Ухвала суду № 77687473, 05.11.2018, Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/605/16-к

Провадження № 1-кп/352/17/18

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 листопада 2018 року м. Івано-Франківськ

Тисменицький районний суд Івано-Франківської області

у складі: головуючого судді Струтинського Р.Р.,

секретаря Бардюк-Кавецької Л.В.,

з участю прокурора Балкового В.В.,

захисників ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3

обвинувачених ОСОБА_4, ОСОБА_5

потерпілої ОСОБА_6, ОСОБА_7,

представників потерпілих ОСОБА_8, ОСОБА_9

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12014090000000191 від 01.07.2014 р. про обвинувачення ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК України, -

в с т а н о в и в :

Захисник обвинуваченого ОСОБА_5 – адвокат ОСОБА_2 27.04.2018 року подав клопотання про визнання недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ ГУНП в Івано-Франківській області ОСОБА_10

Клопотання обґрунтовується тим, що слідчим не зазначено, які саме фари були на автомобілі марки «Mazda 6», який використовувався під час слідчого експерименту, що дає підстави сумніватися в результатах експерименту, оскільки різні типи фар мають різний світловий потік; не зазначено рік випуску автомобіля «Mazda 6», який використовувався під час цієї слідчої дії; в слідчій дії брав участь слідчий, анкетні дані якого не вказані у протоколі; в протоколі не зазначено часу завершення складання самого протоколу слідчого експерименту, а тільки вказано час його проведення; під час слідчого експерименту було залучено двох понятих, які перебували у приміщенні готельно-ресторанного комплексу «Тріо» та слідкували за діями слідчого, який перебував у цьому закладі за монітором, а за діями слідчого, який перебував за кермом автомобіля «Mazda 6», поняті не слідкували, що дає підстави сумніватися у достовірності здобутих даних; слідчий експеримент у готельно-ресторанному комплексі «Тріо» проведено з порушенням вимог ч. 5 ст. 240 КПК України, тобто без письмового дозволу володільця, якого не зазначено в протоколі.

Прокурор, обвинувачений ОСОБА_4 та його захисник у судовому засіданні заперечили щодо задоволення клопотання, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість. Потерпіла, представники потерпілих поклалися при розгляді клопотання на розгляд суду. Обвинувачений ОСОБА_5 та його захисники підтримали клопотання.

Вислухавши учасників судового розгляду, суд дійшов висновку про наступне.

Згідно із ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КПК України, під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.

Згідно ч. 5 цієї ж статті, кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У ч. 1 ст. 18 КПК України зазначено, що жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 86 КК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 87 КПК України, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України недопустимими є також докази, що були отримані з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні.

У ч. 2 ст. 89 КПК України указано, що у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Конституційний Суд України у п. 3.1. мотивувальної частини Рішення № 12-рп/2011 у справі N 1-31/2011 від 20 жовтня 2011 року відзначив, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф 34 рішення у справі Тейксейра де Кастро проти Португалії від 9 червня 1998 року, параграф 54 рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.

У ч. 3.2. мотивувальної частини Рішення вказано, що аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

У ч. 1 резолютивної частини вказаного Рішення йдеться про те, що в аспекті конституційного подання щодо суб'єктів одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності положення першого речення

частини третьої статті 62 Конституції України, відповідно до якого обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

У Постанові Верховного Суду України від 09 червня 2016 року в справі № 5-360кс15 зазначено наступне:

Кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК.

Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зауважує, що отримання доказів завжди обумовлено вчиненням стороною кримінального провадження цілеспрямованих дій з метою їх збирання. Аналіз положень частини другої цієї статті в редакції від 13 квітня 2012 року дає підстави зробити висновок, що саме вчинення з цією метою стороною обвинувачення діянь, які істотно порушують права і основоположні свободи людини, має наслідком визнання отриманих у такий неправомірний спосіб доказів недопустимими.

Суд вважає за потрібне звернути увагу й на те, що в самій назві статті 87 КПК законодавець визнання доказів недопустимими обумовив їх отриманням внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Слід зазначити, що слідчий був зобов?язаний провести у кримінальному провадженні такий комплекс дій, який би не залишав місце сумнівам, а зроблені ним висновки випливали б зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту, а не ґрунтуватись на припущеннях.

Доводи клопотання захисника ОСОБА_2 про те, нібито слідчий експеримент проведено без письмового дозволу володільця, суд вважає непереконливими, оскільки чинним кримінальним процесуальним законом, а самест.ст. 233, 240 КПК України, не передбачено надання саме письмового дозволу на проникнення до володіння особи з боку володільця. Будь яких доказів на проведення вказаного слідчого експерименту без дозволу володільця захисником не надано. В тому числі захисником не надано доказів того, що володілець готельно-ресторанного комплексу «Тріо» оскаржував дії працівників поліції.

Доводи клопотання захисника щодо запрошення тільки двох понятих не ґрунтуються на вимогах закону, виходячи з наступного:

Відповідно до ч. 7 ст. 223 КПК України, участь не менше двох понятих є обов?язковою тільки для пред?явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов?язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи.

Ст. 240 КПК України, якою регламентується проведення слідчого експерименту, не визначає кількість понятих, що мають запрошуються для участі при проведенні цієї слідчої дії.

Тому кількість понятих, запрошених слідчим, визначається ним на власний розсуд, виходячи з мети слідчої дії, порядку та складності її проведення, а також способу фіксації. Підстав сумніватися у недостовірності проведення та результатів слідчого експерименту у суду немає.

Доводи захисника про те, що в слідчій дії брав участь слідчий, анкетні дані якого не вказані у протоколі; в протоколі не зазначено часу завершення складання самого протоколу слідчого експерименту, а тільки вказано час його проведення, не вказують на істотні порушення вимог закону. Оцінка цим доказам на предмет належності та допустимості відповідно до вимог ст.ст. 85, 86 КПК України буде надано судом під час постановлення вироку.

Щодо інших доводів захисника, пов?язаних із невідповідністю моделі автомобіля та типу його фар, які використовувалися під час слідчого експерименту, то захисником не надано переконливих доказів того, яким чином ця невідповідність могла вплинути на результати слідчого експерименту.

На підставі викладеного, судом не встановлено істотного порушення прав та свобод людини, а тому немає підстав для визнання недопустимими доказами відомості про обставини дорожньо-транспортної пригоди, отримані під час проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 89, 371, 372 КПК України, суд -

у х в а л и в :

Відмовити у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_5 – адвоката ОСОБА_2 про визнання недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 14 грудня 2015 року, складеного слідчим відділу розслідування ДТП СУ УМВС України в Івано-Франківській області майором міліції ОСОБА_10

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Р.Р.Струтинський