Рішення № 77347256, 12.10.2018, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/5445/16-ц

Ужгородський міськрайонний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2018 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в особі:

головуючої-судді - Бенца К.К.,

при секретарі - Вереш А.В.

за участі сторін:

представника відповідача - Петюшка Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Ужгород цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до ПАТ «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ТОВ "Український промисловий банк" про визнання недійсним кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 27 листопада 2007 року,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 звернулася до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до ПАТ «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ТОВ "Український промисловий банк" про визнання недійсним кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 27 листопада 2007 року. Мотивуючи позовні вимоги, вказує на те, що 22.11.2007 року між нею та ТОВ "Український промисловий банк" був укладений кредитний договір № 408/ФКВ-07 , за умовами якого вона отримала кредит на придбання нерухомого майна у розмірі 25 000 доларів США , строком на 360 місяців з кінцевим терміном повернення кредитних коштів 13.11.2037 р., зі сплатою відсотків в розмірі 11,60 % річних та комісії за управління кредитом - 0,10% від суми кредиту щомісячно . 30.06.2010 року між ТОВ "Український промисловий банк", ПАТ «Дельта Банк» та НБУ укладено договір про передачу активів та кредитних зобов'язань Укрпромбанку на користь Дельта Банку, в тому числі по вказаному кредиту.

Позивач посилається на те, що укладений кредитний договір № 408/ФКВ-07 від 27 листопада 2007 року за своїм змістом, текстом та формою суперечить чинному законодавству, а відтак його слід визнати недійсним.

Однією з підстав недійсності кредитного договору представник позивача зазначає те, що відповідач не мав право на видачу кредиту в іноземній валюті позивачу як резиденту України без індивідуальної ліцензії НБУ. На думку представника позивача , уклавши кредитний договір в валюті в доларах США, відмінній від гривні України, відповідач - банк порушив норми ст. 99 Конституції України, приписи ст. 35 ЗУ "Про Національний банк України" , норми ст. 524 ЦК України, а використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу, на думку представника позивача, суперечить вимогам законодавства, зокрема вимогам встановлених п.п. «в», «г» ч.4 ,ч.5 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" .

Крім того, представник позивача посилається на те, що перед укладенням договору банк не надав позичальнику інформації для здійснення свідомого вибору, не надав інформацію про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, що є порушенням приписів п.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та п.п.3.1,3.8 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту». У кредитному договорі відсутня інформація про повідомлення позичальника про сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту. Окрім того, банком не надано позичальнику лист про умови кредитування, а тому на думку представника позивача на підставі п. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитний договір має бути визнаний судом недійсним.

Окрім того, представник позивача вказує на те, що договір кредиту був укладений з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства - справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при його укладенні з боку Банку не надано жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, не надано інформацію про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання позивачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей , а саме стійкої вартості оплати за кредит, що є порушенням приписів ст.15, ч.6 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», а отже на думку представника позивача є достатньою підставою для визнання договору недійсним. Вважає умови договору несправедливими, так як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача.

Вказує на те, що перелічені порушення свідчать, що кредитний договір суперечить іншим актам цивільного законодавства, тому має бути визнаний недійсним.

З посиланням на викладене, просить суд визнати недійсним кредитний договір № 408/ФКВ-07 від 27.11.2007 року з підстав, передбачених ст. 203, ст. 215 ЦК України, вказуючи, що кредитний договір суперечить актам цивільного законодавства.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала , просила суд їх задовольнити в повному обсязі з підстав та мотивів викладених у позові, а також у додаткових поясненнях до позовної заяви, надавши суду пояснення аналогічні вказаним. Окрім того наголосила на тому, що прописані в кредитному договорі положення про сплату комісії є такими, що суперечать чинному законодавству. Зазначений у кредитному договорі обов'язок сплачувати комісію є несправедливою умовою договору, щодо споживача за змістом ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому є недійсним з моменту укладання. Вказала, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного догово ру, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кре дитного договору тощо). Вважає, що умови договору за якими необхідно сплатити Банку щомісячно комісію є несправедливими умовами договору та відповідно і недійсними.

Представник позивача в судове засідання після оголошеної перерви не з'явився , про причини неявки суд не повідомив, заяв про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Представник відповідача ПАТ «Дельта Банк» в судовому засіданні заперечив проти задоволення позовних вимог з підстав викладених у письмових запереченнях. Просив суд застосувати до правовідносин строк позовної давності відповідно до поданої представником заяви.

Представник третьої особи ТОВ "Український промисловий банк" у судове засідання неодноразово не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомляв, клопотань про відкладення розгляду справи та письмових заперечень до суду не надходило.

11.10.2016 року ухвалою судді Ужгородського міськрайонного суду Бенца К.К. прийнято справу до свого провадження.

24.11.2016 року представником відповідача подано до суду заяву про застосування строку позовної давності.

24.11.2016 року представником відповідача подано до суду заяву про стягнення коштів в порядку ст. 1057-1 ЦК України.

24.11.2016 року представником відповідача подано до суду письмові заперечення.

28.02.2017 року представником позивача подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

11.05.2017 року представником позивача подано до суду клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

12.05.2017 року представником позивача в судовому засіданні подано до суду заперечення на заяву відповідача про застосування строків позовної давності.

12.03.2018 року представником позивача в судовому засіданні подано до суду додаткові пояснення до позовної заяви.

13.04.2018 року представником відповідача подано до суду заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням у відпустці представника та долучено довіреність від 12.10.2016 року;

12.06.2018 року представником відповідача подано до суду заяву про відкладення розгляду справи;

15.06.2018 року представником позивача подано до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з перебуванням на лікарняному;

12.10.2018 року представником відповідача подано до суду заяву про застосування строку позовної давності;

Заслухавши пояснення представника позивача, заперечення представника відповідача , вивчивши та перевіривши в судовому засіданні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті суд приходить до наступного.

За правилами ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Части-ною 5. даної статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи , а ч.6 що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч.7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Як роз'яснено судам в п.14 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів». При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 6.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Аналогічну думку висловлено пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», яким роз'яснено, що судам необхідно враховувати, згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, що зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України, іншим законам України, якіприймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Судом встановлено, що 22.11.2007 року між ТОВ "Український промисловий банк", правонаступником якого є ПАТ «Дельта Банк» та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 408/ФКВ -07, за умовами якого банк надав позичальнику ОСОБА_3 кредитні кошти в сумі 25 000 доларів США , з відсотковою ставкою 11,60 % річних, строком на 360 місяців, з кінцевим терміном повернення кредитних коштів 13.11.2037 року. Повернення кредиту та сплати відсотків відбувається шляхом сплати щомісячного платежу. ( а.с. 11-19)

Факт виконання Банком своїх зобов'язань та отримання позичальником кредитних коштів не заперечується сторонами.

Як встановлено судом, 13 грудня 2001 року, тобто до надання кредиту, ТОВ "Український промисловий банк" отримало в НБУ банківську ліцензію N 67, дозвіл N 67-3 від 26.01.2004 року та додаток до нього на право здійснення операцій з валютними цінностями. /а.с. 56-59/

30 червня 2010 року між ТОВ «Укропробанк» , ПАТ «Дельта Банк» та НБУ укладений договір про передачу активів та кредитних зобов'язань ТОВ «Укропромбанк» на користь ПАТ «Дельта Банк», відповідно до пункту 4.1 якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених договором, ТОВ «Укропромбанк» передає ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними догово-рами, що забезпечують виконання кредитних зобов'язань перед Національним банком України, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ТОВ «Укропромбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а згідноз пунктом 4.2 внаслідок передачі ТОВ «Укропромбанком» ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників. ПАТ «Дельта Банк» переходить право вимагати від боржників повного, належного та реального виконан-ня обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами. ( а.с.20-28)

Отже, згідно з положеннями ст. ст. 512-516 ЦК України ПАТ «Дельта Банк» є новим кредитором за кредитним договором від 22.11.2007 року.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

За положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, в той час коли обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет КМУ).

Відповідно до ст. 5 цього Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операції, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року N 275, у п. 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ.

Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог пп. "в" п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують установлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій достатньою правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку, тобто отримання письмового дозволу НБУ на операції, пов'язані з іноземною валютою.

Тобто надання кредитів у валюті за наявності в банку відповідної генеральної ліцензії (дозволу НБУ на здійснення кредитних операцій у валюті) не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Вказана вище правова позиція викладена Верховним Судом України в постанові від 21 березня 2011 року по справі № 6-7цс11, за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Судом встановлено наявність у банку на момент видачі кредиту ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями № 67 від 13.12.2001р.(а.с.56), а також письмового дозволу №67-3 на право здійснювати операції з валютними цінностями та Додаток до дозволу № 67-3 ( а.с.57-59), видані НБУ, що надавали йому право виконувати банківські операції, передбачені ст. 47 Закону України «Про банки і бінківську діяльність», копії яких приєднані до матеріалів справи. Вказані обставини, спростовують доводи представника позивача про те, що Банк уклав правочин без відповідної ліцензії ( дозволу) на право здійснення валютного кредитування фізичних осіб.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку , що вимоги позивача про визнання кредитного договору недійсним з підстав укладення кредитного договору в валюті в доларах США, відмінній від гривні України та використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу є безпідставними , такими, що не грунтуються на вимогах закону та не підлягають до задоволення з мотивів викладених вище.

Відповідно до ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як встановлено судом, укладаючи оспорюваний договір, сторони діяли вільно, на власний розсуд вибираючи контрагента та визначаючи його умови.

Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 ст. 638 ЦК України , договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, перш за все вимогою до чинності кредитного договору є погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору. Вони встановлюються , зокрема Цивільним Кодексом України (статті 1048-1052, 1054).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Отже, до істотних умов кредитного договору належать умови, що визначають предмет договору: сума кредиту, строк (строки) та порядок його надання позичальнику, термін (терміни) і порядок повернення отриманого кредиту, розмір і порядок сплати кредитору відсотків за користування кредитом. Які-небудь інші умови (що не відносяться до предмета договору) можуть бути визнані істотними умовами кредитного договору лише за наявності спеціальної заяви однієї із сторін (кредитора або позичальника) про необхідність досягти по них угоди.

Як вбачається з матеріалів справи сторонами було досягнуто домовленості з усіх істотних умов договору шляхом підписання тексту договору укладеного в простій письмовій формі, що відповідає вимогам законодавства.

Кредитний договір був підписаний позичальником власноруч, що підтверджує обізнаність та згоду з його умовами.

Сторони погодили між собою умови договору, відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України , про що свідчать їх підписи на договорі.

Таким чином волевиявлення сторін було вільним і направленим на отримання реальних наслідків договору, тобто з боку позивача отримання кредиту, з боку відповідача повернення виданих коштів і отримання прибутку у вигляді плати за користування кредитом.

Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Відповідно до п.п. 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», на які як на підставу недійсності кредитного договору посилався позивач, до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених удоговорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Таким чином, підписавши 22.11.2007 року кредитний договір № 408/ФКВ-07, позичальник погодився з усіма його умовами.

Зокрема, при укладенні спірного кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 22.11.2007 року, позивач був ознайомлений з умовами цього договору, зокрема з сукупною вартістю кредиту, умовами кредитування, не заперечував проти них, тобто всі істотні умови, з якими мав ознайомитись позивач, були викладені в тексті кредитного договору, з яким перед їх укладанням та підписанням позивач знайомиться, а тільки потім підписує.

Так, п.7.1. кредитного договору передбачено, що шляхом підписання цього договору позичальник підтверджує факт письмового ознайомлення з умовами кредитування Банку та отримання копії відповідного листа - повідомлення про умови кредитування Банку, за якими надається цей кредит. А також підтверджує те, що уважно ознайомився із змістом цього договору, всі умови цього договору зрозумів, повністю з ними згоден, заперечень, зауважень та запитань не має.

Отже, підписанням цього договору позичальник свідчить, що він до підписання цього договору ознайомився з усіма умовами, на яких Банк здійснює кредитування фізичних осіб , отримав відповідний лист - повідомлення про умови кредитування Банку ,а відтак свідомо обрав умови кредитування, викладені в цьому договорі.

Відповідно до п.7.9 кредитного договору, шляхом підписання кредитного договору позичальник підтверджує , що укладаючи цей договір , він не знаходиться під впливом обману, насильства, погрози, зловмисної дії або збігу тяжких обставин.

Отже, на момент укладення договору позивач не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; Банк надав позивачеві документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо умов кредитування Банку, за якими надається цей кредит , а відтак на переконання суду відсутні підстави для визнання кредитного договору недійсним з підстав ненадання позивачу інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту.

Крім того, 22.11.2007 року між сторонами кредитного договору було підписано Додаток 1 до Кредитного договору № 408/ФКВ-07, в якому визначено сукупну вартість кредиту, зазначено графік платежів та перераховано усі платежі, які позичальник повинен здійснювати.

Зазначений додаток є невід'ємною частиною Кредитного договору, своїм підписом позичальник засвідчив отримання оригіналу кредитного договору, і підтверджує його ознайомлення із зазначеними документами.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Части-ною 5. даної статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи , а ч.6 що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачає визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Відповідно до положень вказаної статті Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Закон України "Про захист прав споживачів" застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Зі змісту Кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 22.11.2007 року вбачається, що на момент його укладення він відповідав вимогам чинного законодавства України і містив повний об'єм інформації у відповідності до ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів".

Підписавши кредитний договір від 22.11.2007 року № 408/ФКВ-07, позичальник засвідчив, що банк перед укладенням кредитного договору надав йому в письмовій формі всю інформацію про умови кредитування.

З врахуванням викладеного, суд приходить до висновку про відсутність підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України для визнання кредитного договору недійсним, будь-які підстави вважати, що правочин суперечить ЦК України чи іншим актів цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, судом не встановлені, в зв'язку з чим суд вважає вимоги позивача про визнання кредитного договору недійсним з підстав не отримання інформації про орієнтовану сукупну вартість кредиту та про умови кредитування необґрунтованими, безпідставними оскільки вони не підтверджені належними та допустимими доказами.

Не заслуговують на увагу, як на підставу для визнання кредитного договору недійсним також доводи представника позивача про те, що курс іноземної валюти на час укладення договору був значно меншим, ніж на час звернення до суду, що умови кредитного договору в зв'язку з цим є несправед-ливими згідно ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки існує істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позивача, виходячи з наступного.

Cуд враховує роз'яснення, викладені в п. 16 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, в якому зазначено, що саме по собі зростання або коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору, оскільки зазначене стосується обох сторін договору і позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.

Оцінюючи заяву ПАТ «Дельта Банк» про застосування строків позовної давності, суд прийшов до висновку, що за приписами ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у мажах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

На вимоги про визнання недійсним договору поширюється загальна позовна давність, яка згідно ст.257 ЦК України встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Разом із цим, згідно роз'яснень, даних в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», якщо строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

При цьому, в судовому засіданні не виявлено підстав для застосування строків позовної давності за заявою представника ПАТ "Дельта Банк" в частині позовних вимог заявлених з підстав викладених вище.

Таким чином, спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотнихумов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; зміст правочину на момент його вчинення не суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Банк надав позивачу документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у кредитному договорі та у додатку до договору "Графік погашення суми заборгованості по кредиту", які підписані позивачем, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Відтак, з огляду на вищезазначені положення законодавства та встановлені судом обставини , суд приходить до висновку про те, що відсутні будь-які правові підстави для визнання недійсним кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 22.11.2007 року, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ «Укропробанк» з підстав описаних вище, а відтак позовні вимоги є безпідставними, не обгрунтованими і до задоволення не підлягають, оскільки позивач належними та допустимими доказами не довів в суді ті обставини на які посилався як на підставу своїх вимог, а тому в задоволенні позовних вимог з підстав описаних вище слід відмовити.

Що стосується доводів представника позивача про те, що при підписанні кредитного договору банк вніс у нього умови, які прямо суперечать законодавству та порушують права позивача , а саме умови, якими передбачено обов'язок щодо сплати щомісячної комісії на користь Банку , що на її думку є підставою для визнання таких умов договору недійсними, суд виходить з наступного.

Відповідно до пункту 2.8 кредитного договору сплата комісії за надання кредиту здійснюється у день надання кредиту у валюті (для кредиту у національній валюті) або у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день сплати (для кредитів в іноземній валюті). Комісіясплачується позичальником у національній валюті до отримання кредиту, шляхом внесення готівкових коштів у касу або шляхом безготівкового перерахування за реквізитами зазначеними у п.2.17 цього договору.

Згідно з пунктом 2.9 кредитного договору, сплата комісії за надання кредиту у післяопераційний час здійснюється у день надання кредиту у валюті кредиту (для кредиту у національній валюті) або у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день сплати (для кредитів в іноземній валюті). Комісія сплачується позичальником у національній валюті до отримання кредиту, шляхом внесення готівкових коштів у касу або шляхом безготівкового перерахування на рахунок.

Відповідно до пункту 2.10 кредитного договору, нарахування комісії за управління кредитом здійснюється щомісячно у валюті кредиту (для кредиту у національній валюті) або у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день сплати (для кредитів в іноземній валюті). Нарахована комісія сплачується позичальником у національній валюті по 20 число включно кожного наступного місяця, що слідує за місяцем її нарахування та одночасно з остаточним поверненням кредиту шляхом внесення готівкових коштів у касу або шляхом безготівкового перерахування за реквізитами зазначеними у п.2.17 цього договору.

Умовами пункту 2.11 кредитного договору визначено, що сплата комісії за видачу готівкових коштів здійснюється у день надання кредиту у валюті кредиту (для кредиту у національній валюті) або у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день сплати (для кредитів в іноземній валюті). Комісія сплачується позичальником у національній валюті до отримання кредиту, шляхом внесення готівки коштів у касу або шляхом безготівкового перерахування за реквізитами зазначеними у п.2.17 цього договору.

Відповідно до пункту 2.12 кредитного договору, нарахування комісії за дострокове проведення розрахунків за кредитом здійснюється щомісячно, не пізніше останнього дня місяця, за факт повного/ часткового повернення кредиту в поточному місяці, у валюті кредиту (для кредиту у національній валюті)або у гривневому еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України на день сплати (для кредитів в іноземній валюті). Нарахована комісія сплачується позичальником у національній валюті по двадцяте число включно кожного наступного місяця, що слідує за місяцем її нарахування та одночасно з остаточним поверненням кредиту шляхом внесення готівкових коштів у касу Банку або шляхом безготівкового перерахування за реквізитами зазначеними у п.2.17 цього договору.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошовікошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник повернутикредит та сплатити відсотки.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 22 листопада 2007 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідноз якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»(у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Крім того, на зазначені правовідносини поширюється і дія статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати, зокрема і на стадії виконання договору споживчого кредиту, а саме: право не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах.

Отже, пункти 2.8, 2.9, 2.10 та 2.11 кредитного договору, за яким позичальник сплачує кредитору плату за надання кредиту, на думку суду, є платою споживача кредиту за дії банку щодо встановлення правовідносин, а саме укладення договору, а тому вважає, що банк не дотримався вимог пункту 3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, оскільки банк не має права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь або що їх вчиняє банк або споживач із метою встановлення, зміни або припинення правовідносин.

Пункт оспорюваного договору про нарахування комісії за дострокове проведення розрахунку, що передбачено пунктом 2.12 цього договору, відповідає вимогам пункту 3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

До ухвалення рішення суду ПАТ «Дельта Банк» заявлено про застосування строку позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національ-них законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушен-ням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовува-тись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріаль-ному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 ЦК України- від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересова-ної особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання право-чину, рецисорний позов).

Судом встановлено, що позивач обізнаний про умови кредитного договору з моменту його укладення - з 22 листопада 2007 року, а з позовом до суду позивач звернувся у травні 2016 року. Отже, позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з вимогами, зокрема щодо визнання недійсними пунктів кредитного договору, якими передбачено обов'язок щодо сплати комісії на користь Банку, оскільки саме з дати укладення договору починається перебіг позовної давності.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача у частині визнання несправедливими умови пунктів кредитного договору, якими передбачено обов'язок щодо сплати комісії на користь Банку проте, враховуючи, що позивач пропустив строк позовної давності, у позові в цій частині необхідно відмовити за спливом строку позовної давності.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України,№ 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги ст. 81 ЦПК України - кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін, та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається,виходячи із принципів розумності та справедливості, оцінюючи належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити з підстав та мотивів викладених вище.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, судові витрати покладаються напозивача. Оскільки в позові відмовлено, підстав для присудження на користь позивача з відповідача судових витрат суд не вбачає.

Керуючись Конституцією України, ст.ст. 11,18,19 ЗУ «Про захист прав споживачів» , ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 223, 247, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України ,ст.ст.15, 16, 57, 60, 203, 215 , 229, 230, 256, 257, 261, 526, 530, 533, 536, 627, 1046, 1049, 1054 Цивільного кодексу України, суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ПАТ «Дельта Банк», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору ТОВ "Український промисловий банк" про визнання недійсним кредитного договору № 408/ФКВ-07 від 22 листопада 2007 року - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Закарпатського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не були вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняттяпостанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності до п.п. 15.5) п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Дата складання повного судового рішення - 22.10.2018 року.

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду К.К. Бенца