Рішення № 77678345, 30.10.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Провадження № 2/522/2335/18

Справа № 522/2033/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді – Шенцевої О.П.,

при секретарі – Соболевій О.М.,

розглянувши у судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулась до суду з позовом до Одеської міської ради, за яким просила визнати недійсним свідоцтво про право власності від 23.11.2011 року на нежитлове приміщення горища № 503 площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, буд. 5.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси» Одеській міській раді видано свідоцтво про право власності на нежитлове приміщення горища № 503 площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, буд. 5. При цьому, додаток до вказаного рішення, а саме перелік об’єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси, підписаний керуючою справами, яка не мала на це повноважень, тому спірне приміщення горища незаконно передано у комунальну власність. Крім того, спірне приміщення є допоміжним та протягом десяти років використовується позивачкою для побутових потреб.

У судовому засіданні 06.09.2018 року позивачкою подано заяву про збільшення позовних вимог, якою залучено до участі у справі виконавчий комітет Одеської міської ради у якості співвідповідача та додатково заявлено позовну вимогу про визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси», виключивши п. 2 Переліку об’єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси.

У судове засідання 30.10.2018 року позивачка та її представник не з’явились, хоча були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Представник Одеської міської ради у судове засідання не з’явився, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності. У минулих засіданнях надавав свої пояснення, у задоволенні позову просив відмовити у зв’язку із доводами, викладеними ним у відзиві на позовну заяву.

Представник виконавчого комітету Одеської міської ради у судове засідання не з’явився, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності. У задоволенні позову просив відмовити з підстав його безпідставності та необґрунтованості.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, повно і всебічно з’ясувавши обставини справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачка є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 05.10.2013 року (серія та номер: 6839), що підтверджується витягом з Державного реєстр речових прав на нерухоме майно.

27.10.2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради прийнято рішення № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси». Додатком до рішення є Перелік об’єктів нерухомого майна, що підлягають реєстрації за територіальною громадою м. Одеси, який підписаний керуючою справами виконавчого комітету Одеської міської ради. У п. 2 Переліку зазначено приміщення горища № 503 загальною площею 760,5 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 5.

На підставі вказаного рішення виконавчим комітетом Одеської міської ради 23.11.2011 року видано свідоцтво про право власності на спірний об’єкт нерухомого майна, у якому зазначено, що приміщення горища № 503 за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 5, належить територіальній громаді м. Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності. Об’єкт нерухомого майна в цілому складається з приміщення загальною площею 760,5 кв.м., відображеному у технічному паспорті від 19.07.2011 року.

При цьому суд враховує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю», рішення Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» весь житловий і нежитловий фонд перейшов до комунальної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом (ч. 2 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, територіальна громада м. Одеси правомірно набула право власності на спірний об’єкт нерухомості на підставах, встановлених чинним на той час законодавством України, що безпосередньо підтверджується постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 року № 311 та прийнятим на її виконання рішенням Одеської обласної ради народних депутатів від 25.11.1991 року № 266-ХХІ «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області».

Саме на виконання вищезазначеної постанови Кабінету Міністрів України та рішення Одеської обласної ради виконавчим комітетом Одеської міської ради прийнято рішення від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси», а в подальшому на спірний об’єкт нерухомого майна видано свідоцтво про право власності від 23.11.2011 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

Згідно з ч. 6 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

Водночас, суд враховує, що організаційно-процедурні питання діяльності виконавчого комітету Одеської міської ради, департаментів, управлінь, відділів, районних адміністрацій та інших виконавчих органів Одеської міської ради визначені у Регламенті виконавчих органів Одеської міської ради, затвердженому рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 31.10.2005 року № 754.

Згідно з п. 2.2.19. Регламенту додатки до рішень виконкому з майнових та земельних питань підписуються відповідними керівниками виконавчих органів міськради. Керуючий справами виконкому міськради підписує тільки додатки до рішень, прийнятих з планових питань, або ті, які об’єднують декілька напрямків діяльності виконавчих органів міськради, та з питань, що стосуються управлінської діяльності керівного складу.

Враховуючи те, що оспорюване позивачкою рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси» слід вважати рішенням, яке об’єднує декілька напрямків діяльності виконавчих органів міської ради, оскільки містить доручення юридичному департаменту Одеської міської ради та комунальному підприємству «Право» здійснити підготовку документів для видачі свідоцтв про право власності на об’єкти нерухомого майна, комунальному підприємству «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості» - зареєструвати за територіальною громадою м. Одеси право власності на об’єкти нерухомого майна, департаменту комунальної власності Одеської міської ради, виконавчим органам Одеської міської ради, комунальним підприємствам, у віданні яких знаходяться відповідні об’єкти комунальної власності, - провести розрахунки за виконану роботу, суд не вбачає процедурних порушень, допущених під час прийняття виконавчим комітетом Одеської міської ради вищезазначеного рішення, зокрема, перевищення керуючою справами виконавчого комітету Одеської міської ради повноважень під час підписання додатку до рішення.

Крім того, суд враховує, що вказане рішення є актом індивідуальної дії, який припинив свою дію шляхом його виконання, тому його скасування не є належним способом захисту прав позивачки.

Рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси» за своїм змістом та характеристиками є актом індивідуальної дії, оскільки передбачає конкретні приписи (зареєструвати за Одеською міською радою об’єкти нежитлового фонду комунальної власності, оформити та видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності, провести розрахунки за виконану роботу), звернені до окремих юридичних осіб (КП «ОМБТІ та РОН», юридичного департаменту Одеської міської ради, КП «Право», представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради), які застосовуються одноразово (передбачають одноразову можливість видати Одеській міській раді свідоцтва про право власності), і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання (після видачі свідоцтва про право власності та реєстрації права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради рішення більше не створюватимуть будь-яких правових наслідків).

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини рішення від 16.04.2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних прав або обов’язків, в тому числі обов’язок забезпечити виконання наданого відповідно до підпорядкованості доручення.

Акт індивідуальної дії є різновидом правового акта, особливими ознаками якого є правозастосовний характер, персоніфікованість застосування, наявність припису (або констатації) про виконання конкретної дії, однократність застосування, припинення дії після реалізації фактом його виконання. Якщо акт індивідуальної дії прийнятий із порушенням установленого порядку, поза межами компетенції органу або приписи такого акта порушують права, свободи чи охоронювані законом інтереси особи, така особа має право звернутись до суду за захистом. Ефективний захист відбувається лише за умови забезпечення реального поновлення порушених прав, що неможливо здійснити шляхом визнання протиправним і скасування індивідуально-правового акта в разі, якщо такий акт вичерпав свою дію фактом його реалізації та виникли інші правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

Оскаржуване рішення за своєю правовою природою є актом індивідуальної дії одноразового застосування, за положеннями якого виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією суб'єктами цих правовідносин певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Оспорюване рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, зокрема, видачею свідоцтва про право власності та реєстрацією права власності.

Право на захист – це самостійне суб’єктивне право, яке з’являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього.

У свою чергу, акти індивідуальної дії породжують права та обов’язки тільки того суб’єкта, якому його адресовано. Відсутність у будь-кого прав чи обов’язків у зв’язку із оскарженим актом не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із відповідною позовною заявою.

З урахуванням наведеного, беручи до уваги, що предметом оскарження визначено правовий акт індивідуальної дії, який адресований іншим аніж позивачка особам та не передбачає виникнення у позивачки будь-яких прав та обов’язків, такий акт не може бути нею оскаржений, що виключає підстави для задоволення заявленого позову про скасування відповідного акта органу місцевого самоврядування.

Відповідна правова позиція знайшла своє підтвердження також і у численних постановах Верховного Суду України, постановлених у справах про оскарження актів індивідуальної дії, зокрема, у постановах від 24.02.2015 року у справі № 21-34а15, від 11.11.2015 року у справі № 2а-2885/12/1470, від 15.11.2016 року у справі № 800/264/16, від 27.10.2015 року у справі № 800/210/15 тощо. Більш того, вже і у новоствореного Верховного Суду в ухвалі від 26.12.2017 року у справі № П/9901/11/17.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Згідно з ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Єдність судової практики є однією з фундаментних засад здійснення судочинства. У провідних демократичних державах її утвердженню та засобам забезпечення надається пріоритетне значення. Так, шляхом єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, а діаметрально протилежне вирішення аналогічних справ безсумнівно призводить до порушення законних очікувань осіб, які звертаються за судовим захистом. Саме єдність судової практики головним чином відповідає вимогам передбачуваності, верховенству права й ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини, зокрема, у рішенні «Брумереску проти Румунії» визначив, що принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. Для того, щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно, щоб судові рішення були розумно передбачуваними.

Отже, громадяни, які не є суб'єктами відповідних правовідносин, не мають права оскаржувати рішення визначених законом органів, які не прийняті щодо них.

Частиною третьою статті 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. Водночас, позивачка не є суб'єктом відповідних правовідносин в розумінні зазначених норм законодавства, тобто між нею та виконавчим комітетом Одеської міської ради, яким прийнято оскаржуване рішення, відсутній будь-який спір, що підлягає розгляду в судах. З матеріалів позовної заяви вбачається, що виконавчий комітет Одеської міської ради не приймав рішень та не вчиняв будь-яких дій або бездіяльності, які б створювали для позивачки права та обов'язки і породжували для неї право на захист, і, відповідно, право на звернення до суду з таким позовом.

Крім того, позивачка у своїх заяві про збільшення позовних вимог посилається на ч. 2 ст. 382 Цивільного кодексу України, відповідно до якої усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Проте, позивачка не є представником усіх власників об’єктів нерухомого майна у даному будинку та зі змісту її позовної заяви не вбачається відстоювання саме спільних інтересів, а лише власних.

Позивачка також обґрунтовує свої позовні вимоги посиланням на положення Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку».

Суд враховує, що цей Закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» об’єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Однак, позивачкою не надано до суду документів, які підтверджували би її повноваження з представництва інтересів такої юридичної особи у даній цивільній справі та/або взагалі створення такої юридичної особи.

Також суд дійшов висновку, що позивачкою не доведено те, що спірне нежитлове приміщення горища № 503 загальною площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 5, є допоміжним та належать на праві спільної сумісної власності співвласникам квартир багатоквартирного будинку.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом також встановлено, що довідки КП ДЕЗ «Жовтневий», зокрема, довідка від 26.10.2004 року вих. № 64/4 не є належним доказом у справі, оскільки стосується приміщення горища № 502 загальною площею 16,0 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 5. Поряд з цим, спірним об’єктом нерухомого майна у даній цивільній справі є інший об’єкт нерухомості, а саме нежитлове приміщення горища № 503 загальною площею 760,5 кв.м. за тією ж адресою.

Доданий позивачкою до заяви про збільшення позовних вимог технічний паспорт від 30.01.2008 року також не можна вважати належним доказом, оскільки він також стосується об’єкта нерухомого майна, що не є предметом спору у даній цивільній справі, а саме приміщення горища над квартирою № 39 у житловому будинку № 5 по вулиці Ланжеронівській у місті Одесі (площею 96,2 кв.м.), власником якого є Одеська міська рада на підставі рішення виконкому Водно-транспортного району ради депутатів трудящих від 22.11.1943 року № 159.

Суд також не вбачає належним доказом лист КП «ОМБТІ та РОН» від 11.02.2008 року № 1038/о, оскільки він стосується приміщення горища над квартирою № 39 у житловому будинку № 5 по вулиці Ланжеронівській у місті Одесі (площею 96,2 кв.м.), а не спірного об’єкта нерухомого майна. Крім того, вказаний лист не є однозначним доказом віднесення приміщення горища до категорії допоміжних. Так, у листі зазначено лише, що приміщення може використовуватись як нежиле допоміжне приміщення.

Доводи позивачки стосовно того, що Одеська міська рада в особі Представництва по управлінню комунальної власності Одеської міської ради у відзиві на позовну заяву від 02.09.2008 року № 01-13/9548 визнає факт належності спірного приміщення горища до категорії допоміжних приміщень спростовується матеріалами справи. Зі змісту даного документу вбачається, що Представництво по управлінню комунальної власності Одеської міської ради, навпаки, вважає приміщення горища саме нежитловим приміщенням, а не допоміжним.

Не відповідають критерію належності також додані позивачкою до заяви про збільшення позовних вимог матеріали фото фіксації, тому що вони не дозволяють суду однозначно ідентифікувати, чи зображено на них спірне нежитлове приміщення горища № 503 загальною площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, буд. 5, чи будь-який інший об’єкт нерухомого майна.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бочаров проти України» (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб'єктивні межі полягають у тому, щоб в обох справах брали участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Так, суд враховує, що наданими позивачкою ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 06.07.2012 року у цивільній справі № 2-315/11 та рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14.11.2017 року у цивільній справі № 522/2032/17 не встановлено будь-яких преюдиційних обставин, які не підлягали би доказування під час розгляду даної цивільної справи.

Щодо заяви представника Одеської міської ради про застосування наслідків спливу позовної давності суд приходить до висновку, що відмовити в позові з даної підстави суд не має можливості.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Крім того, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Перебіг позовної давності регулюється ч. 1 ст. 261 ЦК України, яка передбачає, що цей перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Верховний суд України у своїй постанові від 16.11.2016 року у справі № 6-2469цс16 наголошує, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Так, право власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на спірний об’єкт нерухомого майна закріплено рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси», на виконання якого 23.11.2011 року виконавчим комітетом Одеської міської ради видано свідоцтво про право власності.

Зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» вбачається, що розпорядники публічної інформації зобов’язані оприлюднювати, зокрема, нормативно-правові акти та акти індивідуальної дії (крім внутрішньо організаційних), прийняті розпорядником. Згідно з ч. 2 наведеної статті, у разі наявності у розпорядника інформації офіційного веб-сайту, така інформація оприлюднюється на веб-сайті із зазначенням дати оприлюднення документа і дати оновлення інформації.

Таким чином, законодавство запровадило необхідний механізм доведення публічної інформації до абсолютного кола осіб, які за необхідністю мають можливість ознайомлюватись з нею. Тобто Позивач повинна був дізнатись про рішення виконавчого комітету Одеської міської ради, яке стало підставою для видачі оспорюваного свідоцтва про право власності, з офіційних джерел Одеської міської ради, а саме на офіційному сайті ради.

Суд враховує, що відповідно до листа департаменту інформації та зв’язків з громадськістю від 05.05.2017 року № 01-16/288 рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси» оприлюднено на офіційному сайті Одеської міської ради (http://omr.gov.ua/) 31.10.2011 року у розділі «Нормативні акти/Рішення виконкому» за посиланням http://omr.gov.ua/ru/acts/committee/37392/.

Разом з тим, судом встановлено, що позивачка звернулась до суду з позовом 31.01.2017 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

Крім того, суд вбачає, що відповідно до п.п. 3 п. 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 року (набрав чинності 15.02.2012 року) протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якими порушено право власності або інше речове право на майно, тобто до 15.02.2015 року.

Позивачка звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з позовними вимогами до Одеської міської ради та виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування шляхом подання заяви про збільшення позовних вимог лише 06.09.2018 року, тобто після строку встановленого Законом.

Аналізуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що позивачем строк для звернення до суду з даним позовом пропущено без поважної причини, але відмовити в позові з даної підстави суд не має можливості у зв’язку із тим, що права позивачки з боку відповідачів порушено не було. В даному випадку позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, та, в свою чергу, виключає можливість суду відмовити у задоволенні позову у зв’язку із пропуском строку позовної давності, про застосування наслідків спливу якого заявлено стороною у спорі.

З огляду на вищенаведене, суд не вбачає підстав для визнання частково недійсним рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 27.10.2011 року № 621 «Про реєстрацію об’єктів комунальної власності м. Одеси» та, як наслідок, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нежитлове приміщення горища № 503 площею 760,5 кв.м., що розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Ланжеронівська, буд. 5.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 76, 80, 81, 82, 89, 210, 211, 259, 263, 265 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання частково недійсним рішення, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності- відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до апеляційного суду Одеської області, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя

30.10.18