Рішення № 77423104, 26.10.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 жовтня 2018 року № 826/5842/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Келеберди В.І. розглянувши у порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Генеральної прокуратури України

третя особа без самостійних вимог: Військова прокуратура Південного регіону України

про визнання протиправним та скасування рішення

за участю представників сторін:

представник Позивача - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представник відповідача - Хорольський С.В., Гудзь О.М.,

представник третьої особи: Гелета О.О., Пантюхов О.В., Тракало Р.І.

ВСТАНОВИВ:

Обставини справи.

ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_1) (далі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва (далі - суд) з позовом до Генеральної прокуратури України (01001, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ: 00034051) (далі - Відповідач), третя особа без самостійних вимог: Військова прокуратура Південного регіону України (65012, місто Одеса, вулиця Пироговська, 11, код ЄДРПОУ: 38296363), та з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 206к про звільнення ОСОБА_1 з посади військового прокурора Південного регіону України у зв'язку із припиненням трудового договору, відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю;

Поновити позивача на посаді Військового прокурора Південного регіону України з 23 березня 2015 року;

Виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, що став наслідком незаконного звільнення з роботи;

Зобов'язати Генерального прокурора України відшкодувати позивачу спричинену незаконним звільненням з роботи моральну шкоду у розмірі 20 тисяч гривень;

Зобов'язати Генерального прокурора України вчинити дії щодо виключення даних про позивача з Єдиного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Позовні вимоги обґрунтовано відсутністю у відповідача законодавчих підстав для застосування до позивача заборони визначеної пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки позивач не перебував на посаді керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України та інших, зазначених у пункту 8 частини першої та пункті 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року.

Ухвалою суду від 03 квітня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/5842/15(далі - справа), та призначено судовий розгляд на 21 квітня 2015 року.

З метою повторного виклику третьої особи судом оголошено перерву до 19 травня 2015 року.

Відповідачем подано письмові заперечення проти позову, які долучено до матеріалів справи та з яких вбачається, що позивач з 02 червня 2000 року по 14 січня 2011 року працював на посаді першого заступника військового прокурора Південного регіону України, з 14 січня 2011 року по 12 липня 2012 року - військовим прокурором Західного регіону України, та з 12 липня 2012 року по 20 березня 2014 року - прокурором Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері. Таким чином, позивач у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року відповідно до положень пункту 7 частини першої статті 2 та пункту 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» обіймав посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади.

Ухвалою суду від 19 травня 2015 року зупинено провадження у справі до вирішення Конституційним Судом України подання сорока семи народних депутатів України від 20 січня 2015 року щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої і шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої і восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції від 19 травня 2015 року залишено без змін.

20 жовтня 2015 року через канцелярії суду надійшла заява ОСОБА_1 про зміну позовних вимог.

Водночас позивачем подано клопотання про поновлення провадження у справі, яке вмотивовано необхідністю забезпечення доступу позивача до правосуддя, а також тим, що із загальних джерел стало відомо про те, що конституційне провадження щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», у зв'язку з яким було зупинено провадження у справі, відкладено на невизначений термін. Окрім того, позивач вважає, що посада, з якої його було звільнено, не підпадає під дію Закону України «Про очищення влади», отже рішення Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України Закону України «Про очищення влади» не має преюдиційного значення для вирішення даної справи.

Ухвалою суду від 30 жовтня 2015 року у задоволенні клопотання позивача про поновлення провадження у справі відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції від 30 жовтня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 січня 2016 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвали суду першої та апеляційної інстанцій.

27 липня 2017 року через канцелярію суду позивачем подано клопотання про поновлення провадження у справі, яке обґрунтовано тим, що Верховний Суд України в ухвалі від 04 липня 2017 року у справі № 21-2743а дійшов висновку, що не є підставою для зупинення провадження у справі за позовом про скасування наказу про звільнення із застосуванням Закону України «Про очищення влади» на підставі пункту 3 частини першої статті 156 КАС України конституційне провадження стосовно визнання окремих норм цього закону неконституційними, якщо позов має індивідуальний характер і позовні вимоги не ґрунтуються на неконституційності застосування закону або є окремих його норм.

Ухвалою від 01 серпня 2017 року у задоволенні клопотання позивача про поновлення провадження у справі відмовлено.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу суду першої інстанції від 01 серпня 2017 року скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою суду від 06 жовтня 2017 року поновлено провадження у справі та призначено розгляд справи у судовому засіданні на 23 січня 2017 року.

Ухвалою суду від 09 жовтня 2017 року виправлено описку, допущену в ухвалі суду від 06 жовтня 2017 року та: замість «призначити розгляд справи у судовому засіданні на 23 січня 2017 року» зазначено «Призначити розгляд справи у судовому засіданні на 23 січня 2018 року».

Ухвалою суду від 23 січня 2018 року зупинено провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції, оскільки ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2018 року справу витребувано з Окружного адміністративного суду міста Києва з метою вирішення питання про відкриття провадження у зразковій справі № 826/18020/14.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу суду першої інстанції від 23 січня 2018 року скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Провадження у справі № 826/5842/15 поновлено 24 квітня 2018 року.

Разом з тим, 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною першою статті 12 КАС України віл 15 грудня 2017 року передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного).

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ. Зазначених у частині четвертій цієї статті.

Ухвалою суду від 15 травня 2018 року продовжено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що адміністративний позов не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Обставини встановлені судом.

ОСОБА_1 з 26 серпня 2014 року працював на посаді військового прокурора Південного регіону України (а.с. - 14-15).

24 березня 2015 року з телефонної розмови із заступником Генерального прокурора України - Головним військовим прокурором позивачу стало відомо, що наказом від 23 березня 2015 року за номером 206к Генеральним прокурором України позивача звільнено з займаної посади, трудовий договір припинено на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України, тобто з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (а.с. - 13).

На момент звернення позивача до суду із зазначеним позовом, з наказом про звільнення з займаної посади позивача не було ознайомлено, та у встановленому законодавством порядку, його копію а також копію трудової книжки не видано та розрахунок на день видання наказу не проведено, чим порушено вимоги частини третьої статті 40, статей 47 та 116 Кодексу законів про працю України.

Позивач вважає, що оспорюваний наказ суперечить Конституції та законам України, істотно порушує права позивача, а тому є протиправним.

Окрім того, позивач зауважує, що на посадах керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, та інших, зазначених у пункті 8 частини першої та пункті 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року позивач не працював, а відтак законодавчі підстави для застосування до позивача вказаних заборон відсутні.

Із системного застосування Законів України «Про прокуратуру» у попередній редакції, інших законів, зокрема Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів» позивач стверджує, що усі органи прокуратури розподіляються на територіальні органи прокуратури, серед яких регіональними є прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та Севастополя, та інші прокуратури, до яких відносяться спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та військові прокуратури.

Отже, спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та військові прокуратури у розумінні статей Закону України «Про прокуратуру» не відносяться до територіальних органів прокуратури.

Оскільки у пункті 8 частини першої та пункті 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» встановлено виключний перелік посад - «керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України», який не підлягає розширеному тлумаченню, позивач вважає, що застосування даного критерію до осіб, які проходили військову службу (працювали) на посадах військового прокурора регіону, прокурора регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, у тому числі і позивач, суперечить вимогам зазначеного закону.

Позивач зауважує, що у проекті Закону України «Про очищення влади» (народних депутатів України ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та інших, який зареєстровано 24 липня 2014 року за № 4359а, у статті 4 передбачалося, що: суб'єкти перевірки є такими, що не пройшли перевірку, якщо вони:

1) Займали посаду у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року;

2) Прокурора області, прокурора міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим, прокурора району, міжрайонної прокуратури, прокуратури у містах, прокурора спеціалізованої прокуратури, їх першого заступника, їх заступника».

Однак у процесі опрацювання зазначеного законопроекту із вказаного списку було виключено «прокурора району, міжрайонної прокуратури, прокуратури у містах, прокурора спеціалізованої прокуратури, їх першого заступника, їх заступника)

Окрім того, оскаржуваний наказ про припинення з позивачем трудового договору на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України було видано майже через п'ять місяців від термінів, визначених Законом для його застосування.

В органах прокуратури позивач працював понад 28 років, у тому числі проходив військову службу у військовій прокуратури понад 27 років. Жодних протиправних порушень прав і свобод людини позивач не допускав.

Усі призначення на керівні посади здійснювалися виключно на основі професійних критеріїв.

Позивач зазначив, що він ніколи не виконував та не міг виконувати будь-яких наказів, направлених на підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод громадян, тим більше - спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_12.

Вказані обставини, на думку позивача, є підставами для скасування оскаржуваного наказу, поновлення позивача на посаді та виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Окрім того, позивач зазначає, що незаконне звільнення його з посади завдало йому моральних страждань, негативно позначилося на стані здоров'я у зв'язку з чим позивач змушений був звертатися до медичних закладів, перебував на лікуванні. На період звільнення позивач втратив нормальні життєві зв'язки, оскільки був змушений надавати пояснення оточуючим та знайомим з приводу безпідставності його звільнення з займаної посади. Позивачу довелося вживати додаткових зусиль для організації його життя, пошуку роботи, визначення місця проживання, тощо, а тому позивач вважає, що він має право на відшкодування моральної шкоди, які він оцінює у 20 тисяч гривень.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд прийшов до наступних висновків.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі статтею 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Правовий порядок в Україні, за визначенням статті 19 Конституції України, ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із правових гарантій захисту громадян від незаконного звільнення з роботи є встановлений законами України вичерпний перелік підстав для звільнення працівника.

Відповідно до пункту 17 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 1 КЗпП України, Кодекс законів про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Статтею 3 КЗпП України передбачено, що законодавством про працю, яке відповідно до статті 4 КЗпП України складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього, регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади», який прийнято на пленарному засіданні Верховної Ради України, підписано Президентом України та опубліковано на офіційній парламентській газеті «Голос України», відповідно до статті 94 Конституції України, та набрав чинності 16 жовтня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон).

Частиною першою статті 1 Закону визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Згідно з частиною другою статті 1 Закону очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_12, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:

верховенства права та законності;

відкритості, прозорості та публічності;

презумпції невинуватості;

індивідуальної відповідальності;

гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону).

Згідно з вимогами пункту 7 частини першої статті 2 Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

Серед критеріїв здійснення очищення влади, визначених частиною першою статті 3 Закону передбачено обіймання особами посади (посад) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема:

керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про прокуратуру» від 25 вересня 2008 року та від -1 жовтня 2011 року, систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей. Міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні,районні у містах, а також військові прокуратури.

До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 13 квітня 2012 року), систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України має право створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру» від 14 серпня 2014 року, прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 13 Закону України «Про прокуратуру» у вказаній редакції визначено, що систему органів прокуратури становить: Генеральна прокуратура України, прокуратура Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.

До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура, військові прокуратури регіонів (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури. Прирівняні до прокуратур міст і районів.

У разі, якщо в силу виключних обставин на певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора України виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури.

Окрім того, відповідно до частини 5 статті 47 Закону України «Про прокуратуру» в зазначеній редакції при звільненні офіцерів військової прокуратури з військової служби і призначенні на посади прокурорів і слідчих в територіальні чи спеціалізовані прокуратури їм мали присвоюватися відповідні їх військовим званням класні чини.

Разом з тим, 14 жовтня 2014 року набрав чинності Закону України «Про прокуратуру» в новій редакції.

Відповідно до статті 7 Закону від 14 жовтня 2014 року, систему прокуратури України становлять:

1) Генеральна прокуратура України;

2) регіональні прокуратури;

3) місцеві прокуратури;

4) військові прокуратури;

5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Частиною другою статті 7 Закону від 14 жовтня 2014 року передбачено, що до військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в додатку до цього Закону.

У разі якщо в силу виключних обставин у певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора України виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури.

Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором України.

З матеріалів справи вбачається, що позивач з червня 2000 року по січень 2011 року обіймав посаду першого заступника військового прокурора Південного регіону України; з січня 2011 року по липень 2012 року - військового прокурора Західного регіону України, а з липня 2012 року по 20 березня 2014 року - прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері строком на п'ять років, з 20 березня 2014 року позивача призначено на посаду прокурора Південного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері строком на п'ять років, однак наказом від 26 серпня 2014 року позивача призначено на посаду військового прокурора Південного регіону України на умовах строкового трудового договору, до призначення на цю посаду військовослужбовця (а.с. - 47, 107, 111, 117, 118,123, 125, 126).

З аналізу викладеного, суд дійшов висновку, що посади осіб, які проходили військову службу (працювали ) на посадах військового прокурора регіону, прокурора регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері, відносяться до посад, визначених Законом України «Про очищення влади» як керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, а тому твердження позивача в даній частині є безпідставним та відхиляється судом.

Окрім того, комплектування кадрами військових прокуратур здійснюється за рахунок офіцерів, з якими укладено контракти про проходження військової служби.

Указом Президента України від 22 вересня 2014 року № 738/2014 внесено зміни до Переліку посад керівників військових формувань, правоохоронних органів, кандидатури для призначення на які погоджуються з Президентом України, серед яких передбачено посаду військового прокурора Південного регіону України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача призначено на займану посаду за строковим трудовим договором, до призначення на зазначену посаду військовослужбовця. Відповідної згоди з Адміністрації Президента України до Генеральної прокуратури України на час надання письмових заперечень до суду, не надано, контракт з Міністерством оборони України позивач не укладав. Вказані обставини також унеможливлюють перебування на посаді військового прокурора Південного регіону України позивача.

Звільнення позивача з займаної посади відбулось з урахуванням того, що норми Закону України «Про очищення влади» є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у разі встановлення факту перебування особи на посаді, перелік яких визначено статтею 3 зазначеного Закону.

Положеннями Закону у цій частині не передбачено жодних застережень чи виключень, які були б підставою для заборони звільнення осіб, що підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 Закону, які і не передбачено встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб для вирішення питання про їх звільнення відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України.

Окрім того, відповідно до частини другої статті 36 КЗпП України, у випадках, передбачених пунктами 7 і 7-1 частини першої цієї статті, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України "Про очищення влади".

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» визначено, що Закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечать цьому Закону.

Припинення трудового договору з підстав, передбачених пунктом 7-2 статті 36 КЗпП України не може вважатися звільненням з ініціативи власника.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про правомірність дій відповідача та наявність підстав для застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», а тому підстави для визнання наказу Генерального прокурора України від 23 серпня 2015 року № 206к протиправним та його скасування відсутні.

Зважаючи на відсутність підстав для визнання наказу від 23 березня 2015 року № 206к про звільнення державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 з посади військового прокурора Південного регіону України у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України протиправним, підстави для поновлення позивача на роботі на посаді військового прокурора Південного регіону України з та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також відсутні.

В частині посилання позивача на те, що на час звернення до суду з позовом, тобто станом на 30 березня 2015 року його не було ознайомлено з наказом про звільнення та у встановленому законом порядку йому не було надано копію наказу про звільнення а також трудову книжку та не було проведено розрахунок то судом встановлено наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 47 КЗпП України власник або уповноваженим ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках копія наказу про звільнення видається на вимогу працівника.

Тобто, наведена норма встановлює гарантію працівнику, що у разі його звільнення не з його волі, він зобов'язаний бути повідомленим про це у той же день, шляхом отримання належно оформленої трудової книжки, наказу та відповідного розрахунку.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Частинами першою та п'ятою статті 48 КЗпП України визначено, що трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів.

Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58 (далі по тексту - Інструкція № 58).

Відповідно до пункту 1.1 Інструкції № 58 трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів.

Згідно з пунктом 4.1 Інструкції №58, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органа працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Пунктом 4.2 Інструкції №58 визначено, що якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

З заперечень відповідача вбачається, що наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 206 к про звільнення позивача з займаної посади надійшов до військової прокуратури Південного регіону України 30 березня 2015 року. В цей же день належним чином завірену копію наказу було вручено ОСОБА_1 Однак позивач відмовився ставити свій підпис про отримання зазначеного наказу. Цього ж дня, позивачем було отримано копію трудової книжки, про що свідчить його підпис в Книзі обліку трудових книжок і вкладишів до них.

За таких обставин, з наведеного вбачається, що військовою прокуратурою Південного регіону України було вжито всіх заходів щодо своєчасного вручення позивачу копії трудової книжки та належного ознайомлення з наказом про звільнення з моменту його надходження до установи.

Щодо позовних вимог позивача про відшкодування моральної шкоди слід зазначити що відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Зважаючи на невстановлення судом обставин незаконності чи неправомірності рішень, дій чи бездіяльності відповідача, підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.

Із урахуванням викладеного та встановлених судом обставин, вимоги щодо зобов'язання Генерального прокурора України вчинити дії щодо виключення даних про позивача з Єдиного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» також є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Із урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю та необґрунтованістю.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (частина друга статті 2 КАС України).

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 КАС України).

Частинами першою та другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини п'ятої зазначеної статті, якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Беручи до уваги вищевикладене, виходячи з предмету адміністративного позову та встановлених обставин під час розгляду справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволення позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, підстави для вирішення питання щодо відшкодування судових витрат також відсутні.

Керуючись статтями 2, 9, 19, 72-77, 90, 139, 143, 243-246, 255, 257-263 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП: НОМЕР_1) до Генеральної прокуратури України (01001, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ: 00034051), третя особа без самостійних вимог на предмет спору: Військова прокуратура Південного регіону України (65012, місто Одеса, вулиця Пироговська, 11, код ЄДРПОУ: 38296363) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії.

Підстави для вирішення питання про відшкодування судових витрат відсутні.

Відповідно до частини першої статті 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.І. Келеберда