Ухвала суду № 77472425, 25.10.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

25.10.2018справа № 910/24368/14

За заявою уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою

відповідальністю "Полірем" ОСОБА_1

до товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем Київ"

товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем"

про визнання договору недійсним та зобов'язання вчинити дії

За заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Єдина Торгова Система-Київ"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем"

(ідентифікаційний код 24918352)

про банкрутство

Суддя Пасько М.В.

Представники:

від заявника ОСОБА_2 - предст. за дов.

від відповідача 1 Добриніна С.О. - предст. за дов. ТОВ "Полірем Київ",

від відповідача 2 Тучін М.М. - предст. за дов. ТОВ "Полірем".

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою про визнання результатів аукціону недійсними в межах справи № 910/24368/14.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.06.18 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 19.07.18.

12.07.18 від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.07.18 відкладено розгляд справи на 28.08.18.

22.08.18 від позивача надійшов відзив.

28.08.18 судове засідання не відбулось.

Враховуючи викладене вище, підготовче засідання призначено на 20.09.18.

14.09.18 від акціонерного товариства "РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ" надійшла заява про залучення до участі у справі у якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 20.09.18 відмовлено акціонерному товариству "РАЙФФАЙЗЕН БАНК АВАЛЬ" в задоволенні заяви про залучення до участі у справі у якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача та відкладено підготовче засідання на 02.10.18.

01.10.18 від уповноваженої особи від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_1 надійшло клопотання про призначення колегіального розгляду справи № 910/24368/14.

01.10.18 від товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" надійшло клопотання про призначення колегіального розгляду справи № 910/24368/14.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.10.18 відмовлено уповноваженій особі від учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_1 та товариству з обмеженою відповідальністю "Полірем" в задоволенні клопотання про призначення колегіального розгляду справи № 910/24368/14.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.10.18 закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 25.10.18.

У судовому засіданні, розглянувши заяву уповноваженої особи учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_1 (далі - позивач) про визнання недійсним договору про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.14 та заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

В поданій заяві позивач просить суд визнати недійсним договір про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.14 (далі - договір), який укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Полірем" та товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем Київ".

На думку позивача вищезазанчаний договір укладений з порушеннями, а тому підлягає визнанню недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивачем надано суду копію Договору № 016 про передання виключних майнових прав власності на технічні умови від 01.12, акту приймання передачі оригіналів матеріального носія технічних умов від 01.12.14, статуту товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" та відомості з ЄДР.

Представник товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" позов визнав та не заперечував щодо його задоволення.

Представник товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем Київ" надав суду обґрунтований відзив на заяву в межах справи, в якому зазначив, що позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню та просив суд відмовити в їх задоволенні.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин заяви в межах справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Як вже було зазначено вище, позивач звернувся до господарського суду із позовом про визнання недійсним договору про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.14 саме як учасник ТОВ "Полірем".

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.08 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" зазначено, що "Акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства.

При вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. Не можна задовольняти позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, чи буде воно порушено, зокрема вимоги про припинення дій шляхом заборони чинити перешкоди позивачу стосовно участі у загальних зборах на майбутнє".

Правовідносини сторін (ТОВ "Полірем" та ТОВ "Полірем Київ") за спірним договором № 016 виникли з цивільно-правової угоди, позивач не є учасником правовідносин сторін даного спірного договору.

Відповідно до ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України, корпоративні права - права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останнього відповідно до закону, а також інші правомочності передбачені законом та статутними документами.

Саме товариство, а не учасник є власником майна (ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" чинного на момент укладення спірного договору). Учасник в обмін на внесок отримує корпоративні права. Виходячи з цього, учасник не має права оскаржувати угоди та договори, укладені товариством щодо майна, майнових прав до якого учасник не має прямого відношення. Легітимні інтереси товариства формуються його вищими органами управління і захищаються в суді не окремим учасником, індивідуальні інтереси якого можуть суперечити як інтересам інших учасників, так і законним інтересам усього товариства, а правлінням чи іншими спеціально уповноваженими на це виконавчими органами останнього.

Отже, зазначеними нормами матеріального права не передбачено права акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом інтересів всього товариства.

У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.04 №18-рп/2004 у справі за конституційними поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що законодавство України (статті 110, 112, 113 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 28 Господарського процесуального кодексу України та інші) не виключає й можливості звернення акціонера до суду за захистом охоронюваних законом інтересів акціонерного товариства, учасником якого він є, але за належно оформленим уповноваженням цього товариства або якщо таке право надається йому статутом останнього.

Крім того, Конституційний Суд України у згаданому рішенні також вказав, що у більшості випадків легітимні інтереси акціонерного товариства (стаття 41 Закону України "Про господарські товариства") формулюються його вищими органами і захищаються в суді не окремим акціонером, індивідуальні інтереси якого можуть суперечити як інтересам інших акціонерів, так і законним інтересам усього товариства, а правлінням чи іншими спеціально уповноваженими на це виконавчими органами останнього (статті 1, 23, 41, 46, 48 та інші Закону України "Про господарські товариства", статті 1, 21, 28 ГПК України, стаття 110 ЦПК України).

Отже, із зазначеного можна зробити висновок, що представництво акціонером (учасником) інтересів товариства можливе лише на засадах уповноваження акціонера (учасника) цим товариством на вчинення такого представництва.

Як вбачається з матеріалів справи, в них відсутні докази уповноваження позивача товариством (відповідача-2) на представництво його інтересів по даному позову.

Слід звернути увагу на те, що оскільки позивач не є учасниками спірного договору, то обраний ними спосіб захисту порушеного права (визнання цього договору недійсним) не призведе до захисту порушеного права, оскільки застосування наслідків недійсності угоди не поширюється на права позивача.

Також, позивач посилається у позові на порушення його корпоративних прав, у зв'язку із укладенням спірного договору, проте у позові ним взагалі не зазначено та не обґрунтовано яке саме право або законний інтерес його як учасника було порушено.

Відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.08 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" зазначено, що при вирішенні корпоративного спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

До того ж, позивач посилається на те, що внаслідок укладення спірного договору між відповідачем-1 та відповідач-2, останній був позбавлений основного напрямку господарської діяльності, оскільки втратив право виробляти та продавати продукцію на підставі таких технічних умов (які були відчужені) та отримувати прибуток від цієї діяльності.

Суд зазначає, що позивачем у позові не обґрунтовано та не надано жодних належних, допустимих, достатніх доказів в підтвердження своїх доводів: про порушення його корпоративних прав, про втрату можливості здійснення відповідачем-2 основної господарської діяльності, а саме: вироблення продукції та здійснення продажу виробленої продукції внаслідок відчуження спірних технічних умов та про втрату можливості відповідачем-2 отримання прибутку від основної господарської діяльності згідно КВЕД 23.69 Виробництво інших виробів із бетону гіпсу та цементу, внаслідок відчуження спірних технічних умов.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими.

Також, підставою для недійсності позивач вказує, що керівник товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_6 не мав достатніх прав для укладення оспорюваного договору без відповідного погодження загальних зборів.

Суд не погоджується з таким твердженням, у зв'язку з наступним.

Згода загальних зборів згідно п. 20.15, 20.14 статуту ТОВ "Полірем" на відчуження технічних умов не потрібна, оскільки технічні умови не є основним засобами, згідно приписів ст. 14.1.138 Податкового кодексу України, а є нематеріальним активом згідно приписів ст. 14.1.120 Податкового кодексу України.

Позивач посилається у своєму позові лише на порушення директором саме п. 20.15 статуту, яким передбачено що до повноважень загальних зборів учасників є попереднє затвердження правочинів (договорів, контрактів) щодо відчуження або передачі основних Фондів товариства в заставу, як для забезпечення власних зобов'язань товариства так і за договорами майнового поручительства за третіх осіб, незалежно від суми правочину та вартості основних фондів. Проте, як вже було зазначено технічні умови не є основними фондами.

Також, позивач стверджує, що спірний договір укладений директором відповідача-2 ОСОБА_6 поза інтересами юридичної особи із ознаками зловмисної домовленості, поза статутними цілями товариства.

Пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 № 9 "Про Судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" встановлено, що для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 НІС необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.13 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними"

у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 -233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст.241 ЦК України ТОВ "Полірем" вчинено дії щодо виконання та прийняття до виконання спірного договору та схвалення його у подальшому.

Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦК України, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Частиною 1 ст. 92 ЦК України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 87 ЦК України, для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження.

За своєю організаційно-правовою формою позивач відноситься до товариств.

Відповідно до ч. 2 ст. 87 ЦК України, установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 88 ЦК України, у статуті товариства вказуються найменування юридичної особи, органи управління товариством, їх компетенція, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, якщо додаткові вимоги щодо змісту статуту не встановлені цим Кодексом або іншим законом.

Частиною 3 ст. 237 ЦК України встановлено, що представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 21 ЦК України, управління товариством здійснюють його органи, до яких відносяться загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частиною 1 ст. 241 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Відповідно до ч. 2 ст. 241 ЦК України, наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Відповідно до п. 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.13 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" встановлено, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України в постанові від 06.04.16 у справі №3-84гс16, законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки утвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.

Крім того, у постановах Верховного суду України від 19.08.14 у справі № 3-38гс14 та від 19.08.14 у справі № 3-59гс14 висловлено позицію про те, що за змістом статті 241 ЦК України схвалення правочину не залежить від прийняття юридичного рішення про таке схвалення, підтвердженням схвалення правочину можуть бути дії з його виконання, вчинені особою, в інтересах якої його укладено; схвалення може також відбутися у форматі мовчазної згоди чи у вигляді певних поведінкових актів (конклюдентних дій} особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу).

Відповідачем-2 (ТОВ "Полірем") та відповідачем-1 (ТОВ "Полірем Київ") вчинялись дії спрямовані на виконання взятих на себе зобов'язань за спірним договором № 016, а саме, укладено між сторонами договір, підписано та скріплено печатками сторін, відповідачем-1 (ТОВ "Полірем Київ") сплачено 1.000,00 грн. грошових коштів, згідно квитанції до прибуткового касового ордера № 30 від 31.12.14 на користь відповідача-2, а відповідачем-2 (ТОВ "Полірем") передано на виконання оспорюваного договору виключні майнові права власності на технічні умови відповідачу-1 (ТОВ "Полірем Київ") згідно додатку № 1 до договору, яким є акт приймання-передачі оригіналів матеріального носія технічних умов від 01.12.14 та згідно видаткової накладної № РН-016 від 01.12.14, підписаних сторонами.

При цьому, матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем-2 (спроб такого повернення) грошових коштів на користь ТОВ "Полірем Київ" на суму 1.000,00 грн., що підтверджується копіями квитанції до прибуткового касового ордера № 30 від 31.12.14, звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт № АО- 0000024 від 31.12.14, видаткової накладної № РН-016 від 01.12.14.

Враховуючи викладене, Відповідач-2 (ТОВ "Полірем"), фактично вчинив дії щодо виконання спірного Договору (передав виключні майнові права власності на технічні умови ТОВ "Полірем Київ"), так і прийняв на виконання Договору від відповідача-1 ТОВ "Полірем Київ" грошові кошти.

Отже, суд дійшов висновку, що відповідач-2 (ТОВ "Полірем") та відповідач-1 (ТОВ "Полірем Київ") вчинили дії, які свідчать про прийняття договору до виконання, у зв'язку з цим у суду немає підстав вважати його таким, що не створює юридичних наслідків для сторін.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, іцо вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Письмовий правочин може бути вчинений від імені юридичної особи її представником на підставі довіреності, закону або адміністративного акта. Особа, призначена повноважним органом виконуючим обов'язки керівника підприємства, установи чи організації, під час вчинення право чинів діє у межах своєї компетенції без довіреності (п. 3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду від 29.05.13. № 11 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до ч. 3ст. 237 ЦК України, представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Так, за правилами статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Слід зазначити, що схвалення правочину особою, яку представляють, свідчить про чинність правочину з моменту його укладення і, відповідно, про поширення на неї усіх прав та обов'язків як сторони за правочином з цього моменту.

Вказаної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в постановах: від 27.07.10 у справі № 25/2/10, від 02.12.08 у справі № 8/47 (12/335/16), від 25.05.10 у справі № 54/210, від 06.07.10 у справі № 16/507.

Крім того, слід враховувати, що у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Відповідно до Першої директиви 68/151/Є-ЕС Ради Європейських Співтовариств від 09.03.1968 р., статтею 9 якої проголошено, що дії органів компанії покладають на компанію зобов'язання навіть якщо ті дії виходять за межі цілей компанії, при умові, що такі дії не виходять за компетенцію вказаних органів, передбаченому або дозволену законодавством.

Однак, країни - члени можуть обумовити, що компанія не несе відповідальність, якщо такі дії виходять за межі цілей компанії і вона може довести, що треті сторони знали про те, що вказані дії виходять за межі цілей компанії, або відповідно до обставин, не могли не знати про таке; розголошення статутів не є достатнім доказом вказаного.

Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в постанові від 04.08.10 у справі № 14/44пд.

Також, на вище зазначеному наголошує Пленум Верховного Суду України в п. 42 постанови № 13 від 24.10.08 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" та Листі від 01.08.07 "Практика розгляду судами корпоративних спорів".

В силу приписів статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 328 ПК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Суд звертає увагу на те, що позивач у своїй заяві зазначає предмет та підстави позову, тобто, самостійно визначає, яке його право, на його суб'єктивну думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи, зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Однак, обставини, на які посилається позивач у позові, не свідчать про право на звернення до суду із вказаним позовом, а також про наявність у нього порушеного суб'єктивного права з боку відповідача-1 та відповідача-2.

Частиною 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судовій збір в розмірі 3.200, 00 грн., відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 232, 233, 236-241 ГПК України, суд -

УХВАЛИВ:

1.Відмовити уповноваженій особі учасників (засновників) товариства з обмеженою відповідальністю "Полірем" ОСОБА_1 в задоволенні заяви про визнання недійсним договору про передання виключних майнових прав власності на технічні умови № 016 від 01.12.14.

2.Ухвала набрала чинності негайно після її оголошення та підлягає оскарженню в установленому законом порядку.

Суддя М.В. Пасько

Повний текст ухвали складено 30.10.18.

Інформацію по справі можна отримати за веб-адресою: http://court.gov.ua/fair/.