Рішення № 77494714, 09.10.2018, Господарський суд Тернопільської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

09 жовтня 2018 року м. ТернопільСправа № 921/196/18

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Стадник М.С.

при секретарі судового засідання Кучер Р.В.

розглянув матеріали справи

за позовом Дочірнього підприємства "Агрос-2" українсько-німецького Товариства "Агрос", 48556, Тернопільська область, Гусятинський район, с. Крогулень, вул. Б.Лепкого, 3 (поштова адреса: 19211, Черкаська область, Жашківський район, с. Тихий Хутір)

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Гусятинський агропостач", 03186, м. Київ, вул. Авіаконструктора Антонова, буд 15-а (поштова адреса: 48201, Тернопільська область, смт. Гусятин, вул. Привокзальна,8)

про визнання недійсним Договору №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р.

За участю представника відповідача - Древніцька Світлана Богданівна, доручення №8 від 31.12.2018р.

В порядку ст. 8 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) здійснюється повне фіксування судового засідання за допомогою технічних засобів, а саме: програмно-апаратного комплексу "Акорд".

Дочірнє підприємство "Агрос-2" Українсько-німецького Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрос" звернулось з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гусятинський агропостач" про визнання недійсним Договору №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р.

Ухвалою суду від 25.06.2018р. відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.07.2018р.

У судових засіданнях 24.07.2018р. та 07.08.2018р. постановлено ухвали про відкладення підготовчих засідань на 07.08.2018р. та 15.08.2018р. відповідно, які занесені в протоколи судових засідань.

Ухвалою суду від 15.08.2018р. продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів - по 24.09.2018р. та відкладено підготовче засідання на 24.09.2018р.

Ухвалою суду від 24.09.2018р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.10.2018р.

Позивач подав заяву про розгляд справи без його участі та підтримав вимоги з підстав, викладених у позовній заяві. В обгрунтуваня позовних вимог посилається на наступне: - Договір відповідального зберігання майна №1 від 01.02.2017р. є недійсним (фіктивним, вчиненим без наміру створення правових наслідків), що підтверджується: - відсутністю бухгалтерського обліку господарської операції з передачі майна на відповідальне зберігання, що є порушенням ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні", відповідно до якої на підприємстві ведеться безперервно бухгалтерський облік, відповідальність за здійснення якого покладається на керівника підприємства; - на час укладення Договору одноособовим директором позивача був ОСОБА_3, який на момент звільнення не передав новому керівнику ОСОБА_4 жодних документів, в тому числі бухгалтерську документацію та іншу фінансову звітність, що підтверджує укладення та виконання спірного Договору; - на території позивача відсутні технічні умови, необхідні для здійснення господарської операції з прийняття на відповідальне зберігання вибухонебезпечної та легкозаймистої речовини - нафтопродуктів (дизельне паливо) вказаної кількості, а саме: відповідні складські приміщення із необхідними технологічними об'єктами (зливно-наливні естакади, насосні для перекачування нафтопродуктів, резервуарні парки тощо), як це передбачено Правилами пожежної безпеки для об'єктів зберігання, транспортування та реалізації нафтопродуктів, затверджених наказом Мінпаливенерго від 24.12.2008р. №658, про що свідчить акт обстеження від 10.03.2017р. за підписом директора ОСОБА_4; - відсутні прямі докази поставки дизельного палива на територію ДП "Агрос-2" українсько-німецького ТОВ "Агрос", зокрема, покази свідків, фотографії тощо, а факт здійснення такої підтверджується лише документальними доказами, наданими відповідачем, а саме: актом приймання-передачі №1 від 01.02.2017р. та товарно-транспортною накладною на відпуск нафтопродуктів №109 від 01.02.2017р.; - вартість послуг по зберіганню нафтопродуктів складає 10 грн. на місяць, що не є співмірним до небезпеки, пов'язаної з його зберіганням.

Просить суд звернути увагу, що спірний Договір зберігання укладений внаслідок змови колишнього директора позивача ОСОБА_3 та директора відповідача ОСОБА_5 з метою завдання матеріальних збитків ДП "Агрос-2" українсько-німецькому ТОВ "Агрос", підтвердженням чого є договора оренди землі від 16.12.2015р., підписані між ПП "Городниця" (орендар, підписантом якого був заступник директора ОСОБА_3, а засновником - ОСОБА_5.) та фізичними особами (орендарі).

Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на наступне: - Договір відповідального зберігання майна №1 від 01.02.2017р. підписаний сторонами та скріплений печатками юридичних осіб, що підтверджує їх волевиявлення щодо умов договору та відповідає ст. 638 ЦК України, згідно якої договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; - реальність здійснення господарської операції підтверджується первинними документами: 1/ договір №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р; 2/ акт №1 приймання-передачі від 01.02.2017р.; 3/ товарно-транспортна накладна №109 від 01.02.2017р.; 4/ дані обороно-сальдової відомості по субрахунку 281/товари на зберігання за лютий 2017р. та за червень 2018р.; - відповідальність за збереження і цілісність майна, наявність технічних умов у ДП "Агрос-2", які необхідні для здійснення господарської операції з прийняття на відповідальне зберігання дизельного пального з моменту передання на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві, несе у повній мірі зберігач, що підтверджується ст. 938 ЦК України та п.п. 2.1, 5.3 спірного Договору; - між позивачем та відповідачем 12.09.2016р. укладено Договір купівлі-продажу нафтопродуктів №12/09/16Н, відповідно до якого ТОВ "Гусятинський агропостач" неодноразово постачав нафтопродукти на територію ДП "Агрос-2", а останній приймав на свої склади і більші об'єми нафтопродуктів, при цьому, питань щодо наявності у нього технічних умов для зберігання придбаного майна не виникало, а господарські операції належним чином проводились та своєчасно оплачувались, що підтверджується рахунком-фактурою, банківською випискою та видатковими накладними станом на вересень-грудень 2016р.; - щодо злочинної змови між ОСОБА_3 (колишній директор позивача) та ОСОБА_5 (директор відповідача) представник зауважив, що така нічим не підтверджується, не стосується предмету розгляду даного спору та у матеріалах справи №921/67/18 відсутні докази щодо дисциплінарного переслідування з боку ДП "Агрос-2" українсько-німецького ТОВ "Агрос" до ОСОБА_3 Просить в позові відмовити.

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши в процесі розгляду справи пояснення представників сторін, встановив:

- між Товариством з обмеженою відповідальністю "Гусятинський агропостач" (далі - Поклажодавець), в особі директора ОСОБА_5, діючого на підставі Статуту, та Дочірнім підприємством "Агрос-2" українсько-німецького Товариства "Агрос" (далі - Зберігач), в особі директора ОСОБА_3, діючого на підставі Статуту, 01.02.2017р. укладено Договір №1 відповідального зберігання (дизельного палива), відповідно до умов якого:

- Зберігач зобов'язався зберігати дизельне паливо в кількості 3060 л (далі - Майно), яке передане йому Поклажодавцем на зберігання за адресою: с. Крогулець, Гусятинський район, вул. Лепкого, 3, та повернути його Поклажодавцеві у схоронності (п.п. 1.1, 1.2 Договору);

- приймання майна на відповідальне зберігання та повернення його здійснюється сторонами за актами приймання-передачі, які є невід'ємною частиною Договору та у яких визначається перелік майна, яке передається на відповідальне зберігання, його кількість, вартість та комплексність (п.п. 1.3, 1.4 Договору);

- Зберігач зобов'язався: - зберігати майно з дотриманням усіх необхідних умов, які забезпечують збереження майна Поклажодавця; - нести відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження майна, переданого на зберігання, його комплектність у відповідності із умовами договору та чинним в Україні законодавством з моменту одержання майна та до моменту його повернення; - повернути майно поклажодавцеві за першою вимогою останнього (п.п. 2.1.2, 2.1.3, 2.1.4 Договору);

- плата за зберігання майна становить 10 грн. на місяць та підлягає сплаті на користь зберігача шляхом перерахування в безготівковій формі на поточний рахунок протягом 10 днів після повернення майна з відповідального зберігання (п. 4.1 Договору);

- Зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність майна з моменту передання майна на зберігання і до моменту його повернення Поклажодавцеві (п. 5.3 Договору);

- Договір складений при повному розумінні сторонами його умов та термінології та вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками, а строк його дії закінчується 15.10.2017р. або до моменту повернення майна (п.п. 7.1, 7,2, 8.4 Договору);

- усі правовідносини, що виникають з Договору або пов'язані із ним, у тому числі пов'язані із дійсністю, укладенням, виконанням, визначенням наслідків недійсності Договору, регламентуються цим Договором та відповідними нормами чинного в Україні законодавства, а також застосованими до таких правовідносин звичаями ділового обороту на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості (п. 8.1 Договору).

Зберігач (позивач), на виконання умов договору, згідно акту приймання - передачі майна №1 від 01.02.2017р. та товарно-транспортної накладної №109 від 01.02.2017р., прийняв від Поклажодавця (відповідача) на зберігання дизельне паливо в кількості 3060 л вартістю 67 320,00 грн.

Позивач звернувся з позовом у спосіб, передбачений ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, про визнання недійсним Договору №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р.

Суд, на підставі ст.ст. 86, 237 ГПК України, давши оцінку поданим доказам та наведеним учасниками справи доводам в обґрунтування заявлених вимог та заперечень, прийшов до висновку, що позов задоволенню не підлягає.

При цьому, суд виходив із наступного:

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України), господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (далі - ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно ст. ст. 626, 627 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, при цьому, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 ЦК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч.ч. 1, 2 ст. 638 ЦК України, ч.ч. 1-3 ст. 180 ГК України).

Згідно зі ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу є підставою визнання такого правочину недійсним (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону (правова позиція викладена в абз. 4 п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 року).

Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018р. у справі № 916/2918/17).

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 19.10.2016р., від 21.01.2015р. по справах №2/202/7607/14-ц та №6-197цс14.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Договір зберігання між юридичними особами укладається у письмовій формі. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем (ч. 1 ст. 228 ,ч. 1 ст. 937 ЦК України).

Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання (ч. 1ст. 937 ЦК України).

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі (ч.ч. 1, 4 ст. 946 ЦК України).

Матеріалами справи підтверджено, що Договір №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р. укладено у відповідності до норм чинного законодавства та волевиявлення сторін, а саме:

1/ Зміст договору містить істотні умови передбачені для даного виду договору, а, отже, є укладеним: предмет договору - зберігання дизельного палива кількістю 3060 л; вартість зберігання - 10 грн. на місяць; строк дії - до 15.10.2017р. або до моменту повернення майна. Зберігання і постачання (реалізація) нафтопродуктів та іншої продукції для потреб агропромислового комплексу є одним із видів господарської діяльності ДП "Агрос-2", відповідно до пп. 4.3.3 п. 4.3. Статуту підприємства (зареєстрований Гусятинською районною державною адміністрацією 28.11.1997р. (із змінами від 12.09.2008р. та 20.06.2012р.)).

2/ Договір підписаний сторонами та скріплений печатками юридичних осіб, зокрема, зі сторони Зберігача - ОСОБА_3, повноваження директора Дочірнього підприємства "Агрос-2" українсько-німецького Товариства "Агрос" до 16.03.2017р. підтверджені Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та зі сторони Поклажодавця - ОСОБА_5, повноваження директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Гусятинський агропостач" підтверджені Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Повноваження ОСОБА_3 щодо укладення договору підтверджуються п. п. 2.6 та 7.2 Статуту, згідно яких директор підприємства вирішує всі питання його діяльності, за винятком тих, що належать до виключної компетенції засновника підприємства. Стосунки підприємства з іншими суб'єктами підприємницької діяльності, юридичними та фізичними особами будуються на підставі укладених між ними договорів та угод, сума кожного (ої) з яких не може перевищувати 1000 (тисячі) мінімальних заробітних плат, визначених чинним законодавством України.

На день укладення спірного договору, з врахуванням мінімального розміру заробітної плати (3 200,00 грн.), встановленої ст. 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017р.", допустима сума договору складала 3 200 000 грн., а тому директор ДП "Агрос-2" мав право від імені позивача на його укладення.

3/ Спірний договір зберігання є реальним, так як виникнення договірних відносин поставлено сторонами у залежність від факту передачі нафтопродуктів зберігачу на зберігання, тобто обов'язок зберігати майно виникає у відповідача після його реальної передачі останньому. Укладаючи вказаний договір, сторони погодили, що перелік майна, яке передається на зберігання за ним, його кількість, вартість та комплектність визначається сторонами в акті прийому - передачі (п.п. 1.3; 1.4. Договору). Отже, сторони обумовили, що фактом який має свідчити про реальність вчинення господарської операції з передачі майна на зберігання є акт прийому - передачі.

Підтвердженням виконання умов Договору є первинні бухгалтерські документи: акт приймання - передачі майна №1 від 01.02.2017р. та товарно-транспортна накладна №109 від 01.02.2017р., які складені відповідно до Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України №281/171/578/155 від 20.05.2008р., затвердженої наказом Міністерства палива та енергетики України, та які підписані представниками сторін без заперечень, та підписи яких скріплені печатками.

Згідно ст.ст. 1, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та п.п. 2.4, 2.5, 2.16 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (далі - Положення), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88, господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинним є документ, який містить відомості про господарську операцію, підтверджує її здійснення та повинен мати такі обов'язкові реквізити як назва документа (форми); дата і місце складання; назва підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. У разі виявлення невідповідності первинного документа вимогам законодавства у сфері бухгалтерського обліку такі документи з письмовим обґрунтуванням передаються керівнику підприємства, установи. До окремого письмового рішення керівника такі документи не приймаються до виконання.

Також, позивачем не надано доказів на підтвердження підроблення колишнім директором ОСОБА_3 первинних бухгалтерських документів за результатами кримінального провадження №12017210070000211, яке за повідомлення слідчого відділу Гусятинського відділення поліції Підволочиського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Тернопільській області №3693/104/03-2018 від 20.06.2018р. знаходиться на стадії досудового розслідування.

Крім того, позивачем не надано, на вимогу суду, податкових накладних, у яких відображено грошові зобов'язання ДП "Агрос - 2" за надання послуг по зберіганню майна за спірним договором та доказів звернення до Тернопільської ОДПІ ГУ ДФС у Тернопільській області для отримання таких.

Тоді як відповідачем, в підтвердження реальності здійснення господарської операції, надано докази здійснення бухгалтерського обліку даної господарської операції, зокрема, обороно-сальдові відомості по субрахунку 281/товари на зберігання за лютий 2017р. та за червень 2018р.

4/ Відсутність технічної можливості у позивача зберігати пальне спростовується укладеним між сторонами 12.09.2016р. Договором №12/09/16Н купівлі-продажу нафтопродуктів, відповідно до умов якого ДП "Агрос-2" прийняв у власність нафтопродукти та оплатив їх, що підтверджується рахунком-фактурою №СФ-0741 від 10.10.2016р., видатковими накладними (№РН-0691 від 14.09.2016р., №РН-0961 від 16.12.2016р., №РН-0272 від 16.05.2017р.) та банківськими виписками.

5/ Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 10.05.2018р. у справі №921/67/18, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 05.09.2018р., зобов'язано ДП "Агрос-2" українсько-німецького ТОВ "Агрос" повернути ТОВ "Гусятинський агропостач" майно, а саме: дизельне паливо в кількості 3 060 літрів на суму 67 320 грн.; сульфат амонію гранульований в кількості 8,0 тонн на суму 52 800 грн.; карбамід в кількості 1,8 тонн на суму 18 180 грн.; аміачну селітру в кількості 1,5 тонн на суму 12 000 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Подані сторонами докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми (ст. ст. 76-79 ГПК України).

Згідно із ст. 86 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Позивачем не доведено суду належними доказами, що Договір №1 відповідального зберігання (дизельного палива) від 01.02.2017р. є фіктивним, а тому в позові відмовляється.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 73-79, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. У позові відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили протягом 20 днів з дня виготовлення повного судового рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Західного апеляційного господарського суду або через Господарський суд Тернопільської області.

Повний текст рішення складено 26 жовтня 2018 року.

Суддя М.С. Стадник