договору найму, на які є посилання у ст.291 Господарського кодексу України. Вказує на відсутність будь-яких інших підстав для розірвання договору, виходячи як з норм чинного законодавства, так і з умов самого договору. Також зазначає про недотримання позивачем передбаченої ст.188 Господарського кодексу України порядку дострокового розірвання договору, неотримання будь-яких повідомлень про розірвання, відсутність згоди відповідача-1.

Вважає, що на момент укладання оспорюваної додаткової угоди сторонами цього правочину не було порушено ніяких вимог ст.203 Цивільного кодексу України.

Також просить застосувати строки позовної давності у разі, якщо суд дійде до висновку про обґрунтованість вимог позивача про визнання додаткової угоди недійсною та відповідно відмовити у таких вимогах.

Вказує на відсутність у позивача претензій до додаткової угоди протягом майже 8 років, вважає це її фактичним схваленням, вважає що обізнаність з укладеним договором свідчить про обізнаність і з текстом усіх додаткових угод до нього, а посилання позивача у листуванні на договір слід розглядати як посилання на договір з усіма додатками та додатковими угодами. Звертає увагу на зловживання посадових осіб, пов'язані з користуванням торгівельними містами, наявність кримінальних справ з цього приводу, незаконний продаж торговельних місць, значну кількість скарг та звернень з цих питань.

Також вказує на неналежне оформлення та неприпустимість прийняття в якості доказу тексту договору № 181/9-83 (не оригінал та не посвідчена належним чином копія), який надавався позивачем разом з позовною заявою, та, як наслідок, відсутність належних доказів права позивача на первинне користування торговим місцем № 3785.

Зазначає про неотримання жодних повідомлень про припинення договору. Посилається на Постанову Верховного Суду від 13.02.2018 р. по справі № 916/849/17. Вказує на наявність зловживань певних осіб під час надання торгівельних місць у користування.

Третьою особою по справі надані пояснення, в яких вона погоджується з доводами позивача, викладає свою правову позицію та наводить доводи, які узгоджуються з правовою позицією позивача, та підтримує позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідач-2 відзив на позов не надав, правом участі у судових засіданнях не скористався, будь-яких клопотань або заяв суду не надав.

Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-1 та третьої особи, суд встановив наступне.

Між позивачем та відповідачем-1 25.03.2009 р. було підписано договір №42/2009 про надання права платного користування місцем для встановлення 20-футових контейнерів на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій.

Від імені позивача вказаний договір підписаний директором державного підприємства Міністерства оборони України „Південь" з посиланням на наявність відповідних повноважень згідно з договором доручення від 27.11.2008р., довіреністю № 220/1031/д від 27.11.2008р., дією директора на підставі Статуту підприємства. При цьому стороною за договором визначено саме позивача.

Відповідно до п.1 договору позивач надає відповідачу-1 право платного користування місцем на території ТОВ „Промтоварний ринок" по вул. Рожевій для встановлення 20-футових контейнерів, що належать відповідачу-1.

Також у п.2.1 договору сторони встановили обов?язок позивача надати відповідачу-1 торгове місце № 3785 за вказаною адресою для встановлення торгових контейнерів та передбачили у розділі 3 договору порядок розрахунків. Вартість одного торгового місця під контейнери встановлена у розмірі 1800 грн. на місяць згідно з п.3.1 договору, оплата передбачена до 5-го числа поточного місяця (п.3.2 договору).

Термін дії договору встановлений сторонами з 25.03.2009р. по 25.03.2019р. (п.6.1 договору).

Пунктом 6.3 договору сторони встановили, що договір розривається в односторонньому порядку при заборгованості по оплаті більше ніж 2 місяця.

Пунктом 6.4 договору сторони визначили, що дія договору припиняється у випадках:

- закінчення терміну, на який він був укладений;

- за ініціативою однієї із сторін. Сторона, яка виступає з ініціативою про припинення договору, повинна письмово повідомити про це іншу сторону за два місяці.

Вказаний договір фактично прийнятий сторонами до виконання, місце передано відповідачу-1 у користування, з листування та пояснень вбачається намір відповідача-1 користуватися місцем щонайменш до закінчення строку дії договору.

При цьому суд критично ставиться до тверджень відповідача-1 відносно недоведеності позивачем наявності в нього майнових прав та, як наслідок, відсутності права звертатися за їх судовим захистом.

З цього приводу суд зазначає наступне. Позивачем разом з позовною заявою надано копію договору № 181/9-83р від 21.02.2000р., з якого вбачається виникнення у позивача права безкоштовного користування протягом 99 років 50-ма місцями під 20-ти футові контейнери за вищевказаною адресою. Позивач у позовній заяві посилається на цей договір як на один з доказів наявності у нього відповідного права. Надана фотокопія договору не є оригіналом та містить лише штамп відмітки „згідно з оригіналом", крім того, з неї неможливо встановити, чи підписано договір сторонами.

Ч.2 ст.91 ГПК України встановлює, що письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Наданий позивачем документ не відповідає вимогам п.5.27 Національного стандарту України Державної уніфікованої системи документації, Уніфікованої системи організаційно - розпорядчої документації "Вимоги до оформлювання документів" (ДСТУ 4163-2003, затвердженого наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 № 55, тому не може розглядатися судом як доказ у озумінні ст. 91 ГПК України.

Погодившись з твердженнями відповідача-1 з цього приводу, суд одночасно звертає увагу на наступне.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, а саме - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Питання щодо недійсності договору № 42/2009 на момент його підписання 25.03.2009 р. не є предметом спору по цій справі, позивачем такі вимоги не заявлялись, зустрічні позови відповідачів відсутні, доказів визнання його недійсним в іншій справі або взагалі наявності спору з цього питання суду не надано. За таких обставин та з урахуванням вказаної правової норми Цивільного кодексу України, суд виходить з дійсності правочину, проте це не позбавляє учасників справи або інших осіб права на звернення в судовому порядку з вимогами про визнання правочину недійсним як повністю, так і в частині окремих пунктів у встановленому чинним процесуальним законодавством порядку.

Наведене не стосується додаткової угоди до договору, яка безпосередньо є предметом оскарження по цій справі шляхом заявлення позивачем відповідної позовної вимоги.

Так, до договору № 42/2009 підписано додаткову угоду № 26 від 15.11.2010 р., яка оспорюється позивачем з посиланням на відсутність повноважень у Державного підприємства „ТВК" на її підписання через закінчення наданих позивачем повноважень на вчинення таких дій.

З тексту вказаної додаткової угоди вбачається, що вона підписана між Державним підприємством „ТВК" в особі директора Алєксеенко О.М, який діє на підставі статуту, та Казак Т.В.

Стороною по додатковій угоді вказано саме ДП „ТВК", а не позивача, посилання на підписання угоди в інтересах та від імені позивача відсутні. Відсутні також будь-які вказівки на існування повноважень на представництво позивача у відносинах з іншими особами.

Поняття та підстави представництва визначені у ст.237 Цивільного кодексу України. Відповідно до ч.1 вказаної статті, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Ч.3 вказаної статті визначає, що представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

З матеріалів справи не вбачається наявності жодної з вказаних обставин, які б давали привід вважати, що ДП „ТВК" має відповідні повноваження на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи або з інших підстав.

Відповідач-1 вказує на наступне схвалення позивачем зазначеного правочину. Дійсно, ст.241 Цивільного кодексу України у ч.1 вказує, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. При цьому ч.2 статті зазначає, що наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які можна розцінити як наступне схвалення правочину позивачем.

З приводу пояснень представників сторін з питань дотримання або недотримання відповідачем-1 умов договору в частині оплати за договором суд зазначає наступне. Позивачем в якості підстав для задоволення позову не зазначалось про неповноту внесення відповідачем орендної плати. Також не посилався на це позивач як на підставу для припинення дії договору в односторонньому порядку з власної ініціативи. Таким чином, виходячи з предмету спору та заявлених позивачем підстав для його задоволення, факт належного або неналежного виконання відповідачем-1 своїх обов?язків щодо оплати за користування торговельним місцем жодним чином не впливає на результати розгляду спору.

Посилання на отримання позивачем вказаних коштів як на доказ фактичного ухвалення оспорюваної додаткової угоди, на думку суду, також не має доказового значення, оскільки з платіжних документів на оплату не вбачається посилань на наявність додаткової угоди.

Посилання на відсутність заперечень позивача протягом 8-ми років суд вважає недостатнім доказом обізнаності позивача з наявністю додаткової угоди, оскільки він не був її підписантом. Посилання у листуванні між сторонами на договори суд також вважає непереконливим, оскільки обізнаність позивача щодо існування договору не означає автоматично обізнаність про існування додаткової угоди до нього, враховуючи що позивач не був залучений до її підписання. Доказів прямих посилань на оспорювану додаткову угоду в листуванні немає, зміст додаткової угоди не дає підстав стверджувати про вчинення позивачем фактичних дій щодо її виконання.

Крім того, суд вважає, що головне значення має навіть не відсутність у ДП „ТВК" повноважень представляти позивача при підписанні додаткової угоди, а те, що вказане державне підприємство діяло від свого імені та в своїх інтересах, тобто мало метою виникнення прав та обов?язків для себе, а не позивача, що однозначно вбачається з суб'єктного складу сторін додаткової угоди.

Є цілком очевидним, що ДП „ТВК" не мало повноважень на укладання від свого імені та поза межами інституту представництва додаткової угоди до правочину, стороною якого вона не є.

Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України вказує, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Ч.2 ст.203 Цивільного кодексу України визначає, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Слід зазначити, що зміст дієздатності юридичної особи складається з трьох основних елементів, одним з яких є правочиноздатність, яка може бути визначена як її здатність бути стороною правочину, у тому числі, здатність самою здійснювати правочини. Правочиноздатність юридичної особи здійснюється від її імені на підставі відповідного повноваження або органом юридичної особи, або учасником юридичної особи, або за допомогою інституту представництва. Здійснення правочиноздатності юридичної особи через її органи не є представництвом, а має вважатися діями безпосередньо самої юридичної особи.

Ч.2 ст.92 Цивільного кодексу України вказує, що у випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Суд констатує, що до матеріалів справи не надано доказів наявності у ДП „ТВК" права змінювати умови правочину, укладеного між позивачем та відповідачем-1 шляхом підписання додаткової угоди від свого імені.

За таких обставин суд вважає вимоги позивача про визнання недійсною додаткової угоди № 26 від 15.11.2010 р. до договору № 42/2009 від 25.03.2009 р. обґрунтованими.

Згідно з ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З тексту ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Відповідачем-1 заявлено про застосування строку позовної давності до вимог щодо недійсності додаткової угоди.

Суд не вбачає підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у вигляді відмови у задоволенні позову виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Ст. 257 Цивільного кодексу України встановлює загальний строк позовної давності у три роки.

Ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України встановлює, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Матеріали справи не містять доказів того, що позивач знав про порушення свого права більш, аніж 3 роки. Доводи відповідача-1 в цій частині фактично збігаються з його доводами відносно фактичного схвалення позивачем оспорюваної додаткової угоди. Раніше за текстом рішення суд вже висловив свою думку відносно відсутності доказів обізнаності позивача щодо існування додаткової угоди та відсутності доказів її схвалення як шляхом вчинення певних дій, так і шляхом мовчазної бездіяльності як форми надання згоди.

Відповідач-1 у своїх поясненнях також звертав увагу, що наведена ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України передбачає відлік строку позовної давності не лише з моменту, коли сторона дізналась про порушення свого права, але і з моменту, коли могла довідатись про це. З цього приводу суд вважає, що з матеріалів справи не вбачається наявності доказів того, що у позивача існувала об?єктивна можливість довідатись про порушення свого права під час виконання своїх функцій, - відсутні посилання на наявність відомостей про оскаржувану додаткову угоду у вільному доступі, не надано доказів того, що позивач отримав інформацію щодо додаткової угоди, проте не вживав заходів для з?ясування її змісту тощо. Суд не погоджується з таким розширеним тлумаченням умов ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України, яке застосовує відповідач-1 в частині саме можливості позивача довідатися про порушення свого права.

Ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України визначає, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Разом з цим суд не вбачає підстав для застосування вказаної норми, оскільки на думку суду строк позовної давності позивачем не пропущений.

Позивачем також заявлені вимоги про зобов?язання відповідача-1 та будь-яких третіх осіб усунути перешкоди позивачеві у користування торговельним місцем шляхом звільнення торговельного місця № 3785 від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів (шляхом демонтажу) по вулиці Рожевій на території ТОВ „Промтоварний ринок" за адресою: Одеська область, Овідіопольський р-н, смт. Авангард, вул. Базова, 20.

Підставою для цього позивач вважає те, що № 42/2009 від 25.03.2009 р. є припиненим і у відповідача-1 та інших осіб немає правових підстав продовжувати користуватися торговельним місцем.

Суд вважає вказану вимогу позивача такою, що підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Пункт 6.4 договору № 42/2009 від 25.03.2009 р. передбачає можливість припинення його дії у випадках:

- закінчення терміну, на який він був укладений;

- за ініціативою однієї із сторін. Сторона, яка виступає з ініціативою про припинення договору, повинна письмово повідомити про це іншу сторону за два місяці.

Таким чином, сторони за договором фактично встановили можливість його припинення в односторонньому порядку без будь-яких додаткових умов.

Вказаний пункт договору недійсним не визнавався, в рамках цієї справи у встановленому процесуальним законодавством порядку таких вимог сторонами також не заявлялось, що знов-таки дає підстави суду нагадати про встановлену статтею 204 Цивільного кодексу України презумпцію правомірності правочину.

Відповідач-1 вважає, що договір не може бути розірваний в односторонньому порядку з таких підстав та посилається на Постанову Верховного Суду від 13.02.2018 р. по справі № 916/849/17.

Вказана Постанова прийнята за наслідками розгляду касаційної скарги по справі за позовом Концерну "Військторгсервіс" в особі філії "Одеське управління військової торгівлі" до фізичної особи-підприємця Ха Тхі Фионг за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерства оборони України, про визнання договору розірваним (припиненим).

Відповідач-1 вказує на наявність аналогічного за змістом договору з додатковою угодою, наявність такого ж самого формулювання у договорі п.6.4 щодо його одностороннього розірвання, вирішення спору відносно аналогічного об?єкту, лише з іншим підприємцем.

Разом з цим, з матеріалів вказаної Постанови вбачається, що підставою для відмови у позові було невірно обраний позивачем спосіб захисту, який не призводить до відновлення порушеного права та намагання сторони встановити факт розірвання договору, тоді як встановлення таких фактів виходить поза межі компетенції господарського суду (п.25 Постанови). Судова колегія Верховного Суду також погодилась з тим, що скаржник є неналежним позивачем (п.27 Постанови).

Вказана Постанова Верховного Суду також містить наступну фразу (п.26), - «З аналізу статей 651 ЦК України, статті 188 ГК України вбачається, що договір не може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою однієї із сторін за відсутності правових підстав, визначених Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України, в тому числі, спеціально визначених умовами укладеного договору...". Саме на цей абзац посилається відповідач-1 як на доказ правової позиції Верховного Суду щодо неможливості припинення договору в односторонньому порядку на підставі п.6.4 договору.

Разом з цим, із процитованого тексту не вбачається того, чи вважає судова колегія «спеціально визначеними умовами договору» таке визначення, як у п.6.4 договору, чи ні.

Крім того, судова колегія посилається на аналіз статей 651 ЦК України, статті 188 ГК України, при цьому обидві статті передбачають можливість одностороннього розірвання договору у разі, якщо це передбачено договором:

ч.1 ст.651 ЦК України - «Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом».

ч.1 ст. 188 ГК України, - «Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором».

З урахуванням цього суд не вбачає підстав стверджувати, що у вказаній Постанові Верховного Суду йдеться про неможливість одностороннього розірвання договору, як це передбачено п.6.4 договору.

Так, суд першої інстанції ,відмовляючи у позові, послався на те, що позовні вимоги в частині визнання спірного договору припиненим не відповідають чинному законодавству, оскільки Договір може бути тільки розірваним. Вказав на внесення змін у договір додатковою угодою, в тому числі щодо підстав його розірвання, та на неналежність позивача.

Апеляційна інстанція, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції зазначила, що рішення є вірним по суті, проте зазначила про помилковість висновку суду щодо неможливості припинення дії договорів. Також зазначила про невірно обраний позивачем спосіб захисту та намагання сторони встановити факт розірвання /припинення договору, що виходить за межі повноважень господарських судів.

Щодо питань, пов?язаних з наявними у п.6.4 договору підставами для одностороннього розірвання, колегія зазначила, що «вважає хибним і висновок господарського суду про те, що додатковою угодою № 27 від 25.11.2010 р. сторони внесли зміни до договору № 62/2009 від 15.06.2009 р., якими скасували можливість його розірвання за ініціативою однієї із сторін за умов попередження іншої сторони за два місяці».

Таким чином, обставини справи № 916/849/17 відрізняються наявністю дійсної та не оскаржуваної на той час додаткової угоди щодо підстав припинення договору, наявністю інших позовних вимог та суб?єктного складу сторін, що обумовило наявність інших підстав для відмови у задоволенні позову.

В свою чергу, в якості заперечень позивач та третя особа посилаються на іншу Постанову Верховного Суду від 16.05.2018 р. по справі № 420/504/16-ц.

У вказаній Постанові зазначено, в тому числі, наступне:

- «Відповідно до пункту 39 спірних договорів оренди землі сторони передбачили умову про те, що розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку допускається»;

- «Вказаний пункт спірних договорів є чинним та у встановленому законом порядку недійсним не визнавався»;

- «Аналіз статей 525, 651 ЦК України та статті 31 Закону України «Про оренду землі» свідчить про те, що законодавець допускає можливість розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку у разі, якщо це передбачено умовами такого договору»;

- «Місцевий суд вірно врахував, що сторонами у справі при укладенні спірних договорів було досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, до якого включено, окрім типових умов, і особливі, у тому числі умови пункту 39, якими сторони встановили можливість одностороннього розірвання договору без настання будь-яких умов».

Вказана Постанова містить чітке посилання на можливість розірвання договору в односторонньому порядку без настання будь-яких умов, за часом прийнята пізніше, ніж Постанова Верховного Суду по справі № 916/849/17, крім того, посилання на ст.31 Закону України „Про оренду землі" є фактично дублюванням для спеціальної категорії договорів загальних принципів, встановлених статтями 552 та 651 ЦК України щодо можливості розірвання договорів в односторонньому порядку, у випадках якщо це передбачено законом або договором.

За таких обставин суд вважає посилання на постанову Верховного суду від 16.05.2018р. по справі № 420/504/16-ц більш обґрунтованим з точки зору правової позиції Верховного Суду з питань можливості розірвання договорів в односторонньому порядку. При цьому йшлося про використання на умовах оренди земельних ділянок, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідач-1 також посилається на ст.291 ГК України, при цьому вказує що вона імперативно забороняє односторонню відмову від договору оренди та повинна застосовуватись до господарських взаємовідносин.

Дійсно, ч.1 вказаної статті визначає, що одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Разом з цим ч.3 вказаної статті встановлює, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

При цьому відповідно до ч.1 ст.188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Щодо правового регулювання підстав для розірвання договору найму в Цивільному кодексі України, то це, насамперед ст.782 «Право наймодавця відмовитися від договору найму» та ст. 783 «Розірвання договору найму на вимогу наймодавця».

Дійсно, вказані статті передбачають певний перелік підстав, саме - право наймодавця відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд (ч.1 ст.782) та право наймодавця вимагати розірвання договору найму (ст.783), якщо:

1) наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі;

2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі;

3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі;

4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Разом з цим, жодна зі статей не визначає цей перелік як виключний.

Крім зазначених спеціальних підстав для дострокового розірвання договору найму, такий договір може бути достроково розірвано за наявності загальних підстав, передбачених в тому числі ст. 651 ЦК України.

Згідно з ч.1 вказаної статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, розірвання договору може відбутися у зв'язку із односторонньою відмовою від договору однієї із його сторін, що тягне правові наслідки його розірвання. Для цього необхідна наявність як підстави для розірвання, так і вчинення самого правочину щодо односторонньої відмови від договору. В нашому випадку такою підставою є досягнення сторонами згоди під час укладання договору щодо можливості одностороннього припинення договору та відображення такої згоди у п.6.4 договору.

Відсутність передбачених законом підстав для розірвання та зміни договору не може обмежувати свободу сторін на власний розсуд домовитися про розірвання або зміну договору, в тому числі, під час його укладання, якщо законом не заборонено змінювати або розривати той чи інший врегульований ним договір.

Відповідно до ч.3 ст.651 ЦК України, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

За таких обставин суд погоджується з твердженнями позивача про наявність у нього права на припинення договору в односторонньому порядку відповідно до умов п.6.4 договору.

Пункт 6.4 договору передбачає повідомлення іншої сторони за 2 місяці до такого розірвання.

Позивач вживав заходи до належного повідомлення відповідача-1 про припинення дії договору. Було направлено відповідні листи від 20.07.2016р., 27.12.2016р., 29.03.2018р., 29.03.2018р., 24.04.2018р., 22.05.2018р. різними поштовими операторами (а.с.38-54 т.1). Листи надсилались на офіційну адресу відповідача-1, яка зазначена у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та адресу, зазначену у Договорі №42/2009 від 25.03.2009 р.

Ст.6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції особі ведеться за адресою зареєстрованого місця проживання.

Відповідачем-1 зміни щодо адреси до вказаного реєстра не вносились, доказів повідомлення позивача про зміну фактичного місцезнаходження не надано, за таких обставин позивач внаслідок поведінки відповідача-1 фактично був позбавлений можливості вручити йому повідомлення про припинення договору.

Також позивачем у газеті «Одеські вісті», випуск від 09.06.2018р. №44 (5068), на сторінці 11 розміщено оголошення наступного змісту: «За ініціативою Міністерства оборони України (МОУ) припинено дію договорів про надання права платного користування місцем для встановлення 20-футових контейнерів на території ТОВ "Промтоварний ринок" по вул. Рожевій, укладених Міністерством оборони України від імені якого діяло ДП МОУ "Південь" в подальшому ДП "ТВК", а саме: припинено дію договору №42/2009 від 25.03.2009 року укладеного з МОУ від імені якого діяло ДП МОУ "Південь" та Казак Т.В. на користування торговельним місцем №3785, на підставі повідомлення від 29.03.2018 року».

Аналогічне за змістом повідомлення щодо припинення дії Договору №42/2009 від 25.03.2009р. було розміщено і на веб-сайті ТОВ "Промтоварний ринок".

Таким чином, суд вважає, що позивач здійснював належні, розумні та достатні дії з метою повідомлення відповідача-1 про припинення договору. При цьому відповідач-1 не вжив передбачених діючим законодавством заходів щодо достовірності інформації про своє місцезнаходження.

Суд також приймає до уваги надану до матеріалів справи роздруківку з сайту ТОВ „Нова пошта", відповідно до якої поштове відправлення №59000327758264, а саме лист Філії „Одеське управління військової торгівлі" Концерну „Військторгсервіс" від 29.03.2018 р. про припинення дії договору №42/2009 від 25.03.2009 р. не було вручено відповідачу у зв'язку з відмовою від отримання повідомлення (а.с.45 т.1).

Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За положеннями до ч.ч.1, 2 ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ст.396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Ст. 391 Цивільного кодексу України встановлює, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Враховуючи розірвання договору № 42/2009 від 25.03.2009, у відповідача-1 відпали правові підстави для користування торговельним місцем № 3785, у зв?язку з чим суд вважає вимоги позивача до відповідача-1 про зобов?язання усунути перешкоди у користування торговельним місцем шляхом звільнення торговельного місця № 3785 від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог до „будь-яких інших третіх осіб", суд не вбачає підстав для їх задоволення, виходячи з суб'єктного складу учасників по цій справі, невизначеності конкретного кола осіб, відносно яких приймається рішення в цій частині та непередбаченості такого способу захисту права діючим законо

давством, а тому в цій частині позовних вимог відмовляє.

Відповідно до ст.ст.123, 129 Господарського процесуального Кодексу України та, враховуючи виникнення спору внаслідок неправильних дій відповідачів, суд покладає витрати зі сплати судового збору на відповідачів у рівних долях по 1762,00 грн.

Решта доводів сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та, зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 р. (заява №4909/04), відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 4, 5, 74, 129, 237-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022) задовольнити частково.

2. Визнати недійсною Додаткову угоду №26 від 15.11.2010 року, укладену між державним підприємством "ТВК" (67806, Одеська область, Овідіопольський район, селище міського типу Авангард, вул. Базова, 21, ідентифікаційний код 24971375) та фізичною особою Казак Тетяною Валентинівною (68600, АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) до Договору №42/2009 від 25.03.2009 року про надання права платного користування торговельним місцем для встановлення 20-футових контейнерів на території ТОВ "Промтоварний ринок" по вул. Рожевій.

3. Зобов'язати фізичну особу - підприємця Казак Тетяну Валентинівну (68600, АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) усунути перешкоди Міністерству оборони України у користуванні торговельним місцем, шляхом звільнення торговельного місця №3785 від розміщених на ньому двох 20-футових контейнерів (шляхом демонтажу) по вулиці Рожевій на території ТОВ "Промтоварний ринок" за адресою: Одеська область, Овідіопольский район, смт. Авангард, вул. Базова, 20.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Стягнути з державного підприємства "ТВК" (67806, Одеська область, Овідіопольський район, селище міського типу Авангард, вул. Базова, 21, ідентифікаційний код 24971375) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022) 1762,00 грн. витрат зі сплати судового збору.

6. Стягнути з фізичної особи - підприємця Казак Тетяни Валентинівни (68600, АДРЕСА_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 00034022) 1762,00 грн. витрат зі сплати судового збору.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом 20-ти днів з моменту підписання та складення повного рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Вступна та резолютивна частини рішення оголошені в судовому засіданні 01.11.2018р. Повний текст рішення складений та підписаний 09 листопада 2018 р.

Суддя Р.В. Волков