Рішення № 77298089, 03.10.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

03 жовтня 2018 року Справа № 808/1949/18 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стрельнікової Н. В.,

за участю секретаря Фесик А.В.

представника позивача: ОСОБА_1

представника відповідачів: Лисенко Є.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Запоріжжі адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: Офісу великих платників податків ДФС

про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення суми середньої заробітної плати за час затримки та зобов'язання виплатити вихідну допомогу,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Офісу великих платників податків ДФС (далі - відповідач), в якому позивач (з урахування уточненого позову вх.№26581 від 27.08.2018) просить:

-визнати протиправними дії Офісу великих платників податків ДФС щодо звільнення позивача 02.05.2018 року за власним бажанням з посади головного державного інспектора юридичного відділу Запорізького управління Офісу великих платників податків ДФС на підставі ст. 86 Закону України "Про державну службу";

-зобов'язати відповідача внести зміни до Наказу № 395-О від 26.04.2018 та трудової книжки ОСОБА_1 (серії НОМЕР_2) змінивши формулювання причин звільнення щляхом внесення запису про звільнення 02.05.2018 року на підставі ч.3 ст. 38 Кодексу законів про працю України та п. 3 ст. 86 Закону України "Про державну службу";

-визнати протиправними дії відповідача щодо ненадання довідки про нараховані та виплачені позивачу доходи за період з 01.01.2018 року по 02.05.2018 року;

-стягнути з відповідача на користь позивача суму середньої заробітної плати за час затримки повного розрахунку з 02.05.2018 року по 2.06.2018, без урахування податків та інших обов'язкових платежів у сумі 20271,10 грн.;

-зобов'язати Офіс великих платників податків ДФС виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, без урахування податків та інших обов'язкових платежів у сумі 32007,06 грн.;

-присудити на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань Офісу великих платників податків ДФС.

В обґрунтування позову зазначає, що в ході проходження служби на посаді головного державного інспектора юридичного відділу Запорізького управління Офісу великих платників податків ДФС у зв'язку з службовою необхідністю неодноразово перебував у відрядженнях. В порушення норм законів відповідачем не видавалися грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добові витрати. 19.04.2018 позивачем було подано заяву про звільнення на підставі ч.3 ст. 38 Кодексу законів про працю України. Проте, згідно запису у трудовій книжці позивача звільнено 02.05.2018 на підставі ст. 86 Закону України «Про державну службу» за власним бажанням, а також залишено без уваги прохання позивача про здійснення повного розрахунку при звільненні та надання довідки про нараховані та виплачені доходи. Разом із тим в період з часу звільнення з 02.05.2018 по 25.06.2018 позивачу нараховувалися грошові кошти. Таким чином вважає, що остаточний розрахунок з позивачем проведено лише 25.06.2018, у зв'язку з чим з відповідача слід стягнути суму середньої заробітної плати за час затримки при звільненні та вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.

Представник відповідача позовні вимоги не визнає з підстав, викладених у відзиві (вх. 20638 від 03.07.2018), доповненнях до відзиву (вх.№25739 від 16.08.2018) та запереченнях на відповідь (вх. №27398 від 03.09.2018). Серед іншого вважає, що в даному випадку не вбачається порушень законодавства про працю з боку роботодавця оскільки позивача було звільнено на підставі ст.86 Закону України «Про державну службу», до того ж вказаним Законом не передбачено такої підстави для звільнення як «порушення трудового законодавства». Щодо нарахованих позивачу грошових коштів у червні 2018 року вважає їх помилково зарахованими.

Ухвалою суду від 04.06.2018 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 04.07.2018.

04.07.2018 продовжено строк підготовчого провадження та відкладено підготовче засідання на 23.08.2018.

23.08.2018 у підготовчому засіданні оголошено перерву до 27.08.2018, а в подальшому до 03.09.2018.

03.09.2018 закрито підготовче засідання та призначено розгляд справи цього ж дня; відкладено розгляд справи на 01.10.2018.

01.10.2018 у судовому засіданні оголошено перерву до 03.10.2018.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнає, просить відмовити у задоволенні позову.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази, їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 в період з 15.12.2017 по 02.05.2018 працював головним державним інспектором юридичного відділу Запорізького управління Офісу великих платників податків ДФС.

Під час проходження служби, у зв'язку з службовою необхідністю, позивач неодноразово перебував у відрядженнях.

Як стверджує позивач, у зв'язку з невідшкодуванням відповідачем витрат пов'язаних з відрядженнями позивача, в т.ч. грошового авансу у межах суми, визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добових, позивачем подано 19.04.2018 заяву про звільнення його 02.05.2018 з займаної посади на підставі ч.3 ст.38 Кодексу законів про працю України, тобто у зв'язку з систематичним порушенням роботодавцем вимог ст. 121 КЗпП України. Також позивач вказаною заявою просив виплатити вихідну допомогу визначену ст. 44 КЗпП України (а.с. 16).

Листом від 27.04.2018 №317/14/28-10-04-01-24 повідомлено ОСОБА_1, що 26.04.2018 здійснено повну оплату по відрядженням згідно з установленими нормами відрядних видатків; вказано, що не вбачається підстав припинення державної служби на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України; та запропоновано переглянути рішення щодо звільнення на підставі ст. 86 Закону України «Про державну службу».

Позивач листом від 28.04.2018 звернув увагу податкового органу на те, що залишаються не компенсованими кошти на відрядження відповідно до наказу від 16.04.2018 №351-К; зазначено про необхідність застосування в даному випадку ч.3 ст. 38 КЗпП України, у зв'язку з порушенням роботодавцем трудового законодавства; а також позивач просив здійснити повних розрахунок при звільненні та надати довідку про отримані доходи для виконання позивачем вимог ч.2 ст.45 Закону України « «Про запобігання корупції».

Листом від 26.04.2018 №311/14/28-10-04-01-24 Офіс великих платників податків ДФС повідомив що станом на 26.04.2018 позивачу здійснено повну оплату по відрядженням згідно з установленими нормами відрядних видатків (а.с. 20).

02.05.2018 позивача звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі ст.86 Закону України «Про державну службу».

Не погоджуючись із такими діями відповідача позивач звернувся до суду із цим позовом.

Щодо вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача стосовно його звільнення на підставі ст. 86 Закону України "Про державну службу" суд вважає за необхідне задовольнити з наступних підстав.

Під час вирішення даного спору пріоритетними є норми спеціального закону, яким є Закон України «Про державну службу», а дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (ст. 5 Закону «Про державну службу»). У зв'язку з цим, підстави припинення служби діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України, та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.

Спеціальні підстави припинення державної служби містяться у статті 83 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII, яка передбачає, що державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади".

До загальних підстав звільнення державних службовців належать підстави, передбачені статтями 36, 38-41, 45 КЗпП . Зокрема, статтею 38 КЗпП України встановлено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник (ч.1). Ч.3 ст. 38 КЗпП України встановлено, що працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Згідно зі ст. 86 Закону «Про державну службу» державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення (ч. 1). Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом (ч.2). Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю (ч.3 ст. 86). Таким чином, ч. 3 ст. 86 Закону "Про державну службу України" має відсильний характер та повинна застосовуватись разом з відповідною статтею КЗпП. Позивача звільнили саме за ч. 3 ст. 86 Закону "Про державну службу " без вказівки на норму КЗпП України.

Згідно відомостей, які містяться у трудовій книжці серії НОМЕР_2 (а.с. 12-15) наказом від 14.12.2017 №1441-о ОСОБА_1 15.12.2017 призначений на посаду головного державного інспектора юридичного відділу Запорізького управління Офісу ВПП ДФС (на період відпустки для догляду за дитиною основного працівника). З 19.03.2018 переведений на постійну посаду головного державного інспектора юридичного відділу Запорізького управління Офісу ВПП ДФС.

В той же час позивач заявою від 19.04.2018 просив звільнити його з посади на підставі ч.3 ст.38 КЗпП України, у зв'язку з систематичним порушенням роботодавцем вимог ст.121 КЗпП України з 02.05.2018 (а.с. 16).

Звільнення у зв'язку з розірванням трудового договору з ініціативи працівника відбувається на підставі статті 38 КЗпП України. Звільнення за власним бажанням може бути двох основних видів: звільнення з поважних причин та звільнення без поважних причин. Відрізняються вони тим, що у першому випадку працівник не зобов'язаний повідомляти адміністрацію про звільнення за два тижні. Він має право звільнитися хоча б і в день подання відповідної заяви - частина 3 статті 38 КЗпП України зобов'язує власника звільнити працівника, що має поважні для цього причини, у строк, про який той просить. Причини розірвання трудового договору працівник визначає самостійно. В разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення працедавцем трудового законодавства (ч. 3 ст. 38 КЗпП України), не підтверджуються, або працедавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору, наприклад на ч. 1 ст. 38 КЗпП України.

Отже, роботодавець не вправі замість «звільнений згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України» робити запис в трудовій книжці працівника про звільнення з інших підстав за іншою статтею КЗпП або Закону "Про державну службу".

При цьому, підставою для безумовного застосування ч. 3 ст. 38 КЗпП України є сам факт порушення по відношенню до нього трудового законодавства, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені.

Так, під час проходження служби, ОСОБА_1 неодноразово перебував у відрядженнях, серед іншого згідно наказів №71-К від 26.01.2018, №162-к від 27.02.2018, №237-к від 20.03.2018, №351-К від 16.04.2018, №18-К від 11.01.2018, №197-К від 12.03.2018 (а.с. 21-35).

Твердження позивача про систематичне порушення роботодавцем вимог ст.121 КЗпП України позивач обґрунтовує тим, що відповідачем не видавався грошовий аванс у межах суми визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добові витрати.

При цьому позивач посилається на приписи наказу Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59, яким затверджено Інструкцію про службові відрядження в межах України та за кордон (далі - Інструкція №59).

Так, згідно із п.11 розділу ІІ Інструкції №59, відрядженому працівникові перед від'їздом у відрядження видається грошовий аванс у межах суми, визначеної на оплату проїзду, найм житлового приміщення і добові витрати. Після повернення з відрядження працівник зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Сума надміру витрачених коштів (залишку коштів понад суму, витрачену згідно із звітом про використання коштів, наданих на відрядження) підлягає поверненню працівником до каси або зарахуванню на відповідний рахунок підприємства, що їх надало, у встановленому законодавством порядку.

Згідно ч.ч.1 ст.121 КЗпП України працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями.

Пунктом 14 розділу І Інструкції № 59 встановлено, що підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" та Податкового кодексу України.

Як свідчать матеріали справи в наказах про відрядження крім іншого, було наказано начальнику управління фінансування, бухгалтерського обліку та звітності- головному бухгалтеру провести оплату витрат на відрядження згідно з установленими нормами відрядних видатків після фактичного надходження коштів. В матеріалах справи також містяться звіти про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, подані ОСОБА_1 із зазначенням кому, за що і на підставі якого документа заплачено кошти, а також містяться копії квитків.(а.с. 21-35).

Сторонами також не заперечується, що після складання позивачем вказаних звітів, Офіс великих платників податків ДФС проводив розрахунок з позивачем стосовно вказаних у звітах сум.

Як свідчать матеріали справи станом на 26.04.2018 залишок заборгованості по відшкодуванню витрат на відрядження становив 176,93 грн.

Вказану суму відповідно до наказу від 16.04.2018 №351-К було перераховано позивачу на картковий рахунок 22.05.2018, при цьому авансовий звіт був поданий позивачем 05.05.2018.

За таких обставин суд не погоджується із твердженням позивача щодо систематичного порушення роботодавцем вимог ст.121 КЗпП України, оскільки на час подання позивачем заяви про звільнення від 19.04.2018 відповідач не порушував право позивача на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями, а тому в частині вимог щодо зобов'язання відповідача внести відповідні зміни до наказу №395-О від 26.04.2018 та трудової книжки змінивши формулювання причин звільнення суд вважає їх необгрунтованими та такими що не підлягають задоволенню. Щодо посилання позивача на приписи Інструкції №59 суд зазначає, що така Інструкція є підзаконним нормативно-правовим актом, а тому посилання на недотримання відповідачем вимог вказаної Інструкції не може розцінюватися судом як невиконання вимог Закону.

У зв'язку з чим не підлягає задоволенню і вимога позивача про забов'язання Офісу виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, оскільки така вимога є похідною від вказаної вище.

Щодо вимоги стосовно визнання протиправними дій Офісу стосовно ненадання довідки про нараховані та виплачені ОСОБА_1 доходи за період з 01.01.2018 по 02.05.2018, суд вважає їх безпідставними у зв'язку з наступним.

Позивач стверджує, що ненадання йому довідки про отримані ним доходи є порушенням ст.31 Закону України «Про оплату праці», ст. 49, 110 Кодексу законів про працю України.

Статтею 31 Закону України 24 березня 1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" передбачено, що відомості про оплату праці працівника надаються будь-яким органам чи особам лише у випадках, передбачених законодавством, або за згодою чи на вимогу працівника.

Відповідно до ст. 49 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівникові на його вимогу довідку про його роботу на даному підприємстві, в установі, організації із зазначенням спеціальності, кваліфікації, посади, часу роботи і розміру заробітної плати.

Статтею 110 вказаного Кодексу передбачено, що при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:

а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат;

б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати;

в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Аналізуючи вказані норми, суд приходить до висновку про помилкове твердження позивача щодо порушення відповідачем цих норм, оскільки як стверджує сам позивач вказана довідка була йому необхідна для виконання ним вимог ч.2 ст.45 Закону України «Про запобігання корупції» тобто для заповнення деклалації.

Проте, інформацію про заробітну плату (ознака доходу 101) та інші доходи отримується шляхом звернення до контролюючого органу за своїм місцем проживання для отримання відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків.

Порядок отримання відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків регулюються Положенням про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків, затверджених наказом Міністерства доходів і зборів України від 10.12.2013 №779.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача суми середньої заробітної плати за час затримки повного розрахунку з 02.05.2018 року по 25.06.2018, без урахування податків та інших обов'язкових платежів у сумі 20271,10 грн.

В силу вимог ст.47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Частиною 1 ст.117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Із матеріалів справи встановлено, що остаточний розрахунок при звільненні зроблений відповідачем 25.06.2018.

З урахуванням довідки Офісу великих платників податків ДФС від 06.07.2018 №455/14/28-10-05-02-55 (а.с.66) середньоденна заробітна плата складає 533,45 грн. З урахуванням святкових днів з 03.05.2018 по 25.06.2018 затримка повного розрахунку складає 37 робочих днів. Отже, заборгованості за затримку повного розрахунку складає 19737,65 грн. (533,45 грн. х 533,45 грн.).

За таких обставин у вказаній частині позовних вимог позов слід задовольнити.

Згідно з ч.1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням з'ясованих обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню. Доводи позивача та відповідача частково не приймаються судом до уваги виходячи з вище зазначеного.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною 3 цієї статті встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 9, 137, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним дії Офісу великих платників податків ДФС щодо звільнення ОСОБА_1 02 травня 2018 року за власним бажанням з посади головного державного інспектора юридичного відділу Запорізького управління Офісу великих платників податків ДФС на підставі ст. 86 Закону України "Про державну службу".

Стягнути з Офісу великих платників податків ДФС на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 19737 грн. 65 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Офісу великих платників податків ДФС (місцезнаходження: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 11г, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 39440996) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: 69118, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати у розмірі 704 грн. 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили у порядку та строки, передбачені ст. 255 КАС України та може бути оскаржене у порядку та строки, передбачені ст.ст. 293, 295, 296 та 297 КАС України.

Повний текст рішення складено 16.10.2018.

Суддя Н.В. Стрельнікова