Рішення № 77384350, 10.10.2018, Шевченківський районний суд міста Полтави (до 25.04.2025 - Октябрський районний суд м. Полтави)

Дата документу 10.10.2018 Справа № 554/1400/16-ц

Справа № 554/1400/16-ц

Провадження № 2/554/1013/2018

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

10 жовтня 2018 року м. Полтава

Октябрський районний суд м. Полтави, у складі судді Шевської О.І.,

при секретарі Дроздові Д.А.

розглянувши у приміщенні суду у м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» про захист порушеного права споживача, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним,

ВСТАНОВИВ :

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати порушеними права ОСОБА_1 як споживача фінансових послугвизнати недійсним Кредитний договір №ML-DOO/081/2007 від 30.08.2007 р., укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» з моменту укладення; визнати недійсним Договір іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» з моменту укладення; скасувати заборону відчуження нерухомо майна: квартири номер 4 в будинку номер 13 по провулку Бистрівський в місті Полтава, накладеної приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_2Є та зареєстрованого в реєстрі за №5125.

В обгрунтування позову покликається на те, що банк не дотримав та грубо порушив встановлені законодавством України імперативні вимоги Законів України та приписи Національного банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме: не виконав вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» щодо надання Позичальнику об’єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредиту під час укладення договору про надання споживчого кредиту, забезпеченого іпотекою, які є істотними для такого виду договорів.Кредитний договір є таким, що укладений Позивачем під впливом обману та з застосуванням Банком елементів нечесної підприємницької діяльності та грубо порушує охоронювані Конституцією і Законами України права та інтереси споживача фінансових послуг, і водночас, завдає йому значної шкоди.

Представник позивача в судове засідання не з’явився, звернувся до суду із письмовою заявою про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, проти винесення заочного рішення не заперечував.

Відповідач в судове засідання не зявився, подавши заяву про розгляд справи за їх відсутності.

Своїм правом на надання відзиву не скористався та суду його не надавав.

Перевіривши фактичні обставини справи письмовими доказами у наданих позивачем межах, суд приходить до наступного.

Так, судом встановлено, що 30 серпня 2007 року між ОСОБА_1 (Позивач) та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (Відповідач), на підставі типової форми договору, запропонованої Банком, укладений Кредитний договір №ML-DOO/081/2007, згідно з умовами якого Відповідач взяв на себе зобов'язання надати Позивачу споживчий кредит у розмірі 28208,11 швейцарських франків зі строком користування кредитними коштами до 30 серпня 2037 року та сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 3,99% + FIDR, а споживач повернути кредит та сплатити відсотки за користування ним.

У відповідності до п.2 ч.1 договору кредит видається на споживчі цілі. Згідно з п. 23 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» та Положення Національного банку України «Про кредитування», наданий кредит є споживчим кредитом в розумінні п.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

В пункті 3 ч. 1 Кредитного договору Сторони домовились, що для розрахунку процентів за користуванням кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка, яка складатиметься з фіксованого відсотку в розмірі 3,99 % річних та FIDR (процентної ставки по строкових депозитах фізичних осіб у валюті Кредиту, що розміщені в Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозиту). В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів Банку ставка FIDR може змінюватися банком (збільшуватися чи зменшуватися). Дані умови передбачені також підпунктами пункту 1.4 Кредитного договору, відповідно до якого розмір процентної ставки FIDR переглядається кожні 12 місяців.. На дату підписання Кредитного договору FIDR складав 4,5 %.Також даним договором закріплено, що інформація щодо розміру ставки FIDR розміщується на сайті Банку www.otpbank.com.ua, а також в приміщені Банку на інформаційних стендах.

FIDR - це процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені у банку на строк 366 днів. Застосування ставки FIDR для розрахунку процентів за користування кредитом передбачає зміну розміру процентів впродовж всієї дії кредитного договору, при цьому вартість кредитних ресурсів для позичальника буде залежати від волевиявлення інших фізичних осіб - клієнтів банку, що розмістили свої вільні кошти на строкових депозитах у валюті, тотожній валюті кредиту на строк 366 днів. FIDR - формується на основі процентних ставок по строковим депозитам для фізичних осіб, при цьому банк на власний розсуд встановлює такі проценти. Внаслідок вищенаведеного, споживач фінансової послуги, не може взяти участь у формуванні FIDR. Оскільки, FIDR є найбільшою складовою частиною плаваючої процентної ставки за користування кредитом, а її розмір обумовлений виключно власним розсудом відповідача, - суд дійшов висновку, що відповідачем фактично здійснюється формування вартості фінансової послуги без участі споживача (позивача) та його згоди. За таких обставин споживач фінансової послуги не може спрогнозувати свої витрати на оплату процентів за користування кредитом. Плаваюча відсоткова ставка - є умовою кредитного договору про право банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку, на власний розсуд без участі та згоди іншої сторони - позичальника.

У відповідності до пп. «Є» п. 2 ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», однією з обов'язкових умов кредитного договору є кількість платежів, їх частота та обсяг. Згідно з п. 5 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», визначено, що обов'язковою умовою договору споживчого кредиту є річна відсоткова ставка за кредитом. Згідно з ст. 1056-1 ЦК України, розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі, як одна з істотних умов договору.

У пунктах 3.2 та 3.3. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які затверджені Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року, вказано, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі.

Згідно з наведеними актами цивільного законодавства, розмір процентів за користування кредитними коштами повинен визначатися в кредитному договорі у вигляді річної відсоткової ставки - в процентах річних, тобто, фіксованої незмінної ставки, яка показана в фіксованому грошовому виразі. Всупереч вищевказаним актам цивільного законодавства України, спірним кредитним договором передбачений інший порядок визначення розміру процентів, який суперечить актам законодавства.

Відповідно до ч.4 ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» ч. 2 ст. 6 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами, за винятком випадків, встановлених законом. Таким чином, діюче законодавство України дозволяє у договорі про надання споживчого кредиту зазначати, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися, але виключно за згодою сторін. У відповідності до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. Банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї із сторін (зміни кредитної політики банку). Таким чином лише письмове повідомлення кредитодавцем позичальника має на меті отримання його згоди на зміну процентної ставки.

В Листі НБУ № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 року «Про окремі питання практичного застосування правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» вказано, що несправедливим є встановлення жорстких обов"язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Отже, порядок розрахунку процентів за користування кредитом, встановлений п. 3 частини № 1 та п. 1.4. частини № 2 Кредитного договору суперечить нормам чинного законодавства України, що регулюють спірні правовідносини сторін - ст. 1056-1 ЦК України, п. 4, п. 5 ст. 11, ч.1, ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», ч.4 ст. 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ч. 2 ст. 6 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» пп. 3.3., п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Згідно з п. 4 ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах. Зокрема несправедливою умовою договору вважається встановлення дискримінаційних стосовно споживача правил зміни відсоткової ставки.

Крім того, що позичальник не має жодної можливості вплинути на формування ставки FIDR, він також обмежений і в способах отримання інформації про неї. Так п. 1.4.1.6 Частини № 2 кредитного договору зазначає, що протягом дії договору, позичальник може з'ясовувати суми нарахованих процентів, що належать до сплати, в приміщенні банку - філії або відділенні, в якому позичальником відкривався поточний рахунок. Таким чином, для того щоб сплатити проценти, позичальник повинен кожного разу з'ясовувати їх розмір у відділенні банку.

Згідно п. 3.5. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» вказано, що банки не мають права змінювати процентну ставку за кредитом у зв'язку з волевиявленням однієї зі сторін.

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» - надання фізичній особі коштів на визначений строк під процент є фінансовою послугою.

У відповідності до ч.1, ч. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» виконавець не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Згідно з п. 3 ст. 1056-1, умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.

Пунктом 4 статті 203 ЦК передбачено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. При цьому і загальна норма права (пункт 1 статті 1047 та стаття 1055 ЦК) і спеціальна (пункт 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів") встановлюють письмову форму кредитного договору, як імперативну. Таким чином, договір в цілому або будь-яка його частина, вчинена без дотримання письмової форми є нікчемними. З підстав, передбачених пунктом 4 статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", кредитодавець зобов'язаний надати споживачеві оригінал кредитного договору, що містить всі додатки та умови, згідно яких виконуватиметься кредитне зобов'язання. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Закон зобов'язує доводити не факт ознайомлення споживача з умовами договору й прийняття їх, а факт передання споживачеві оригіналу договору у письмовій формі.

Оригінали будь-яких додатків, додаткових умов чи правил, на які містяться посилання у тексті договору, також мають бути надані споживачеві у письмовій формі в оригіналі. За таких обставин, договори про надання споживчого кредиту не можуть укладатися шляхом прийняття типових умов, що публікуються у засобах масової інформації, на інтернет-сайтах та точках обслуговування кредитодавця, що не підписуються споживачем та не надаються йому, як оригінал договору.

Будь-яку частину договору, на яку є посилання у договорі, але не підписану споживачем, якщо її можна вилучити або змінити без його відома, за відсутності доказів отримання її споживачем в оригіналі, слід вважати нікчемною через недотримання письмової форми (пункт 2 статті 207 ЦК).

Відповідно до ч. 4. ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Таким чином, договір в цілому або будь-яка його частина повинні бути підписані споживачем. Закон зобов'язує доводити не факт ознайомлення споживача з умовами договору й прийняття їх, а факт передання споживачеві оригіналу договору у письмовій формі. Оригінали будь-яких додатків, додаткових умов чи правил, на які містяться посилання у тексті договору також мають бути надані споживачеві у письмовій формі в оригіналі.

На момент укладення сторонами кредитного договору ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачала, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:1) особу та місцезнаходження кредитодавця;2) кредитні умови, зокрема:а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;г) тип відсоткової ставки;ґ) суму, наяку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо);е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Аналогічне положення містилося також у п. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (затверджено постановою Правління НБУ від 10.05.2007 р. № 168) (далі - «Правила»).

Згідно з п. 2.2 Правил інформація про платежі споживача, які зазначені в п. 2.1 Правил, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо).

П. 2.3 Правил передбачав, що у разі, якщо окремі умови кредитування діятимуть протягом не всього строку користування кредитом, банки мають обов'язково ознайомити споживача з умовами, а також зі строком, протягом якого діятимуть такі умови, та з порядком інформування споживача про їх зміну.

П. 2.4 Правил вказував, що банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

Крім того, відповідно до п. 3.8 Правил у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:-попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; -надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Вказані вище обов'язки ПАТ «ОТП Банк» не виконало, а саме перед укладенням Кредитного договору не повідомило ОСОБА_1-інформацію, зазначену у ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та у п. 2.1 Правил;- інформацію, зазначену у п. 2.2, 2.3, 3.8 Правил.

Через невиконання ПАТ «ОТП Банк» вимог закону щодо надання позичальнику повної, своєчасної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору, ОСОБА_3 був позбавлений можливості належним чином оцінити властивості кредитної операції та можливі негативні для нього наслідки, що можуть настати внаслідок отримання кредиту.

Позивач, внаслідок недотримання Відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України №168 від 10.05.2007 року, був позбавлений можливості об'єктивно визначитися з доцільністю отримання такого кредиту з урахуванням особистих фінансових можливостей для його обслуговування. Оскільки кредитний договір ще не втратив чинності, то слід стверджувати, що правопорушення по відношенню до споживача, яке виразилося у ненаданні необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації слід вважати таким, що є триваючим.

За таких обставин коментовані дії Відповідача, є неправомірними та, водночас, слугують підтвердженням про відсутність вільного волевиявлення Позивача на укладення цього договору, що в силу частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України є порушенням вимог цивільного законодавства України щодо чинності правочину.

За умовою п. 3.8. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затверджених постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 року, визначено, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач та надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168

При укладенні оспорюваного Кредитного договору ПАТ ОТП «Банк» не виконав вимоги п. 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, зокрема не надав інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним та не попереджено про валютні ризики, які існують за кредитною операцією в іноземній валюті.

Внаслідок того, що ОСОБА_1 є слабкою стороною договору, не має спеціальних знань в галузі банківської справи, зокрема в сфері ризик-менеджменту, при укладенні Кредитного договору він цілком покладався на запевнення представника ОПТ «Банк» щодо стабільності курсу гривні до швейцарського франку та відносно недорогою ціною кредиту в порівнянні з кредитами в гривні.

Однак перед укладенням оспорюваного Кредитного договору ПАТ «ОТП Банк» не повідомив ОСОБА_1 про ризик девальвації гривні та її вплив на суму абсолютного здорожчання кредиту, тим самим ввів його в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Вирішуючи питання про те, чи отримувати кредит взагалі, і якщо отримувати, то в якій саме валюті вирішальний вплив мали переконання, рекомендації та твердження представників Банку щодо стабільності курсу гривні до швейцарського франку та порівняно невеликої вартості обслуговування кредиту. Оскільки ОСОБА_1раніше ніколи не цікавився такими питаннями, не мав спеціальної освіти та досвіду у відповідних питаннях при прийнятті рішення про підписання кредитного договору повністю покладався на отриману інформацію від представників Банку і саме через це дійшов помилки.

У будь-якому разі для ОСОБА_1 така помилка має дуже суттєве значення, оскільки вона:

1) суттєво вплинула (а саме збільшила) розмір зобов’язань Позивача за Кредитним договором (в зв’язку з суттєвим зростанням курсу гривні до швейцарського франку розмір щомісячних платежів за кредитним договором зріс на дату подання позову майже в 6 разів, що значно перевищує ту суму, що була розрахована під час оформлення кредиту та відповідала на дату підписання Кредитного договору кредитоспроможності та платоспроможності Позивача);

2) кредит не має для Позивача ніякої цінності. Навпаки, завдяки тому, що кредитний договір укладений в швейцарських франках, а вартість швейцарського франку, як було показано вище, дуже суттєво збільшилася, отриманий кредит є для Позивачча непосильним тягарем.

Згідно із ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

В п.20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Верховний Суд України зазначив; «…. правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину».

Перекладений на Позивача ризик девальвації гривні до іноземної валюти призвів до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, та свідчить про наявність в діях ПАТ «ОТП Банк» при укладенні оспорюваного Кредитного договору елементів агресивної та нечесної підприємницької діяльності, виходячи з наступного.

Приписи ст. 510 ЦКУ та п. 4 ст. 512 ЦКУ дають всі підстави віднести виконання зобов’язання в частині валютних ризиків на третю особу – Національний банк України, на яку Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України» покладено обов’язок підтримувати стабільність гривні та встановлювати обмінні курси іноземних валют щодо гривні.

Оскільки Позивач, як споживач, не може вплинути на «валютний ризик», не може його усунути, це поняття робить для Позивача предмет договору суттєво іншим – при всій сумлінності, Позивач не зможе виконати постійно зростаюче, незалежно від відсоткової ставки, зобов’язання.

Несправедлива умова кредитного договору по валютним ризикам, містить елементи примусу, адже Позивач, в силу своїх суб’єктивних прав та обов’язків, не може нести ризик знецінення національної валюти. Функція регулювання курсу гривні та її стабільності покладена на Національний банк України (ст.99 Конституції України, статті 36 і 37 Закону України «Про Національний банк України»). А особисто Позивач не знав і не міг знати про валютні ризики, які відбуваються чи то можуть відбутися в країні.

Таким чином, на Позивача, як на сторону договору, покладено обов’язок відшкодування збитків по ризику, який створює третя сторона.

Оскільки Позивач не може прямо вплинути на існування валютних ризиків, то ця умова є прикладом агресивної підприємницької практики та нечесної підприємницької діяльності.

Підпункт 4 п.4 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» зазначає, що при встановленні того, чи містить підприємницька практика елементи примусу, докучання або неналежного впливу, до уваги береться встановлення обтяжливих або непропорційних позадоговірних перешкод для здійснення споживачем своїх прав за договором.

Цей обман є прикладом забороненої агресивної підприємницької практики, коли споживачу нав’язуються обтяжливі та непропорційні позадоговірні перешкоди у розумінні п.п.1 п.3 та п.п. 4 п.4 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів».

У статтях 18 та 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено підстави для визнання договору недійсним. Такими, зокрема, є укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається, або надається у нечіткій, у незрозумілій формі або у двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до п.п. 1, 4, 5, 7 ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином обмежується право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, ціну продукції визначено неналежним чином.

Верховний Суд України у правовому висновку від 11 вересня 2013 року у справі № 6-40цс13 зазначав, що, аналізуючи норму ст. 18 Закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України від 25 вересня 2013 року (справа № 6-80цс13) за положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України від "Про захист прав споживачів" до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

Позивач не міг знати на час підписання оспорюваного Кредитного договору, що той містить несправедливі умови, оскільки Відповідач приховав від нього повну та достовірну інформацію про свою послугу і про наслідки валютних ризиків, що несправедливо покладені на позичальника.

Протягом дії оспорюваного Кредитного договору Відповідач жодного разу у письмовій формі не повідомив Позивача про зміну у сторону збільшення вартості іноземної валюти у співвідношенні до гривні, що, як наслідок, призвело до значного фінансового навантаження для споживача в частині забезпечення належного виконання останнім взятого на себе зобов'язання. Різка неодноразова зміна у сторону збільшення ціни швейцарського франку по відношенню до гривні, яка відбулась поза межою волі позичальника, докорінно змінила обсяг зобов'язання, що мав намір прийняти на себе позичальник, і зробила виконання цього зобов'язання неможливим, що є несправедливим по відношенню до позичальника. І ця несправедливість на користь Відповідача, оскільки обсяг боргу позичальника на користь банку в національній валюті України зріз майже у 6 разів.

Частиною 1 ст. 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до ст. ст. ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Правочини, вчинені з використанням нечесної підприємницької діяльності, у відповідності до вимог ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» є недійсні. Коментована норма Закону кореспондує з нормами ст.230 Цивільного кодексу України.

До інших умов, визначених актами цивільного законодавства, у даному конкретному випадку з урахуванням специфіки кредитного договору та виду забезпеченості (яким, згідно припису п.2.1. кредитного договору є іпотека), слід віднести обов'язкові умови, які урегульовують дані правовідносини, зокрема, Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами» № 979-IV (надалі - Закон № 979-IV).

Статею 1 вказаного Закону № 979-IV визначено, що іпотечний борг - це основне зобов'язання за будь-яким правочином, виконання якого забезпечене іпотекою.

За правилом ст.2 Закону № 979-IV, Договір про іпотечний борг виникає з цивільно правових відносин між сторонами договору за умови дотримання встановлених цим Законом вимог. Умови договору про іпотечний борг та зміст самого іпотечного договору розробляє кредитодавець.

Основні економічні та правові вимоги виникнення іпотечного боргу мають бути розкриті Кредитодавцем іще до укладення договору про іпотечний борг. Ця інформації має бути оприлюднена ним у письмовій форміі містити: опис усіх грошових зборів і витрат, пов'язаних з установленням іпотеки; принципи визначення плати за договором про іпотечний борг; порядок дострокового виконання основного зобов'язання уразі неплато-спроможності боржника або невиконання боржником своїх зобов'язань за договором про іпотечний борг та юридичні наслідки цього невиконання; право боржника попереджати кредитодавця про можливе невиконання основного зобов'язання; реквізити ліцензії та/або свідоцтва про внесення кредитодавця до Державного реєстру фінансових установ чи Державного реєстру банків; положення про інфляційне застереження.

Встановлена Законодавцем в коментованій нормі Закону передумова обовязкової необхідності для Банку здійснювати встановлення положення про інфляційне застереження, (яке Законодавцем визначено, як спосіб встановлення та узгодження з Іпотекодавцем домовленості про розрахунки індексації інфляційних втрат вартості предмету іпотеки та збереження її реальної вартості),є такою, що перш за все направлена, на необхідність дотримання рівноправя сторін (учасників договору), дотримання справедливого балансу договірних правовідносин та на збереження реальної вартості предмету іпотеки.

В супротивному випадку, відсутність в умовах спірного правочину вище зазначених застережень та домовленостей між сторонами кредитного договору, суттєво порушує баланс договірних правовідносин Позичальника, істотно знецінює вартість предмету іпотеки та значно погіршує становище Іпотекодавця йому на шкоду, що є недопустимим.

Отже, вище наведена правова конструкція норм Законів, надає суду підстави для висновку, що: на дані правовідносини, окрім вимоги ст. 1054 ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів», ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», також поширюється дія норм ЗУ «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечними боргом і іпотечними сертифікатами», і при укладенні такого виду кредитного договору, Кредитодавець має керуватись правилами та дотримуватись імперативних норм і вимог, встановлених цими Законами; приписи ст.2 Закону № 979-IV, «;щодо необхідності та обовязку визначення кредитодавцем саме в кредитному договорі основних економічних та правових вимог виникнення іпотечного боргу, на які міститься посилання в ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»(із числа інших обов'язкових умов, що випливають із суті та умов договору), мають бути визначені та розкриті Банком саме в змісті кредитного договору іще до укладення іпотечного договору, шляхом оприлюднення таких відомостей у письмовій формі».

Вище зазначені вимоги, є визначеними законом істотними умовами кредитного договору, укладеного між позичальником і банком, а їх зміст та умови є такими, що можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту та являються необхідними і обовязковими для такого виду договорів.

В п.14. Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" вказано, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України "Про захист прав споживачів".

Графіком платежів, який є невідємною частиною кредитного договору, передбачена ануїтетна схема погашення заборгованості за кредитом.

Перед укладенням Кредитного договору всупереч вимогам ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», та ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», підп. «в» п.2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» затверджених постановою Національного банку України №168 від 10.05.2007 року, ПАТ «ОТП Банк» не надав ОСОБА_1 інформацію щодо орієнтовної сукупної вартості кредиту з урахуванням варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги.

ПАТ «ОТП Банк» не надав, ОСОБА_1 повної та доступної інформації щодо різниці між ануїтетною та класичною схемою погашення заборгованості за кредитом, що впливає як на реальну проценту ставку, так і на суму абсолютного здорожчання кредиту.

Від обраного методу погашення кредиту (ануїтетного чи класичного), які відрізняються специфікою розрахунку суми щомісячного платежу, залежить сума абсолютного здорожчання кредиту, розмір реальної процентної ставки, що по суті є ціною договору.

Позивач вважає, що коментовані дії Банку з приховування інформації щодо можливих схем погашення заборгованості за кредитним договором є умисними, направленими на встановлення найбільш вигідних для Банку, з точки зору отримання прибутку, умов Кредитного договору, оскільки сума абсолютного здорожчання кредиту за ануїтетною схемою погашення суттєво більша, аніж за класичною.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Згідно ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

У статтях 18 та 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено підстави для визнання договору недійсним. Такими, зокрема, є укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається, або надається у нечіткій, у незрозумілій формі або у двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до п.п. 1, 4, 5, 7 ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується право споживача на свободу вибору продукції, порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач, будь-яким чином обмежується право споживача на отримання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію, ціну продукції визначено неналежним чином.

За положеннями ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до п.20 Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Згідно ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Кредитний договір №ML-DOO/081/2007 від 30.08.2007 року передбачав надання кредиту у розмірі 28208,11 швейцарських франків. Фактично видача кредиту здійснювалася у доларах США, що підтверджується заявою на видачу готівки №20 від 06.09.2007 р.

При підписанні кредитного договору ОСОБА_1 був введений Відповідачем в оману і щодо порядку сплати одноразової комісії за розрахунково-касове обслуговування. Пугктом 2 частини 1 Кредитного договору надання кредиту передбачалося двома траншами. Пергий транш надавався на сплату комісії, розмір якої (0,99% від суми кредиту) передбаченийа в графіку платежів (додаток 1 до Кредитного договору).

Позивач, не володіючи спеціальним знаннями в галузі банківської справи, не знав і не міг знати, що відповідно до Декрету Кабінету Міністрів

України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю"

від 19.02.1993 N 15-93 (15-93) та нормативних приписів Національного банку України (узагальнення яких наведене в листі 09.11.2005 N 13-135/5657-11177) комісійна винагорода за банківськими операціями утримується виключно в гривні. В порушення зазначених вимог, Відповідач за рахунок кредитних коштів утримав з Позивача комісію в сумі 276,52 швейцарських франків.

Коментовані дії ПАТ «ОТП Банк» свідчать про наявність в діях Банку умислу на отримання більш високого прибутку всупереч та на шкоду інтересам ОСОБА_1

За таких обставин коментовані дії Відповідача, є неправомірними та, водночас, слугують підтвердженням про відсутність вільного волевиявлення Позивача на укладення цього договору, що в силу частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України є порушенням вимог цивільного законодавства України щодо чинності правочину.

Відповідно до правила ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства

Згідно правила ч.1 ст. 1056-1 ЦК України, процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Постановою Правління НБУ № 168 від 10.05.2007 року "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту", які розроблені у відповідності до ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", затверджено форму детального розпису сукупної вартості кредиту та Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту (надалі - Правила).

У даних Правилах вказані обов'язкові умови із числа інших обов'язкових умов договору, на які міститься посилання в ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів", необхідність яких випливає із суті та умов договору, які є істотними та які можуть вплинути на рішення споживача про необхідність придбання послуги з надання кредиту.

Витрати, що складають сукупну вартість кредиту, законодавцем визначено у частині д). п.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно якої сукупна вартість кредиту включає перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо.

Частиною 2 п. 16. постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено що суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 16 Постанови №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 рокусуди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року №541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач.

При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), у п. 3.4 якого зазначено що, згідно ч.1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Частиною 2 ст. 11 вказаного вище Закону та абзацом 16 ч. 1 ст. 6 Закону «Про фінансові послуги» врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а ст. 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власному клієнту на його вимогу.

У ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено правила збору та використання інформації щодо споживача як на стадії укладення договору споживчого кредиту, так і в процесі його виконання.

Положення частин 4-11 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачають такі права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати лише під час виконання договору споживчого кредиту. Зокрема, це право споживача протягом певного терміну відкликати згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин; не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах; достроково повернути споживчий кредит; не бути примушеним достроково повернути суму споживчого кредиту у разі незначних порушень договору; бути захищеним від суспільного поширення інформації про несплату боргу тощо.

При цьому, судом встановлено, що у кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти (швейцарський франк) зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тобто, Банк не попередив позивача про відповідні валютні ризики, чим порушив вимоги ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п. 3.5. Постанови Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Позивач не міг передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки він не є фахівцем в галузі фінансів.

Кредитодавець не надав позичальнику застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до іноземної валюти Основного договору, тобто Банк не надав ОСОБА_1 інформації відносно предмету договору, яка необхідна для здійснення свідомого вибору щодо валюти кредиту.

При цьому, банк не виконав приписів ст. 11, 15, 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Кредитодавець також не виконав вимог Постанови Національного банку України №168 від 10 травня 2007 року, а саме приписів пункту 3.8. Правил, згідно з яким у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Отже, суд приходить до висновку, що не надавши необхідну, достовірну та своєчасну інформацію про отриману продукцію, та відповідні валютні ризики позивача, його було поставлено в нерівні з банком умови, які в подальшому призвели до значного подорожчання продукції за кредитним договором, яку позивач отримав у банку.

Згідно до п. 2 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У відповідності до ч. 5 та ч. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Суд вважає, що умови спірного кредитного договору є несправедливими, оскільки відповідно до договору несправедливими є, зокрема, умови Договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (п.п. 4.1, 4.6, 4.9, 5.6 кредитного договору); установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору та надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (п.п. 1.3.1 п. 1.1 кредитного договору щодо зміни процентної ставки кожного наступного місяця кредитування).

Згідно п. 2. ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Згідно ч. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України №5 від 12.04.1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу), суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Так, згідно п. 1. ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 19, 42, 43, 48, 76, 128, 130, 133, 141, 247, 258, 263, 265, 352, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" про захист порушеного права споживача, визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним –задовольнити.

Визнати недійсним Кредитний договір №ML-DOO/081/2007 від 30.08.2007 р. укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» з моменту укладення.

Визнати недійсним Договір іпотеки від 05 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_1 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» з моменту укладення.

Скасувати заборону відчуження нерухомо майна: квартири номер 4 в будинку номер 13 по провулку Бистрівський в місті Полтава, накладеної приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ОСОБА_2Є та зареєстрованого в реєстрі за №5125.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" на користь Держави судовий збір в розмірі 704.80 грн.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до апеляційного суду Полтавської області через суд першої інстанції протягом 30 днів зо дня його проголошення.

Позивач: ОСОБА_1, місце реєстрації АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1.

Відповідач: Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», місцезнаходження: м.Київ, вул.Жилянська, 43, код ЄДРПОУ 21685166.

Повний текст рішення виготовлено 19.10.2018 року.

Суддя О.І. Шевська